Де ти, Вітуню?

SONY DSC

За вікном – небесна блакить і біла хмарка-лебідка. А може то не хмарка, а душа Прокопа? Дивиться на землю й запитує: «Як живеш без мене, Улянко? А чи не всохла та вишня, що ми з тобою садили?»

Вона й сама хотіла б подивитися на ту білопінну красуню, та немає сил, щоб підвестися з ліжка, вийти з хати. У кухні поралась онука. Крізь прочинені двері Уляні видно, як її моторні руки перемивають картоплю.

-Вітуню, дитино, а йди-но сюди.

На порозі чорноока смаглявка. Меткий погляд , невдоволено скривлені уста.

-Чого вам, бабо?

-Підведи, дитино, мене до дверей, прочини їх. Хочу подивитися, як цвіте сад.

-І що ви там не бачили в тому саду? У мене ще свині не годовані.

Метнулася в кухню. Брязкнуло відро, нявкнув кіт, грюкнули двері, й все затихло.

Лишилася Уляна сама зі своїми думками-спогадами. Скільки ж то весен пролетіло від тієї пори?

…Вона саджала біля воріт вишню, коли почула голос: «Бог на поміч!»

Стрельнула карими очима. Перед нею солдат. З-під пілотки –русявий чубчик, сірі очі з смішинкою, а на гімнастерці – два ордени й медаль. Усміхнулася , відповіла: «Казали боги, щоб і ви помогли!»

-А чого ж. Я зараз…

Схопив відро й до криниці. А коли поливав саджанець, то ненароком торкнувся її руки:

-Підросла ти,Улянко, за ці роки. Гарна стала!

Весілля не було. Прокіп узяв свої солдатські пожитки та й перейшов до неї.

Гай,гай! Скільки то літ збігло, скільки весен відшумувало! Он і Вітуня вже підросла…

Думки набігали одна на одну, тривожили серце. Перебирала в пам’яті минуле й вкотре поверталася до онуки. Що було б з нею, якби не той лист…

Звістку про те, що їхня неповнолітня донька, яка навчалася в технікумі, народила дитину, сприйняли досить-таки спокійно: мовляв, з ким не буває! Вразило інше: мати відмовилася від дитини. У листі донька сльозно просила вибачення в батьків і в кінці писала, що їде в далекі краї, а як влаштується там, то повідомить, але в село не повернеться.

І згадалася Уляні та далека ніч. Не спалося. Тривожила доля доньки: як вона там серед чужих людей?…Згадала її маленькою – як потерпала, берегла від усього лихого, пестила. І раптом стислося серце: десь же живе тепер маленька безпомічна крихітка – її онука. Без материнської ласки, без тепла…

Схопилася, сіла на постелі.

-Ти чого не спиш, Улянко? – озвався Прокіп.

Та ось думаю…Кровинка наша серед чужих людей, нікому не потрібна, сиротою зросте. Забрати б її. Тут і молочко свіже, й овочі із власної грядки…

Ці слова як ковток джерельної води. І Прокіп переймається тим же клопотом.

Уляна заплющує очі.Напливає дрімота. Ніби десь іздалеку чується їй голос лікаря з Будинку маляти: «Дитина народилася з вадою. Потрібна операція».

Потім вона бачить себе в лікарняній палаті, біля маленького ліжечка. Три доби висиділа на стільці біля прооперованої онуки. Лікарка дивувалася: «Де ви, Уляно Гаврилівно, берете сили?» Принесла з дому термос із бульйоном, пиріжки, наказала поставити розкладачку. А коли дитину виписували, мовила:

-Назвіть дівчинку Вітою. Віта означає «життя». Вона була на його межі.

…У кухні щось дзенькнуло. Зайшла онука, внесла кухоль молока, шматок хліба. Мовила:

-Обійдате, бабо, самі, бо ми з Миколою їдемо у справах.

І вийшла. Ні привітної посмішки, ні ласкавого слова, а була ж не такою.

І знову спогад: маленька онучка гралася з лялькою на ганку. І ніхто не помітив, як дитина зникла. Дідусь із бабусею оглянули подвір’я, садок, город, сарай, але малої не було ніде. Зайшли до хати, й Уляна заголосила: «Де ж ти, Вітуню?!» У відповідь щось заворушилося під столом. Підняли скатертину й побачили: пригорнувши ляльку,

дитина спала на килимку.

…У школі Вітуня зірок з неба не хапала, але росла працьовитою, звичної до будь-якої домашньої роботи. Особливо любила шити. То ж коли настав час обирати професію, вирішили: дівчина буде вчитися на кравчиню. Того ж року вступила до професійно-технічного училища, що в обласному центрі.

На вихідні Вітуня приїздила додому й оживала стара хата, раділи дідусь із бабусею.

А одного разу стала на порозі разом із хлопцем:

-Знайомтеся. Це – Микола, мій чоловік.

Кілька днів побули молодята у селі. Вітунін обранець сподобався старим.

Скромний, шанобливий та й роботи сільської не цурається. Відтоді молоде подружжя частенько навідувалося до них, допомагало у господарстві, привозило гостинці.

…У прочинену кватирку весняний вітер доносить такі знайомі з дитинства звуки: галасують діти проторохтіла підвода, приглушений відстанню туркоче в полі трактор. Ласкаве сонечко заглядає у вікно, хитається яблунева гілка. Заколисана тишею, дрімає Уляна. І знову постає Прокіп:

-Надумав я, Улянко, переписати на Вітуню хату й все, що маємо в господарстві. Нехай молоді повертаються з міста й господарюють. Та й нам, старим, веселіше буде.

Бабуся розплющує очі й дивиться на вишиваний рушник над портретом, де вони з Прокопом ще зовсім молоді. А думає про недавнє. Бо що з того вийшло? І досі пече образа на Миколу: «Вам , діду, вже пора на цвинтар, а не поради давати». Змінилася й онука – стала якоюсь дратівливою, чужою. Непривітною стала Уляні власна хата. А без Прокопа зовсім осиротіла. Стара заплющує очі. «Хочу до тебе, Прокопе…» Напливає туман, щезають видіння. Сірий морок огортає голову, несе кудись у безвість…

Родные лица.Мама и старший брат.1947г

Нина Насальская со своим старшим сыном.1947г.

… Дощового ранку забігла сусідка.

-Вікторіє, завтра ж минає сорок днів твоїй бабусі Уляні. Давай допоможу тобі готуватися до поминок.

Обличчя Вітуні кам’яне.

— У нас з Миколою справи у місті. То ж не знаю…

Другого дня зійшлися сусіди, завітав й голова сільради. Люди дивувалися – хата Вікторії була на замку.

-А що, люди добрі, давайте самі пом’янемо нашу Уляну, — запропонував хтось.

Мрячив дрібний дощик.Було вогко й непривітно, але погода не завадила людям поставити серед двору столи, принести наїдки, горілку. Хтось приніс пироги, хтось сальця, огірочків, квашену капусту…Про покійницю говорили від усього серця: душевна, чесна, працьовита, знана на весь район ланкова буряководів, орденоносець.

Люди згадували й згадували, а тим часом перестав дощ, розвіялися хмари, виглянуло сонечко. І лише в небесній блакиті пливла сиза хмаринка. Зупинилася над селом, глянула на людей, що сиділи за столами, й тихо запитала:

-А де ж ти, Вітуню?

Не дочекавшись відповіді, зронила кілька крапель-сльозинок і попливла далі.

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (оценок ещё нет)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:

Не найдено похожих записей...


комментариев 17

  1. Наталья Говорухина:

    В рассказе описаны реальные события…

  2. надія запорожець:

    як завжди—талановито,душевно і по жіночому мудро!!!!

  3. Наталья Говорухина:

    Дай Бог, всем нам дожить до 92 лет и сохранить такую душу, ум и талант…

  4. Любовь Савельева:

    Рассказ — как чистая вода — с неба… омывает, очищает… Спасибо Нине Вячеславовне! сил и здоровья ей!

  5. ОЛЬГА ГРОЗДОВСКАЯ.:

    ПОТРЯСЕНА ТАКОЙ СУДЬБОЙ ПРЕКРАСНЫХ ЛЮДЕЙ,ТАЛАНТОМ АВТОРА,НИНОЧКИ ,НЕЗАУРЯДНОЙ ЛИЧНОСТИ,ЖУРНАЛИСТКИ,МАМЫ НАТАШЕНЬКИ ГОВОРУХИНОЙ,КОТОРОЙ ПЕРЕДАЛИСЬ ГЕНЫ СОПЕРЕЖИВАНИЯ ЛЮДЯМ, ИХ ПОИСКОВ СЕБЯ,ПОСТУПКИ,ТАЛАНТЫ.ПОДЕЛИЛАСЬ РАССКАЗОМ В СЕТЯХ,ГДЕ НАХОЖУСЬ,БЕСЦЕННЫЕ СТРОКИ О НАСТОЯЩИХ ЛЮДЯХ,О ГОРЬКОЙ СУДЬБЕ ,..СПАСИБО ОГРОМНОЕ ЗА ТАЛАНТ ЛЮБВИ И ВОСХИЩЕНИЯ ЛЮДЬМИ СВОЕЙ РОДИНЫ!

  6. Ирина Проценко:

    Спасибо, Нина Вячеславовна!! С Праздником Вас! *ROSE*

  7. Гость:

    В наши дни нехватка подобных материалов. Очень интересно, спасибо.

  8. Евгений Фулеров:

    Наталья, дайте пояснения. Нина Насальская это кто? Это ваша матушка?
    В 92 года так написать? В моей ограниченной голове не укладывается. Вы правили материал?

    • Наталья Говорухина:

      Евгений! Это моя мамочка, старейший журналист области. Работала в 60-80-е корреспондентом «Ленинской правды». Ее все коллеги обожают!Даже те, которые между собою не мирят.) Дай Бог, ей здоровья! Править ее? Ни в коем случае! Это она может меня править. Правда, никогда не делает этого и называет лентяйкой из-за того, что я пишу мало…У мамы две книги о войне, в которых она рассказывает о своих друзьях: на передовой, в подполье и партизанском отряде.Читаются на одном дыхании. На ее долю выпало столько, что трем мужчинам не под силу такое вынести.
      Потрясающая память, наблюдательность! Летом она с палочкой доходит до речки, заходит по колени в воду, бросает палку через себя и плывет. Мне же категорически запрещено находится рядом.»Не смей меня позорить на все побережье и стоять над душой как гестаповка». Возится в огороде, рукодельничает, вышивает, много читает. Переписывается с двумя своими фронтовыми «мальчиками»( обоим за 95). Если кто-то из детей, внуков и правнуков наделен каким-либо талантом — это мамины гены…

      • Владимир Кравченко:

        Здравствуйте. Нина Вячеславовна когда-то поддержала меня. за что я ей очень благодарен. Буду счастлив узнать, что она жива и здорова.

  9. Игорь Касьяненко:

    Очень часто во все времена так и бывает. Любовь — она или есть в человеке или её нет… Независимо от того — родственники — не родственники…
    А тут ещё и на донином уровне уже были проблемы, когда она дочку бросила….

  10. Нина Насальская:

    Дорогие читатели и коллектив редакции Агентства Творческих Событий!

    Благодарю за публикацию и неравнодушные отклики на мой рассказ. Так случилось, что я пережила всех своих фронтовиков-однополчан, друзей по Белокоровичскому подполью, ребят из партизанского отряда им.Щорса, коллег по работе, сотрудников редакции газеты «Ленинская правда» и даже собственного сына …
    … Июльским вечером 1943 года мы с подругой по подполью, врачом Клавдией Лумер, сидели на террасе и любовались звездным небом. Не верилось, что поселок оккупирован врагом. «Ты должна жить долго и непременно написать об этой страшной войне, обо всех, кто не доживет …,» — неожиданно произнесла Клавдия. Она чувствовала, что погибнет…
    Мне кажется,что я действительно так долго живу за всех своих погибших друзей…Всю жизнь пишу о войне и тех, с кем свела война. Еще рассказываю житейские истории о простых людях, о человеческих ценностях. Во все времена моим оружием было слово.
    Сейчас, когда при нас, еще живых свидетелях событий, беспардонно перевираются и переписываются целые страницы истории, стараюсь оставаться в строю и рассказывать об увиденном и пережитом. Намерена «отстреливаться» до последнего патрона…
    Желаю всем жизни наполненной благородными порывами и творчеством. Будьте здоровы!
    С наилучшими пожеланиями: Нина Насальская

    • Ирина Проценко:

      Нина Вячеславовна, наконец я добралась до вашего послания. Сейчас я впервые за последнюю неделю посмотрела новости… Мне стало страшно. Почему-то сразу от всего происходящего возникла ассоциация с фильмом Милоша Формана «Призраки Гойи» : насильственное прививание демократических свобод, кровавая клановая борьба за власть, падшие человечки- и бедные, и богатые, запуганные суевериями, инквизицией, беспределом тех же силовиков… и на этом «капричос»-фоне отдельные личности, наполненные несгибаемым благородством и в их числе именитый Гойя, по сути- простой художник, пугливый, зависимый, беззащитный, и только благодаря своей влиятельной известности, пытается спасать людей брошенных, ненужных ни миру, ни стране, ни родным… Что-то в этом роде происходит в центре событий в Киеве… в стране… Буду только рада, если моё творческое воображение преувеличено…
      Нина Вячеславлвна, мне почему-то захотелось поговорить именно с Вами. Наверное, потому, что помню Вашу бескорыстную приветливую улыбку, радость гостям… Ваше гостеприимство. Вы, Говорухины-Насальские все такие, это-факт. Спасибо Вам, Нина Вячеславовна! Пишите больше, публикуйте свои тёплые рассказы, пожалуйста.
      И о простом. Часто вспоминаю вашего волнистого попугая(одного из)))
      Только в такой говорливой семье мог полностью реализоваться поистине говорящий попугайчик!
      Он имитировал Ваш голос и звал постоянно Нату на кухню, причём, на самом интересном месте нашего разговора с Наташей. Он, коварный, будил Наташу ночью голосом сынишки…
      Пришла как-то к вам в дом, Валера засуетился в магазин: «Девочки, что вам принести к чаю?» Девочки болтают. Валера опять: «Девочки, ну я пошёл». Наташа ему махнула: «Ага»
      Проходит минуты три, за моей спиной опять: «девочки, ну я пошёл». Наташа продолжает говорить. Через пару минут : «девочки, ну я пошёл»… Мне Валера показался, по меньшей мере, странным… Я оглядываюсь-Валеры нет. И тогда ваш синежёлтый клоун возрадовался и начал сигать по карнизам, выкрикивая вашим голосом: «Натаа, Наатаа, подойди». Нервы Наташи не выдержали-погналась за ним с полотенцем. А там и Валера подошёл и мы сели пить чай. Попугая посадили в клетку и он сидел на жердочке совершенно обиженный.
      Нина Вячеславовна, долгих Вам лет творческой жизни! А Вас всегда будут окружать только творческие инопланетяне и талантливые зверушки тоже. Такая ваша судьба smile

      • Нина Насальская:

        Ирочка! Большое Вам спасибо за добрые слова! Всегда была и остаюсь поклонницей Вашего творчества с той поры, как 1986 году в художественном салоне на выставке молодых художников увидела Ваши картины. Забыть их невозможно! Желаю Вам вдохновения и новых творческих побед! Наш дом всегда открыт для Вас.

      • Ирина Проценко:

        Нина Вячеславовна, дорогая! Вот вам иллюстрации — картины Виктора Попкова- к вашему рассказу… Навеяло smile

        /http://img1.liveinternet.ru/images/attach/c/0/37/758/37758226_Popkov_razvod.jpg

        Хороший человек была бабка Анисья . Неповторимый Попков, нелепо погибший…
        /http://www.art-catalog.ru/picture.php?id_picture=17144

  11. Игорь Касьяненко:

    Нина Вячеславовна! Спасибо Вам…

  12. Я:

    Воспитание детей должно проходить именно на таких материалах, чтобы душа не окостеневала, а была живой. Спасибо.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


3 + 5 =