Дина Хвостик (Діна Динамо). У метро
«Наступна станція «Театральна»».
Бокові двері міжвагонних з’єднань. Сидять, стоять замріяні, законтактофейсбучені, заклопотані справами люди, і ми. Він і Я.
«…наступна станція «Хрещатик»»…
Я не знала, що можна створити медитацію в метро. Що варто торкнутися його тіла, обіймаючи спину, і починається абсолют. Невідомо прекрасне, де не стає нікого, розчиняється свідомість. І для цього не потрібно їхати в гори, усамітнюватися біля водоспадів, будувати хатину в хащах, а треба лише обійняти чиюсь душу, розбудивши власну. Тоді згадується речівка реклами «і нехай весь світ зачекає». Так! Чекай, чекай!!! Більше ж нічого не потрібно для щастя…
«Двері зачиняються, наступна станція «Дніпро». Вихід на праву платформу…»А потім стає боляче… Реальність. Метро. Він і Я. Гул потяга. Метушливі люди. Суспільна мораль. Ми не пазлики однієї картини. Ми навіть не Ми, а просто Він і Я. Повернися, миттєвосте, я не хочу тебе втрачати… Я… не хочу…тебе…втрачати… «Станція «Лісова». Кінцева. Поїзд далі не їде. Звільніть, будь ласка, вагони».
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015
(6 голос, оценка: 4,33 из 5)
Загрузка...
Усе життя не припиняю дивуватися цьому дивному феномену кохання: коли люди закохані — вони одне ціле. А коли приходит разлука — вони знов чужі и різні. Як це дуже схоже на народження і смерть..