«Тіні забутих предків» Вистава театру ім. Щепкіна

Виставу в жанрі пластичної драми придумав та поставив Дмитро Некрасов.

Першоджерело

«Тіні забутих предків» у своєму первозданному літературному вигляді є однією з вершин української прози. Коцюбинському у цій повісті вдалося передати саму суть українського народного духу, де християнство перемішане з язичницькими повір’ями, світ потойбічний існує поруч з реальним, а містика є невіддільною частиною побуту.
Твір отримав широковідоме сценічне втілення у фільмі Сергія Параджанова (1965). Зокрема там, поруч з іншою гуцульською екзотикою, чи не вперше засобами кіно показаний старовинний поховальний ритуал «грушка», коли померлого проводжають у засвіти з веселощами та танцями. То були часи, коли люди вмирали від хвороб та важкої праці набагато частіше, ніж зараз тому і ставлення до смерті у них було трохи інше, особливо якщо взяти до уваги віру у близьку присутність потойбічного світу.
Ще було багато сценічних постановок у різноманітних театральних жанрах та версіях. І це зрозуміло, бо у повісті, окрім власне містики, присутні ще й дві історії кохання, яке є хлібом та сіллю будь-якої творчості.
Перша — любов Івана та Марічки, що почалася ще з дитячих років і завжди була світлою та чистою, але завершилася не тільки трагедією втрати коханої, але й переходом Івана на бік темних сил, коли він, вже майже божевільний, у кінці розповіді рятує мавку – злого духа, що прийняв образ Марічки, від чугайстира – доброго демона, котрий полює на мавок.

А ще у повісті присутня історія кохання мольфара Юри та Палаґни, котра «була з багацького роду, добра ґаздиня, що звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала…” До цієї жінки можна по-різному ставитися, але направду вона просто хотіла звичайного жіночого щастя, якого їй не дав Іван, та яке вона натомість сповна отримала, коли випадково закохала у себе нібито не дуже доброго чаклуна Юру.

Ще про про еманації твору Коцюбинського читайте тут — «Тіні забутих предків»: від британських відьом до гуцульських мольфарів

Сцена з вистави театру ім. Щепкіна «Тіні забутих предків»

Пластична драма в Щепкіна

Вистава щепкінців — це одна суцільна метафора-алюзія на тему твору Коцюбинського. А метафору кожен глядач бачить власною уявою. Нам здалося, що головним завданням режисера було показати нерозривність загробного та тутешнього світу. За головними персонажами буквально слід у слід ходять якісь інші, тіньові сутності, ба більше, не тільки ходять, а й направляють рухи героїв, ніби керуючи їхніми вчинками, іноді навіть проти їхнього бажання.
На сцені майже постійно присутня масштабна масовка, що складається з «духів та тіней забутих предків», фольклорних співів, містичних ритмів, та живих персонажів –односелеців головних героїв. Щоб все це організувати на посаду хореографа вистави було запрошено з самого Києва головного балетмейстера Київського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Ольгу Семьошкіну.
Щодо ліричних сюжетних ліній то, вони проведені ледь помітним пунктиром, тобто режисер (навмисно здається) навіть не давав шансів головним героям якось продемонструвати свої індивідуальні акторські здібності, пробудити емоції глядачів, закликати їх до спільного переживання подій та змусити пролити ту сльозу щирих почуттів, за якою багато хто з нас (окрім естетів чистої води) і відвідує театр. Хоча у ролях Марічки та Палаґни у виставі зайняті акторки з великим діапазоном драматичних можливостей, яких люблять і на яких «ходять у Сумах».
Натомість ми побачили яскраве різнобарвне видовище, що хвилинами нагадувало китайські карнавали і невпинний гармонійний рух світової, неподільної на живе та мертве, стихії у виконанні тієї самої масовки, яка власне і стала у підсумку головною діючою особою вистави.
Окремо сподобався момент, коли актори масовки під час похорон одного з членів двох розсварених родів Палійчуків та Гутенюків, з яких походять відповідно Іван та Марічка, з’являються у костюмах, які асоціативно нагадують іншу виставу щепкінців  — «Ромео та Джульєтта». Тут масовка, хор або творча стихія людського космосу нібито розмовляє з глядацьким залом. Ви розумієте про що.
Усі ці рухи супроводжуються музикою: іноді це фолк, іноді рок, іноді щось таке ритмічно психоделічне. Нам у музичному ряді не вистачило однієї повільної, проникливої та піднесеної мелодії, яка б звучала лейтмотивом дійства і постійно нагадувала, що взагалі-то все це про кохання

фрагмент з вистави «Тіні забутих предків» театру ім. Щепкіна

Епілог

У цілому скажемо так, що зовні вистава виглядає видовищно, режисер чарує своїм організаційним хистом – у нього моментами на сцені (здається) більше сотні людей, які постійно щось роблять – співають, танцюють, рухаються, розмовляють, приймають ті чи інші пози, а якщо врахувати, що всі вони професіонали та таланти, то і результат виходить точно талановитим, хоча інколи й не всім зрозумілим. Але сучасне мистецтво і не має бути зрозумілим – це прерогатива класики. А сучасність – перш за все співтворчість, та пробудження фантазії публіки.
Саме на це і варто очікувати тому, хто вирішить відвідати виставу «Тіні забутих предків» у постановці щепкінців.

Виставу створювали:

Режисер-постановник, автор інсценізації — Дмитро Некрасов
Сценограф, художник з костюмів — Андрій Романченко
Хореографка — Ольга Семьошкіна
Композитор — Євген Золотухін
Хормейстерка — заслужена працівниця культури України Катерина Докукіна
Художник з освітлення — Іван Бобок
Звукорежисер  — Михайло Мітін 

Дійові особи та виконавці:

Іван Палійчук — Сергій Самарський,, Сергій Пересунько
Марічка Гутенюк — Крістіна Зограбян, Дарія Некрасова
Палаґна — Катерина Саченко, Світлана Кулик,  Анастасія Картава
Мати Івана — заслужена артистка України Наталія Дехта
Юра Мольфар — Юрій Кулик, заслужений артист України Артем Кнопік
Хлопчик — Кірілл Горбунов
Дівчинка — Ірина Жигамовська

Увага! Вікові обмеження 14+

Режисер-постановник Роман Козак.

Сюжет

Події розгортаються всередині якогось оркестру, котрий певно грає в якомусь кабаре. Хоча це не доведено, тому що між композиторів, імена яких звучать під час вистави є класики — Гріг  та Шопен. Втім, Шопен представлений лише декількома нотами з відомого траурного маршу, а щодо Гріга, то там взагалі залишається остаточно нез’ясованим –  чи він Гріг, чи він гріх…

Інший музичний супровід максимально абстрактний. Його основою є твори українського гурту «Dakh Daughters».

Фрагмент з вистави «Оркестр» Сумського Національного академічного театру ім. Щепкіна

По ходу дійства відкривається, що окрім любові до музики (до того ж, схоже, що вимушеної, за гроші) музиканти живуть ще й різноманітним особистим життям, котре відбувається на, так би мовити, кухонно-еротичному рівні з усім відповідним меню – інтриги, плітки, скандали, адюльтери…

Невдовзі вимальовується і любовний трикутник, який вносить у дію буремний конфлікт, а з ним і все відповідні пристрасті та трагікомічні непорозуміння. До слова, режисер вистави нібито навмисне демонструє глядачам, що він і сам не бере на себе відповідальність визначатися – це про сміх, чи про сльози. І тільки під самий кінець нещасний випадок вирішує – хай це буде про сльози.

На тому вистава і завершується. 

Актори

У даному разі ми маємо той чарівний прецедент, коли виставу поставлено на органіку акторів. Режисер дає можливість виблиснути кожному, у тому числі і самому собі в одній з ролей. Дійові особи існують між трьох стихій: візуальної, музичної та психологічної.

Сцена з вистави «Оркестр» Сумського Національного академічного театру ім. Щепкіна

Самі музиканти шикарно вдягнені – костюми тут взагалі окреме «браво» яке можна адресувати й усій сценографії (сценографія та костюми – Яніна Бабенко, вона ж виконавиця однієї з ролей).

Окрім одягу на персонажах підкреслено епатажний мейкап, постійно звучить трохи дивна музика і точаться безперервні побутові розбірки, котрі перемежаються ліричними одкровеннями – і все це водночас.

Зрозуміло, що у будь-якому ансамблі має бути соліст. В «Оркестрі» Романа Козака на першому плані прекрасна та неперевершена Катерина Саченко у ролі мадам Ортанс.

Навіть для постійних відвідувачів театру, котрі бачили пані Катерину у багатьох сценічних втіленнях її роль в «Оркестрі» — прекрасний шок та захоплений подив.

Блискуча жіноча зовнішність – це ж треба який талант мати, щоб так переконливо зіграти самовпевнену красуню! — вишукана акторська майстерність, абсолютне володіння залом, віртуозність міміки та жесту, феноменальні вокальні номери – все це виглядає як бенефісна роль і «накриває» крім цілющої енергетики, що щедро транслюється  зі сцени, ще й зворотною радісною реакцією, котру генерує розум глядача, який у всьому купається протягом приблизно 45 хвилин – така тривалість вистави «Оркестр», до речі.

Між іншим, другою виконавицею цієї ролі є Марія Корінна – ми  не бачили її мадам Ортанс. Але обов’язково плануємо побачити. Це має бути щось тотожне по силі враження, але зовсім інше у сенсі втілення.

Зал    

Вистава іде у підвальному приміщенні театрального бомбосховища, де облаштовано експериментальну сцену. Як на наш погляд, практично всі театральні постановки тут ставали непересічними подіями, тому що максимальна взаємна наближеність акторів та публіки дозволяє грати на напівтонах, підкреслювати нюанси і кінцевим чином демонструвати весь наявний у виконавця арсенал майстерності та таланту.

Доволі важливим моментом є і відсутність необхідності переривати дійство під час повітряних тривог, бо воно і так відбувається в укритті.

Фрагмент з вистави «Оркестр» Сумського Національного академічного театру ім. Щепкіна

І взагалі, величні сцени – це тренд тоталітарних часів та царина попсових артистів. Справжнє сучасне мистецтво потребує щільності та максимальної концентрації творчої енергетики на невеличкому просторі. Саме це і відбувається під час вистави «Оркестр», враженнями від  перегляду якої ми поділилися з вами у цій розповіді.

Дійові особи та виконавці:

Мадам Ортанс – Марія Корінна, Катерина Саченко

Памела – Крістіна Зограбян, Юлія Сідорченко

Патриція – заслужена артистка України Марія Грищенко

Ермеліна – Яніна Бабенко

Леона – Олена Висоцька, Варвара Шамунова

Сюзанна – Анастасія П’ятикоп

Мсьє Леон  – Роман Козак

Ще про виставу щепкінців на експериментальній сцені:  У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць

П’єса написана у 1937 році. Її події, зрозуміло, відбуваються у реаліях тогочасного американського життя. Але…

24 березня 2024 року. Суми. Україна. ТЮГ. Останні хвилини вистави «Дай дорогу наступному дню». Вистава триває понад дві години і якимось дивом за цей час не лунає жодної повітряної тривоги. І ось фінальна сцена, овації залу, потім ти з мокрими очима озираєшся і бачиш навколо, що ти не один такий – практично вся публіка у сльозах. Але це ті сльози, що рятують та очищують, котрі надихають та спонукають шукати в собі щось вище та краще, світле та чисте.
Вистава про любов у різних її проявах. Це і кохання пари, якому час тільки на користь, і сімейні стосунки, що починаються зі взаємної ніжності дітей та батьків – «Я тебе так люблю, мамо! І тебе, і тата, і нашого котика…» до, жорстокого вибору – «Мамо, я тебе люблю, бо це мій обов’язок, але ти не можеш з нами жити, бо це робить нещасними тих, кого я теж люблю – мою сім’ю…»
У певний момент, свідомість глядача ніби ділиться і ти одночасно робиш декілька речей; слідкуєш за сюжетом і співпереживаєш усім – а на сцені тільки хороші, порядні люди — негідників немає і від цього ще гірше, думаєш про державу своєї власної любові про всіх її мешканців і хвилюєшся, щоб не сталося тієї грьобаної тривоги. Бо такий унікальний душевний стан неможливо відтворити миттєво після перерви на відвідини бомбосховища, його треба проживати у просторі та часі, як сад росте.
У підсумку ти опиняєшся ніби усередині дійства. Ти одночасно і публіка, і герой (причому не один конкретний, а усі одразу). Але це вже не про невідому тобі американську родину, а про тебе та про твої особисті почуття.
Чергова прекрасна режисерська робота заслуженого артиста України Вадима Шерстюка. Якось йому так вдалося організувати виставу, що актори в ній ніби грають самих себе у запропонованих обставинах — настільки ти їм віриш. В  принципі, це нормально, коли майстри сцени демонструють мистецтво перевтілення. Але тут інше, тут саме перенесення себе у ситуацію, відповідну сюжету. Тобто все максимально чесно.
Пара закоханих, вони ж — батьки великої родини та люди, котрим на схилі літ ніде жити – народний артист України Володимир Хорунжий та Віра Ішан. Хорунжий сьогодні у феноменальній акторській формі — його виступи взагалі не варто пропускати. Але і партнерка у нього гідна — чудова та абсолютно переконлива. Вважається, що кохання – справа молодих, але тут обставини та емоційне наповнення роблять молодими семидесятирічних, і, як підсумок, доводять, що справжнє кохання здатне не тільки тліти, а й палати у будь-якому віці.
Щось подібне можна сказати про весь акторський склад цієї доволі густонаселеної вистави, у якій крім названих зайняті: Сергій Сидоренко, Наталія Шульженко, Алевтина Радіонова, Андрій Храпов, Інна Олексенко, Анна Буднік, Віталій Радіонов, Андрій Науменко, заслужений артист України Михайло Стрельченко, Марина Бистровська, Станіслав Сахно, Сергій Демиденко, Віктор Балановський, Любов Голубцова, Іван Шестопал, Вадим Шерстюк, Вікторія Данченко, Яніна Каба, Артем Гапонець та Маргарита Лугачьова.

Ми назвали всіх, бо кожен, незалежно від «розміру» ролі, став частиною органічної та природної картини, емоційну та естетичну дію якої ми вже описали вище.
І наостанок зовсім суб’єктивна думка. Під час війни дуже багато з’явилося вистав про війну. Не знаю, кому як, але коли ти з ранку до ночі знаходишся у цьому інформаційному потоці смертей та злочинів, локальних перемог та поразок, крові та бруду, надії та безнадії… І коли ти прямо з цього усього і з усім цим на душі заходиш у театр і там теж про війну та смерть – особисто я не розумію, як це сприймати і чого ще хочуть автори від і так вже до краю змученого розуму їхнього глядача.
А ось така вистава, котра запалює світло надії на обрії, котра повертає до справжніх почуттів і справжнього життя – вона сьогодні як ліки, та порятунок для душі та усього, що в нас ще залишається людським.

Ще про театральне життя міста Суми читайте  у розділі «Театр»

Фрагмент вистави «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта

Режисер-постановник вистави Микита Поляков. Композитор – Євген Золотухін. Згадка про композитора необхідна, бо однією з важливих складових «театру Брехта» є зонги – пісенні номери-коментарі. Цікаво, що до п’єси «Людина є людина», створеної 26-річним автором у 1924-му році, Брехт сам підбирав мелодії до зонгів. І саме під час постановки «Людина є людина» 1927 року вперше звернувся до професійного композитора.

Крім того, упродовж усього часу дії на рівних з акторами, працюють музиканти – на сцені джазовий квартет, в оркестровій ямі — оркестр. Музика лунає постійно і є таким же атмосферним елементом, як сценографічне рішення (Катерина Колісниченко), або хореографія (Сергій Великодний).

Вистава вийшла дуже режисерська, так би мовити. Далі ми спробуємо розшифрувати цю тезу.

Естетичне шоу

По ходу дійства на сцені з’являється багато людей. І всім якось вистачає місця. Більш того. Всі вони – актори та декорації постійно вишиковуються в різноманітні гармонічні мізансцени, де в купі деталей кожна саме там, де має бути. Виставу, до речі, краще за все переглядати десь з ряду десятого, не ближче, щоб мати можливість бачити усю майстерно вибудовану режисером сценічну панораму у всіх її невпинних змінах.

І актори… Дозволити їм грати так, як вони це роблять — це воля та задум режисера, безумовно. Микита Поляков відкрив акторам можливість бути максимально вільними і не просто втілювати сюжетну ідею, а саме акторствувати у найбільш комфортному для кожного діапазоні.

Відомо, що акторська майстерність — таке ж мистецтво, тобто такий же естетичний феномен, як і музика чи живопис. А коли актор відчуває себе розкутим аж до межі імпровізації, коли він не боїться «переграти» та щедро ділиться з публікою своєю енергетикою, то спостерігати за його грою – одна з тих унікальних насолод, у пошуках яких ми відвідуємо театр. До того ж подібний підхід залишає нас в річищі брехтівського «чесного театру», однією з концептуальних основ якого є сценічне розділення актора та персонажа, котрого він зображує та трактує.

Інакше кажучи, навіть поза змістом вистава «Людина є людина» являє собою яскраве та барвисте естетичне видовище.

Філософський зміст

За сюжетом персонаж на ім’я Гелі Гей (Роман Козак) — звичайний цивільний вантажник — упродовж спектаклю перетворюється на бравого солдата Джерайя Джипа. Мова не про тілесну, а про ментальну трансформацію. Вистава відслідковує, яким чином певний ланцюг подій приводить героя до настільки кардинальної зміни особистості. І тут побіжно слідує репліка, котра стала назвою вистави: «Людина є людина.»

Так, усі люди однакові, на відміну від їхніх посвідчень особистості. Більше того, коли автентичному, так би мовити, Джипу доводиться зайняти місто Гея, бо його власне посів сам Гей, дружина Гелі Гея (Світлана Кулік) приймає його так, ніби й не помітила заміни і робить з ним ті ж маніпуляції, що і з оригіналом чоловіка.

Фрагмент вистави «Людина є людина» Сумського Національного академічного театру драми та музичної комедії ім.М.С.Щепкіна

Власне, якщо стосовно філософії дійства, то тут йдеться про те, що людина існує на кількох рівнях; одним із полюсів такої градації є людина взагалі, тобто Homo sapiens як типовий представник виду. А другий полюс – особистість, індивідуальність. У соціальному контексті всі ці градації змішуються і постійно циркулюють на кшталт бульбашок в окропі. Але силами мистецтва, доводячи звичайні ситуації до абсурду, їх можна диференціювати.

Лірична складова

Все є в цьому спектаклі – музика та буфонада, експресія та цілий букет символів-метафор, але до певного, останнього буквально моменту не вистачає якоїсь ліричної події, котра б зачіпала сентиментальні струни, які, якщо їм не дали їхнього, здатні підняти бунт і вплинути на загальне сприйняття.

Але сцена, коли дружина Гея купає нове втілення свого чоловіка так само, як на початку дії, купала його першу еманацію, виглядає саме так – лірично та сентиментально зі сльозами на очах найбільш душевно тонкошкірих глядачок. А також вчергове підтверджує відому біблійну тезу, що людина є людиною тоді, коли вона – чоловік та жінка.

Аналогічний крок пропонується зробити й іншому військовому– сержанту Чарлзу Фейрчалду (Олександр Середа). Вдова Леокадія Бегбік (Катерина Саченко) теж кличе його стати людиною у тому самому біблійному смислі. Але чоловік обирає війну.

Фрагмент вистави «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта. Режисер Микита Поляков

Події, до слова, відбуваються в Британській Індії – це війна не за батьківщину, це колоніальна військова спецоперація проти місцевих мешканців. Найгірший із видів воєн. У фіналі бравий солдат-перевертень Джип-Гей підпалює фортецю, де ховаються від бойових дій сотні цивільних — тобто хоча п’єсу, створено сто років тому, вона не тільки про завжди, але й про сьогодні. На жаль.

Вистава триває близько трьох годин. Втім, емоції та рефлексії після закінчення цілком виправдовують витрачений час.

P.S. Фінансування спектаклю «Людина є людина» за п’єсою Бертольта Брехта здійснюється з фонду Projektfonds Ukraine 2023, Міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut.

Читайте про ще одну цікаву режисерьску роботу Микити Полякова — виставу «Квартет» в нарисі:  У Сумах на одній сцені зустрілися великий німець і геніальний австрієць

Фото: Лариса Ильченко

Режисер-постановник Ігор Азаров. Сценографія – Лариса Аполлонова. Художник з костюмів – Ольга Ледньова. Спектакль створений за мотивами п’єси Вільяма Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр» у перекладі Ірини Стешенко.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Театр ляльок

Відомо, що у репертуарі сумського ТЮГу є вистави, де замість акторів грають ляльки. У даному випадку ситуація діаметрально протилежна. Тут актори грають ляльок.

Взагалі, з усього численного населення шекспірівської п’єси безпосередньо у дії беруть участь тільки троє – Яго (Іван Шестопал), Отелло (Артем Гапонець) та Дездемона (Олександра Зозуля).

Дездемона грає таку собі ляльку в руках долі – вона лише рухається, співає та чарує усіх своєї дівочою красою. А в цей час навколо її життя закручується та сама буремна інтрига, котра у підсумку доводить красуню до трагічного фіналу.

Отелло теж лялька, але вже за власною волею. Маніпулянт Яго знаходить в його розумі слабке місце, ту ниточку, за яку можна смикати і примушувати ревнивця робити все, що заманеться ляльководу. Так воно і виходить. Але і сам Яго не лише ляльковод.

Ревнощі. Яго

Яго веде за ниточку власна ницість. А він такий робить вигляд, що сам все вирішує і крутить долею. Хоча насправді не все так. Бо це в класичній п’єсі Шекспіра, котра, до речі, була створена ще до заснування Сум аж у 1604 році, діють персонажі одного плану і зокрема лиходій та інтриган Яго, котрий навіть не намагається приховати своєї злочинної суті.

У сучасного тюгівського Яго все не так. Він щосили хоче подобатися публіці – а вистава іде на малій сцені, де відстані між акторами та глядачами взагалі практично немає. Тож Яго навіть енергетично намагається підлещуватися до оточуючих, включно з Отелло (до пори, до часу). І взагалі, манерами та поведінкою нагадує одіозного кота Бегемота з відомого роману Булгакова, котрий, як відомо, був чарівно привабливим страховиськом.

Хоча за природою Яго — той же ж самий Отелло. Тільки його ревнощі спрямовані не на жінку, а на конкурента Кассіо. Тобто і він лялька в руках власної збоченої натури, яка підкоряє і примушує працювати на власні інтереси його, ніде правди діти, дійсно винахідливий розум.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Ревнощі.  Отелло

«Вона його за муки покохала, а він її за співчуття до них». На жаль, як виявляється, Отелло кохає тільки себе. І Дездемону теж  любить як свою власність. Без самопожертви, але з жадібністю. Він споживач її кохання. Він обожнює дружину за її любов. І вбиває, коли доходить висновку, що Дездемона його дурить.

Важливо підкреслити, що вбивство Дездемони у даному випадку – не порив засліпленого на мить розуму, а наслідок помилкового трактування кохання. Бо воно ж насправді має бути спрямованим на іншого, як промінь тепла та безкорисної ніжності…

І тим яскравіше, звучить фінальний вирок від Яго, котрий, фактично винуватець усього, що відбулося, тріумфуючи кричить – дивись, ти вбив невинну чисту жінку, яка тебе кохала — тобто злочинець не я, Яго, а ти… Цікава інверсія. Але і з вироком сперечатися важко.

Стимпанк

В афіші написано, що вистава зроблена у стилі «трагіфарс-стимпанк». Щодо трагіфарсу, як випливає з вищезазначеного, питань немає. А ось на рахунок стимпанку потрібні пояснення.  Взагалі це такий жанр екшену, що практикує перенесення логіки подій та поведінки персонажів одного часу в інший, з іншими технічними передусім умовами.

По костюмах та предметах, котрі з’являються у руках героїв по ходу дії, це дійсно вистава поза часом. Втім, воно у будь-якому разі так. Скільки подібних отелло ходить поруч з нами. І не тільки ревнивців у коханні. Ми бачимо також численні приклади службових та навіть політичних ревнощів.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Війна

Вистава вийшла наприкінці другого року війни, коли ми, бажаємо того чи ні, знаходимося всередині невпинного інформаційного потоку, сповненого трагічних подій, в котрих ми навіть не ляльки, а просто ніби човники в буремному океані. Кожного з нас у будь-який момент може накрити фатальна хвиля і ми нічого з цим вдіяти не можемо. Так сталося, що сусідня держава, немов той Отелло, приревнувала нашу Україну до… Ну і далі все за сюжетом Шекспіра. Тільки з іншим фіналом, в який всі ми віримо.

Нормальний людський розум не може весь час перебувати в очікуванні найгіршого. Йому просто життєво необхідно перемикатися з тваринного страху на якісь життєві історії. Тому саме сьогодні, на наш погляд, край потрібні вистави на класичні теми, які дають можливість хоча б на деякий час забути про жах, що коїться навколо. Спектакль, про який ми розповідали, саме такий. Хоча і тут на задньому плані війна. Стара як людство війна.

P.S. П’єса «Отелло» існує в українській мові в декількох версіях перекладу. Першим її переклав ще Пантелеймон Куліш (1882 рік). Хоча, якщо мова виключно про ревнощі, то сам він давав для них набагато більше приводів ніж його дружина Ганна Барвінок.

Більше про першого перекладача «Отелло» у нарисі: Пантелеймон Куліш — опальний світоч української культури 

Режисер-постановник – Дмитро Некрасов. Сценографія та костюми – Оксана Радкевич. Хореографія – Сергій Великодний. Хормейстер – Катерина Докукіна. Художник з освітлення – Максим Рокін. Звук — Максим Криштоп.

Антураж

Ми не випадково почали з переліку тих, хто створював аудіо-візуальну картинку. Власне, вона і є головною подією і чеснотою вистави. Театр, як відомо, — місце, що об’єднує різні артистичні професії. У даному випадку їх сукупність працює на спільну мету — глядач бачить перед собою витвір мистецтва у сенсі вміння зробити щось таке непересічне, що потребує таланту та професіоналізму.

Вистава «Ніч перед Різдвом» у Сумському Націолнальному театрі ім. Щепкіна

Атмосферу іншого, непобутового і ніби паралельного часопростору на сцені створюють вдалі декорації та їхнє розташування. Особливо в ансамблі зі світовою картинкою. Цікавою виглядає гра хору. Саме гра, бо хор не тільки виконує вокальні номери, але й імітує різноманітні шумові ефекти і навіть час від часу безпосередньо долучається до подій на сцені.

Оригінальними – водночас модерновими і традиційними — є костюми. Як завжди фірмово рухаються і грають артисти балету.

Іншими словами, все що зовні – дійсно ефектно, вишукано та естетично. І у сумі гарантує глядачу свято .

Історія 

Вистава «Ніч перед Різдвом. У ролі Вакули Олександр Михайлов

Історія коваля, який заради кохання осідлав чорта і доїхав на ньому аж до столиці, у нашому випадку теж присутня. Хоча няшка-чорт у щепкінців виглядає не комедійно, як у Гоголя, а, скоріше, викликає симпатію  і доброзичливу посмішку. Взагалі, у спектаклі щепкінців чорт – це більше адреналін, який викинула у кров Вакули забаганка примхливої красуні Оксани. Ну а якщо у козака викид адреналіну, то він і не тільки царицині черевички дістане – це всім відомо, хто закохувався. Тобто взагалі всім.

Логічно виходячи з міркувань динамічності розгортання подій у сценічному дійстві, яке включає у себе досить велику кількість смачних, але позасюжетних знахідок, режисер не дав дуже багато простору і часу акторам для показу душевних переживань. Але у цілому всі фактори працюють на результат, і в момент, коли Вакула дарує черевички коханій дівчині, у глядача, як і належить, виникає сентиментальне відчуття співпереживання, заради якого більшість з нас і відвідує театр.

У порядку ліричного відступу зазначимо, що твори по Гоголю особливо вдаються щепкінцям. Зокрема, раніше ми писали про такі спектаклі:

«В Сумах состоялась премьера спектакля без слов» про  перформанс за мотивами повести Н.В.Гоголя «Шинель». та Чудернацькі пригоди бурсака».

Фішки та родзинки

Вистава «Ніч перед Різдвом. У ролі куми Крістіна Зограбян

З декількох фірмових штучок спектаклю «Ніч перед Різдвом» особливо відзначимо декілька. Перш за все — дві феєричні мізансцени за участю персонажу під назвою «Жінка кума». Як на наш суб’єктивний погляд, саме вони повертають нас до духу Гоголя і взагалі рухають дію. А другий – це вирішення режисером проблеми «полігамної» Солохи. Нам такий погляд сподобався. Принаймні він дозволяє акторкам грати у цій ролі симпатичну і привабливу жінку, а не відьму, про яку чи то натякає, чи то ні сам автор повісті

Ми свідомо не називаємо прізвища виконавців вищезгаданих та інших ролей. Хоча дуже хочеться. Але у спектаклі задіяно по два актори на кожну роль і у підсумку це, мабуть будуть різні персонажі, з різними вдачами. У обох значеннях цього слова.

Натомість приводимо повний список акторського складу вистави.

Дійові особи та виконавці:

Заливай – В.Калініченко, В.Писарев

Оксана – Д.Маригіна, В.Морозова

Вакула – О.Михайлов, А.Кнопік

Вистава «Ніч перед Різдвом. Казак Чуб — Олександр Середа та Солоха — Катерина Саченко

Чорт – В.Божок, С.Мірошниченко

Солоха – К.Саченко, А.Леміш

Корній Чуб – заслужений артист України С.Медін, О.Середа

Панас — Ю.Кулик, М.Одінцов

Йосип Никифорович – Ю.Садовничий, В.Панченко

Сільський голова – заслужений артист України А.Красовський, В.Назаренко

Жінка кума – К.Зограбян, С.Кулик

Остап Шапуваленко – М.Шолох, В.Велитченко

Ткачиха – заслужена артистка України Н.Жулева, Я. Бабенко

Пацюк – В.Хоменко, С.Єрошкін

Імператриця Катерина – М.Корінна, О.Оноприйко

Одарка – А.Старосельська, Н.Фесенко

Парубки, дівчата, козаки, придворні дами: артисти театру

P.S. Прем’єрні покази вистави «Ніч перед Різдвом» відбудуться 13 та 17 листопада 2021 року.

Далі – слідкуйте за афішою на медиа порталі АТС

Фото: Лариса Ильченко

Вистава створена по однойменній п’єсі французького драматурга Марка Камолетті. Прем’єрний показ відбувся у 1960 році на сцені одного з найбільших паризьких театрів «Comedie Caumartin». У 1991 році п’єса була занесена в Книгу рекордів Гіннеса як найпопулярніша французька п’єса в усьому світі.

Жанр вистави – комедія положень. Сюжет крутиться навколо теми стосунків чоловіків та жінок. Палкого кохання тут немає, а от спалахів симпатій, коливань вибору, інтриг та контрінтриг вистачає. Як і смішних для публіки ситуацій, у які повсякчасно потрапляють герої спектаклю.

«Боїнг Боїнг» – перша самостійна режисерська спроба відомого сумським глядачам актора Владислава Калиничека. Перший млинець не спікся глевким. Вистава дійсно вийшла веселою і одночасно по-французькі елегантною. Тобто глядач має можливість дві години сміятися не з низькопробних жартів, не з того, що хтось боляче, але кумедно впав, а тому, що герої, які зовсім не намагаються нікого смішити, постійно самі себе ставлять у смішні ситуації.

Насправді розумна комедія ще з часів древніх греків вважалася високим жанром на рівні трагедії. Бо примусити різних людей, які складають публіку, сміятися набагато складніше, ніж навіть спровокувати на сльози.

У режисера Владислава Калініченка актори грають максимально органічно. Тобто навіть не грають, а просто живуть на сцені та існують у заданих обставинах. Саме обставини і генерують сміх глядачів. По суті усі персонажі нормальні та зрозумілі люди — не жалюгідні, не хворі – нормальні, у тому сенсі, що знаходяться у межах тієї норми, з якою ми стикаємося і якому приймаємо у повсякденному житті. І кожен за нас, якщо заграється, може опинитися на їх місці. А буває і так, що ми граємо і не знаємо про це, бо це чужа гра, а нас в ній тільки використовують.

Втім, іскра гумору виникає не тільки з ситуацій, а ще й дотепних режисерських знахідок, коли якісь додаткові рухи або елементи антуражу вносять у дію непередбачені текстом жартівливі барви.

Вистава жива, динамічна, вона бере розгін не з самого початку, а десь після першої третини першої дії, але потім вже не дає нудьгувати і сумувати та постійно виклтикає посмішки і гарний настрій. З  ним публіка і покидає приміщення театру по закінченню.

Ще про прем’єри 2021 року: У Сумах поставили виставу, що має декілька фіналів

Окремо відзначимо чоловічий дует. Головного героя – ловеласа Бернара у різних акторських складах грають Владислав Писарев та Олександр Михайлов. Якщо перший вже давно улюбленець сумської публіки, то другий – нове акторське обличчя. Олександр сподобався тим, що грає на повних емоційних обертах, але не переграє, як професійний вокаліст, який навіть в моменти особливо гучного форте співає, а не кричить.

Другим у дуеті виступає теж добре відомий сумській публіці Юрій Оноприйко. Але по ходу спектаклю виявляється, що не такий вже і відомий. Актор приємно здивував майстерним сценічним перевтіленням. Його герой Робер – трохи кумедний, трохи незграбний, але дуже симпатичний.

Щодо жіночої акторської частини, то і  сама п’єса, і фантазія режисера у даному випадку дають їм можливість «відірватися» усім складом на всю повну жіночу емоційну палітру.

Так що запрошуємо на виставу. Буде гарантовано весело під час вистави і гарно на душі по її завершенню.

Автори спектаклю:

Режисер-постановник — Владислав Калініченко

Художник-постановник – Лариса Аполлонова

Художник з костюмів – Любов Медвідь

Музичне оформлення – Владислав Калініченко

Дійові особи:

Бернар – Владислав Писарев, Олександр Михайлов;

Берта – Дарія Маригіна, Вікторія Рашевська-Горбань;

Робер – Юрій Оноприйко;

Мішель – Олена Оноприйко; Ангеліна Грищенко;

Марта – Анастасія Леміш, Катерина Саченко;

Мері – Крістіна Зограбян, Юлія Ковтун.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Вистава поставлена по відомій п’єсі Петра Гладіліна і хоча зовні виглядає такою собі мелодрамою з легким присмаком дотепного і смачного гумору, але насправді підіймає чи не найголовніші питання людського буття.

Наскільки діти належать власним батьками? Чи мають батьки право примушувати дітей проживати життя згідно їх батьківського сценарію щастя?

Друга проблема — самотність у сім’ї. На сцені декілька поколінь однієї родини, але кожен з них на своїй хвилі. Навіть чоловік і дружина.

І нарешті – найбільш філософське, мабуть, питання, яке цікавить усіх – що з нами буде після відходу з цього світу?  Жодна релігія притомної і переконливо конкретної відповіді на це не дає. Тому питання весь час підіймається в мистецтві.

У виставі пропонується своя версія відповіді. І навіть якщо вона не співпадає зі справжньою реальністю, однаково ми про це тут ніколи не дізнаємося. Зате вона поетична, викликає гарні сентиментальні почуття і тішить душу.

Власне, ми ж для того і ходимо у театр, щоб на якійсь час потрапити у інший світ – більш добрий, розумний і зрозумілий.

По суті сам спектакль являє собою бенефіс народної артистки України Євгенії Серебрякової та заслуженого артиста України Сергія Медіна. Інші учасники дійства досить майстерно створюють тло, на якому виблискують таланти двох наших зірок.

Серебрякова постає у доволі незвичному для себе, дещо грайливому на перший погляд, а насправді сповненому високої непобутової трагічності образі і виглядає у ньому максимально органічно і переконливо. Ніби ця роль насправді створена спеціально для неї. Ми досить давно не бачили приму нашого театрального цеху на сцені і тому вистава «Афінські вечори» — подарунок усім шанувальникам її непересічного таланту.

Незвичний теж, багатогранний і гнучкий трагікомічний образ створює і Сергій Медін. Цікаво, що його персонаж взагалі-то негативний, бо реалізує особисті комплекси і незакриті гештальти за рахунок власної доньки. Але робить це так напрочуд щиро, що у підсумку, коли він таки програє, йому починаєш співчувати.

Виконавцем цієї ролі у іншому складі є ще один чудовий актор — Олександр Середа. І це теж, безумовно, цікаво. І очевидно, що буде виглядати інакше, бо і Медін, і Середа, хоча обидва харизматичні, але все ж таки індивідуально несхожі один з одним митці.

Творці  дійства:

Режисер-постановник – Антон Меженін

Сценічне оформлення – Антон Меженін

Художник з костюмів — Любов Медвідь

Пластичне оформлення – Сергій Великодний

Художник з освітлення — Максим Рокін

Звукорежисер – Максим Криштоп

Дійові особи та виконавці:

Ганна Павлівна Ростопчина – народна артистка України Євгенія Серебрякова;

Людмила — Ганна Глазачева;

Борис Олегович – заслужений артист України Сергій Медін, Олександр Середа;

Наталочка – Анастасія Старосельська, Яніна Бабенко;

Антон – Олександр Михайлов, Юрій Кулик.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

За оцінками фахівців, спектакль «Пер Гюнт» цілком може претендувати на входження до кращих творчих досягнень у царині національного театрального мистецтва. Він є логічним продовженням курсу на постійне зростання ролі обласного академічного театру ім. М.С.Щепкіна не тільки в регіональному, а й всеукраїнському контексті. Чергові успіхи щепкінців не залишились поза увагою фахівців, театральних критиків і громадськості.

Раныше ми писали про виставу «Пер Гюнт» у матеріалі: У Сумах поставили всесвітньо відомий мюзикл

За словами директора театру, заслуженого діяча мистецтв Миколи Юдіна, наразі на щепкінській сцені повноцінно представлені і класична драма, і оперета, і сучасний авангард, і різноманітні концертні програми, які яскраво віддзеркалюють кращі досягнення національного та світового гуманітарного простору.

Тож, 87-й театральний сезон колектив театру завершив вагомим доробком, включаючи 14 унікальних прем’єр:

• Комедія «По-модньому» Режисер, заслужена артистка України О.Зарицька
• Мюзикл «Така історія…» Режисер Р.Козак
• Концерт майстрів мистецтв театру «Сезон – 87». Диригент, заслужений працівник культури України В.Тамілін
• Воєнна драма «На зламі душ наших…» Режисер Р.Гілаш
• Казка «Чарівник країни Оз» Режисер Р.Козак
• Концерт заслуженого артиста України Леоніда Матвієнка «Хрещенські зустрічі»
• Комедія «АРТ» Режисер – В.Писарев
• Казка «Як стати справжнім Бегемотом» Режисер Д.Некрасов
• Концертна програма «Весняний заспів». Диригент – заслужений працівник культури України В.Тамілін
• Концерт майстрів мистецтв «Від щирого серця». Диригент – заслужений працівник культури України В.Тамілін
• Концертна програма «…А музика вічна». Диригент – заслужений артистка України Л.Стичук
• Шарж на 1 дію «Що трапилось у зоопарку?» Режисер Р.Козак
• Документальна драма «Гедда Габлер» Режисер Л.Зайкаускас
• Детективна комедія «Вісім люблячих жінок» Режисер – заслужена артистка України О.Зарицька

Свої творчі напрацювання колектив театру щедро продемонстрував на різних всеукраїнських сценічних майданчиках, беручи активну участь у престижних творчих конкурсах та фестивалях:

• У 25-му Всеукраїнському фестивалі мистецтв «Боромля – 2019». Оркестр театру став Лауреатом Гран-прі
• У 2-му Всеукраїнському фестивалі театрального мистецтва «СвітОгляд». Вистава «Відключені» М.Панича (м.Сєвєродонецьк, 2019)
• У 3-му Всеукраїнському театральному фестивалі-Премії «ГРА». Вистава «Пер Гюнт», режисер-постановник Роман Козак (м. Київ, 2020)
• В обласному конкурсі театрального мистецтва «Сумська Мельпомена»-2020

Крім того, у рамках традиційної акції «День театру в районі», започаткованої у 2016 році  з метою подальшого поліпшення культурного обслуговування населення області, щепкінці здійснили у передкарантинний період 87-го театрального сезону 16 гастрольних виїздів до міст та населених пунктів області.

Завдяки багаторічній натхненній роботі всього колективу академічний театр імені М.С.Щепкіна перетворився на справжній форпост національної культури та духовності всієї України. У непростих психологічних умовах, пов’язаних з всесвітньою пандемією, щепкінці взяли на себе важливу місію своєрідного соціального антидепресанту. Адже увага до потреб глядача є головним пріоритетом у діяльності театру.

Завершення сезону не привід для перепочинку.

Вже 15 серпня на основній сцені театру відбудеться чергова вистава —  лірична комедія «Замовляю любов» за п’єсою Т.Іващенко.

Раніше ми писали про виставу «Замовляю любов»  у матеріалі: В Сумах прошла премьера спектакля о счастье по заказу

Але це вже історія нового, 88-го театрального сезону, у який щепкінці вступають, сповнені оптимізму і невичерпного творчого натхнення та з бажанням досягти нових мистецьких вершин.

Стара, тому, що різноманітні версії спектаклів по драмі Тараса Шевченка ідуть у сумському театрі з часів його заснування у 1939 році. Є навіть думка, що саме «Назар Стодоля» став першим спектаклем щепкінців взагалі.

Цікаво ще й те, що сама п’єса була написана Тарасом Шевченком спочатку російською мовою і тільки пізніше  перекладена на народну українську. Романтичні і драматичні події п’єси відбуваються у XVII столітті біля Чигирина, який у ті часи був резиденцією гетьманів і столицею Української гетьманської держави.

У п’єсі багато історичного колориту, вона насичена етнографічно-побутовими картинами, музикою і це все обумовлює її популярність і на сьогоднішній день робить її безумовною українською театральною класикою.

Вистава, про яку іде мова в цій публікації, була створена режисером-постановником заслуженим артистом України Олександром Рибчинським на початку 2000-их. І відновлена максимально близько до першоджерела нинішнім художнім керівником театру Артемієм Аніщенком.

У спектаклі зайнята практично вся трупа театру. Особливості  сценічного матеріалу дозволяють улюбленим сумським акторам продемонструвати одночасно різноманітні сторони свого таланту – тут присутні і драматичні переживання, і батальні сцени, і хоровий спів, і танці. Окремо відмітімо красиві народні костюми і вишукану сценографію.

На тлі низки сучасних і навіть експериментальних спектаклів, які прикрасили репертуар щепкінців останнім часом, класичний «Назар Стодоля» виглядає яскраво, неординарно і головне – актуально.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко