Біографічна довідка. Початок

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків тодішньої Полтавської губернії у родині вчителя, випускника Глухівського педагогічного інституту. Отримав ґрунтовну освіту, яку розпочав у Зіньківській двокласній школі, де його однокласником був Остап Вишня. Далі було три роки на Сумщині в Охтирській гімназії, з викладачів якої найбільш тепло Зеров згадував вчителя історії М.П.Попова.

Потім —  п’ять років елітної Першої Київської гімназії, серед випускників якої: Анатолій Луначарський, Михайло Булгаков, Костянтин Паустовський, Ігор Сікорський, Олександр Вертинський, Михайло Терещенко та багато інших відомих людей.

Микола Зеров

Товариші по гімназії, згадуючи Миколу Зерова того часу, відзначають його феноменальну пам’ять, зокрема те, що він з першого читання запам’ятовував сторінку складного богословського тексту, та те, що він практично не розлучався з книгами.

Вищу освіту Зеров отримав на історико-філологічному факультеті Київського університету. З 1923 року Зеров — професор цього університету, який тоді називався Київським інститутом народної освіти, та один із учасників зібрання діячів культури навколо Георгія Нарбута. Тоді його життям була викладацька, перекладацька та редакторська робота. А також власна поетична творчість.

Приблизно у ті ж часи виникає літературне зібрання «неокласиків», яке разом з очолюваною Миколою Хвильовим харківською групою «Гарт» стало ініціатором низки буремних літературних дискусій.

Оточення

У колі «неокласиків» не було нецікавих людей. І все ж особливо відзначимо двох: Максима Рильського та Віктора Петрова. І не тільки тому що обидва  — непересічні літературні таланти.

Рильський до арешту взагалі робив вигляд, що не помічає суспільного ладу та писав собі  лірику. Але радянська влада, котра у той час, скажемо про це справедливості заради, була єдиним джерелом фінансування всіх літературних видань, у свою чергу бажала, щоб письменники працювали на неї, а не на якусь таку українську культуру, що ігнорує радянську ідеологію.

Як наслідок Максима Рильського було заарештовано 19 березня 1931 року, після чого він провів п’ять місяців у Лук’янівській в’язниці і вийшов звідти співцем радянської дійсності. Ну а далі вже став академіком АН УССР та СССР, депутатом Верховної Ради СРСР, членом КПРС, лауреатом Ленінської та двох Сталінських премій, носієм п’яти радянських орденів, виїзним літератором та таке інше.

При цьому у особистому житті Рильський залишився порядною людиною, багато кому допомагав і навіть, за словами  сучасників, писав патріотичні проукраїнські вірші, котрі ніде не друкував, не записував і які пішли у небуття разом з ним.

Не менше, якщо не більш яскравою особистістю був Віктор Петров. Археолог, етнограф, історіограф, філософ (друкувався під псевдонімом Віктор Бер), доктор історичних та філологічних наук, видатний письменник-постмодерніст, активний діяч української післявоєнної еміграції, котрий одним з перших ще у 50-ті роки ХХ століття активував тему розстріляного Відродження… І у фіналі життя лояльний  радянський громадянин та науковець, нагороджений у 1961 році орденом Вітчизняної війни Першого ступеню. Як свідчив Іван Драч, на похованні Віктора Петрова у 1969 році на Лук’янівському військовому цвинтарі  генералів КДБ було більше, ніж письменників.

Микола Зеров (праворуч) та Віктор Петров

Свої романи Петров видавав під псевдо «Домонтович», що нібито перекладається з литовського як «той, що каламутить». Ну а ще можна згадати Сковороду з його «Світ ловив мене та не спіймав.» Теж саме і про Петрова.

На завершення опису літературної атмосфери того часу наведемо цитату з роману Петрова-Домонтовича «Доктор Серафікус». Мова про 1926 рік.

«Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром і таку ж смушкову шапку. Григорій Іваниця на гонорар, одержаний од Вукопспілки за підручник зі шкільної граматики, купив на Фундуклеївській двоповерховий будинок, що колись належав професорові Образцову.

Микола Плевако носився з проєктом видати повну збірку творів Ганни Барвінок, М. Новицький не перший рік працював над мочемордами. Олександер Білецький, на спілку з Плеваком, з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій. Сергій Пилипенко, як провідну постать в літературі, проклямував Биковця. Биковець був миршавий, метушливий і малописьменний. Михайло Сергійович Грушевський оточував себе в будинку на вулиці Короленка 35 плеядою власних Биковців.

Зеров перекладав «Кримські сонети» А. Міцкєвіча, Рильський в Романівці — «Пана Тадеуша». Павло Тичина селянам зі свого села подарував трактора. Довженко фільмував квітучі яблуні, небо, трактори, землю. «Сяйво» процвітало. Павло Комендант збирав колекцію скляних барилець із XVII сторіччя. Дмитро Загул жовтів, грубшав, страждав на ядуху, ходив, спираючись важко на ковіньку. Євген Плужник покашлював у підведений каракульовий комір темного ватяного пальта.»

Так, дійсно, Радянська держава платила щедрі гонорари письменникам. А потім почалися репресії. У тексті наведеної вище цитати, виділені жирним шрифтом прізвища тих, хто невдовзі став жертвою НКВС.

Та перш ніж перейти до чорних сторінок того часу, згадаємо у декількох реченнях ще одну особистість, без якої неможлива розповідь про життя Миколи Зерова.

Софія Федорівна Зерова (Лобода)

Микола Зеров одружився 1920 року. Йому вже виповнилось 30. Стільки ж було і його дружині Софії. Вона, професорська донька, стала дружиною професора. І теж прожила незвичайне життя. Народила Миколі Костянтиновичу сина Костика, якого вони називали Котиком. Котик був вельми обдарованою дитиною. Але на жаль помер 3 листопада 1934 року від скарлатини у віці 10 років. Софія Федорівна у цей час теж хворіла і перебувала у лікарні…

Зрозуміло, що смерть дитини стало величезною трагедією для батьків. Але і у цій ситуації і у подальших трагічних обставинах, коли Микола Зеров вже перебував у засланні, пані Софія залишалася справжнім товаришем, регулярно писала чоловікові та до останнього дня надсилала гроші й продуктові передачі.

І це при тому, що у неї ще з 20-х років існували ліричні стосунки з… Віктором Петровим. Тоді був час романів у листах, що почався ще з інтимно-просвітницьких послань своїм численним коханим від П.Куліша. Згадаємо також і 10-річну любовну переписку Михайла Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною. Лист, на відміну від електронного послання, має запах та зберігає енергію того, хто його писав, туди можна вкласти малюнок, світлину або квітку…

Роман Софії та Віктора теж залишив епістолярний слід, але, на відміну від історії  Коцюбинського та Аплаксіної, увінчався одруженням, котре відбулося у 1956 році. Пані Софії тоді було 66 років. А Віктору виповнилося 62. Микола Зеров на той час вже 20 років був у кращих світах.

Микола Зеров з дружиною Софією та сином

Родзинкою цієї історії є ще й те, що сам Зеров був предметом обожнювання серед своїх студенток, які вважали його особистість надзвичайно магнетичною, а лекції — не тільки інтелектуальними, а і емоційними радощами свого дівочого життя. У цьому контексті можна було б згадати романтичну історію Мартина Хайдеггера та Ханни Арендт...

Але не будемо відволікатися.

Арешт і страта

Миколу Зерова — абсолютно аполітичного поета та науковця заарештували 28 квітня 1935 року і звинуватили у тому, що  він є керівником контрреволюційної терористичної націоналістичної організації. Після жорстоких допитів з катуваннями та знущаннями він підписав все, що від нього вимагали. Хоча який це могло мати юридичний статус? – біль, котрий спричиняють тортури взагалі відміняє все людське в людині і виходить, що підпис ставить зовсім не той, від кого це очікують.

Після «зізнання» та вироку літератора етапували на горезвісні Соловки в заслання, але цього московитам виявилося замало. 3 листопада 1937 року професора Миколу Зерова в урочищі Сандармох у Карелії розстріляв росіянин, капітан держбезпеки Міхаїл  Матвєєв, істота з двома класами освіти, котра після цього нормально так дожила своє підле життя аж поки не була забрана чортами у пекло аж у 1971 році.

Важливо підкреслити, що направду практично всі митці так званого Розстріляного Відродження були лояльними радянськими громадянами без жодних думок про незалежність і таке інше. Московський режим знищив їх тільки тому, що вони своєю творчістю спрямовували розвиток української культури у самостійне, відокремлене від російської річище.

Мова поезії та прози

Вважається, що сучасна українська літературна мова почалася з «Енеїди» Котляревського. Це не зовсім так, бо ледь чи не за сто років до того вже загальновідомі були вірші Мазепи. Ось наприклад фрагмент з його «Думи».

Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати…

І це вже була не усна пісенна народна творчість, як у Марусі Чурай та Семена Климовського.

Але подальший розвиток української літературної пішов таким шляхом, на якому мова прози істотно випереджала мову поезії. Остання все ніяк не могла звільнитися від впливу народних пісень – прекрасних, мелодійних, але доволі одноманітних та лексично архаїчних.

А проза розвивалася за законами світової прози. Тому та ж «Чорна рада» П.Куліша (примірник роману, до речі, був  вилучений у Миколи Зерова при арешті і трактований як доказ наявності у того фашистської літератури) і сьогодні є  цілком читабельною історичною книгою з пригодами та історією кохання. Теж саме щодо актуальності прози І.Франка, не кажучи вже про шедеври Стефаника та Коцюбинського.

А ось українська поезія ХІХ століття викликає відчуття, що так вже не пишуть і не розмовляють. Особливо показовим тут є Франко. Візьмемо, для прикладу його прозовий твір «Маніпулянтка». Там все – думки, проблематика, лексика, темпоритм — із сучасного світу. Натомість вірші Франка навряд чи витримують конкурентне порівняння з модерновою українською поезією.

І навіть вже на початку ХХ  століття, у творчості таких авангардних поетів як М. Хвильовий, або І. Багряний – відчувається вплив більш розвинутої на той час російськомовної поезії, головний геній якої  — Пушкін  — і сьогодні більш сучасний, ніж багато хто з його колег-одномовців ХХІ століття.

А потім з’явився Микола Зеров. І, на наш погляд, саме після його літературної та навкололітературної праці українська поетична мова наздогнала час і стала породжувати таких віртуозних майстрів та експериментаторів слова як ті ж Іван Драч, Василь Стус, Ліна Костенко…

Микола Зеров та мова поезії

Українська поезія заговорила власним новим сучасним європейським голосом саме після перекладацької роботи Миколи Зерова. При всій повазі до постаті Тараса Шевченка, все ж треба визнати, що єдиний його поетичний бекграунд – народні українські пісні. Але поезія, як і будь-яке мистецтво, потребує класичної школи. Неможливо уявити, наприклад, композитора, котрий сам не чув-не грав Баха, Моцарта та Бетховена  і раптово почав писати геніальні симфонії. Так не буває. Кожен наступний митець, умовно кажучи, стоїть на вершині вежі, котру для нього побудували попередники.

Тому перекладацька робота Зерова, особливо у царині античної поезії та детальна розробка їм сонетної форми мають величезне значення не тільки у загальноосвітньому сенсі, але й і в плані привнесення в українську поетичну мову взірців та здобутків світового класичного мистецтва з його багатовіковими напрацюваннями — ритмікою, технікою римування, лексикою та тематикою.

Теж стосується і підходу до методики перекладу. Вже згаданий вище у цитаті з роману В.Петрова професор філології Григорій Іваниця у рецензії на збірку перекладів М. Зерова «Антологія римської поезії» зокрема зазначав:

Перекладач дбає про те, щоби передати не слово і речення, а поняття в прозі, поетичний образ в поезії.

І це теж сприяло розвитку літературної мови, бо складні метафори великих можна адекватно передати тільки за допомогою не менш складного мислення та відповідного мовного апарату.

На жаль, десь в архівах КДБ загубилася, або була знищена дуже важлива праця Миколи Зерова – повний переклад  «Енеїди» Вергілія, поета, який – так склалося – відіграє ексклюзивно важливу роль для української культури.

Детальніше про це у нарисі:   Вергілій — поет, пророк та культурний герой України

У тому ж матеріалі ми приводимо повністю вірш  Еклога IV у перекладі Зерова. Вірш за який  християнський світ вважає Вергілія одним зі своїх пророків. Саме про це введення українських текстів у контекст світової культури і йде мова, коли ми говоримо про Миколу Зерова.

Власне, у якомусь сенсі московити були праві, коли вважали Зерова терористом. Далебі, його поетична та наукова праця була атакою, руйнівним замахом на провінційний образ української літератури як «малоросійського» фолку, що нібито є вторинним у порівнянні зі столичною урбаністичною культурою «великоросів».

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про першопрохідців сучасної української письменності у нарисі: Олексій Павловський- загадковий піонер української лінгвістики