Всупереч поширеній думці, той час не варто вважати виключно деконструктивним з точки зору побудови української державності. Спробуймо розібратися детальніше.

Гетьман

Після перемоги очолюваного ним повстання Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом усієї Території Війська Запорізького. Термін «гетьман» має німецьке коріння і значення «командуючий». Зокрема гетьманом у XV столітті чехи називали ватажка гуситів Яна Жижку.

Запорожці

На Січі цей термін також використовували. Гетьманом призначали командуючого черговим військовим походом. А загальне керівництво Січчю здійснював кошовий отаман.

Коли Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом всієї України, він фактично підніс це суто військове звання до рангу державного титулу. Більш того, в останні роки Хмельницький наполягає, щоб титул наслідував його син.

І все було б добре, але новопроголошена Гетьманщина не була першою української державою. Задовго до неї існувала Запорізька Січ — демократична козацька республіка. Січ нікому не підкорялася раніше і не збиралася підкорятися новому Гетьману усія Русі-України.

І якщо авторитет Хмельницького не дозволяв цьому протиріччу проявитися у повній мірі при житті, то після його смерті все змінилося.

Іван Виговський, московити  і запорожці

Першим гетьманом після Богдана став його 16-річний син Юрко Хмельницький. Але вже за місяць юнака змінив досвідчений Іван Виговський – колишній генеральний писар Богдана Хмельницького, який спочатку був регентом при Юрії.

Талановитий полководець і державник Виговський спочатку уклав партнерську угоду зі Швецією. Але скандинавський вектор не спрацював, тому що шведи невдовзі почали війну з Данією і тимчасово втратили цікавість до українських справ. Також, продовжуючи традиції Хмельницького, Виговський проголосив союз з Кримським ханством.

Практично відразу проти нового гетьмана виступають запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем. І хоча їх підтримали ще й козаки Полтавського полку під головуванням Мартина Пушкаря, повстання було придушене.

16 вересня 1658 року Виговським став одним з укладачів Гадяцького договору, за яким Україна, входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративної Речі Посполитої під назвою Велике Князівство Руське.

Гетьман Іван Виговський

Це, зрозуміло, не сподобалося московитам і вони, за звичкою, пішли війною на Україну. І були вщент розбиті військом Виговського під Конотопом 27-29 червня 1659 року. Але далі справа не пішла. Бо водночас Іван Сірко на чолі запорожців напав на Крим. Таким чином Виговський втратив союзника у лиці татар. На превеликий жаль, бо далі гетьман збирався йти на Москву, розуміючи, що з московитами краще воювати на їхній території.

Невдовзі Виговський під тиском козацької старшини був вимушений зректися булави на користь Юрія Хмельницького. Тут вже  активно попрацювала московицька агентура. Наближався кінець 1659 року.

Дві України

Юрій Хмельницький у той час був розумний 18-річний юнак. Навіть якби він і успадкував державницькі таланти батька, однаково вік мав дуже ранній. А до того ж Юрко був ну ані трошки не державник. Його світ створювали книжки і молитви.

Тому після кількох років хитань між Москвою і Варшавою, у січні 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся гетьманської булави та постригся у ченці.

На початку 1663 р. відбулася знакова подія. Гетьманом був обраний Павло Тетеря. Але він став гетьманом лише Правобережної України. Та ще й за підтримки короля Речі Посполитої. Запорізька Січ і козаки Лівобережжя відмовилися визнати Тетерю, небезпідставно вважаючи його польською маріонеткою.

В червні 1663 р. у Ніжині відбулася Чорна рада, метою якої було обрання гетьмана Лівобережної України. Саме про неї, між іншим, ідеться у однойменному романі Пантелеймона Куліша.

Чорна рада

Чорною вона називалася тому, що у зборах брали участь не тільки представники козацької старшини, але й прості козаки та посполиті – тобто чернь. Це безумовно вплинуло на хід і зміст передвиборчих перегонів. Переміг той, хто наобіцяв бідним більше соціальних благ.

Так гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький, якого взагалі-то краще було назвати Бреховецьким. Обіцянок своїх він не виконав. Натомість першим ділом стратив своїх політичних конкурентів Якима Сомка та Василя Золотаренка. Після чого почав тулитися до Москви.

Чорна рада

Таким чином, в Україні з’явилося вже два протилежно орієнтованих гетьмана. Чому так сталося?

Селяни і свобода

Однією з вагомих причин перемоги Богдана Хмельницького у повстанні, котре він багато у чому почав, виходячи з особистих мотивів, стала підтримка низів, які все більше відчували на собі тиск польсько-литовської шляхти. Як альтернативний варіант щоденній панщині, польська влада запропонувала бажаючим селитися на спустілих після монголо-татарських набігів територіях України, у так званих слободах. Слобода – від слова свобода. Мешканці нових слобод були на 20 років звільнені від податків. І цей термін якраз збігав до часу повстання Хмельницького.

Московити, дивлячись на такі справи, і собі вирішили організувати слободи. Так виникли Суми, Харків, Білгород та інші міста та села, які нині об’єднані під назвою Слобожанська (тобто вільна) Україна.

Між двох зол

І ось українці опинилися перед вибором. З одного боку – Польща, від шляхти якої вони вже натерпілися. З іншого — Московія, яка принаймні на декілька десятків років обіцяє вільне життя у слободах. Або на «государєвой службє». Поганого від них на той час ще ніхто не бачив, бо під ними не жили і як вони зі своїми холопами поводяться не знали. А шкода.

З іншого боку, Польща – це Європа, культура, університети, магдебурзьке право, історичні зв’язки що встановилися за три століття спільного існування. Але поляки — католики, а московити — православні і українці з ними у той час мали одну церковнослов’янську (письмову) мову…

Терези вагалися. А тим часом Московія і Річ Посполита взяли й підписали Андрусівський мир, згідно з яким Україну було поділено на Лівобережну (московську) і Правобережну (польську). Йшов 1667-й рік. На Дону цього року почалося повстання Степана Разіна (1667-1674). Його підтримали українські козаки Острогожського полку. І царю-батюшкє тимчасово стало не до поляків.

Третій гетьман

Трохи раніше до влади на українському Правобережжі прийшов Петро Дорошенко (1666). З самого початку новий керманич показав себе сильним керівником. Дивлячись на такі справи, Брюховецький запропонував йому спілку проти Московії, яка, підписавшись під поділом України, порушила Переяславську угоду. Гетьмани домовилися зустрітися у селі Опішня біля Полтави. Але під час зустрічі Брюховецького було вбито. Згідно з версією Дорошенка, вбивство вчинили козаки самого Брюховецького у якості помсти за невиконані обіцянки.

Дорошенко на якийсь час став гетьманом обох берегів. Але вже у 1668 році призначив наказним (тобто виконуючим обов’язки, або тимчасовим) гетьманом Лівобережжя Дем’яна Многогрішного, а сам повернувся на Правобережжя.

У цей час запоріжці вирішили, що хочуть теж мати свого гетьмана. Ним за підтримки кримських татар став писар Січі Петро Суховій. Таким чином, гетьманів в Україні стало три.

Османи, Самойлович і Мазепа

В ситуації коли Московія та Річ Посполита повелися до України, м’яко кажучи, без поваги, Дорошенко вирішив повернутися до давньої ідеї Хмельницького, щодо союзу з Османської імперією. Союзний договір був укладений восени 1669 року і отримав назву Корсунська угода. До неї вирішив приєднатися і Лівобережний гетьман Многогрішний, за що негайно був затриманий московитами і відправлений у заслання в Бурятію.

Гетьман Петро Дорошенко

Замість Многогрішного головувати на Лівобережжі було обрано Івана Самойловича. Але він забажав керувати обома частинами України і розпочав війну з Дорошенком. І переміг. Простий народ не сприйняв Дорошенкового союзу з турками. У 1674 р. Іван Самойлович був проголошений  гетьманом всієї України.

Самойлович тримав гетьманську булаву майже 13 років. Та у 1687-му після невдалого  спільного з московитами походу на кримчаків був звинувачений у зраді Москві і позбавлений гетьманства.

З  25 липня 1687 р. на Лівобережжі настала 20-річна доба гетьмана Івана Мазепи. А правобережжя відійшло під пряме управління Речі Посполитої.

На цьому період Руїни завершується.

Позитивні наслідки Руїни для української державності

Повстання Хмельницького почалося у 1648 році. Мазепа прийшов до влади майже через 40 років. Це той термін, котрий знадобився Мойсеєві, щоб євреї нарешті відчули себе народом. За цей період на землях колишньої Київської Русі виросли два покоління людей, що ідентифікували себе як українці.

Іншими словами, саме тоді виникла нова історична спільнота — український народ, ще не нація, але вже народ, представники якого могли називати себе русинами, руськими або навіть малоросами, але достеменно знали, що і в  Слобожанщині, і в Галичині живуть такі ж самі українці. Тому з півслова розуміли один одного через два століття підданий Австро-Угорщини Іван Франко і уродженець Російської  імперії, слобожанин Павло Грабовський. Розуміли, бо розмовляли однією мовою.

Більш детально про Грабовського у публікації: Павло Грабовський український поет і дідусь радіотелефоту

А ще це була славна епоха дивовижних звитяг і трагічних поразок, могутніх воїнів і не менш епічних зрадників, час, коли на мапі світу між декількох потужних імперій вперше з’явилася самостійна Українська держава. Такі історичні періоди ще називають пасіонарним вибухом. Про неї потім складали свої думи кобзарі, вона надихала перших українських літераторів, які творили вже сучасною народною українською мовою. Творили і одночасно створювали легенду про великих предків, котрі у неможливих умовах повного оточення виборювали свою незалежність.

У підсумку ідея незалежності стала державоутворюючою. А патріотичне гасло «Україна понад усе!» є для українців не просто словами, а базовою національною цінністю.

Ложка дьогтю

Дьоготь був постійним супутником українців того часу. Дьогтем змащували колеса своїх возів чумаки. Його у якості захисного засобу намазували на тіло аби не заразитися чумою. Ми теж насамкінець додамо в нашу діжку меду трошки дьогтю. Тобто зупинимо увагу на двох українських проблемах, котрі ясно проявилися у період Руїни і залишаються актуальними досі.

Точніше, ні. Одна з них нарешті вже остаточно вирішена 24 лютого 2022 року. Мається на увазі колишня наявність двох центрів тяжіння – на Московію і на Європу, які завжди заважали цілісності і внутрішній єдності української держави.

А ось друга все ще є актуальною. Мова про соціальну нерівність. У часи Руїни практично всі гетьмани орієнтувалися на вимоги шляхти. Що приводило до народного незадоволення, розчарування в їх політиці, і як наслідок, до втрати авторитету, необхідного задля консолідації суспільства в край складних обставинах того часу.

На жаль, і сьогодні ми спостерігаємо, що сучасна українська шляхта не бачить межі у своєму прагненні розкоші. Зайвої, непотрібної ні для чого, окрім самоствердження розкоші. І в той же час значна частина «простих» українців скніють на межі зубожіння.

Зрозуміло, що суспільство для забезпечення непорушності держави має знайти формулу компромісу, який би дозволяв мінімум не поглиблювати прірву між бідними і заможними. В ідеалі, зрозуміло, хочеться, щоб заможними були всі. Ну принаймні всі, для кого це важливо.

Ще про історію України читайте в матеріалі: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Важливо підкреслити, що Пантелеймон Олександрович був далеко не поодинокою зіркою українства на тлі буйного розквіту імперської словесності XIX  століття. У процесі розповіді ми будемо постійно згадувати його літературних та наукових побратимів.

З іншого боку, Куліш дійсно був унікальною особистістю. З точки зору масштабу письменницького та наукового доробку у нього є всі права вважатися одним з найвидатніших українців того часу. Але сьогодні його ім’я згадують набагато рідше, ніж воно того варте. Та й радянська влада чомусь не дуже святкувала Куліша. На відміну від Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Чому ж так? Чому творів  Куліша не знайти у шкільних підручниках радянських часів?

Відповідь,точніше наша версія відповіді, буде трохи згодом.

Життєпис. Цікаві факти.

Пантелеймон Куліш народився 7 серпня 1819 року в селищі Вороніж Глухівського повіту нинішньої Сумської області. Тепер це Шосткінський район Сумщини.

Пантелеймон Куліш

Як і його молодший побратим Борис Грінченко (1853-1910), походив з дрібнопомісних дворян – колишньої козацької старшини. Важливою складовою початкової освіти майбутнього письменника були казки та народні пісні. Їх малому Паньку розповідала та співала мати, про яку він казав, що вона думала піснями, а розмовляла приказками та прислів’ями.

Схожий бекграунд у більшості знакових діячів української культури XIX століття, зокрема у Павла Грабовського. Жива народна мова, втілена у казкові фантазії та ліричні переживання – ідеальний родючий ґрунт для творчих сходів талановитого митця.

Куліш на чотири з половиною роки молодший за Тараса Шевченка, з яким товаришував у житті і гаряче сперечався у творчості. Шевченко, до речі, навіть був шафером на весіллі Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок (Олександри Білозерської).

Життя Куліша було схоже на гойдалку. Працював викладачем російської мови і одночасно активно пропагував українську. Збирав історичні пісні та думи. Віршував, писав прозу імперською та рідною мовою. Знав старослов’янську, німецьку, польську, французьку, шведську, італійську та латину. Багато перекладав зі світових класиків

Отримував гранти від Петербурзької Академії наук, був заарештований за зв’язки з Кирило-Мефодіївським братством, пережив з дружиною втрату дитини, провів три роки у засланні, видавав книжки та журнали. Склав та випустив друком перший український буквар. Працював в імперських державних установах, мандрував Західною Європою, обіймав посаду директора Департаменту духовних справ у Варшаві. Жив у Відні, потім повернувся до  Санкт-Петербургу.

Після Емського указу 1876 року придбав хутір у Чернігівській губернії, який назвав на честь дружини —  Ганнина Пустинь. Там і пішов з життя 14 лютого 1897 року. Наприостанку, вже долаючи завершальні версти земної путі, перекладав на українську мову Біблію. 

Кулишівка

Кулишівка або система Куліша — фонетичний правопис української мови, який винайшов і застосував у своїх книжках Пантелеймон Куліш.

Завдання правильної передачі вимови українських слів повстало після виходу «Енеїди» Котляревського. Однією з перших спроб впорядкувати граматику народної мови, яка раптом стала літературною, була система Олексія Павловського, створена ще у 1804 році.

Куліш продовжив напрацювання Павловського. Власне, тут важливо було домовитися щодо єдиних правил, які б задовольняли усіх літераторів і адекватно сприймалися читачем. І хоча авторитет Куліша-інтелектуала був надзвичайно високим, пошуки ідеалу кулішівкої не завершилися. Вони продовжуються й досі.

Детальніше процес становлення писемної української мови дорадянського періоду ми описали у публікації, присвяченій життю Бориса Грінченка: «Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів.  

Епістолярний Казанова

Незважаючи на те, що Куліш прожив усе життя у шлюбі з однією жінкою, йому приписують безліч паралельних романів. Втім, при цьому додають, що листи він писав більш охоче, ніж ходив на побачення. Він взагалі жив у стилі письма. Кажуть, що вже хворий, лежачі у півсвідомому стані, водив перед собою пальцем, ніби щось дописував…

Марко Вовчок

Щодо жінок, то більш за все Куліш  полюбляв вчити їх життю. Воно і зрозуміло. Чоловіком він був вельми розумним, естетично обдарованим, мав у голові купу знань та ідей і якщо когось і визнавав собі за рівню, так тільки Шевченка. Та й зовні, судячи з портретів, був так нічого собі — і гарний, і модний.

Мужчинам поруч з таким альфа-титаном було незручно, а ось жінки з задоволенням сприймали увагу Куліша. Ми не наважимося перераховувати численні імена усіх представниць прекрасної статі, з якими пильна громадськість пов’язує пікантну складову життя Куліша. Згадаємо тільки історію з Марією Маркович. Вона ж Марія Вілінська, вона ж Марко Вовчок.

Ця жінка знала 10 головних європейських мов, але краще за все вміла мовчати. Вона просто геніально мовчала. ЇЇ мовчання зводило з розуму талановитих чоловіків і в Україні, і за кордоном. Саме за це божественно-відчужене мовчання, тобто за «вовкуватість» Куліш назвав її Вовчок. Ну а ім’я Марко вже пішло від прізвища чоловіка — Опанаса Марковича.

Трагедія кохання сталася, коли Марко Вовчок пообіцяла Кулішу втекти з ним до Дрездена і… подалася до Берліну з Тургенєвим. Пантелеймон Олександрович від такої вишуканої зради ледь не збожеволів, але доволі швидко втішився і перемкнув увагу на інших панянок.

Чорна рада

«Чорна рада» — перший український історичний роман. Пантелеймон Куліш працював над ним 14 років і створив книгу російською та українською. Російськомовну віддав на перевірку цензурі, а потім, отримавши дозвіл на публікацію, у 1857 році видав обидві версії. Вони дещо відрізняються.

Взагалі, Чорна рада – це спільні виборчі збори, у котрих мали право брати участь не тільки представники козацької старшини, але й чернь – прості козаки та посполиті. В романі Куліша описуються події, які передували і наслідували Чорній раді, що відбулася в Ніжині у 1663 році. Тоді гетьманом було обрано Івана Брюховецького.

Історичний період, про який ідеться в романі, носить назву Руїна. Детальніше читайте у нашому матеріалі: Позитивні наслідки періоду Руїни для української державності.

Роман «Чорна рада»  — не тільки про політику, але й про кохання, честь, мужність, про ідеали та побут українців тієї важкої, але славної доби. В ньому описується Україна часів розквіту козацького руху, коли українці починали себе відчувати єдиним народом і шукали шляхи створення власної держави. Дійові особи роману — як реальні історичні постаті, так і видумані автором персонажі. Але вони однаково живі, вони діють, змінюються, сумніваються, мріють і виборють своє право на щастя.

Звернемо увагу на важливий момент. Іван Брюховецький прийшов до влади на хвилі обіцянок простим людям, що їхнє життя покращиться. Але після перемоги на виборах повівся зовсім не так, як обіцяв. Одним словом — абсолютно сучасний сюжет.

Опальний літератор

І ось тепер нарешті прийшов час з’ясувати, чому ж радянська влада практично ігнорувала Куліша.

Відповідей тут декілька. По-перше, радянська історія взагалі намагалася не помічати період Руїни. Для імперської ї науки СССР все щасливо завершилося в момент підписання Переяславської угоди. По-друге, образ промосковського гетьмана Івана Брюховецького (Іванця), якого у підсумку за брехню вбили власні козаки…

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод?

— питає Куліш у XVI главі «Чорної ради» і таким чином закриває собі доступ в імперські шкільні підручники.

Але і це ще не все. Пантелеймон Кулиш з юних років займався дослідженням історії українських визвольних рухів і наприкінці життя дійшов висновку, що народні повстання, як той руський бунт – безглуздий і нещадний. Зазвичай після таких стихійних заворушень наставав час репресій і жити ставало ще важче.

До рідного народу Куліш звертається так:

Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що постав єси з безумної одваги
Гірких п’яниць, сіпак і розбишак великих!

Єдиний в тебе скарб — прапращурівське слово,
Закляв його Боян від кражі й чудоядства:
Одно воно твого життя міцна основа,
Певніша над усі потуги і багатства.

Це голос праведний до тебе з домовини,
Промова душ святих, що марно погибали
В страшенних злигоднях двоїстої Руїни…
Останню козаки твоїм тріюмфом звали.

О варваре сліпий! Покинь тріюмфовати,
Потупся, счервоній од сорома тяжкого:
Бо мають всі твої сусіди що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.

Що не здобув єси мечем серед Руїни,
Все взяв у тебе з рук премудро твій добродій:
Шукаєш помацки десь іншої Вкраїни,
І з материзною ховаєшся мов злодій.

На-ж дзеркало: воно всесвітнє, визирайся,
І зрозумій, який ти азіят мізерний,
Розбоєм по світах широких не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,
І на культурну путь Владимерську вертайся.

1882

Зрозуміло, що подібні думки та висновки не припадали до душі радянській владі, для якої революція і революційні маси були апогеєм духовного існування людства.

Куліш також був проти утисків бідних і свавілля багатіїв. Про це теж ідеться у романі «Чорна рада». Але він вважав, що для подолання соціальної нерівності необхідно працювати над створенням високорозвиненої української культури, а з нею такого духовного  середовища, у якому бути надмірно заможним поруч з бідними просто соромно і непристойно.

Власне, на цій ідеї сьогодні стоїть світ західних демократій. А ось в Україні час втілення задумів Пантелеймона Куліша, схоже, ще не настав. Тому і пам’ятників йому менше, ніж монументів революціонерам. І навіть у сучасному підручнику з української літератури його, вже класика, називають Паньком, так ніби зверхньо поплескуючи по плечі, мов, розумний ти був чолов’яга, Панько Куліш, а ось до справжньої правди так і не доріс.

Між іншим, це зараз була не авторська імпровізація, а цитата з Івана Франка, який писав про Куліша:

Це був великий, хоч недужий дух. Йому не дано було гармонії, але він пристрасно шукав те, чого не міг осягнути.

Не знаю як вам, але автору тексту, котрий ви зараз читаєте здається, що Франко, можливо й сам того не відаючи, просто за рахунок притаманної йому геніальної інтуїції, цим висловом вивів формулу справжньої Людини з великої літери — світлої і трагічної істоти, що своїм потужним розумом прагне створити те, велич чого сама не в змозі осягнути.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних діячів української культури: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову 

Біографічний портрет

Михайло Петренко народився 1817 року. Місце та дата народження невідомі. Дитинство майбутній поет точно провів у Слов’янську нинішньої Донецької області, де мешкала багатодітна родина його батька – губернського секретаря Миколи Петренка. Тоді це була Слобідсько-Українська губернія. Ностальгічні спогади про краєвиди, що оточували  хлопця у перші роки життя пізніше художньо оформилися в однойменному вірші.

…Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні —
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі…

Наступні більш-менш достовірні відомості починаються з 1833 року. У той час Петренко живе у Харкові, де у 1841 році завершує повний університетський курс. Навчався на юридичному факультеті.

Михайло Петренко. Художня реконструкція О.Чередниченка

Того ж року його однокашник (тільки на курс молодший) Олександр Корсун видає україномовний альманах «Сніп», куди між інших входить цикл віршів Михайла Петренка під загальною назвою «Думки». До цієї добірки зокрема увійшов і вірш «Дивлюсь я на небо».

У Харківському університеті тієї пори існував український літературний гурток, який, з легкої руки дослідника історії літератури початку ХХ століття Агапія Шамрая ще називають Харківською школою романтиків. Збори «романтиків» відвідували зокрема Микола Костомаров, Амвросій Метлинський та навіть «батько української прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. У колі учасників і Корсун з Петренком.

Костомаров так описував Петренка: … Петренко бідний студент меланхолічного характеру, що у віршах зазвичай звертався до роздумів про свою батьківщину та про стосунки у родині (цитата не буквальна лексично, але точна за змістом).

Бідним студентом без роду та племені називає Петренка і старший за нього на три роки «співромантик» Амвросій Метлинський. І додаває, що цей «бідний студент» — справжній поет та істинний талант. До речі, той же ж Метлинській у передмові до публікації у своїй збірці «Южний руський зборник» стверджував, що Петренко ще написав оперу, але ніде її не друкував. З цього можна зробити припущення, що Петренко знав нотну грамоту і грав на фортеп’яно. Хоча це вже чистої води екстраполяція.

Також про Михайла Петренка згадував Павло Грабовський, зокрема він зазначав, що згідно до свідчень сучасників, у літературному гуртку до якого належав Петренко шанувалася українська мова, та що гуртківцями регулярно влаштовувалися концерти українських пісень.

Щодо альманаху з першою публікацією віршів Михайла Петренка, то він комерційного успіху не мав. Як писав з цього приводу Олександр Корсун у листі до Тараса Шевченка:

… Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!…

Цікаво, що сам Олександр Корсун народився на українській тоді Таганрожчині та з відзнакою закінчив Таганрізьку гімназію, у якій пізніше навчався Антон Чехов. І не тільки він.

Детальніше про це у нарисі: Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічності

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поетом Михайло Петренко став у студентські роки. Причому йому пощастило потрапити у блискуче літературне товариство. Це був край важливий подарунок долі, бо далі на Петренка чекала зовсім не романтична кар’єра чиновника.

Служив він старанно, пройшов шлях від губернського секретаря, що дорівнювало чину козацького сотника часів Гетьманщини, до повітового стряпчого (прокурора) у Лебедині  нинішньої Сумської області, в обв’язки котрого входив нагляд за судами у повіті та контроль за оподаткуванням.

У Лебедин Петренко мешкав з 1849 по 1862 рік, прибув туди вже з дружиною Ганною Миргородовою, з якою мав п’ятеро (за іншими свідченнями вісім) дітей.

Михайло Миколайович Петренко не дожив півтора роки до сумно відомого Валуєвського циркуляру, котрий суттєво обмежував розвиток української мови і за виконанням якого йому, українофілу, ймовірно довелося б здійснювати прокурорський нагляд.

Михайло Петренко. Пам’ятна дошка у Лебедині

Поет пішов у засвіти 25 грудня 1862 у віці 45 років від хвороби, що супроводжувалася лихоманкою. Похований на одному з лебединських цвинтарів. Точне місце поховання наразі не відоме. Портретів також не залишилося. Ті що існують – це реконструкції, виконані сумським художником Олександром Чередниченко на основі фотографій онуків: Бориса та Олександра Петренків.

Михайло Петренко та Пантелеймон Куліш

На два роки молодший від Михайла Петренка письменник Пантелеймон Куліш є не тільки автором безсмертного роману «Чорна рада». Він ще був визначною особистістю свого часу і навіть одним з ідеологів українофільського руху. Але на відміну від непримиренного Тараса, Куліш у питаннях національного – «своєнародного» — був романтиком та прихильником культурної еволюції.

Ось як стисло переповідає погляди Куліша Віктор Петров (Домонтович) — ще одна унікальна особистість, але вже з іншого часу. Ми згадували про нього у розповіді про Миколу Зерова.

… Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильності до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Скоріше за все саме на таких засадах фундував свій світогляд і Михайло Петренко. В його віршах немає закликів до боротьби і взагалі практично відсутній соціальний аспект. Петренко концентрується на людині як центрі світобудови. Його хвилює не соціальна реалізація, а так би мовити апріорна екзистенціальна неможливість сповна скористатися  тим, що потенційно дає людині сам факт життя.

Зрозуміло, що у цих пошуках він вимушений користуватися лише тим арсеналом поетичних засобів, котрі були наявні у його час. Певно тому у віршах Петренка зустрічаються не вельми характерні для тієї доби сліди творчого пошуку, зокрема експерименти з римуванням та ритмікою.

Власне соціальний момент у Петренка теж присутній. Але він втілюється лише у тому ж тяжінні до «своєнародного», шо й у Куліша. Інакше пояснити доволі гармонійне поєднання прокурорського та поетичного в одній особистості важко.

Цікаво, що у сучасній Незалежній Україні Шевченка ставлять набагато вище за Куліша. Однак у життя втілюють саме філософію Куліша, яка полягає в примиренні панства та бідноти на базі верховенства ідеалів національного: мови, традицій, ритуалів та відповідного погляду на історію. А Тараса Шевченка, хоча і вважають офіційним пророком та державним генієм, але не читають і тим більше не слухають. А між тим Кобзар з цього приводу висловлювався відверто та недвозначно:

І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується

На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих

І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні!..

Михайло Петренко та Тарас Шевченко

На Галичині українці завжди любили та поважали Шевченка. Так, що будь-яку гарну поезію нез’ясованого авторства приписували Кобзарю. Зокрема 1876 року у рубриці «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка» львівського літературного журналу «Правда» було оприлюднено вірш «Дивлюсь я на небо». На щастя для справжнього автора це була не перша публікація тексту і, хоча тільки аж у 1887 році, але помилку було виправлено. Пояснена вона була тим, що цей вірш знайшли переписаним власною рукою Шевченка в його альбомі.

Окрім цього так би мовити віртуального перетину, існує досить велика вірогідність, що у Лебедині відбулася і реальна зустріч двох поетів. На початку червня 1859 року Шевченко подорожував Україною, зокрема відвідав Суми та Лебедин, де гостював у братів Олексія та Максима Залеськіх.

Протягом тієї мандрівки III відділ окремо сповіщав жандармські управління всіх губерній України, куди мав завітати Шевченко, шо до них прямує «небезпечний політичний злочинець», котрого не можна залишати без пильного догляду. Зрозуміло, що місцевий прокурор Петренко мав бути в курсі. І український поет Петренко теж.

Цікаво, про що вони розмовляли (або розмовляли б) – прокурор та політв’язень, геніальний та плодовитий митець, що став символом нації, біографія котрого досліджена ледь не по дням та малий за творчим доробком поет, про якого залишилися доволі скупі відомості, але який написав вірш, що у вигляді пісні цілком може вважатися візитівкою української культури .

У цьому місці ми дозволимо собі невеличкий ліричний  відступ, за допомогою якого спробуємо пояснити назву нашого нарису.

Ейдос та еманація

Відповідно до філософії Платона на небі, тобто у якомусь вищому, надлюдському, досяжному лише для богів вимірі, існують ейдоси або ідеї речей, котрі приймають різноманітні втілення на землі. Наприклад, на небі є ідея стола. Стола взагалі. А на землі вона втілюється в безліч різноманітних конкретних матеріальних столів, які трактуються як еманації загального ейдосу стола.

З поетами працює та ж сама тема. Можливо уявити, що десь на небі перебуває ейдос узагальненого колективного поета, еманаціями якого є всі земні віршотворці.

Враховуючи, що поезія – найвища форма існування мови, а мова – одна з перших ознак нації як культурного феномену, варто припустити, що той колективний геній поезії є національним, а вже далі, ще вище над ним панує генеральний Ейдос, що являє собою ідею такого, умовно кажучи, Всеосяжного Поета, творчість котрого є вищою формою існування єдиної довавілонської протомови і котрий об’єднує у собі усіх колективних національних поетів Всесвіту.

Вищезазначене веде нас до логічного висновку, що всі поети рівні. Якимось дивовижним чином епоха призначає одного з них своїм головним генієм, пророком та дороговказом. Але минає час і тексти минулої доби невблаганно стають архаїчними для читачів з прийдешнього покоління. І геній та пророк перетворюється на систему пам’ятників, музейних експонатів, розділів шкільної програми та пліток про його особисте життя. Творчість і діяльність його цікавлять нову генерацію виключно в історичному контексті. А місце поточного генія займає наступний, бо як же нам без кумирів та провидців.

Та інколи у цьому логічному ході змін трапляються виключення. І якийсь текст звільняється від впливу часу і залишається таким же нагальним для наступних поколінь, як і для сучасних автору. Ніби отой небесний колективний Ейдос Всеосяжного Поета в мить його створення сконцентрував усю свою потужність в одній еманації. Так, це була мить. Геніальна мить особливого натхнення. А потім речі повернулися на свої місця. І автор знову став одним з багатьох. Але подарований йому колективним Ейдосом вірш залишився! І розпочав жити своїм окремим життям.

Така щаслива доля спіткала вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо», що вперше був надрукований під назвою – як по-доброму інколи жартує провидіння! — «Недоля».

Космонавт Павло Попович

Петренко і небо

Михайло Петренко неодноразово скеровує свій поетичний погляд на небо, ніби відчуває, що саме там б’є джерело того геніального натхнення, бризки від якого інколи падають і на його твори.

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Або

Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крайнебо далеке і глибоке…
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.

Але навіть у найсміливіших мріях поет не міг собі уявити, що майже за сто двадцять років після створення вірша «Дивлюсь я на небо» він прозвучить … не просто з неба, а з самого космосу. 12 серпня 1962 року його як пісню виконав космонавт Павло Попович, що у той момент знаходився на орбіті Землі. І це була перша пісня, що прилетіла до людей зі Всесвіту. А не навпаки, як зазвичай.

Зрозуміло, що у даному випадку величезне значення грає музика композиторки Людмили Александрової в аранжуванні та обробці Владислава Заремби. Але спочатку було слово.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте про ще одного великого таланта, життя якого пов’язане з Лебедином у нарисі: Іван Стешенко. Лебединський оперний діамант  

Родина та освіта

Ганна Барвінок (1828-1911) – літературний псевдонім Олександри Білозерської, що походила з відомої в Україні родини Білозерських. Василь Білозерський, старший брат Олександри, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, став одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, після арешту та повернення із заслання редагував перший український щомісячний часопис «Основа» (1861-1862 рік). У роботі журналу брала участь і Ганна Барвінок.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Редактором, а також фольклористом та етнографом був і ще один брат – Микола. Батьки Олександри, Михайло Васильович та Мотрона Василівна, вільно читали французькою, російською та українською.

Проживала родина на власному хуторі Мотронівка, що так називався на честь господині, котра отримала його у спадщину. Згодом хутір носив ім’я самої Ганни-Олександри – Ганнина пустинь. А ще пізніше вже Ганна перейменувала його на честь покійного чоловіка. Про нього буде далі.

Олександра отримала ґрунтовну освіту, навчаючись у приватних жіночих пансіонах: спочатку у селі Кропивне Прилуцького повіту Полтавської губернії, а потім у місті Конотоп (нинішня Сумська область). На Сумщині народився і її майбутній чоловік.

У 14 років вільно володіла німецькою, французькою, російською та українською мовами. Коло авторів, котрих читала Леся, класичне для романтично налаштованих українців того часу: Новаліс, Гете, Гейне, Шекспір (рядки з «Ромео та Джульєтти» письменниця навіть використала у якості епіграфу до оповідання «Вірна пара»), Жорж Санд, Вальтер Скотт, Пушкін, Лермонтов, Квітка-Основ’яненко, а можливо і Вольтер, котрим захоплювався батько Олександри.

Це все до того, що деякі біографи, з легкої руки її чоловіка (про якого ми ще не зараз) стверджують, нібито Леся Білозерська була людиною малоосвіченою та малописьменною. На наш погляд – це навряд чи. Інше діло, що найбільшу цікавість у неї  викликав український фольклор: прислів’я, ритуали, пісні, звичаї. Вона їх старанно збирала і майстерно вплітала у свої оповідання, які дійсно схожі на віночки, що мають купу втілень, але одну мету – підкреслити дівочу красу.

Творчість

Знайомство з творчим доробком Ганни Барвінок краще за все починати з повісті «Русалка». У ній авторка демонструє блискучий талант оповідача, більш ніж півтори години (в аудіоварианті) тримає захоплюючу інтригу, встигає створити декілька вставних новел з життя головної героїні, котрі самі б потягнули на окреме оповідання, при цьому ідеально витримує темпоритм зміни епізодів та щедро, смачно і водночас тактовно й гармонійно здобрює всю цю історію українським фольклором.

А фінал «Русалки» — взагалі трагедія кохання на рівні Данте та Шекспіра, де проза злітає до висоти істинної поезії й викликає вибух емоцій та сльози на очах будь-якого читача, у котрого є серце.

Ганна Барвінок

Продовжити знайомство з творами Ганни Барвінок радимо оповіданням «Вірна пара», тим самим, що починається епіграфом з Шекспіра. Ви приймали колись контрастний душ? Так от «Вірна пара» — такий же контрастний душ, тільки для душі. А далі вже можна поринати в ніжне «Восени літо» та інші.

Українська проза ХІХ століття

Варто пам’ятати, що до ХІХ століття української (втім як і російської) прози фактично не існувало. Перша повість української літератури — «Маруся», авторства Григорія Квітки-Основ’яненка, вийшла друком лише у 1834 році. «Маруся» створила і літературний тренд того часу, котрий полягав у тому, що художній твір має викликати сльози у читача. Люди збиралися в одній із поміщицьких садиб, слухали як хтось читав у голос ту ж «Марусю» і у кінці усім загалом, включно з декламатором, обливалися горючими сльозами. А якщо ні –то або погано читав, або твір видався невдалим.

Власне і сьогодні проживання читачем (глядачем, слухачем) катарсису у фіналі є головною метою будь-якого публічного творчого процесу. І тут справа навіть не в історії, не в сюжети, бо людське життя скупе на сюжети. Як і на мелодії. Їх теж не так багато. Натомість існує безліч парафразів на тему кожної з них, що дозволяє множити катарсичні переживання публіки і продовжувати розвиток мистецтва.

У якості ілюстрації до розмови про сюжети, згадаємо зокрема «Орисю» (1844) автором якої є той самий чоловік Ганни Барвінок, про якого ми поговоримо пізніше. Ця ідилічна love story, що оспівує щасливе кохання прекрасної доньки сотника Таволги, по суті є імпровізацією на тему шостої пісні гомерівської «Одисеї», де героїнею виступає Навсікая, дочка феакійського царя Алкіноя.

До речі, писалася «Орися» у той час коли автор був палко закоханий в юну Лесю Білозерську і мабуть сам себе уявляв таким Одіссеєм, котрий нарешті вирвався з тенет інших жінок і був викинутий морем життя під ноги своєї істинної мрії.

Художні засоби Ганни Барвінок

Письменниця знаходилася у річищі літературних запитів свого часу, тому теж розповідала історії, розраховані на сентиментальний (себто душевний) відгук. А як жінку її безумовно цікавили стосунки з чоловіками. Кажуть що у жінок одна душа на всіх, тому вони так і переживають серцеві драми своїх сестер, особливо коли ті знаходяться всередині літературних творів, а не поруч, де можуть випадково звабити вже ангажованих мужчин. А таке буває. У подібні жіночі пастки періодично потрапляв і чоловік Олександри Білозерської.

А ще вона була людиною з чималим природним талантом емпатії. І це дозволяло їй проникати у найінтимніші глибини жіночої та й чоловічої психології та зображати героїв своїх творів напрочуд живим та справжніми.

Щодо арсеналу літературних засобів Ганни Барвінок, то це; інтонація, така щира, ніби авторка розповідає історії з власного життя комусь дуже близькому, жива літературна і одночасно народна мова, пересипана прянощами прислів’їв та приказок, вкрапленнями з говірок та лексикою ритуальних обрядів, що створює враження невичерпності словникового запасу. Не випадково її твори називають віршами у прозі. Бо що таке поезія, особливо сучасна? Це перш за все авторська мова. І тут ми зробимо ліричний відступ, який виведе нас на розуміння того, чому творчість Ганни Барвінок — це не тільки історія літератури, але й актуальне читання.

Ганна Барвінок та джерела слів

Так склалося, що російська поезія почала розвиватися раніше, ніж українська. Ми порівнюємо саме з російською, бо вони співіснували в одній імперії. Перші російські поети орієнтувалися на Європу: Батюшков на Торквато Тассо, Пушкін на Байрона та французьких бардів. Орієнтувалися та творчо копіювали теми, форму, технічні засоби, арсенал культурних асоціацій. До того ж Пушкін та Лермонтов дійсно були геніями. Як наслідок, вже за часів Тютчева російська поезія стала урбаністичною та інтелектуальною, такою, де думка мала право на існування на рівні з почуттями.

А українські віршотворці, з легкої руки свого генія Тараса Шевченка намагалися відтворювати народні пісні, плачі та думи, душевні, емоційні, але прості за формою та змістом. Недарма ж Шевченко — Кобзар, бродячий музика. У підсумку українська поезія почала повертати на шлях інтелектуальних європейськи орієнтованих текстів тільки після Миколи Зерова та інших представників розстріляного Відродження. Сталін їх власне за те і знищив. Але процес вже було не зупинити.

Все вищезазначене привело сьогодні до цікавого стану речей. Будь-який поет створює свої тексти ніби ткач гаптує полотно вишуканими узорами, привносячи все нові й нові комбінації ліній та фарб. І ось сьогодні російська поезія дійшла до лексичного глухого кута. Їй нема звідки черпати нову лексику. Тому поети, щоб хоч якось висвіжити звучання, намагаються вводити у вірші елементи ненормативної лексики (тобто народної, бо ми чуємо як розмовляє глибинний російський народ — переважно матюками), або термінологію епохи high-tech.

Є такі, хто намагається інтегрувати  у свої твори  елементи діалектів, але виглядає це вже занадто посконно та домоткано. Зрозуміло, що в російській мові і сьогодні з’являються талановиті автори, але свіжість та оригінальність їхніх текстів тримається переважно на унікальності авторської інтонації та на вмінні грати в інтелектуальні ігри постмодерну.

Натомість в українські поезії сьогодні свято нових слів. Українська міська поезія відкрита для місцевих говірок, наріч, гутірок та балачок, що стікаються в неї, немов притоки в ріку з усіх регіонів країни. У сучасній українській поезії всіляко вітається використання маловживаних слів і взагалі створення таких текстів, які умовний росіянин, котрий не вивчав українську, зрозуміти не здатен.

Саме тому лексичний колорит тексту в сьогоднішній українській поезії вартує більше, ніж чергове повторення вічних думок та сюжетів. Хоча і це безумовно має мати місце.

І тут ми повертаємося до Ганни Барвінок. Бо її тексти і є тим святом мови, якого так прагне сьогодення. На щастя вже існує сучасне двотомне видання її творів 2023 року видавництва VD Prostir.

Жіноча доля

Ганна Барвінок поєднувала у собі еманації Беатріче, Пенелопи та дружин декабристів. Пізнала справжню пристрасть, коли майбутній чоловік добивався її три роки. А невдовзі після весілля охолонув та майже довів чуттєву поетичну натуру Олександри до божевілля. А потім здався, перебісився і повернувся, ні, навіть точніше сказати, пригорнувся до дружини, бо вона була любляча, вірна, розумна і як людина, і по-жіночому.

Ганна Барвінок

Ганна Барвінок жила на хуторі та у столицях. На тлі нервових переживань, пов’язаних з арештом чоловіка, втратила дитину і більше не мала дітей. Побувала за кордоном, знала гаразди та злидні. Шафером на її весіллі був сам Тарас Шевченко. Великим  шанувальником її творчості виступав Борис Грінченко, протягом усього життя її одночасно оточували прості селяни та еліта української нації.

ЇЇ чоловік теж був великою людиною, одним з титанів своєї епохи, талановитим письменником та просвітником. Енергійний, запальний, активний він часто-густо затьмарював своєю постаттю дружину.

Але не цього разу. Давайте ми у нашому нарисі не будемо називати його ім’я. Зрештою люди, що цікавляться українською літературою і так його знають, а наш нарис присвячений чудовій авторці віршів у прозі Ганні Барвінок. Нашою ціллю було розповісти про її чесноти як письменниці, та про її життя у контексті формування українського прошарку всесвітньої ноосфери.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про письменників ХІХ століття читайте в нарисі: Пантелеймон  Куліш  — опальний  світоч української  культури 

На сьогодні «Культурний острів» — це умовна творча спільнота, що включає до свого складу непересічних особистостей, які жили та діяли у галузі культури та мистецтва, починаючи з XVIII століття і до сьогодні.

Щороку на «Острів» отримує запрошення сімка талановитих та яскравих мешканців Сумщини. До початку пандемії оргкомітет влаштовував публічні шоу-презентації лауреатів чергового сезону «Культурного острова».

На жаль події останніх трьох років мало сприяють проведенню святкових публічних заходів. Тому було прийнято рішення тимчасово призупинити запрошення на Острів наших сучасників, а натомість розширити територію «Культурного острова» у часі.

Так у лавах «культурних острів’ян» з’явились та прикрасили Острів своєю присутністю такі визначні персоналії, як:

Культурний острів. Класика. Восьмий сезон (2021)

Антон Чехов — письменник драматург, лікар;

Олександр Олесь — поет, драматург;

Георгій Нарбут — художник-графік та ілюстратор;

Дмитро Бортнянський — композитор, диригент, співак;

Іван Кавалерідзе — скульптор, режисер кіно і театру, драматург, сценарист. Народний артист Української РСР;

Никанор Онацький — живописець, поет, педагог, мистецтвознавець, громадський діяч. Організатор та директор Сумського художнього музею;

Степан Шкурат — актор театру и кіно. Заслужений артист РРФСР. Народний артист УРСР. Фільмі: «Земля» (Опанас Трубенко), «Чапаєв» (денщик Потапов), «Вій».

Культурний острів. Класика. Дев’ятий сезон (2022)

Борис Гмиря — камерний і оперний співак (бас). Народний артист СРСР;

Ісаак Шварц — композитор, автор класичної музики, мелодій багатьох популярних пісень та музики до низки відомих кінофільмів;

Михайло Щепкін — актор-реформатор, один з засновників сучасної акторської школи. Ім’я Щепкіна носить сумський національний театр;

Михайло Лисенко — визначний український скульптор, педагог. Академік. Народний художник СРСР. Ім’я Лисенка носить сумська художня школа;

Максим Березовський — композитор, болонський академік.  Отримав це звання наступного року після Моцарта. Поряд з Дмитром Бортнянським вважається одним з перших творців вітчизняної класичної музики;

Микола Данько — поет, перекладач, письменник, журналіст. Репресований у 1967 році за збірку віршів;

Остап Вишня — письменник, гуморист і сатирик.

І нарешті прийшла черга презентації лауреатів 10-го, ювілейного сезону арт-медіа проєкту «Культурний острів». Цього року організатори вирішили зробити його тематичним.

До числа лауреатів увійшли легендарні особистості, які внесли значний вклад у формування сучасної української мови та культури. І уявіть собі, усі вони — ці фундатори та засновники, літератори, філософи, філологи та громадські діячи якимось дивним чином виявилися тісно пов’язаними із Сумщиною. Отже.

Культурний острів. Класика. Десятий  сезон (2023)

Борис Грінченко (1863 – 1910) — видатний український лексикограф. Також займався етнографічними пошуками, письменництвом, педагогікою, історією.  Укладач  4-томного «Словника української мови Бориса Гринченка»;

Іван Багряний  (1906-1963) —  український літератор, поет і прозаїк. 1963-го року мав значні шанси на здобуття Нобелевської премії з літератури. Лауреатству завадила передчасна смерть 56-річного митця;

Микола Хвильовий (1893- 1933) — літератор, публіцист і громадський діяч. Один з лідерів українського Відродження 20-х років минулого століття;

Олексій Павловський (1770(73) – після 1826) – філолог, що створив першу  систему правопису  української мови.  Автор  «Граматики малоросійського нарєчія», до якої також додавався словник;

Олександр Потебня (1835-1891) – визначний філософ та лінгвіст, автор культової розвідки «Думка та мова»;

Павло Грабовський (1864 – 1902) — український літератор: поет і перекладач,  політичний в’язень, громадський діяч;

Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) — видатний український письменник, мислитель та мовознавець. Один з могутньої плеяди  творців сучасної  української мови.

Про кожного з лауреатів існує окремий біографічний нарис на АТС. Там знайдеться чимало цікавого, навіть для того, хто в темі. І дискусійного теж, бо мова ж про легендарні особистості, щодо життя яких міфів сьогодні існує не менше, ніж стовідсотково встановлених  фактів. Особливо якщо брати до уваги, що самі вони – цьогорічні лауреати «Культурного острова» — були ті ще міфотворці…

Тож переходьте за посиланнями, читайте і долучайтеся до легенди.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com