Олійник Галина (Галатея). Кава на двох

Номинация «Вишневый сад»

Вона і сама знала, що має не простий характер. Не являлось чимсь незбагненним те, чому вона і досі одна. Та звідки у її лексиконі з’явилася така приказка – не знала. В той момент коли хтось намагався піднестись над іншими вона промовляла:

— Не роби з себе Івана Йвановича.

…І той кого це торкалося поступово опускався на землю поважаючи думку іншого.

Автор приказки мабуть прожив багато літ вдало помітивши, що по батькові, найчастіше, звуть начальників. Що ж стосується імені…то їй не подобалось найпоширеніше чоловіче ім’я.

— А він нічогенький подумала вона за чашкою кави помітивши його у кафе. Незнайомець підійшов попросивши дозволу підсісти за її столик.

Вона була не проти. Вечір промайнув, як вітер. Він сподобався їй, а вона йому. Вони стали зустрічатися. Якось дивно їй було попервах вимовляти його ім’я: Ваня, Іван, Іванко.

Минуло кілька днів поки вона трохи звикла до імені, яке належало чоловікові, що так майстерно запевняв в серйозності своїх намірів. Вона захоплювалася Іваном, але не вірила, що такий досвідчений чоловік-красень може бути не одруженим і не поспішала…їй здавалось – що це банальна інтрига.

Під час наступної зустрічі він повідав, що об’їздив майже весь світ. Вона слухала і посміхалася.

— Не віриш? – промовив він дістаючи з кишені джинсів, загранпаспорт і став показувати штампи віз, продовжуючи розповідь про те, як живуть люди в Германії, Польщі, Чехії, Франції…Закрив і подав його їй. Взяла. Стала роздивлятися. Її цікавили не штампи віз, а те що в загранпаспорті не ставлять.

— А в українському паспорті роблять якусь відмітку при видачі візи? – поцікавилась вона.

— Та ні. Український паспорт там не потрібний, але якщо хочеш… Візьми. Погортай.

Відкрила. Почала гортати з кінця. «Так! Не одружений! А я…надумала собі казна що»: промовляла подумки вона, не ховаючи радості. Не поспішаючи дісталася до першої сторінки. Потім пильно глянула на Івана і запевнилася: « Так. Фото його»… Але як же це? Як таке може бути. Невже це могло статись зі мною.

— Що ти там побачила? Не схожий чи що?

— Чому ж не схожий. Схожий!

— А що ж тоді? Ти б себе зараз бачила…

— Іван та ще й Іванович! – прочитала вона й посміхнулася.

— Так. Іван Іванович вже четвертий десяток. А що? Все нормально?..

— Так я в нормі. Це мабуть перевтома. Останнім часом довго читаю. – промовила вона і поринула в роздуми, а він щось розказував і розказував… Посміхався тримаючи в своїх руках її долоні, намагаючись щось по них

прочитати.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

---

---