Але є пояснення. І воно саме у назві. Почнемо з історії.

Рускіє і московити

Назва «рускіє» виникла як об’єднуюча для слов’ян, що перебували під владою скандинавського варяга Рюрика та його нащадків. Їхнє плем’я називали русами, а усіх, ким керували Рюріковичі – рускімі або русинами. Поляки, наприклад, не знаходилися під владою родичів Рюріка, тому й не називалися рускімі, хоча були за походженням західними полянами — прямими родичами східних полян, тобто киян.

Федір Іванович Блаженний — останній Рюрікович

Останній Рюрікович — син пекельного Івана Грозного — Федір Іоанович був царем московії і вирушив до раю у 1598 році. Чому до раю? Бо за відгуками сучасників, Федір був дурник, а блаженних Бог любить. Власне, і країною він практично не керував – це робив його шурин Борис Годунов.

До речі (і напівжартома), про шуріна. Тут навіть сам Володимир Висоцький плутається у свідченнях. У пісні «Діалог біля телевізору» (1972-73) він співає: «Послушай, Зін, нє трогай шурина, какой нє єсть, а он родня». А в «Історії хвороби» (1976) вже: «Шурін мой бєлогарячій, но ведь шурін не родня».

Непорозуміння з царським шурином привели до того, що зі смертю Федора завершилися і рускіе. Далі вже були суто московити. З 1613 року, після сповнених буремних політичних інтриг смутних часів, на московський трон зійшов перший Романов – цар Михайло Федорович – син боярина Федора Романова, більше відомого як патріарх Філарет.

Все. Далі жителі московського царства були московитами.

Союзна держава

Саме з московитами уклав у 1654 році договір про союзну державу очільник Території Війська Запорозького – Гетьман Богдан Хмельницький. Обидві сторони на той момент сприймали себе як різні народи, що розмовляли різними мовами, але  були об’єднані православ’ям. Ну а далі московити обдурили українців – як співає той же Висоцький: «Ех раз, єщьо раз, єщьо много, много раз» — і  союзна умова перетворилася на спочатку васальну залежність, а потім і взагалі на колоніальну. А після входження до складу московії території Князівства Литовського, московія остаточно відчула себе імперією. Про що й було оголошено у 1721 році Петром Першим, який назвав свою державу російською імперією або просто росією.

Малороси та білоруси

Українці себе самі ніколи не називали малоросами. Козаками, черкасами, русинами – так. Малоросією Україна стала вже в складі російської імперії. Аналогічно з білорусами, які до  включення в склад імперії називалися литвинами. Власне, всі це росії було потрібно для створення базової імперської  легенди про братні народи, що на чолі зі старшим братом щасливо живуть разом. «Старший брат» при цьому прийняв на себе назву «рускіє». Або — по скромності своєй  — «вєлікорускіє».

Так зробили братніми народами московітів, литвинів і українців. Хоча які вони браття – сусіди просто. Як чехи і німці, наприклад.

Російська імперія у різних формах

Коли московія стала російською імперією, вона нарешті «зрозуміла сама себе». І почала тероризувати навколишні народи. Інколи отримувала відкоша, часом перемагала, але головне – постійно задиралася до сусідів. Після чергової такої війни, яка переросла у світову, імперія тимчасово розвалилася, щоб виникнути знову вже у вигляді СРСР.

Тепер ми знаємо, для кого ці ракети.

По суті, це була та ж російська імперія зі столицею у москві і імперськими манерами московитів. І як ми тепер бачимо, більшість свого ресурсу вона традиційно вкладала в зброю, якою зараз воює її духовна і ментальна правонаступниця – російська федерація.

 І знову московія

Висновок однозначний. Росія – не назва держави, це синонім слова «імперія». Допоки країна буде себе називати росією, тобто імперією, вона буде кошмарити сусідів. Процес буде нескінченним, бо ядерну державу перемогти неможливо. Від неї доводиться тільки відбиватися і робити все, щоб вона розвалилася сама.

Саме тому Верховна Рада України, а потім і вся світова спільнота повинні терміново перейменувати російську федерацію в московію і використовувати цю історичну назву в офіційних документах. Тут немає нічого незвичайного. Називають же українці і поляки столицю Австрії Віднем.

Що це дасть. Московія має у всіх сенсах повернутися у свої кордони. Назва «росія» для московитів асоціюється з державою, у складі якої є Україна. Росія ж так і виникла – як московія, що приєднала Україну.

Але тепер московитам потрібно викинути з голови імперський модус мислення і знайти своє особисте місце на мапі мирного світу. Воно, до речі, існує. Московія — це ж Євразія — суміш угро-фінів, ординців та слов’ян — потенційна цивілізація-напівкровка на кордоні двох величезних світів, яка і має їх поєднати. Подібний шлях розвитку дозволив би московитам жити у мирі з Європою, зокрема з Україною, Білоруссю і країнами Балтії. І стати містком між Європою та Азією. А не бути країною монстром та ізгоєм, як зараз.

Іншими словами, від перейменування практична користь буде усім  – і перейменованим, і їхнім близьким та далеким сусідам по сьогоднішньому, такому маленькому і взаємопов’язаному світу.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Ігор Касьяненко

***

 Nihil omnino

Очі чаклунські твої, мов ти капала в них беладону.
Вуст пелюстки обіцяють сміливцю шалену пригоду.
То коло Тиси я сню між зірок тебе, то біля Дону —
ти ніби гола, але в недосяжну одягнута вроду.

Манна фантазій моїх, твоя ласка — смола тамариску.
Лиш мені пасмо волосся путтям до таємного гроту.
Дороговказом трикутним залиш його ти там, а риску
пристрасті зараз даруй, ще і ніжності дай мені йоту.

Я не второпаю й досі по правді, що маю шукати:
папороть в ніч на Купала, любисток чи сонячну руту.
Вірші в палких надсилати листах чи байдужі дукати?
Воду цілющих джерел п’ю в тобі я чи п’яну отруту?

Мрії про тебе дурманять, мов Кіркин узвар з мандрагори.
Я чепурю тебе в них, як на свято зимове ялину.
Хай відкривають красуні скарби свої та надра гори.
Я саламандрою дикою у твоє полум’я лину.

Ти – це життя, що вирує, як сік в березневій березі.
Стовбур той сік обтікає, немов твою ніжку панчоха.
А коли ти поза зоною – я наче ніж, де на лезі
ані добра, ані ні зла –  nihil omnino — зовсім  нічого.

15.04.2023

***

Квітень 2023

Тричі вимитий день. Семиструнна веселка.
В головах у дерев молодої весни голоси.
На розкладках буття є часи черепахи й метелика.
І це різні часи.

Є доба для життя і така, що руйнує будинки,
мрії, долі, тіла… де в проваллі на календарі
зупиняється світло, не йдуть, хоча й ходять годинники,
як у чорній дірі.

Ніч мов річ у собі. Раптом рев гучномовця.
Знову аспід-сусід засилає пекельних послів.
Є слова мов гачки для думок і думки, що не ловляться,
бо нема для них слів.

Світ рятує любов – ніжна та ілюзорна.
Між насущних скарбів справжні тільки плоди та бруньки.
І та нива рясна, що молитвами й трелями зорана,
де як зерна зірки.

У сомнамбул відбій. Ясне сонце зі схрону
випливає і сяє, мов щойно завершений вірш.
І укотре новий космос ліпить із топосу й хроносу
Той, у кого ти віриш.

6.04.23

***

Терра арткогніта 

Я  мідні труби чув і свист, майдан і форум.
І мов змію тягнув за хвіст непередбачуваний зміст
мистецьких форм.

Зі старту брав  шалений темп, жадав джекпотів
прожив і втілив купу тем, а зараз думаю про те,
що буде потім.

Я бачу слід за літаком – жуком летовищ.
І красних панночок в коко шанелях там, де катакомби
бомбосховищ.

Цікаво, у світах нових та сама гра ще
триває? Чи Творець живих із попередніх складових
вже ліпить краще?

Чи відчуває взагалі відповідальність
Бог за жахіття на Землі? Чи стрижнем в першоджерелі
є надреальність
фантазій,
вічний вир ідей, спіраль уяви,
що в ритм гуртує і веде тварин, рослини і людей,
зірки й заграви.

Це всесвіт наш, але не це кінцева спроба —
і буде ще і ще кільце, бо Деміургом тут процес,
а не особа.

Він ліпить правду й кривду, біль і насолоду
із однієї суті, й хміль натхнення з меду робить сіль,
з бридоти вроду…

Правдивим є лише німе, шановний суде.
Годинник ходить, вітер дме. Щось буде далі, після сме…
Щось далі буде.

22.02.23

***

Пісня метелика про смисл буття

Бог нитку дав подій намисту,
щоб не розпались ланки змісту
і я шукав у міру хисту,
як соло солі у воді,
той смисл, що все тримає і не
тотожне зв’язує в єдине.
Та заважало швидкоплинне:
пророки, генії, вожді…

Людина – твар такого штибу,
ледь зловить в невід відьму-рибу,
вже гроші просить і садибу,
в той час, як справжня ціль путі
проста, як у садочку вишні –
водночас і земні, і вишні,
чий цвіт у травні – ми колишні,
а кісточки – ми в майбутті.

Я написав (шкода не витер)
не так вже і багато літер,
натомість викинув на вітер
без ліку слів і кожне з них —
мов лист пожовклий, що в негоду
летить під ноги пішоходу
і вірить що здобув свободу
від віт умовностей  земних.

А разом з ним на долі соті
цю мить продовжує в польоті
краса як виклик тліну плоті
на тлі осінньої сльоти.
Багатий злидаря вмовляє,
що дух святий і у нуля є,
і десь у вічності кружляє
душі метелик золотий…

15.02.23

***

Легенда

Де цілий рік природа плоди носила й квітла
жили заможні, вільні прекрасні Діти Світла.
Водночас різні й рівні – у праці й за столом.
І сонячним укриті, і зоряним крилом.

А по сусідству  прірва чаділа зла й глибока.
За князя там був  Морок, а за суддю — Морока.
І хто необережний в той чад робив хоч крок,
ніколи вже не бачив ні сонця, ні зірок.

Та попри варти й чати, малі мороченята,
що темряви самі ще не вміли спричиняти,
за грою якось раптом забігли за межу,
хоча і чули жахи про сторону чужу.

І тут на них натрапив пустун промінчик сонця,
що звичку мав стрибати у вічі незнайомцям.
А далі, як у серці для світла місце є,
мов скельце на люстерці той сонечком стає.

І ось біжать додому малі мороченята,
і сяють ясним світлом дитячі оченята
на весь тамтешній морок, на всю оту біду.
З того початку, браття, і я свій рід веду.

13.05.22

***

Літак

У звичайному місті, де все, як усюди,
на краю Ойкумени жили собі люди.
Назагал не святі, бо усі ми тут грішні,
зі своїми святами, новинами й грішми.

З ранку бігли у справах, жили свої долі,
а надвечір збиралися в теплому колі.
Готували вечерю у затишку-тишку
І під  книжку чи фільм засинали у ліжку.

Кожен день мав мету особливу і смак.
А вночі прилітав літак.

І сиділо там тіло в кабіні пілота.
Зовні – майже людиноподібна істота.
Нехвостата, безрога, ще й з іменем Саша.
А всередині – сморід пекельний і сажа.

Тіло кидало бомбу, вбивало й потому
трохи втомленим батьком верталось додому.
І не чуючи зойків людських і прокльонів,
діточок цілувало:  Матвєя та Льоню.

Саша в принципі знав, що він жах і біда.
Та хохлів не було  шкода.

Саша спав. А по той бік межі  Ойкумени
затихали потроху тривожні сирени.
І кому пощастило, практично в безпеці
повертались в оселі свої не фортеці.

А на ранок життя дарувало їм знову
пересічних турбот метушню кольорову.
І були вони, боже, безцінні, не сірі,
ті веселкові миті, прожиті у мирі.

І здавалося вже назавжди буде так.
Та вночі прилітав літак…

***

 Не знаю 

Неси мимо того свій сум і біду,
хто  смуток свій сам подолати не в змозі.
А біля щасливого стишуй ходу,
якщо поталанить  зустрітись в дорозі.

Про горе своє, навіть не натякай.
Розпитуй, немов би про вітер в задуху
що рухає щастям людським і яка
на вдачу зоря провідна  його руху.

Нехай тобі стане терпіння і слів,
як їх вистачає укотре і знову
бджолі, що питає бабок та джмелів
і бедриків стрічних про квітку медову.

Вживайся у щастя, як саджанець в ґрунт,
вбирай його, всотуй, і щастя поволі
зіллється  з тобою, мов потяг і пункт
призначення в миті  взаємної долі.

А далі тримай його що буде сил
допоки цвіте, плодоносить і в’яне.
А потім  ти сам собі ради даси,
бо що там за краєм – пробач, але я не…

***

Чарівний гарбуз 

Ти мовчки винесла мені із льоху гарбуза.
І гавкнув пес, і каркнув грак, і мекнула коза.
І по щоці моїй скупа скотилася сльоза.

Я ніс городину оту, як гіршу із відзнак,
та зацікавився в путі, бо  зголоднів однак,
який відмова взагалі жіноча має смак.

До того ж, завдяки, забув якому, мудрецю,
я знав, що мудрий, навіть як  отримав по лицю,
завжди з поразки має зиск і профіт по кінцю.

І я тоді, бо «за» були  і розум, і живіт,
з образи, тобто з гарбуза, зварив собі обід
по-холостяцькі , як Господь творив наш білий світ.

Я в горі кашу з маслом  їв і голос був мені,
щоб залишив домовику насіння на вікні.
На підвіконні тобто. Ну, а що, чому б і ні?

А ранок ніби діжку див у хату закотив,
і соловейку в унісон замуркали коти,
коли торканням ніжним сон мій перервала ти.

І я зметикував, чому пройшла гроза-буза.
Бо бачив, хто хитрющий і вдоволений луза
у тебе, мила, за плечем насіння з гарбуза…

***

 Балада про вільну райдугу 

Ми там жили, де майже всі пани та пані
куди б не йшли, робили кроки тільки вверх.
І про життя такі детальні мали дані,
мов їм відкрив пароль в адмін сам Цукерберг.

Цупкі господарі, кравці хазяйновиті —
собі кармазин ріжуть, а чужим рядно —
вони на вітер не кидали гроші й миті,
а у добро вкладали, себто у майно.

А ми удвох з тобою райдугу носили,
точніш, вона між нами сонячна жила
і струмувала током радісної сили,
в одне об’єднуючи душі та тіла.

У ліжку, в лісі,  у кав’ярні чи на пляжі
вона оточувала місце наших втіх.
І вколо нас хороми створювала княжі,
невидні зовні для байдужих та чужих.

І тут я мав би відпустити вірш як птицю
і в поцілунку розчинитися новім.
Але кохана, дай  іще я таємницю
усьому світу – бо  поет же  — розповім.

Хай люди знають, що коли, прогнавши хмару,
на небі райдуга-веселка виграє,
то це кохання, що, як знайде собі пару,
щасливим стане, точно, мов твоє й моє.

***

Балада про радіо

Хто в курсі, той знає – у дальній мандрівці
закоханим рай у приватній автівці.
Погода сприяє. Лунає FM.
Там звуки старанно виводять музики,
ті ллються, швидкі та повільні, як ріки.
А я дослухаюсь до змістів і тем.

Та як би я не налаштовував хвилі —
усюди  пісні про стосунки немилі,
де ніби було, але ні – не збулось.
Кохана моя, як же нам пощастило,
що ти, моє сонечко, теж полюбила
мене, а не іншого бозна-когось.

Я змінюю хвилю, що скиглить і плаче
на ту частоту, де кохана — це наче
коштовність, яку не віддай, не позич.
І хоч твоя врода мене до нестями
окремими також доводить місцями,
але ти для мене життя, а не річ.

Життя, де між нами у будь-яку пору
чи з ліжка, чи просто з присутності поруч,
з мовчання, зі слів випадкових і трас
щоразу  таке неземне виникає,
що всесвіт на наші  інь/ян замикає
і створює заново простір і час.

А ось і FM , що із нами у змові,
де крутять лише іншомовні  й фірмові.
Тепер ми безжурно долаємо путь.
І з кожної хмарки небесні патрульні,
хупаві, мов після відвідин цирульні,
парадними крильцями честь віддають.

***

За мить до…

Ти взагалі для душі чи для плоті?
Очі твої – не глухі ж бо кути.
Я рівновагу тримав, як на дроті,
та цирк поїхав і я у польоті!
Мила, а далі? А далі куди?

Тіла бажаєш – бери моє тіло!
Прагнеш душі – і душа в мене є.
Тільки дай напрям, чого б ти хотіла:
Щоби нестримним я був, як Аттіла
чи щоб ширяв, як брати Монгольф’є?

Сила тяжіння чим ближче, тим  дужче
І вже все суще – одне цілува…

О! Ні!.. Не тре!… Лю… так… ще…ще!  О!…  Лю!…Ще!….

І ось нарешті первісне, цілюще
те, про що зовсім безсилі слова.

***

 Борг

Ворог на ділі переможе тоді,
коли ти станеш на нього схожим.
Справа не в цілі, а у методах дій
і в ототожнені зла з ворожим.

Варт уявити, що з тобою уся
спільнота істин — ліві й праві…
І ти миттєво перетворюєшся
на антитезу власній уяві.

Навіть якщо ти гору взяв у борні
за жінку, збіжжя, маєток, грушу,
переконайся для початку, що ні
на йоту власну не здужав душу.

Твій супротивник – не довершене зло,
а тільки привід, котрого сутність —
виклик тому, що у тобі  вже було,
та не являло  свою присутність.

…Так мою звагу обернув нанівець
харциз, який цю промовив  штуку.
І я віддав  йому за те гаманець
ще  і подякував за науку.

А у шинку, де різний люд пив і їв,
тому що Бог все бачить і бачив,
той хлоп позичив мені гроші мої,
а потім випив ще й борг пробачив.

***

Вест-Індія

В мені над нуртом мар і підсвідомих мрій,
як у час пік в метро, турбот вирує рій.
І ще одна пікантна тема допіка:
Ти, квіточко моя, всередині яка?

Цікавлюся я цим, як Місяцем Пінк Флойд.
Не так, як Пірогов чи навіть Зігмунд Фройд.
Я розуміння скарб волію віднайти:
Чому щасливий я, коли щаслива ти?

Але тут є нюанс. Я наче у sweet dreams,
як розкошуєш ти зі мною, а не з кимсь.
А ще я на коні цілком і зокрема,
якщо ридаєш ти, коли мене нема.

Ну тобто ти в душі пробуджуєш таке,
що тягне водночас у свічку і в піке.
А далі уяви диполя полюси:
Отелло або Дант – кому себе даси?

А як вони в мені  за верх ведуть бої
Та у два боки гнуть під принципи свої?
А все тому, що є в твоїй природі щось,
від чого і в раю спастися не вдалось.

Тому голуб мене і ваб, і спокушай,
що все твоє – моє: і тіло, і душа.
Допоки я дивлюсь – голуб мене, голуб –
на тебе, наче на Вест-Індію  Колумб.

***

Блюз

Все тече, як речуть Геракліт і наука гідравліка.
Я стою під дощем і мов Дарвін міркую, що час
має щось у собі від гепарда і дещо від равлика,
тобто Бог сотворив його трохи пізніше ніж нас.

А спочатку ходячих зліпив і повзучих з летучими,
і  пливучих з квітучими браттями – теж бо живі.
І дав простір усім із рівнинами, прірвами й кручами.
І зрадівши, сказав про Творіння своє: «С’est —  la vie!»

Та як тільки-но простір вітальними сповнився рухами,
знизу стали надходити слушні питання від мас:
«Хто прудкіший за кого? – із іклами той чи хто з вухами?»
І тоді Бог створив у додаток до простору  час.

І хоча витлумачення й вичерпне часу означення
філософія досі від смертних простих береже,
та навіщо робити проблему із миті побачення,
якщо можна зустрітися і цілуватися вже!

Ти красуня — така не у кожного тут чоловіка є.
Але з ким ти насправді, коли ти спізняєшся скрізь?
Я стою під дощем, а годинник нервує і тікає.
І тікає життя,
і стікає життя
в безчасове минуле кудись.

***

 Пасторальне

Якби я знався з мудрецями,
я не блукав би манівцями,
а йшов до правди напрямки.
І вченим дякував би красно.
І з нуді знидів передчасно,
чужі ковтаючи думки.

Як відав я б до серця жінки
шляхи конкретні та стежинки,
і як там тиснути, й куди,
я, боже збав, з отим би хистом,
мов грек би, став мізогіністом,
а не співцем жіночих див.

Якби я не теоретичне,
а дійсне навіч стрів би вічне,
я точно визначив би час
як форму силосу чи дерті,
бо то не дух боїться смерті,
а тлінне і тваринне в нас.

Оце би був інсайт і буча!
Коли  я втямив би, що туча
моїх досягнень у акме,
то є  — о стид! – життя тварини.
А Бог  від мене, від людини,
жде  зовсім інше резюме.

На щастя вічне ходить мимо,
жінки дивують незборимо,
а мудрі, наче  в падолист
вінцями пишні золотими,
та, вибачаюсь за латину,
не знають, як їм  co-exist .

А я хоч бідами не бідний,
зате при дудці і свобідний,
живу, як сонце п’є росу.
Я коуч сам собі і завуч
І, наче той Григорій Саввич,
свої фантазії пасу.

***

 Шифр

Я в курсі, що сказати цьому світу
окрім «цьом-цьом» і «де тут  мої гроші».
Я досвід свій і вдачу, і освіту
здобув без блату і могоричу.
Любив жінок, у сумі —  майже тонну.
Осяг відмінність лампочки від груші.
І в діалозі фору дам Платону,
коли мовчу.

Я володію дискурсом штудерним
і оковирним з витівками словом,
та скільки б дир до думки я не тер ним,
та їм рідня —  як блискавка мечу.
І рими знаю я, і прозу вмію,
але себе — це вирок всім промовам —
лише тоді, здається,  розумію,
коли мовчу.

Мене питають: А ти чув, навіщо
живе під небом зоряним людина?
І що – ти чув? – буття існує вище…
І я киваю ствердно, так, мов, чув.
Бо маю в серці звіт, куди несе з віт
останнє листя перша хуртовина.
Бо зовсім поруч відчуваю Всесвіт,
коли мовчу.

Слова – не Бог, а вавилонські хащі,
Їх суть  — спокуса вічного боріння.
А Той, хто бачить нас, де ми найкращі —
Він є любов – тут код і тут ключі
до шифру тиші сповненої змісту,
що виникає в мить порозуміння.
І я мовчу в ту тиш, як правда, чисту.
І ти мовчи.

***

Я та Ігор

Коли до тих дійду я ігор, де зовсім інший кодекс правил,
я певно буду вже не Ігор, з яким я нині маю справи.
Нас поки разом крутить вихор подій земних під небесами,
але і тутки, я та Ігор —  це зовсім не одне й те ж саме.

Бо Ігор – то Пандори скриня, а Я – сакральна, чесна, гола
частина божого Творіння, що робить Янгола зі нгола.
Я воду обертаю в море, я дрібка зоряної солі.
А Ігореві, як на горе, то влади хочеться, то волі.

То він до жіночки пристане, а то потягнеться до чарки.
А вип’є – і зі мною, п’яне, розбірки починає й сварки.
Я не скажу що він поганий, та ні, були у мене й гірші.
А  Ігор майже бездоганний, коли йому даються вірші.

А я…  — його Я! — не чиєсь там, хоч ріжте, не складу у ціле:
Хто нянько й неня цим фієстам? Звідкіль це диво легкокриле?…
Я, Ігорю, скажу єдине — водночас втішне та трагічне:
Твій час минає, тане, плине, а ти із нього ліпиш вічне.

Коли ж у мить одну чудесну ми тіла скинемо облуду,
і зникнеш ти, а я воскресну і знову Я чиїмось буду —
тебе продовжить пам’ятати  істота з дальньої орбіти,
чий вигляд і чиє ім’я ти  не в змозі навіть уявити.

***

Несвятий  Микола

Світ шукає, америки, сенси і клади,
у нелюбому – вади, у скруті – розради.
Дехто з пультом Венецію робить з ТБ.
А Микола шукає себе.

У Миколи є фірма, дружина і діти
і авто, і будинок — усім би так жити.
Сват його в СБУ, в податковій кума,
а Миколі все щастя нема.

І футбол є, і сауна в дружньому колі.
Про коханку облиш, а то буде Миколі.
Він відвідав ЄС, навіть селфі привіз,
та не втішив Миколу безвіз.

І не в радість йому ні зв’язки, ні добробут,
бо усьому цьому дав би ради і робот.
Люди кажуть: «Він курку удачі скубе!»
А Микола  шукає себе.

А Микола в Миколі шукає людину —
унікальну, не схожу  на інших, єдину.
І сприймає як фейк той жахливий прикол,
що у Всесвіті безліч микол.

А хай навіть і так, ми однак неповторні,
із родзинками зроблені в горньому горні.
Та найбільша із таїн і крайня, як сі,
що залежать від кожного всі.

І якщо Леонардо малює картину,
Моцарт пише симфонію, Данте — терцину,
і за А виникає щось більше, ніж Б,
то Микола знаходить себе.

***

Міжгалактична казка

                                                          Р.Л.

Є  у космосі  сузір’я, а в сузір»ї — зірка.
В її променях-тенетах — Всесвіту родзинка —
та планета, де живеться солодко та гірко.
А на тій планеті — місто, а у місті – жінка.

А обабіч її долі, мов навколо вежі,
бідних лицарів кульбаби і заможних ружі.
Той ошатний, як павич, та ще і при кортежі.
А цей —  мов церковна миша, але м’язи дужі.

Жінка дивиться у вічі лицарів і бачить
у одних себе як здобич — тішити  гординю.
Цей закинув невід  в море і на всіх рибалчить.
А той мріє працьовиту взяти господиню.

Та не буде, хлопці, діла, марні ваші спроби.
Жінка ця – коштовна штучка, і у тому справа,
що не будь якої прагне  ця краса оздоби,
і не кожна тую вроду втримає оправа.

От як знайдуться у світі чоловічі очі,
що ту жінку віддзеркалять сонечком щасливим.
З тим вона і поєднає дні свої і ночі,
як весна, що цвіт дарує яблуням і сливам.

А в цей час мужчина вийшов з хати на подвір’я:
серце щире, плечі — криця, зріст по край одвірка.
А над ним, як на Купала — в хоровод сузір’я.
Та чомусь одна лиш  вабить чоловіка зірка.

***

Три крапки

І були ми щасливі, хоч голі і босі.
Наші душі сміялися над дзеркалами,
бо в обіймах щоразу мінялись тілами.
І перлинки живі на твоєму волоссі…
На моєму, твоєму…Та годі реклами.

Просто ми були дійсно направду щасливі,
ніби світ жив по той бік чарівної  шиби.
А у нас не траплялось фатальної хиби
і небесна габа не губилась у зливі,
і  ні Хама, ні Юди, ні Каїна  ніби…

Білий оболок визрів у хмару похмуру
І пролився біблійним дощем в наші душі.
Потім сварки в ковчегу й розбірки на суші…
І мовчання аж до обопільного муру,
наче і не було нас у райській тій кущі.

І тепер ми нещасні, закриті і взуті
поодинці гадаємо, як до банкрутства,
до суцільного каїнства, хамства та юдства,
мов казкову Жар-птицю скупавши в мазуті,
довели чергову ми історію людства.

Тож хай ляже і наша чернеткою в стосі.
Я закреслю всю лажу, стуляючи вії,
геть до того рядка, де початок події,
де були ми щасливі, хоч голі і босі.
Ну а далі – три крапки. Три крапки надії…

***

Інкарнаціонал

Я вмер. Тобто вирішив знову відбути
в мандрівку до першоджерел, і в путі,
зустрівши кота, здогадався – від Будди,
бо бейдж на хвості.

Він чемно довів мене до білокраю,
збудивши в душі ностальжі почуття.
І от я вже вкотре собі обираю
наступне життя.

А їх тут без ліку у кожній палаті:
митців, полководців, красунь та ментів.
Є звірі, рослини і купа приматів
із інших світів.

Ось геній, чий розум домислив до дурки,
бо йшов по обніжку й зайшов за межу…
І тут я, своєї не маючи думки,
скажу вам чужу:

Той геній в осяяння мить і прозріння,
збагнув, що людей, від низів до верхів,
від Сяну до Дону, від яну до іня
і риб, і птахів,

вужа і гадюку, ялину і тую
Господь від початку створив до кінця.
І як я чиїмось життям погидую —
ображу Творця.

Тому із поваги до Нього я мушу
прожити усі, і в яку зокрема
я зараз вкладу інкарнацію душу –
різниці нема.

Бо попри окремість і недовговічність
безглуздих і сповнених сенсу життів,
Із безлічі їх і складається вічність.
А я — й поготів.

***

Досліди

Вже можна не спати до самого досвіту
і думати – що це було і навіщо?
І що залишилось, крім присмаку й досвіду.
І як по цих сходах піднятись найвище.

Й заглянути в глиб той, де губиться зір і де
з акулами рибки живуть чарівниці.
Так світло минуле до серця  від зір іде,
минаючи міжгалактичні дрібниці.

Те світло вже мертве, та з пам’яті простору
фотонами спогадів душу торкає.
І створює свіжу історію про стару
реальність, яка кожен раз не така є.

І ти розумієш —  чекати на підсумок,
на форму кінцеву, застиглу до гарту
не варто, бо знову логічний твій хід думок
не вийшов за межі мистецтва дрім-арту.

А жінка, яка спричинила ці досліди
міняє Армані на Ґуччі з Версаче.
І топить твої у Мерло чи Бордо сліди.
І зовсім не – ти уяви собі —  плаче…

***

Балада про вибори

Життя, що здавалось мені мані-фестом
дійшло до глухого кута,
де сотня обставин повстала протестом,
і шанс був один проти ста.

Я їм скористався, але перемога
не винесла вирок меті.
Бо далі лежала крижова дорога
І вибір нової путі.

А потім у мене – о янгольська сила! —
така закохалась краса,
що це було ніби троянду накрила
з крижинками навпіл роса.

Та сонце зійшло і сльоза на підлогу
скотилася прудко з лиця.
І знов на ту саму крижову дорогу
я з іншого вийшов кінця.

Потому пустелі траплялися й парки,
паркани і прірви між ніг.
Всю долю мою наче вишили парки
хрестами крижових доріг.

Щомиті подій та сюжетів нашестя
крізь митницю йде голови.
Та поки попереду є перехрестя,
я буду живий.

***

Саркофаг

А от якби риби тієї пори би чомусь не дісталися суші.
Якою б тоді уявляли ми, грішники, зовнішність Господа Бога:
Він був б китом, що ковтає планктон та пускає в себе наші душі?
Чи багатовимірним усеглибинним створінням, на кшталт восьминога?

До речі, та пані-манюня в тюльпані, що тему заручин крутила
з маєтним кротом, на вечірці у ельфів казала, мов, нібито бачим
у темряві ми тільки різні пекельні жахіття і бісячі рила,
а кріт її раєм і досі вважає — сакральним, жаданим, кротячим.

А брат Аріадни, що жив безпорадний у скруті в меандрі на Криті,
він сестрину нитку трактує як зраду і щиро дивується люті
людей, що святкують по всій Ойкумені, в біді його щастям накриті.
Хоча був по суті собою лише Мінотавр, а не злом в абсолюті.

Я вряд чи півкроку зроблю, де нівроку проплив, як апостол, човном би.
І з йодом до рани душі прикладати шматочки я не буду вати.
Я, власне, до того веду, що коли ти пішла, то було, як Чорнобиль.
І все що лишилось мені – над коханням моїм саркофаг будувати.

***

Між поцілунками

Щоб за хмарами бачити зорі,
варто вірити в ті неозорі,
недосяжні для дотику дивні світи,
як у мене повірила ти.

Щоб за зорями бачити небо,
налаштуйся, що це не мине, бо
якщо пестощі – все, що у нас на меті,
то і зорі висять в пустоті.

Щоб за небом побачити вирій,
уяви, що він поруч, у вирі
наших спільних буденних щоденних подій,
а не десь у країні надій.

А щоб миті спинити й хвилини,
треба скибочку взяти цитрини
і додати до чаю  і слухати, як
про нас двох філософствую я.

***

Love is all you need 

І не те, щоб  я всі перепони долав,
я, скоріш, випадково потрапив до лав
того хору,
де мовчали вуста, але чули усі,
як звучало гучніш за мільйон голосів:
All you need is love.

У тім колі нарешті знаходив приют
в шкіри, тоги і джинси одягнений люд
і колишні
вороги свої келихи повні вина
підіймали без тостів, бо будь хто  тут знав:
All you need is love.

І з усіх моїх літ вічно юні жінки
запускали у пам’ять купальські  вінки,
а я думав:
Та, кого я шукаю по світу, чи та? —
бо у кожної в погляді-чаті  читав:
All you need is love.

Ми вікам і миттєвостям втратили лік.
А над нами на хмарі сидів чоловік
в окулярах.
Він не брався добро відрізняти від зла,
просто грав на гітарі, а пустка цвіла —
All you need is love.

Його довге волосся навколо чола
підіймалося, як два пташиних крила,
горнім вітром.
І Ведмедиця медом небесним з ковша
напувала всіх нас, і співала душа:
All you need is love.

***

Щасливий вогник 

Ще тільки свою починаючи долю
я вже розумів, що шукатиму  волю.
Спочатку я довго блукав навмання.
А згодом подумав, що воля  — знання.

Та скільки  не вчився я – все було мало.
А пташка співала,  а пташка співала…

Нужденні доводили: воля — це гроші.
Для буйних вона — барикада на площі.
Жінки, що не вільні, коли нічиї,
в мені здобували свободи свої.

І кожна мене, як могла, вартувала.
А пташка співала, а пташка співала…

У церкві  казали, що справжня дорога
до волі лежить через віру у Бога.
А потім ставали під прапор майна
за томоси й храми, на стіну стіна.

І кров напівчорна текла, напівала.
А пташка  співала, а пташка співала…

Приходили засухи, падали зливи,
та знову спалахував вогник щасливий.
І поки я бився за інші вогні,
він сам дарував своє світло мені.

Ламалися кремені, гнулись кресала.
А пташка співала, а пташка співала…

***

Вакхічне

Де пристрасті беруть початок не з поваги,
там з часом і любов доводить до біди.
На жаль ці терези не знають рівноваги,
по скільки тягарців на шальки не клади.

Одних людей в мені те саме злить і бісить,
що іншим взагалі байдуже до нудьги.
Ігнорити їх? Чи таки метати бісер?
Скажи, Атланте, як утримати ваги?

Потужний розум мій щось ірраціональне
в капкани ловить снів і в пастки почуттів.
А власне моє «я» – тремке і маргінальне —
як птах, що між зірок ширяє і котів.

Душі  бракує крил, а пазурам — наснаги
щоб у моє добро думки не лізли злі.
Хоча я все життя  шукаю рівноваги
між тим, що з неба йде і тим, що від землі.

О скільки мудрих від Еллади до Китаю
Прийшли нізвідкіля і загубились десь!
Та хто достоту зна, то Всесвіт я хитаю,
чи  піді мною він  хитається увесь.

***

Королівська балада 

Я чесно, як міг, відіграв свою роль.
Хай я по тій ролі був голий король,
а публіку грали в господарів доль
одягнуті блазні.
Вони мене звали відвертим нулем,
проте, навіть голий, я був королем.
Відсутність трусів – не найбільша з проблем,
як кажуть у лазні.

Мене не брехня роздягнула дотла,
а та, що мене у ніщо одягла.
Вона ні добра не бажала, ні зла,
не брала на кпини.
Її дефіле під захоплений рев
як вирок для інших було королев.
Тому я за неї і бився, як лев,
короною в стіни.

Коли ж її хтось завойовував, я
лише посміхався: Вона нічия!
Тіла переможців знесе течія!
Пануй, моя весно!
Я знав, що не вигребу, хоч і гребу,
та якось порушив закони й табу
і голий до неї пішов крізь юрбу.
І це було чесно.

І раптом під поглядом сотень очей
вона свою сукню зірвала з плечей
і сталося щось не зі світу речей,
палке та безкрає.
Ця казочка має щасливий кінець.
Король королеву повів під вінець.
А спритний той і креативний кравець
вже більше не крає.

***

Дзеркало

Я бачу себе у дзеркальному склі:
і скроні, і зморшки нові на чолі
й навколо очей.
Я бачу за ними свій смуток і щем
і сміх – не згадати над чим вже, і ще
багато речей.

Я бачу там ніжки тих ніжних жінок,
чиї поцілунки сплелись у вінок
а може в ланцюг.
І ту, про яку навіть згадка на мить
подібна свинцю, що з привітом летить
услід посланцю.

Я бачу запеклих колись ворогів.
Я винен їм стільки ж в рахунку боргів,
як Авелю брат.
І друзів, що досі у силі, але
вже не марширують парадом–але
до досвіду втрат.

І  сам я у сумі сьогоднішніх рис
в єдине складаюся ціле, як ліс
і поле з рослин
з кохань моїх, ґерців, стежинок і трас,
якими ходив я, тестуючи час
на мед і полин.

І вся ця сукупність без жодних зусиль,
мої трансформує надії і біль,
і спрагу грошей
в енергію вічного Всесвіту, де
ніщо не зникає, не гине, не йде,
а плине лише.

Я зовні змінився і внутрішньо – теж,
бо Всесвіт не має кордонів і меж
і кличе мене
туди, де живе стане іншим живим
й почнеться спочатку у люстрі новім
і знову мине.

***

Тільки дерева

Чи знає небесна зоря, що вона є
вночі джерелом таємничого світла?
І той, чия  пісня у травні лунає,
чи він розуміє, що вишня розквітла?

Чи відає ще  незакохане серце
про  диво в долонях наступної миті?
І мудрий, що дивиться збоку на все це,
чи бачить себе він в прийдешньому світі?

А я, уявляючи ще не присутнє,
готую готелі, перони й причали.
А потім  раптово приходить майбутнє,
якого прикмети не передбачали.

І я починаю з абетки, з початку,
з нових аксіом будувати уяву
про дійсність, яку викладаю у ятку
на ринку фантазій про нинішню яву.

У асортименті є різні —  пророчі,
химерні і хтиві, палкі та холодні.
Але коли я в твої падаю  очі,
Чого я шукаю там: дна чи безодні?

Я знову виходжу на Боже обійстя,
де  тіні за «істину» б’ються з луною.
І тільки  дерева, втрачаючи листя,
вже знають напевне, що буде весною.

***

антигероїчне

Я іду по дорозі то один, то в юрбі.
У душі моїй світло, а у тілі пітьма.
Що отримав від праці — залишаю собі.
А що маю від Бога — роздаю задарма.

Я, буває, блукаю поміж інших доріг.
І дивлюся на зорі, наче в очі жінок.
Всі вони такі різні, але погляд у всіх
одночасно звабливий і чужий, мов шинок.

Я іду по дорозі, та нікуди не йду,
бо тут сенсу немає — лише право на рух.
Все що я відвоюю, побудую, знайду
на наступному кроці  вітер вихопить з рук.

Я бажаю героям, хай їх милує час —
хоч у полум’ї сила, але правда в золі.
А ще, кажуть, є попіл, що згорів, та не згас.
Тільки хто його бачить – той вже не на землі.

***

Ми маємо право, бо горді і дужі.
Ми всі переможці і в справі, і в слові.
О, янголе божий, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі. Навчи нас любові.

Ми візьмем своє і на морі й на суші,
Бо ми переможці, ми вміємо брати.
О, янголе, брате, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі. Навчи нас прощати.

У нас і  жінки, і прикіди фірмові,
Та очі у нас, наче гроші, байдужі.
О, янголе божий, навчи нас любові,
Навчи нас любові. Врятуй наші душі.

Ми вже куштували текілу, і суші,
I волю вже бачили, п’яну і голу —
О, янголе божий, врятуй наші душі,
Врятуй наші душі, ми ходим по колу.

У наших бажань ікла гострі як шаблі —
Ми навіть у ліжку готові до бою.
А в небі Спаситель летить в дирижаблі.
Він  знову нікого не взяв із собою…

***

Вавилонське зілля

Забуваю рідну мову, як в турецькому полоні.
Сина вчу, як треба жити – він мене не розуміє.
Запалав вогонь у серці, та лише обпік долоні.
Покохала мене жінка, а сказати не уміє.

Всі кричать, та ні чужого, ні свого не чують крику,
Наче злий шинкар підсипав в мед нам вавилонське зілля.
По ріллі гуляють круки, ніби пустка тут від віку,
А навколо мертві села, як столи після весілля.

Де шукати нам розради — занепала наша сила.
Гендлювати вже навчились, та ціни нема надіям.
Ой, ви, думи кобзареві, не даремно ж вам боліло —
Нам і ворог те не зробить, що самі ми заподієм.

Оніміли, Україно, перемог козацьких труби.
Не ятрив би я цю рану, та як тут не навісніти.
Від богданової зваби до полинової згуби
Все чужим дарунком мариш, як дитина уві сні ти.

Є народ. Він — поза часом, невичерпний, наче море,
А всі сущі – тільки хвилі,  тож нас так і б’є о берег.
Ми його життям назвали, поселили в ньому горе
І блукаємо без ради в марнослів’ї і химерах.

А коли отлине хвиля, ми повернемося знову
В простір, де ніхто нікого вже не зрадить і не купить.
Поверни нам, Україно, нашу давню спільну мову,
Щоб могли порозумітись ми, зібравшися до купи.

Не шукайте дивокраю між примар чужого раю.
Гляньте, як земля вітає навесні пташину зграю.
Це тому що  поодинці всі ми, наче дощ без хмари
Повертаються крилаті до вишневого розмаю.

1987 р.

«..Був я у Львові (Лемберзі), галицькій столиці, і купив тут два томи Шевченки…», — пише 21 вересня 1894 року з Аббації Антон Павлович Чехов у листі до Наталії Лінтварьової.

Мова про той самий лист, в якому далі фігурує фраза «Аббація та Адріатичне море чудові, але Лука і Псел краще.»  Втім, симпатія до сумської Луки і «…широкого, глибокого Псла, такого що рясніє островами, рибою та раками, з красивими берегами і безліччю зелені..» – окрема тема, яка наповнювала письменника глибокими враженнями та стала органічною частиною його ментальності.

Однак, придбання в австро-угорському Львові двох томів Шевченка було далеко не першою зустріччю Антона Павловича з Великим Кобзарем.

Дитинство в українському середовищі

Українська мова була знайома Чехову з дитинства, яке він провів у Таганрозі, що знаходився тоді у складі Катеринославської губернії. Населення у цьому портовому місті було різношерстим:

близько 15 тис. осіб – українці
близько 4 тис. осіб – росіяни
3 тис. осіб – греки
640 осіб – євреї
200 осіб — італійці,
130 осіб – вірмени
15 осіб – англійці
3 особи – татари
1 людина – араб

Ця статистика середини 60-х років XIX століття свідчить про те, що у дитячі та підліткові роки Чехова навколо переважно звучала українська мова.

Крім того, бабуся А.П. Чехова — по батькові Єфросинія Омелянівна Шимко походила з роду українських конярів. Разом зі своїм чоловіком Єгором Михайловичем Чеховим вони жили порівняно неподалік від Таганрогу в сільській місцевості. І вже в гімназійні роки Антон разом зі своїм братом Олександром їздили до них на канікули. І бабуся, і дід були побожними людьми та шанували українські традиції, як у господарюванні, так і в одязі та спілкуванні.

Іван Білоусов та перша офіційна «зустріч» Шевченка та Чехова.

Книга перекладів І.О Білоусова «з Кобзаря Шевченко (Українськи мотиви)» 1887 рік

З творчістю Т.Г. Шевченка російською мовою Чехов познайомився завдяки молодому поетові І.О. Білоусову. Слід зазначити, що Білоусова і Чехова пов’язувало не тільки література. У той час Іван Олексійович, будучи потомственим кравцем, вже відокремився від батька і відкрив власну майстерню, що мала вивіску «Кравець Білоусов», де, за спогадами сучасників, «шилися в нього брати Чехови» та багато інших.

У 1880-му році «тітка… мачухи», привозить його у свій дім до Києва. «Два місяці, проведені» тут, згадував пізніше Білоусов, «залишили незабутнє враження на все життя». «Я блукав околицями Києва, – ярмарками, базарами, заслуховувався сліпцями-лірниками, що сидять зі своїми поводирями — хлопчиками біля курних доріг; довго засиджувався на березі Дніпра, милуючись синіми степовими далями за Дніпром. Годинами простоював біля вітрин книгарень на Хрещатику, купував книжки українською мовою… Прислухаючись до української мови, я починав розуміти прочитане українською».

По приїзду Білоусов продовжує писати вірші і за два роки його починають друкувати в літературних журналах. У 1887 році він видає у Києві книгу своїх перекладів (обсягом всього 52 сторінки) «З Кобзаря Шевченка (українські мотиви)». І надсилає її Антону Павловичу в дар.

Такий подарунок не залишається поза увагою письменника і 3 серпня 1887 року Чехов пише Білоусову листа:

«Приношу Вам, добрий Іване Олексійовичу, мою щиру подяку за надсилання мені Вашої симпатичної книжки. Ваша люб’язність дала мені нагоду познайомитися з Вашим талантом і можливість, уникнувши звичайних компліментів, засвідчити з упевненістю Ваше право на титул поета. Ваші вірші сповнені живого поетичного почуття; Ви теплі, знайомі з натхненням, маєте форму і, що безперечно, літературні. Самий вибір Шевченка свідчить про Вашу поетичність, а переклад виконано з належною сумлінністю. Скажу Вам відверто, що Ваша книжка більш ніж будь-яка з новітніх віршованих збірок, схожа на те, що у нас називається «працею», хоч вона й безбожно мала.

Критикувати Вас, звичайно, будуть. Головний недолік книжки – її невеликий обсяг. Поет, якщо він талановитий, бере не лише якістю, а й кількістю, а з Вашої збірки важко скласти собі поняття ні про Вашу, ні про шевченківську фізіономію. Посилання ж на те, що Ви ще молоді або Ви ще «початківець», послужити Вам виправданням не може: якщо вирішуєтеся дати книгу, то давайте й фізіономію автора.

У віршах є шорсткості. <…>

Мені здаються прекрасними вірші «Вдова», с. 20, с. 23, «Українська ніч».

Я поганий критик, а тому, вибачте, не можу заплатити належну данину Вашій книжці. Як любитель і шанувальник всього симпатичного, що зрідка миготить на нашому книжковому ринку, я можу тільки щиро побажати Вам повного розвитку Вашого таланту, впевненості, сили та успіхів; не поспішаючи і працюючи помаленьку, Ви досягнете свого — в цьому я впевнений і заздалегідь тішуся …

А. Чехов.

Антон Павлович, звичайно ж, скромничав щодо того, що він поганий критик. Білоусов знав кому і навіщо посилав екземпляр своєї книги. Думка Чехова як талановитого драматурга, знавця Шевченка, а також української та російської мови була дуже важливою для поета-початківця та перекладача.

Натхненний увагою та відгуком модного літератора, Іван Олексійович Білоусов продовжує займатися літературною працею і, в тому числі, перекладами Кобзаря, що так полюбився йому. За своє життя він опублікував понад десять книг своїх перекладів Т.Г. Шевченка, а також кілька біографічних видань про нього, у тому числі згодом перекладених українською мовою.

Але літературні «зустрічі» Шевченка та Чехова продовжують відбуватися й надалі.

Друга та третя «зустрічі» відбулись в Україні

Фотографія, подарована О.М.. Плещеєвим А. П. Чехову у 1888 році.

У грудні 1887 року Антон Павлович знайомиться з О.М. Плещеєвим. Згадуючи про цю зустріч, спільний друг з літературного світу І. Л. Леонтьєв (Щеглов) розповідав: «…не минуло півгодини, як наймиліший Олексій Миколайович був у Чехова в повному «душевному полоні» і хвилювався у свою чергу, тоді як Чехов швидко увійшов у свій звичайний філософсько-гумористичний настрій. Заглянь хтось випадково тоді до кабінету Плещеєва, він, напевно, подумав би, що розмовляють давні друзі…».

На момент знайомства Чехову було майже 28, а Плещеєву – 63 роки. І буквально через місяць між новими друзями почалося інтенсивне дружнє листування, яке тривало п’ять років. Не минає й півроку, як Чехов запрошує Плещеєва до себе на відпочинок в Суми до дачного флігелю на Луці у садибі Линтварьових. Він приїжджає в середині травня 1888 року та гостює три тижні. Чехов назвав цей час «однією з найкращих та найцікавіших сторінок своєї біографії».

І тут, у Сумах, знову відбувається «зустріч» Чехова та Шевченка. Як виявилося, третя донька сімейства Линтварьових — Наталья Михайлівна була пронизана ідеями народництва, українства та Шевченка. Чехов, тримаючись трохи іронічного тону, який  встановився між ним та Наталією, писав «що вона закінчила Бестужівські курси (перший «жіночий університет» у Росії, якій існував у  1878—1918 рр..), – молода дівчина чоловічої статури, сильна, костиста, як лящ, мускулиста, засмагла, горласта… Сміється так, що за версту чути». Наталя Михайлівна побудувала у себе в садибі на свій рахунок школу і вчила сільських дітлахів байкам Крилова в українському перекладі. Їздила «на могилу Шевченка, як турок до Мекки».

Наталя Михайлівна Линтварьова

І ось до цієї сприятливої атмосфери приєднується О.М. Плещеєв, який під час свого заслання познайомився з Шевченком в Уральську у 1850-му році. Тоді вони обоє перебували в статусі солдатів у далекому Оренбурзькому краї. Шевченко у листуванні називав Плещеєва братом, незабутнім другом, кожне слово якого йому «глибоко по серцю». Тарас Григорович передав Олексію Миколайовичу вірші із «Захалявної книжки», і російськомовний читач вперше дізнався про них завдяки Плещеєву. Він переклав вісім шевченківських віршів та поему «Наймичка».

Ще більше розкрився Плещеєв для Чехова тут на Луці. Розкрився як «дуже хороша, тепла і щира людина», в якій Антон Павлович побачив посудину, повну традицій, цікавих спогадів і хороших спільних місць…».

Перебуваючи на Луці, «Плещеев «слухає та їсть» і палить свої сигари, від яких у його шанувальниць розболюються голови. Він тугорухливий і по-старечому лінивий, але це не заважає дівчатам катати його на човнах, возити в сусідні маєтки і співати йому романси». Плещеєв приймає всі ці радощі життя і багато розповідає родинам Чехових та Линтварьових про Шевченка.

Раніше ми писали про при: Чехів та Суми. Погляд із сьогодні

«Зустріч» четверта, але не остання

Кобзарь Т.Г.Шевченко, виданий у Львові 1893 р. у друкарні Товариства ім. Шевченка

Так поволі зближуються  між собою Чехов та Шевченко. І, як зазначено на початку статті, 1894 року Чехов купує для себе шевченківський двотомник,  виданий у Львові 1893 р. у друкарні Товариства ім. Шевченка. Для чого він це робить? Мабуть тому, що на глибинному рівні відчуває спорідненість.

І можна простежити, як обидва вони небайдужі до багатої української природи з садами та солов’ями. Як обидва звертаються до своїх читачів через сакральні символи. Наприклад, того ж самого «Вишневого саду» (1903 рік), малюючи глибинну картину зв’язків поколінь на різних рівнях та апелюючи до можливої гармонії.

Свого часу К. С. Станіславський згадував:

«Послухайте, не Ви́шневий, а Вишньо́вий сад», — оголосив Чехов та закотився сміхом. У першу хвилину я навіть не зрозумів, про що йдеться, але Антон Павлович продовжував смакувати назву п’єси, напираючи на ніжний звук ЬО (Ё) у слові «Вишньо́вий», ніби намагаючись з його допомогою обласкати колишнє красиве, але тепер непотрібне життя, яке він зі сльозами. руйнував у своїй п’єсі. Цього разу я зрозумів тонкість: «Ви́шневий сад» — це діловий, комерційний сад, який дає прибуток. Такий сад потрібен зараз. Але «Вишньо́вий сад» доходу не приносить, він зберігає в собі та у своїй квітучій білизні поезію колишнього панського життя. Такий сад росте і цвіте для забаганки, для очей розпещених естетів. Жаль знищувати його, а треба, оскільки процес економічного розвитку країни вимагає цього».

Афіша спектаклю в Києві

Як матеріальний об’єкт вишневі сади не були розповсюджені в кліматичній середній смузі, натомість на південних землях (в Україні) такі сади були досить поширеним явищем.

Детально вивчаючи етнокультурні реалії у творах Чехова, доктор філологічних наук Марина Ларіонова переконливо доводить, що вишневий сад – це не просто визначення чи оціночний епітет, а символ ідеального з його драматичною долею у матеріальному світі, де воно не лише приречене на спотворення і загибель, а й неминуче воскресіння, відновлення та оновлення як у історичному, і метафізичному сенсі. Таке ж значення має у Т. Г. Шевченка – «садок вишневий біля хати», що символізує незнищенність українства, незважаючи на безліч загрозливих, часом згубних історичних перипетій. І це дає право говорити про незримі зв’язки між дискурсами Чехова та Шевченко не лише на поверхневих, а й глибинних рівнях.

Зустріч п’ята, майже детективна

Відомий ще один епізод, який, можливо, опосередковано розповідає про ставлення А. П. Чехова до творів Т. Г. Шевченка.

У 1900 році той самий Білоусов надрукував «Кобзаря» у видавництві книгопродавця Клюкіна, а той не заплатив йому ні копійки. І тоді 15 лютого 1904 року Білоусов поскаржився Чехову на видавця. Книга була велика і Білоусов під час роботи над нею самостійно виплатив 100 рублів як гонорари за переклади різним особам. І він звернувся до Антона Павловича з проханням написати йому (Білоусову) листа, в якому висловлювалася б загроза подати на Клюкіна до суду за друкування без згоди автора чеховського оповідання «Білолобий», якщо той не розрахується за виданий і реалізований «Кобзар».

Чехов такий лист написав. Білоусов показав його Клюкіну, той в свою чергу клятвено пообіцяв ніколи більше не друкувати «Білолобого» і розрахувався – «видав мені за «Кобзаря» 500 рублів векселями на поточний рік». Здається, навряд чи Чехов пішов би на такий крок, якби йшлося не про «Кобзар» у перекладах російською, а будь-яке інше видання.

P.S. Чехов народився за рік до смерті Шевченко і ніколи в реальному житті вони не змогли б зустрітись. Але на ментальному рівні,  як бачимо, вони перетиналися досить часто. І зближують їх не лише талант і літературне новаторство, а й загальні глибинні символи «українства», які за віки існування в реаліях імперії вціліли та розвинулися.  А також набули нових смислів в процесі багаторівневого розвитку у творах таких неординарних літераторів як Шевченко та Чехов.

Підготувала
старший науковий співробітник Меморіального будинку-музею А.П.Чехова у Сумах
Лариса Ільченко

Докладніше про Меморіальний будинок-музей А.П. Чехова в Сумах дивись за цім посиланням: Будинок-музей А.П. Чехова в Сумах приймає відвідувачів

Українська Поетична Лабораторія запропонувала широкому загалу стати учасниками творчої акції «Поетична  вакцинація» (детальніше читайте нижче у Маніфесті), яка проводиться у два етапи.

Етапи проведення «Поетичної  вакцинації»

1 етап (3 — 17 травня 2020 р.)

На першому етапі акції було протестовано 7607 читачів, які переглянули сторінки авторів-учасників.

Також за результатами читацького голосування та за думкою поетичного журі були названі вірші переможці на кожній сторінці поетів. З віршами переможцями і результатами голосування ви можете ознайомитися на сторінках авторів.

Зараз, запрошуємо долучитися до Другого етапу акції

2 етап (18 — 31 травня 2020 р.)

Щодо другого етапу ми повинні відкрити вам маленький секрет.  На сторінці кожного автора-учасника акції був розміщений текст іншого поета, образно кажучи «поетичний вірус». Але цей текст був написаний спеціально для нашого проекту і на тему віршу поета – «власника сторінки», тобто це літературний парафраз.

І зараз ми пропонуємо вам виявити цей «вірус-парафраз». Щоб полегшити задачу на кожній сторінці вказані автори парафразів. На першому етапі ви могли познайомитися з творчістю дев`яти авторів, їх поетичними методами та стилістикою, і вам, сподіваємося, буде цікаво відшукати на авторських сторінках тексти інших поетів 

Для кращих літературних детективів передбачено призи. А з віршами-оригіналами можна буде ознайомитися після закінчення другого етапу, вони будуть розміщені на відповідних персональних сторінках.

Отже, переходьте на сторінки авторів-учасників! Бажаємо успіхів у творчих пошуках!   

 Поетична  вакцинація. Маніфест

Українська Поетична Лабораторія ( УПЛ ) посилено працює над різними засобами протидії світової пандемії, зокрема, створює специфічні антидоти.

Розуміючи, що боротьба з пандемією йде не лише в реальному, але і в не менш важливому віртуальному просторі і у сфері духовній (у здоровому тілі — здоровий дух, а здоровий дух зберігає здоровим тіло!), УПЛ розпочала розробку особливих поетичних вакцин!

Для їх виготовлення були запрошені поети-інфекціоністи:

Наталія БЕЛЬЧЕНКО  (Київ)

Ірина БЄРЕЗА (Севастополь, Вінниця)

Михайло ГЕРЕВИЧ  (Берегово, Ужгород)

Ігор КАСЬЯНЕНКО  (Суми)

Костянтин МИНЕНКОВ (Байконур, Київ)

Юрій ПРОКОПЕНКО (Вінниця)

Лев СКРИННИК (Суми)

Олена ШЕЛКОВА (Одеса)

Сергій ШИШ (Донецьк, Кам`янець-Подільський)

Їм будуть допомогати креативні лаборанти:

Тетяна ГОДУНКО (Київ)

Лариса ІЛЬЧЕНКО (Суми)

Дмитро КОБРИНСЬКИЙ (Київ, Берегово)

Оксана Коваленко (Мукачево)

Кожен з поетів в результаті ретельного творчого відбору запропонував по 5 своїх супервакцини-віршів, які, на думку авторів, здатні, якщо і не остаточно перемогти коронавірус, то, принаймні, значно послабити його дію і сприяти одужанню людства!

Вакцинація стартує 3 травня — ми переходимо до найважливішого етапу розробки антидоту — випробування його в природному людському середовищі на безстрашних і безкорисливих добровольцях!

І ці безстрашні добровольці — ви, ті, хто читає ці рядки.

УПЛ просить вас сміливо і неупереджено провести відбір цих вакцин, визначивши КРАЩУ, найбільш дієву на ваш погляд, ПОЕЗІЮ, з кожних 5 (п’яти), представлених авторами віршів-вакцин. Зробити це можна шляхом голосування за кращий вірш автора  на його сторінці.

Таким чином, ми спільно виявимо 9 (дев’ять!) віршів — 9 кращих вакцин, які здатні успішно боротися з психологічними наслідками пандемії, що охопила світ.

За підсумками вашого голосування ці вірші-вакцини будуть сертифіковані та запущені у всесвітню мережу.

УПЛ упевнена в дієвості запропонованого методу — методу боротьби духу, боротьби душі із смутком і страхом, які охоплюють сьогодні багатьох! А перемігши песимізм — ми, без сумніву, переможемо і вірус!

Добровольці вперед! Versum contra virum!

Запрошуйте брати участь в цьому сміливому експерименті ваших друзів і знайомих.

Всі на боротьбу з пандемією! Так переможемо!

P.S.  Як що, то Проект замутили: Ігор Касьяненко,  Дмитро Кобринський  та Лев Скринник. Тому всі  претензії  та проблемні питання – тільки до них. А інших поетів-учасників чемно просимо читати, шанувати і підтримувати своїми голосами та компліментами у коментарях, а також просуванням їх поетичних сторінок на ваших особистих пабліках у соціальних мережах.  

P.P.S. Для того, щоб потрапити на сторінку поета- учасника, натисніть на його прізвище у списку, розташованому вище, у тексті Маніфесту.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Це історичний бойовик про дружбу, зраду і кохання в часи Середньовіччя, головним героєм якого є відома історична постать — князь Данило Галицький. Сценарій засновано на працях львівського історика Леонтія Войтовича.

Фільм знімали на майже 30 майданчиках у Західній Україні, а також у Запорізькій області. 90 відсотків фільмування відбувалося поблизу Львова.

Сюжет

1238 рік. Князь Данило зі своїм братом Васильком нападають на прикордонний замок таємного ордену. Завдяки своїй винахідливості Данило захоплює магістра в полон. Останній переконує князя стати його союзником у боротьбі з могутнім ворогом зі Сходу.

Тим часом хан Батий нападає на Русь і знищує Київ, як і попереджав магістр. Починається мобілізація та створення міст-фортець. Таке рішення не подобається галицьким боярам, вони готові домовитися з ханом заради спокійного ведення власних справ. Хан Батий не поспішає продовжувати наступ, бо в нього інший план.

У цей момент приїжджає магістр із пропозицією від Папи Римського, а Хан Батий висилає князеві ультиматум. Данило несподівано для всіх вирішує їхати особисто до хана на перемовини. Незважаючи на великі випробування, доля усміхнулася Данилові і він повертається додому живим…

Музика

Для сумчан, окрім усього, цікавим є і те, що саундреком для фільму стала пісня гурту Entree (Н.Три) «Дим», музику та аранжування якої створено відомим сумським музикантом Євгеном Касьяненком у співавторстві з киянином Олексієм Шманьовим. Текст пісні написав сумський поет Ігор Касьяненко.

Після завершення  роботи над фільмом на його базі був змонтований відеокліп на пісню «Дим».

Іван Драч, безумовно, —  один з найталановитіших поетів XX – го сторіччя. Мені, як любителю поезії, дещо образливо, що поетів такого рівня, як Драч або Павличко не згадують в одному контексті з, наприклад, Пастернаком, або Євтушенко. Для того, щоб переконатись в яскравій обдарованості Івана Драча є сенс просто прочитати його «Лебединий етюд» —  вірш, який співається без музики, бо він сам і є музика, яка написана словами.

Одягни мене в ніч,

одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною

легким лебединим крилом,

Хай навіються сни, теплі сни лебедині,

І сполоха їх місяць

тугим ясеновим веслом.

Зацвіте автострада доспілими гронами,

Змиє коси рожеві

в пахучім любистку зоря.

З твого чистого ставу

між лататтям та Оріонами

Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.

Одягни мене в ніч,

одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною

легким лебединим крилом.

Пахнуть роси і руки.

Пахнуть думи твої дитинні.

В серці плавають лебеді.

Сонно пахне весло.

Цей вірш, як і багато інших талановитих творів, увійшов в поетичну збірку «До джерел», видану в 1972 році накладом 12 000 екз. Це для радянських часів був зовсім малий тираж. І достати її було майже неможливо, бо поезія в ті часи була в ціні.

І тут виникає питання: як же так, Іван Драч – він же соратник В’ячеслава Чорновола, перший голова Народного Руху України, тобто  людина яка одна з перших повстала проти  московської експансії за українську незалежність – він же ж, мабуть, був в часи Совєтов дисидентом і відчував на собі непомірні утиски з боку радянської влади? Бо інакше ж чому вона йому так не подобалась, що він став в авангарді її руйнівників?

Але відкривши вже згадану збірку, ми там читаємо у першому ж  вірші:

Віра – це праця. Все інше —  тля.

Дихаю Леніним до останнього подиху…

Так писав член КПРС з 1959 по 1990 роки Іван Драч.

Той самий видатний радянський поет, який у 1983 році отримав Державну премію СРСР з літератури за російськомовну збірку «Зелёные врата».

І от скажіть будь ласка, як розбиратися нашим нащадкам з минулим, коли ми тут в  сучасності отак жили і живемо, що нам самих себе зрозуміти  важко ?

Взагалі, в класичній біографії поета все повинно було б відбуватись як раз навпаки. Поет повинен бути дисидентом при всіх владах, бо вони всі є насильство і несправедливість. А поет — він же співак свободи, людина, яка оспівувала крила! ( Це я вже конкретно про Івана Федоровича)

А вийшло ось як…

Важко жити в суспільстві і не цікавитися політикою. На жаль, від неї дуже багато що залежить у матеріальному світі  і, як правило, ті, від кого щось залежить – люди  досить обмежені, бо тільки обмеживши себе, можливо сконцентруватись на одній меті  — залізти наверх,тобто зробити кар’єру в політиці і владі.

Але ж справжній, такий як Іван Драч, поет, це ж такий дар…   Може йому і не треба б було в той Рух йти? Писав би собі далі свої геніальні балади та етюди… А так тільки нащадків заплутав, які вивчаючи біографію шановного класика української літератури, не будуть розуміти, як було поету за радянських часів і чому він повстав, коли обставини змінились.

Таким чином, Іван Драч стає в один ряд з Данте, який теж не втримався без того, щоб не  зайнятись не своїми справами. Та й Тарас наш Григорович, долею якого так опікувалась родина російського царя Миколи. Не найгірша, треба сказати, компанія…

В якості висновка, ще раз підкреслимо, що у Івана Драча є виправдання —  його чудова поезія. Таким ось чудодійно талановитим, тонко відчуваючим світ музикантом мови і хотілося б щоб його пам’ятали у віках. А політична сторінка його біографії хай буде просто прикрим непорозумінням. Як нетверезі дебоші Єсєніна по московським кабакам…

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com