Народився він десь біля Витачіва і з дитинства був зачарований красою українських краєвидів – де і Дніпро, і кручі, і небо, й доли… Музично-поетичний хист Олекси проявився ще з дитинства. Коли хлопцю виповнилося 13, він подався у мандри з кобзарями. Ходив по всій Україні, був у литвинів і у ляхів. З козаками брав участь у славетних походах на турків і москалів.

Спочатку співав народні пісні, відомі ще з часів великого гетьмана Святослава, а потім почав складати свої. І такі вони в нього душевні виходили, і так гарно він їх виводив своїм неперевершеним баритоном, що навіть у мужніх козаків, які на чортах у султанський гарем навідувалися (нібито за черевичками Роксолани, а насправді, хто його зараз знає), так ось навіть у цих залізних богатирів сльози розчулення по щоках між бойовими шрамами котилися.

Раніше ми писали: Козак Мамай,  або чому Крим потрібно включити до складу Сумськох області

Побачивши такі таланти хлопця, запоріжці скинулися хто чим міг і відправили Олексу Пушка до Київа, вчитися у Могилянці. Там, кажуть, він товаришував з Сімеоном Полоцьким, відомим просвітником темних московитів, опановув різноманітні духовні практики, а одного разу на вакаціях навіть потрапив у лапи до відьми. І переміг усю її союзну нечисту силу, на чолі зі страшним Вієм.

А одного дня раптом зник. Баби-ворожки кажуть, що пішов пішки шукати Внутрішню Україну, знавці автентичної української фауни стверджують, що Олексу залоскотали русалки. У будь-якому разі точної правди вже ніхто не дізнається.

Але людина він був освічена і письменна. Тому вмів занотовувати свої пісні та поезії і по ньому залишився значний літературний спадок. Якимось чином архів Олекси Пушка опинився у полтавського козака Гоголя.

Той частково передав його своєму онуку Миколі. А другу частину за великі гроші продав меценату Розумовському, який у свою чергу програв архів Пушка у карти дідусю Державіну. Той вже збирався зійти у труну, але коли прочитав шедеври Олекси, побіг до цариці Катьки і разом з нею задумав хитрий московитський план. Змовники вирішили викреслити ім’я Олекси Пушка з усіх імперських документів, а натомість придумали нібито російського поета Алєксандра Пушкіна. Творчим надбанням останнього стали переклади творів з архіву Пушка на московитську. Інколи це були майже буквальні транслейції, а траплялося й так, що змісти оригіналів викривлялися, або взагалі заміщувалися на нові, як, наприклад, у “Полтаві”, де від першоджерела Пушка, присвяченого одному зі славетних спільних походів козаків та вікінгів на московію, залишилися тільки описи української природи. Все інше – від лукавого.

Публічним втіленням Алєксандра Пушкіна призначили невеличкого на зріст афромоскалика Ганю Бала, який отримав своє прізвисько — Ган-і- бал (де «ган» походить від англійського «gun») —  за велику любов до дуелів, балів і жінок.

Коли творчий архів Олекси Пушка було вичерпано, Алєксандра прибрали, обставивши це у вигляді фатальної дуелі.

До речі, другу частину архіву Пушка привласнив собі онук козака Гоголя – Микола. Цей вирішив переповісти римовані і багато у чому автобіографічні балади кобзаря Олекси  прозою. Тому так і відрізняється Гоголь часів “Миргорода” від себе петербурзького періоду. Там він вже писав сам. Перед смертю письменника до нього в сон завітав дух Олекси і дуже сварив запроданця Миколу за співпрацю з ворогами світла. І завершив свою промову словами:

Я тебе породив, я тебе і вб’ю.

Після чого у Миколи остаточно поїхав дах.

Ось таким чином, геніальний український кобзар Олекса Пушко проти власної волі створив двох генієві російської літератури.

Зрозуміло, що московити зробили все, щоб ім’я великого українця було забуте, затерте і змінене на фальсифіковану російську версію.

Але правду сховати неможливо. І тепер ви її знаєте.

Ще одна  вільна імпровізація на тему історії : Сказ о четырёх братских народах

Событие прошло в рамках  фестиваля «Organum», который, постепенно разрастаясь, в этом году из фестиваля классической музыки превратился в фестиваль классического искусства.

Эдуард Драч — кобзарь. Великолепно владеет гитарой. Играет на лире. Пишет авторские песни, но в  контексте «Органума» для публики он, конечно, был интересен, прежде всего, как хранитель традиции искусства кобзарства.

Известно, что кобзари, равно как лирники, трубадуры, скальды, менестрели и миннезингеры, относятся к традиционным эпическим певцам. С древности мастера кобзарского промысла, согласно Магдебургскому праву, объединялись в цехи. Руководили кобзарскими цехами «панмайстры» или «панотцы».

Как пояснил  Эдуард Драч, главное отличие кобзарства от авторской песни в том, что кобзарство  — традиция, а не творчество. Для современных кобзарей, по словам музыканта, самым важным является точное, нотка– в нотку, следование авторскому замыслу при исполнении тех или иных кобзарских песен. К слову, имена авторов сразу намеренно забываются,  потому что всё, что поют кобзари –  народное. К тем, чьё авторство кобзарями в виде исключения признаётся, относятся только Григорий Сковорода и Тарас Шевченко.

Сегодня тоже пишутся кобзарские баллады. Но современный автор обязан отказаться от упоминания себя в качестве сочинителя, если он  желает, чтобы его песни совет «панотцов» внес в список разрешенных для исполнительства. А неразрешённые «панотцами» песни кобзарям исполнять запрещается.

Впрочем, то, что поют кобзари – не совсем песни в современном понимании. Издревле в их репертуаре были «думы» о родине, о судьбе украинского козачества, хотя исполнялись и морализаторские, шуточные и бытовые песни и танцы.  Последние – в основном,  в шинках и на базарах.

А ещё, в большом количестве, —  псалмы, канты и прочие духовные песнопения. Их пели у входа в церковь. Кобзари, кстати, раньше представлялись «старцами» и относили себя к «просящей братии». А в документах первых лет советской власти их называли «самодеятельный монашествующий элемент».

Многие кобзари, как известно, были слепыми. Существовало поверье, что только незрячие способны «смотреть в душу». Появление кобзаря на свадьбе считалось добрым предзнаменованием для молодых. Обижать кобзаря было нельзя —  это означало навлечь гнев небес на весь свой род, «на мертвых, живых и ещё ненародженных». Поэтому даже самый бедный украинский землепашец всегда держал часть поля для подаяния кобзарю — «на старцеву дольку». 

Ещё о необычных профессиях прошлого: Кто вертит мельницей, или Почему мельник не бывает на мели 

В живом исполнении кобзарские «думы» слушаются более чем колоритно, и, единственное,  за что можно покритиковать концерт, о котором идёт речь, –   гитары было больше, чем кобзы. А хотелось бы наоборот. В рамках «Органума», зрители, кроме всего прочего, ждут  исторических музыкальных реконструкций, какими стали древние кобзарские песни в исполнении Эдуарда Драча под кобзу.

В наши дни тоже есть кобзари, живущие согласно цеховой кобзарской традиции, исполнением  песен и изготовлением кобз. Но время меняется. Эдуард Драч по «мирской» профессии врач-невропатолог, хотя и прекрасный, разноплановый музыкант. В общем —  и доктор тел, и  врачеватель душ. Как  всеми любимый в Сумах Антон Павлович Чехов.

Кобзари до XIX века  аккомпанировали себе как на кобзах, так и на  бандурах,  причём многие  незнатоки путали эти инструменты. Но потом, особенно в советские времена, бандура стала развиваться отдельно и к середине прошлого века достигла сложности арфы. Сейчас на ней нужно играть специальными искусственными ногтями, на ней более 60 струн, весит она прилично и представляет собой музыкальный  инструмент для классического  репертуара, на котором можно исполнять даже Баха.

Впрочем, Эдуард Драч, знакомя публику с техническими возможностями  инструмента, показал, что и на архаичной кобзе можно сыграть всё: от рок-н-ролла до каприсов Паганини.

В целом, общее впечатление от концерта таково. Кобзарская традиция настолько интересна, а в настоящее время и актуальна, что очень бы хотелось  побывать на ещё одном концерте Эдуарда Драча, посвящённом исключительно кобзарству.

Ещё о концертах фестиваля классической музыки «Organum» разных лет.