Мета проекту – популяризація культури та творчого ставлення до життя. Кожного року оргкомітет визначає сімку нових «острів’ян», яку складають непересічні творчі особистості, що тим чи іншим чином мають стосунок до Сумщини.

Про усіх лауреатів існує відповідний біографічний нарис на медіа порталі АТС.

У часи пандемії, коли кількість поточних творчих подій суттєво скоротилася, оргкомітет вирішив звернути погляд на творчих людей минулого, життя яких пов’язано з Сумщиною. Так було визначено сімку яскравих творчих персоналій, що стали лауреатами арт-медів проекту «Культурний острів. Класика 2021». Цьогоріч вшанування «класиків» продовжено. За рішенням оргкомітету, сімку лауреатів 2022 року склали:

Лауреати арт-медіа проекту «Культурний острів 2022»

Борис Гмиря

Борис Гмиря (1903, Лебедин – 1969, Київ) — камерний і оперний співак (бас). Народний артист СРСР, лауреат Сталінської премії (1952). Народився у місті Лебедин Сумської області.

ЮНЕСКО в своєму Посланні від 11.09.2003 р. констатувало:

«…Гмиря відомий як „Борис Великий“ і його величний бас визнаний як унікальний феномен, що належить не лише Україні, а й світовій культурі в цілому. …Його філософські та епістолярні праці також становлять велику цінність для світової культури…».

Факти та легенди про життя Бориса Гмирі зібрано у публікації: Борис Гмыря. Призрак оперы

Ісаак Шварц

Ісаак Шварц (1923, Ромни – 2009, Сіверський) — композитор, автор класичної музики, мелодій багатьох популярних пісень та музики до низки відомих кінофільмів. Народився у місті Ромни Сумської області.

Більш розлого про композитора у матеріалі: Исаак Шварц. Роменский мальчишка. Ленинградский маэстро. Сиверский отшельник.

Михайло Щепкін

Михайло Щепкін (1788, село Червоне, Курська губернія – 1863, Ялта) — актор-реформатор, один з засновників сучасної акторської школи. Його ім’ям названо сумський Національний академічний театр драми та музичної комедії.

Детальніше про актора і його зв’язок з Сумами у нарисі: Михаил Щепкин и его театр

Михайло Лисенко

Михайло Лисенко (1906, Шпилівка, Сумський район — 1972, Київ) — визначний український скульптор, педагог. Академік. Народний художник СРСР. Ім’я Лисенка носить сумська художня школа.

Читайте про життєвий шлях митця у розповіді: Михаил Лысенко. Гений жизни

Максим Березовський

Максим Березовський (1745, Глухів — 1777, Санкт-Петербург) — композитор, болонський академік.  Отримав це звання наступного року після Моцарта. Поряд з Дмитром Бортнянським вважається одним з перших творців вітчизняної класичної музики.

Докладніше про музиканта в есе: Максим Березовский. Легенда о жизни

Микола Данько

Микола Данько (1926, с. Славгород, Краснопільський район, Сумська область — 1993, Суми) — поет, перекладач, письменник, журналіст. Репресований у 1967 році за збірку віршів.

Подробиці трагічної історії поета у статті: «Червоне соло» Миколи Данька, или Долг платежом красен

Остап Вишня

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко), (1889, хутір Чечва поблизу села Грунь, Охтирський район Сумської області — 1956, Київ) — письменник, гуморист і сатирик. Засновник літературного жанру «усмішок». Начальник медико-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. В’язень сталінських таборів (1933-1943).

Інформацію про бурхливу долю талановитого письменника викладено у біографічному огляді: Остап Вишня. Время и судьба

Легко помітити, що найстарший з лауреатів народився у 1745 році, а останній пішов у кращій світ у 2009-му. Таким чином, мова іде про культуру історичного періоду, що охоплює майже чотири століття.

Але ж класики на те й класики, що вони завжди сучасні. Ця істина настільки ж незаперечна, як і та, що, коли б будь кому з наших лауреатів при житті повідомили, що його будуть вшановувати у XXI столітті — він був би щасливий.

Читайте про лауреатів усіх років у розділі «Культурний острів»

24 травня 2011року виповнилося 85 років з дня народження відомого українського поета, нашого земляка Миколи Данька (1926–1993). Не побоюся сказати, що це найвідоміший сумський поет. Він прожив важке життя, що тотожне, мабуть, іншому вислову: він прожив справжнє життя поета. І як Поет з великої літери, що жив у часи авторитарного Совєтського Союзу він не міг не протистояти державі, компартії, КГБ. Мабуть тому, що поет за природою своєю інакодумець. Проблеми для Данька розпочалися після виходу у світ другої книги його поезій «Червоне соло» (1967 рік). Книга була гостро розкритикована за невідповідність основним ідеологічним догмам комуністичної доктрини, а частина її накладу – знищена.
Після виходу у світ збірки поезій М. Данька інший сумський інакодумець Юрій Царик написав на неї захоплену рецензію. Це тепер Юрій Царик – відомий український письменник, автор вісьми книг прози, а тоді, у 1967 році, він був молодим журналістом, що недавно звільнився після річної відсидки у колонії загального режиму, що знаходилась у селі Перехрестівка неподалік Ромнів. За що сидів, запитаєте? За вільнолюбиві розмови, за «довгий язик», за оригінальні думки. Коротше, за те, що хотів бути просто свободним у несвободній країні. Зрозуміло, що в умовах цькування книги М. Данька рецензія Ю. Царика не могла бути надрукована в принципі. А пізніше якось забулося-загубилося. І ось через 43 роки Юрій Миколайович випадково серед старих паперів розшукав цей текст. То ж прочитаємо рецензію і ще раз згадаємо легендарного сумського поета Миколу Данька. Згадаємо людину, яка незважаючи ні на що все таки була в особистому житті щасливою, щасливою у вищому розумінні цього слова.

Юрій Царик

СОЛО СЕРЦЯ

Щойно вийшла у широкий світ барвистої української поезії друга книжка сумчанина Миколи Данька «Червоне соло», котра глибиною змісту, пристрасною цілеспрямованістю та болючим відчуттям заслуговує на шанобливе визнання її як талановитого літературного доробку.

М. Данько – поет сміливий, чесний, безкомпромісний, гнівний і ніжний, з філософським світовідчуттям. Думки його не ковзають по поверхні рядків, а  лежать у глибині віршів і, перечитуючи їх, переконуєшся в цьому і відкриваєш нові, непомічені схованки поезії і мислі. «Червоне соло» потребує вдумливого читача, котрий не тільки полюбляє і розуміє поезію, а й боліє тими святими болями за землю свою і народ, за мир і Людину, за чистоту і правду, які крають поетове серце. Саме в цій тривожній синов’їй любові до батьківського краю і розкривається до самісіньких глибин щира дума поета, його любов позбавлена демагогічного галасу, вона як почуття сина до матері – мовчазна і сильна.

Мізком і серцем Данькової книжки є громадянська пристрасність, любов і ненависть людини, котра проходить по землі не байдужим перехожим, а бійцем-правдолюбом, його ліричний герой вірить, що:

                                                   Не тільки жменьку сивої землі

                                                   Людина залишає після себе.

Він певен:

                                                   Коли вмирають герої,

                                                   Ті, яких зло не скорило,

                                                   Сонце росте за горою,

                                                   Правда підносить крила…

Великою любов’ю до рідного краю, його культури і запашної мови сповнені Данькові вірші.

Автор відкриває читачеві свій задумливий, стривожений поетичний світ, багатий на тихі роздуми про життя, його вічно молоду красу, про плинність часу, передчасну сивину на скронях… («Я один… Похмура завірюха», «Із щемливим смутком», «Скороспілим яблуком упало», «Мільярди зір потухли, відцвіли»).

І в цих древніх і завжди юних темах поет залишається дійовим оптимістом:

                                                  Раптом тінь з’явилась сумовита,

                                                  Упізнав! Ти –  старість, далебі.

                                                  Що ж! Ночуй, як ніде прихилитись,

                                                  Відпочинеш – станем на двобій.

Але він голосно і гнівно картає тих, котрі забруднюють чистоту життя своїми нечистими головами і руками, «чортів», які повтягавши овечі шкури, стали ангелами і «возвели брехню у принцип» («Повдягали чорти»), міщухів-пристосуванців, які замулились у хатньому пліснявому світку і, зажирівши, не люблять слухати про те, що хтось страждав за них, бо це псує їм сон і апетит («Міщух»), громить поет і тих, хто цурається свого, глузує із того, і всяке інше сміття, що ще стрічається на чудовій радянській землі.

Ці проб леми, звичайно, не вичерпують поетового багатотем’я, і ми не маємо змоги у спішному відгуку займатися аналізом окремих творів, але  запевняємо читача, що у збірці нема пустослівних, банальних, галасливих і компромісних віршів. Кожен з них – більша чи менша авторська знахідка, з притаманною Данькові вдумливою заглибленістю у тему, філософським осмисленням її, а стосовно форми вона залежить від конкретного змісту і, як писав сам поет, «найбільш складна і вишукана, а саме – форма серця».

Поезія М. Данька органічно поєднує традиції українського класичного вірша і авторську цілеспрямовану проблемність, заглиблений підтекст, багатство ритмів і інтонацій, мовно-образні знахідки.

Відчувається, що кожен вірш болюче проліг через поетову душу і не одразу, а копіткою нервовою працею по краплі вилився на папір.

Зараз М. Данько продовжує старанно працювати над поетичним словом. І, як признається, в цьому його щастя:

                                                 Щастя! Його я вже друзі, зустрів.

                                                 Це – витерти краплі поту,

                                                 І, мов риба,

                                                 Що вирвалась з ятерів,

                                                 Шубовснути знов у роботу!

Не всякий, хто пише вірші – поет, М. Данько – поет, бо у нього поетичне світосприйняття і володіє він таємницею справжньої творчості, тобто вмінням виказати загальнолюдське почуття і думки так, як не художник зробити це безсилий:

                                                 Як багато краси! Як багато спокуси!

                                                 Але ж серце, ой, маленьке, одне.

                                                Як усе це вмістити у ложе Прокруста,

                                                Щоб лишилася суть, щоб не втратить ніде?

Порівняно з «Зоряним вікном» – першою збіркою поета – друга – безперечне свідчення творчого росту. Червоне соло – це поетичний образ вранішнього сонця. А ми додамо, що книжка «Червоне соло» – це соло поетового серця. То ж хай ще сміливіше і яскравіше палає воно у поезії Миколи Данька.

1967 р.

А ось інша «рецензія» на книжку М. Данька «Червоне соло». У своїй доповіді на VII пленумі Сумського обкому КП України перший секретар обкому партії Борис Іовович Вольтовський заявив наступне:

9 липня 1967 року

Недавно вышел из печати в Харьковском издательстве «Прапор» сборник стихов сорокалетнего начинающего поэта Николая Данько, литработника газеты «Ленінська правда».

Целый ряд стихов этого сборника показывает идейную незрелость автора, узость его мировоззрения, незнание ленинской теории отображения.

В своих стихах автор падает на колени, когда слышит украинское слово. Это его дело. Падай на здоровье. Тем более, что этим языком на Украине говорят десятки миллионов людей, так что т. Данько следует простоять на коленях до конца дней своих.

А вот, что он в завуалированной форме называет рабами, лакизами, плебеями, воронами, оборотнями и даже псами людей, которые говорят на других языках советских народов, особенно на русском языке, и желает, чтобы им усохли ноги, обещает стереть их в пыль, призывает кого-то плевать на таких людей, как он плюет, – это уже никуда не годится. Это уже хулиганство, а не поэзия.

Тов. Данько в своих стихах плачет о старых хатах с узкими окнами, соломенной кровлей и старыми заборами, целует женщин и совсем не замечает чудесных преобразований в жизни, быте, труде, культуре советских людей, осуществленных за годы советской власти. Он явно стесняется слов – партия, советская власть, строитель коммунизма.

Не воспевает он в своих стихах рабочих, колхозников. Это еще полбеды.

Но людей, которые служат народу в государственных учреждениях, работают за столами, называет чертями в овечьих шкурах; ласковыми и хитрыми, суесловами, синими гадюками, которые возвели ложь в принцип, осквернили грязью святые идеи и призывает бить таких людей плетью.

Он же, между прочим, сидит на ответственной должности, в таком ответственном учреждении, как редакция областной газеты «Ленінська правда», получает неплохую зарплату, уже двум женщинам платит алименты.

В общем т. Данько не любит нашей современности. У него, если человек верхом на лошади, то это человек, а если в машине, то это уже негодяй и лакиза.

И хотя т. Данько в сборнике своем заявил, что «Душа певца не имеет ватерлинии» следовало бы ему такую «ватерлинию» установить. Об этом давно должны были позаботиться областное литобъединение при газете «Ленінська правда» и его председатель – писатель т. Ключина, а также редактор «Ленінської правди» т. Косяк вместе с отделом пропаганды и агитации обкома партии. Кто благословил этот сборник к печати? Сейчас все говорят, что никто. Как это могло произойти?

Какими мотивами руководствовались главный редактор Харьковского издательства «Прапор» т. Сукач и редактор сборника т. Кокарева, подписывая сборник к печати?

Следует резко повысить требовательность к идейно-политической закалке молодых авторов.

В. И. Ленин подчеркивал, что литературное дело является частью общепролетарского дела, что «…для определения грани между партийным и антипартийным служит партийная программа, служат тактические резолюции партии и ее Устава». […]

Джерело: ДАСО. – Ф. П-4. – Оп. 14. – Спр. 8. – Арк. 25–27.

Копія. Машинопис.

Хто пам’ятає зараз про отого комуністичного чиновника Бориса та ще й Іововича Вольтовського? Одиниці. Він якщо й пам’ятається нашим сум’янам, то лише у зв’язку з іменем Миколи Данька. Як людина, яка справді зіпсувала на довгі роки життя відомого поета. Як своєрідний Герострат для храму на ймення Микола Данько. Хоча ім’я в історії, як відомо, можна й таким чином увіковічнювати.

Джерело:https://art64.blogspot.com/2011/05/blog-post.html

От: В’ячеслав Артюх

Она как человек: за достаточно простым внешним видом содержит практически бесконечную вселенную смыслов. Речь идёт, разумеется, о хорошей книге. Такая книга пишется не один день – за это время автор успевает продумать тысячи разных мыслей, и все они так или иначе оставляют след под обложкой.

А потом эти смыслы распускаются, каждый в свой черед. И переплетаясь, рождают нечто новое,  непредсказуемое для автора. Порой они могут вознести его на вершину славы и популярности. Как,   к примеру, далеко не самый лучший роман Набокова «Лолита».

А иногда книга убивает создателя. Причём есть такие писатели, как, скажем, Олесь Бердник, которые вели активную борьбу против существующего режима и самой своей жизнью провоцировали ответные шаги от власти.

А есть авторы, максимально отделявшие себя от политики, внешне лояльные, но ими написанные книги оказались сильнее их. Одна из таких историй широко известна. Она случилась после того как Борису Пастернаку присвоили Нобелевскую премию за «Доктора Живаго». А через некоторое время, после всесоюзного «осуждения», когда от Пастернака на дорожках в Переделкине стали отворачиваться даже старые знакомые, он заболел и уже не смог подняться. Таким образом, книга фактически убила писателя.

Очень похожая история случилась с украинским поэтом Миколою Данько. Будем писать его имя в украинской транскрипции, чтобы подчеркнуть, что Данько был именно украинским поэтом и, кроме того, Николаем его называл в своем одиозном докладе первый секретарь сумского обкома КПУ Вольтовский, давший фактический «фас» последующим событиям.

А события оказались трагическими  для поэта. Эта история случилась совсем недавно, в 1967 году, многие свидетели её живы, существует немало воспоминаний, поэтому нет смысла пересказывать все детали. Их легко найти в интернете. Опишем только последовательность событий. 

К 1967 году Миколе Данько исполнился сорок один год – непростой возраст для любого человека, однако внешне в социальном плане у него всё складывалось благополучно. Фронтовик, уважаемый человек, за плечами уже один сборник стихов, в настоящем – работа завотделом в сумской областной газете «Ленинская правда».

Многие подписывались на эту газету, потому что только при условии подписки на ЛП можно было выписывать «Литературку» или журнал «Юность». Читать весь этот идеологический винегрет было, конечно, невозможно. Зато каждый номер ЛП  внимательно изучали в партийных органах. И уж если там писали о какой-то проблеме, то проблема решалась мгновенно.

Из сказанного вытекает, что работавший не на последней должности в престижном месте Микола Данько был достаточно адаптированным к советской системе и даже влиятельным человеком. И книжки тогда государство не каждому публиковало. А Данько к моменту начала трагического поворота свой судьбы был автором уже двух поэтических книг: «Зоряне вікно» и «Червоне соло» — совсем небольшая книга на 90 страниц, формата А 6 в мягком переплёте…

Именно после выхода «Червоного соло» всё и началось. Вскоре последовало вышеупомянутое выступление первого секретаря  обкома КПУ Бориса Вольтовского, который в пух и прах разбил «Червоне соло» с идеологической стороны, проявив при этом, надо сказать, недюжинную фантазию, потому что увидеть во вполне идеологически нейтральном сборнике стихотворений антисоветчину и национализм мог только человек с сильно развитым в сторону извращения воображением.

Но слово было сказано – и пошли дела. Вскоре практически весь тираж был изъят и уничтожен. Автору удалось выкупить и раздарить друзьям лишь малую его часть. А далее началась беспрецедентная травля самого поэта, которая продолжалась почти 20 лет и закончилась только в годы перестройки, когда Микола  Данько, в общем-то, был уже сломлен и морально, и физически.

Правда, в 1991 году вышла третья книга поэта –  «Й сонця прихилив би», но это уже в большинстве своём были, скорее, не стихи, а рефлексии гонимого властью человека.

Вышеизложенное приводит к трём выводам.

Вывод первый, политический. Мы, в наших нынешних вечных скандалах  вокруг материального, забываем, что имеем бесценную возможность жить во времена свободы слова. Относительной, конечно. И сейчас есть много запретных тем. Но всё же….

Вывод второй, философский. Хорошая книга обладает некой магией, которая находится за строчками. Под словом «книга» надо понимать всё – дизайн, тексты, то есть  книга – это такая организация пространства, которая получает способность влиять на окружающий мир. И поэтому надо быть осторожными при выпуске книги. Это как приручать дикого зверя.

Вывод третий, человеческий. Сумчане имеют долг перед поэтом и гражданином Миколой Данько. Он же не неудачник. Его судьба стала одной из искр, от которой разгорелось пламя нынешнего времени относительной свободы.

Травили Данька не московские коммунистические начальники и не кагэбисты с Лубянки. И даже не киевские, а сумские. Многие из них до сих пор ходят по улицам нашего города.  Поэтому сумчане обязаны вернуть долг поэту. А это можно только одним способом. Настоящему поэту нужно, чтобы его книжка пришла к людям. Следовательно, необходимо эту книгу – «Червоне соло» — переиздать.

Увы, все наши обращения относительно переиздания к господам, пришедшим на смену товарищу Вольтовскому успеха не имели. Зато именем Миколи Данька была названа, точнее переименована, одна из улиц в Заречном районе. Хотя он жил в Ковпаковском. И даже на мемориальную доску власти потратились.

Но это же был поэт! Причём надо понимать, что в Советском Союзе графоманов не издавали. То есть это был настоящий хороший поэт. Что само по себе огромная редкость. Его творческое наследие — литературное достояние державы. Кроме того, любой истинный поэт скажет, что главное — его стихи. Они его памятник, память и продолжение земной судьбы.

К сожалению, нынешняя властная бюрократия, издавая тонны чего-то, сразу становящегося макулатурой, так и не удосужилась изыскать возможности переиздать книгу поэта Миколи Данька. Чтобы вы представляли — речь идёт о сумме в 30-35  тысяч грн максимум.

Ещё по теме: Юрій Царик про поезію Миколи Данька

Згадує свою нонконформістську молодість, захоплення магією слів, жагу свободи, своїх єдиних друзів, переслідування КГБ, своє річне ув’язнення…

І спогади виливаються у вірші:

СУМИ,

ВУЛ. КОМСОМОЛЬСЬКА, 50,

РІК 1966

Пам’яті Анатолія Семенюти,

Миколи Данька, Геннадія Петрова.

Оаза десять метрів, свіжий вітер,
Ми спраглі правди. Джерело – слова,
Читаємо серед сахари вірші,
Вони не мають права на права –

Піски сипучі поглинають душі.
Народ в пустелі, як верблюд, мовчить,
Між обріями зниклими – задуха,
А ми в оазі зупиняєм мить

Свободи слова, за яку гратують
Або стрічають снігом Колими.
Озон оазний нас не порятує
Ні від суми і навіть від тюрми.

Зникає небо – нависа держава
І чавить совість, справедливість, честь.
Хто не німіє, тим мечем іржавим
Їх неслухняні голови січе.

Та зеленіє посеред пустині
Оаза – наш таємний дивосвіт.
І в ньому – Боже милий! – і понині
Ми всі – талановиті і живі.

16 серпня 2012 року.

От: В’ячеслав Артюх

Ще по темі: Юрій Царик про  поезіію Миколи Данька