Ольга Мацо (Франселіна). Подорож до Себе
Усе починається з кроків – насправді уявних, але просто по-іншому дійсних, котрі ми робимо подумки пред тим, як іти. В дорогу: далеку чи близьку, незнану чи звідану, реальну чи віртуальну… Ці незримі, але від того не менш відчутні, найперші, але аж ніяк не нульові ще не зроблені кроки зароджуються всередині нас і надихають на звершення. Бо коли «мандрівка пахне, аж серце п’яне!»* втриматись від ходьби неможливо. І одразу мапи кресляться в голові, очі вже бачать намріяні краєвиди, а ноги – а що ноги? Ноги радо ведуть. Адже ми вже зібрались із кроками, з думками, зі шляхами…?
«Дорога прагне подорожан»* і ми йдемо на голос: здається, що ніби на її, а насправді – на свій внутрішній – рідний, знайомий і водночас непізнаний та непередбачуваний. І як тут не заблукати, коли відкриваються небеса і сходяться світи усі – видимі і невидимі, і ми потрапляємо в нескінченний простір для мандрівок «сусвіттям»… Двері світів одчинені навстіж і запрошують нас увійти.
Та хоч куди ми йдемо, наша путь завжди пролягає від себе до себе. І якщо «світ — це книжка, і той, хто не подорожує, читає лише одну її сторінку»**, то наш внутрішній світ не виняток, з ним усе відбувається за аналогією. Гортаючи сторінки, ми пізнаємо себе у світі і світ у собі. Разом із ним змінюємося, і все довкола видається нам іншим, немов крізь скельця нових окулярів, і час тече якось по-особливому. І дорога стає медитацією, і бездоріжжя набуває ознак стежини, коли ідеш розмірено, не поспішаючи, адже шляхи торуються не нашвидкуніж.
Вперед і вгору – вічний напрямок для нашого внутрішнього вітру. Хмарини плавно пересуваються небесною сферою і розчиняються в ній. Промені медитативно розсіюються на довколишній світ. Хто це небо? Хто це сонце? Хто цей світ – і чи, бува, це випадково не його край – той самий, омріяний, недосяжний? Де сакральне тепло, рожевий туман і оболоки зі солодкої вати… Тут все живе, все дихає і надихає, тут варто побувати хоча б раз у житті, чи бодай уві сні або в мріях. Аби потриматись руками за небо, перейти його вбрід, піднятись до янголосфери – на свій власний Олімп і осягнути всю філософію сходження до вершин…
І ніколи не відомо, з ким ми зустрінемось у цій загадковій подорожі до Себе. Та краще не стримувати у собі кроки, а вирушати у мандри – нехай вони здійснюються. Бо, можливо, на якомусь життєвому роздоріжжі, крім таблички із написом «Щасливої дороги!», є стрілки із відповідними написами під вказаним напрямком: «Ліворуч підеш – на вершині опинишся, прямо підеш – на вершині опинишся, праворуч підеш – на вершині опинишся …» Та все починається з кроків! Насправді уявних, але просто по-іншому дійсних, котрі ми робимо подумки пред тим, як іти…
__________________
*Максим Рильський
**Св. Августин.
Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015
(4 голос, оценка: 4,75 из 5)
Загрузка...
«Та хоч куди ми йдемо, наша путь завжди пролягає від себе до себе. І якщо «світ — це книжка, і той, хто не подорожує, читає лише одну її сторінку»**, то наш внутрішній світ не виняток, з ним усе відбувається за аналогією.» *THUMBS UP*
Гарно і мудро написано…