Ольга Пужанська (Вьюга). Будильник

Номинация «Вишневый сад»

старинный будильникБудильник дзвенів наполегливо, голосно, немов казав: -«Вставай, поспішай, новий день чекає на тебе!» Розплющила очі — 5:40 «Доброго ранку!» — сказала собі, сіла на ліжку, поглянула через плече, посміхнулася. Спить. Її втілене бажання. Кохання.

Босоніж побігла вниз по сходах. З вікна линуло до будинку сяйво вранішнього сонця. Вийшла на вулицю, вдихнула на повні груди ранкового чистого повітря, потягнулася і застигла так на хвильку подумки благословляючи день що прийшов і дякуючи за день вчорашній.

Повернулась до будинку, приспівуючи впівголоса якусь чудернацьку пісню заварила кави, примружившись від задоволення випила горнятко запашного напою. День почався. Насмажила рум’яних сирників — улюблений сніданок родини. Поставила на стіл сирники, чай, варення. Привела себе до ладу.

Прокинулись діти. Спочатку син набурмосений зійшов по сходах, присів до столу і побачивши страву посміхнувся. Завжди так. Донечка легкою пір’їнкою залетіла до кухні, пристрибуючи похватала на льоту смаколиків, запила чаєм, поцілувала маму і випурхнула з дому. Поспішає до інституту. Доросла. Син снідає довше, не хоче до школи.

Ранок майже скінчився. Прокинувся її коханий і поки вона мила посуд пританцьовуючи в навушниках, підійшов, поцілував в плече, прошепотів: — «Пташка, ти моя вранішня..»

Щастя, воно таке. В кого вирій почуттів, в кого квіти і подарунки. В неї, щастя тихе, ніжне, турботливе…

Коли дивишся на неї — молоду, сповнену енергії і бадьорості ніколи навіть на думку не спаде, що їй вже 40 років, хіба що скажеш «лише 40». Неймовірно, але ще зовсім донедавна її життя було геть іншим. Вона кохала, але тишком, приховуючи навіть від себе. Було складно. Нестерпно сильні почуття, що спустошували і одночасно надавали крила не даючи спати по ночам були таємницею.

Вони зустрілися просто на вулиці, звичайне знайомство, звичайних людей. Разом з тим в зустрічі було якесь передбачення, так, ніби вони давно вже мали бути разом, але чомусь не зійшлись в одній точці простору раніше. Одразу все було зрозумілим і ясним, немов так було завжди. Так буває коли люди належать один одному навіть не знаючи про існування. Один погляд, один дотиск руки і все. Ніяких іскор, ніякого спалаху. Просто розуміння кохання такого, яким воно є. Зустрілись. Зрозуміли все. І пішли кожен своїм шляхом…

Люди дивні створіння. Завжди вирішують, що є якісь перепони, або самі роблять їх собі. Звичайно не було все легко, бо в кожного був за плечима тягар важкого розлучення, в кожного дитина і було незрозумілим як поєднати такі різні життя. Та навіть і не було бажання щось змінювати взагалі. Життя було звичним, налагодженим. Йшли дні,тижні, місяці, змінювались пори року. Зрідка говорили по телефону, переписувались в Інтернеті, ще рідше зустрічались.

Врешті ій набридло. Прийшла до нього. І залишилась. Назавжди. Він і не думав сперечатися. Подумки кричав від щастя і дякував Богові за її сміливість.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

1 балл2 балла3 балла4 балла5 баллов (6 голос, оценка: 5,00 из 5)
Загрузка...

Читайте ещё по теме:


комментария 2

  1. Таня:

    Так затишно, просто. Майже бачиш це щастя.

  2. Алёна:

    Так бывает, что люди друг другу предназначены и не знают об этом потому, что слепы. Спасибо автору. Было бы проще, если бы мы слышали свои сердца.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


8 + 2 =