Пролог

Коли з плином часу з життя йде літератор, композитор або художник, то у нащадків все ж залишається можливість доторкнутися до генія минулого через його творчу спадщину. А ось музиканти, співаки, танцюристи або актори театру до останніх років після свого відходу перетворювалися на легенди. Ну тобто всі вірили, що Паганіні грав так, як ніхто з людей. Але як? Або Щепкін… Чим він брав та захоплював публіку? Замість відповіді — тільки фантазії на базі відгуків сучасників.

Іван Стешенко

І навіть у наші дні, коли за талановитим музикантами вже залишаються записи, однаково стовідсоткової справжності в них немає. Бо артист на сцені — це ж не тільки майстерність, а ще й насамперед унікальна неповторна жива енергетика, яку практично неможливо відтворити механічними засобами, як неможливо зберегти прекрасну квітку або жіночу красу, скільки не фотографуй її з усіх ракурсів. Бо існують речі, які тільки тут і зараз. Вони, власне, і називаються життям.

Злет 

Іван Никифорович Стешенко народився на Сумщині в місті Лебедині 24 січня 1894 року. Пішов у кращий світ 2 травня 1937 року у Москві. Причина смерті — давня хвороба нирок. Доля, яка подарувала йому тільки 43 роки життя, натомість наділила Стешенка унікальним артистичним талантом, що поєднував у собі феноменальний голос, яскравий драматичний дар та привабливу зовнішність. Також до щедрот долі варто зарахувати зустрічі з людьми, які рано помітили й оцінили обдарованість юнака, та допомогли його здібностям розкритися у повній мірі.

Іван походив зі співочої сім’ї і вже в шість років був прикрасою церковного хору лебединської Успенської церкви. Там його почув граф Василь Капніст і взяв солістом до церковного хору села Михайлівка поблизу Лебедина. Після ломки голосу чистий дискант Івана змінився на баритональний бас оксамитового тембру і його запросив у Суми солістом до свого хору цукрозаводчик та меценат Павло Харитоненко.

Згодом син графа В. Капніста Олексій відрядив юнака на навчання до Петербургу і взяв на себе оплату курсу. Далі вже до Капніста долучився П.Харитоненко. За їхні спільні кошти Івана Стешенка було направлено до італійських професорів співу.

Незабаром прийшли й нагороди. 1914 року Іван Стешенко отримує першу премію на Міжнародному конкурсі молодих співаків. Цього ж року дебютує на професійній оперній сцені в Бергамо, виконавши партію короля Генріха в опері Річарда Вагнера «Лоенгрін». Йому ще тільки-но минуло 20, а в нього вже  є сім’я – дружина Емілія Орлова, теж вокалістка, та донька Тамара. І усі шанси на вдалу кар’єру, бо за плечима виступи на престижних оперних сценах Італії.

Але почалася Перша Світова, тож співак з родиною були змушені повернутися додому.

Принагідно зазначимо, що приблизно за півроку до народження Івана Стешенка влітку 1893 року в Лебедині в маєтку купця Якова Миколайовича Лисикова за запрошенням господаря жив і творив 20-річний Сергій Рахманінов.

Тобто у цьому невеличкому місті завжди розумілися на високому мистецтві взагалі та на музиці зокрема. Тут жив і творив автор тексту всесвітньовідомого пісенного шедевру «Дивлюсь я на небо» Михайло Петренко, працювали художники Федір Кричевський, Давид Бурлюк та інші непересічні творчі особистості.

Перерваний політ

По поверненню Івана було мобілізовано до Преображенського полку у Петербурзі, де він співав у шпиталях для поранених. Потім трапилися події 1917 року і родина повернулася до Києва. В українській столиці, особливо при гетьмані Скоропадському, було більш-менш спокійно й сито, на відміну від великих російських міст.

Іван Стешенко влаштувався солістом Київської опери, де прослужив чотири сезони. Батьки його дружини, генеральської доньки, були заможними людьми, мали у володінні декілька будинків, у одному з яких оселився Іван з сім’єю. Там у них з Емілією народилося ще двійко дітей: донька Валентина та син Георгій.

А потім прийшла радянська влада і забрала все. Дружина з дітьми подалася до Лебедина, а Іван жив у сирому підвалі, де й схопив ту саму злощасну хворобу нирок, яка його у підсумку згубила.

1921 року Іван Стешенко виїхав за кордон лікуватися.

Коло замикається

Ми не випадково у назві цього нарису використали порівняння з діамантом, тобто з алмазом, над яким попрацював ювелір. Бо Іван Стешенко — це природній талант, який зріс на українських теренах, а потім пройшов огранювання російською, європейською, зокрема італійською, та американською школами вокалу. Протягом першого року перебування за кордоном артист з успіхом виступав у Європі: Польщі, Німеччині, Франції, Великобританії. 1922 року разом з родиною опинився у США, де провів 10 років, періодично перетинаючись на одній сцені зі світовими знаменитостями: Амелітою Галлі- Курчі, Мері Гарден, Тітта Руффо, Федором Шаляпіним, Соломією Крушельницькою…

Тут він пройшов школу творчої конкуренції з корифеями сцени, відшліфував майстерність, брав участь не тільки у класичних, а й у експериментальних постановках, зокрема виконував партію Доктора у філадельфійській прем’єрі опери австрійського композитора А. Берга «Воццек». Опера наробила галасу в мистецьких колах того часу, викликала величезну цікавість публіки і стала справжнім викликом для виконавців.

Поховання Івана Стешенка. Москва. Новий Донський цвинтар

Після Америки знову були гастролі на європейських оперних підмостках і нарешті повернення додому. Це сталося 1931 року. Затриматися у Харківській опері не вдалося з побутових причин, тож Іван Стешенко став солістом Харківської обласної філармонії. Об’їхав з гастрольними концертами практично весь Радянський Союз. А потім раптово помер на 43 році життя. Хвороба таки перемогла. Поховано співака у Москві на Новому Донському цвинтарі.

Критика

Важливо наголосити, що Іван Стешенко дійсно був частиною світової плеяди оперних зірок свого часу.

Його виступи, зокрема у Західній Європі, збіглися зі зростанням там цікавості до культури Російської імперії, у зв’язку з великою кількістю російських емігрантів. Зрозуміло, що у місцевих постійно виникали порівняння своїх (західних) митців з тими, що «понаїхали». У цьому сенсі показовою є цитата з рецензії, надрукованої у газеті «The Musical Times» (липень 1930 року).

Росіяни (іноземці всіх вихідців з Російської імперії  тоді рахували  росіянами) були більш кричущі у орнаменті… але коли діло доходило до співу, були у рішучому програші. Кожна вистава у Ковент-Гардені  поставала руйнівною критикою російського стандарту співу. Не було нікого, хто міг би відповісти Леману, Шуману, Андерсену, Стабіле, Фертіль, Понсель, якщо на сцені не було Шаляпіна. Там-сям можна було б підібрати співака, який мав іскру життя і певну компетенцію… виділявся… Стешенко у «Князі Ігорі»…

І якщо Федір Шаляпін вже давно вважався авторитетом занебесного рівня, перед яким знімали капелюха й вочевидь тенденційно налаштовані критики, то Стешенка автор рецензії навіть при такому настрої був вимушений згадати у доброзичливому тоні, бо талант і майстерність артиста виглядали незаперечними.

Український Шаляпін

Взагалі-то порівняння з Шаляпіним, як з еталоном, не міг позбутися жоден бас того часу. Стешенко цей іспит витримав на відмінно. Як неодноразово було вказано у рецензіях на виконання ним партій з «Бориса Годунова», Стешенко довів, що ця опера М.П Мусоргського може існувати і без Шаляпіна, точніше, не тільки з Шаляпіним.

Співаки неодноразово перетиналися в США (зокрема, коли працювали в Чикаго), мали гарні робочі та товариські стосунки. Шаляпін усіляко підтримував молодшого колегу та допомагав тому порадами.

Цікаво, що «українським Шаляпіним» також називали й народного артиста СРСР соліста Київської опери Івана Паторжинського. Але його ми згадаємо лише у тому контексті, що Паторжинський, м’яко кажучи, не зовсім сприяв музичній кар’єрі ще одного геніально співака, що родом з Лебедина – Бориса Гмирі.

Іван Стешенко та Борис Гмиря

Стешенко був на 9 років старший за Гмирю. Обидва починали в одного викладача  — регента лебединського церковного хору О.І. Пінчука. Обидва були феноменально обдарованими майстрами своєї вокальної справи, мали славу та визнання. Але долі їхні склалися по-різному. Борис Гмиря довго шукав себе, тільки у віці 36 років (!!!) закінчив консерваторію і розпочав свою тріумфальну біографію на оперній сцені. А Стешенко за цей час не тільки прожив зіркове життя, а й, на жаль, невдовзі завершив свій шлях на цьому світі.

Сумарний наклад платівок фірми «Мелодія» з записами голосу Бориса Гмирі складає приблизно 7,5 мільярда штук. Його голос, як і голос Шаляпіна можна будь-якої миті почути, скориставшись можливостями всесвітньої павутини.

А щодо Івана Стешенка, відомо, що у 1929 році в США вийшло дві платівки з записами його голосу. Але де вони – невідомо і знайти їх на просторах інтернету наразі неможливо.

Більше про Бориса Гмирю у нарисі: Борис Гмиря. Привід опери

Повернення до Радянського Союзу

Іван Стешенко не єдиний з відомих людей, хто повернувся з еміграції на Батьківщину. У цьому ряду згадуються також Марина Цвєтаєва, Олександр Вертинський…Останній по поверненню також став артистом-гастролером, як і Стешенко. Але чому ж вони поверталися?

По-перше, причиною є Велика депресія (1929-1939 рр.), від якої найбільш постраждали США, Канада та Західна Європа. У ті часи на Заході було не до мистецтва. А Радянський Союз вмів створювати і поширювати міфи про себе. Ці всі виїзні поети на кшталт Маяковського та Єсеніна, котрі виглядали за кордоном забезпеченими та безтурботним людьми, різноманітні піар-акції з демонстраціями досягнень соціалістичної економіки, як наприклад велетенський павільйон Радянського Союзу на Всесвітній Виставці у Парижі, з яким конкурувати міг тільки павільйон нацистської Германії, байка про свободу трудящих та комунізм, на який у Радянській Росії очікують вже незабаром.

Московська пропаганда ще в ті часи і без телевізора вміла працювати так, що навіть всередині імперії люди бачили навколо себе один світ, а вірили в інший, про який читали  в газетах та чули по радіо. Що вже казати про тих, хто довго перебував за кордоном…

Ну і ностальгія по Батьківщині. Більшості людей важливо жити там, де вони народилися, у колі рідної мови, віри, традицій…

У будь-якому разі доля Івана Стешенка після повернення не була щасливою. Йому поталанило не потрапити під репресії, але те, що для артиста такого масштабу не знайшлося місця у Харківський опері, і що про його смерть повідомили тільки «Известия» у декількох скупих рядках некрологу…. Для радянської влади він був і залишився чужим.

Іван Стешенко ув опері «Борис Годунов»

У цьому сенсі показовою є історія з молодшим сином Івана Никифоровича — Георгієм. Той, під час війни був майором артилерії, пішов добровольцем, воював геройські за що двічі був представлений на отримання звання Героя Радянського Союзу. Але його прізвище кожного разу викреслювали, бо «це ж син того самого Івана Стешенка»…

Епілог

Людство не стоїть на місці. Сьогодні олімпійський чемпіон Давньої Греції навряд чи міг б виконав перший розряд, а так як у ХІХ столітті писали лише «віртуози пера», сьогодні може віршувати кожен, хто володіє  технікою версифікації. Це нормально, бо кожне наступне покоління починає не з нуля, а з того пункту, на якому зупинилося попереднє, засвоюючи напрацювання предків ще у шкільному віці.

Тому може воно й на краще, коли згадка про митця живе у легендах та фантазіях, в захоплених описах його виступів та буремних вражень від них. Образи фантазії з часом не стають архаїчними, навпаки вони завжди живі та актуальні.

І якщо звучання голосу та енергетику Івана Стешенка вже незворотно втрачено і навіть записи знайти неможливо, однаково легенда про нього живе і буде жити, як живе історія про голос Орфея. І кожне наступне покоління буде чути його у своїй уяві сучасним собі. А наша скромна місія у даному випадку, а також у безлічі подібних, полягає в тому, щоб підтримувати пам’ять про чарівний Божий дар, носієм якого був один з нас, людей, з котрим ми на рівних правах складаємо єдиний організм людства.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про справжню історію української культури у нарисі Неокласика Миколи Зерова та нова українська поетична мова —

В его ярком сценическом облике мастерское актёрское проникновение в психологию воплощаемого образа сочеталось с отточенностью жестов, притягательная стильная внешность — со всегда тщательно продуманным костюмом, и над всем этим царил голос — богатый, щедрый, объёмный, одновременно погружающий слушателя в бездонные океаны сокровенных смыслов и парящий в недостижимых для рационального разума высях на крыльях музыки.

«Пение и сердечные слова Бориса Гмыри содержат всю глубину нашей дружбы»,  — растрогался в 1956 году после концерта украинского баса в Китае профессор вокала Пекинской Центральной консерватории Ин Са Пен.

В самое сердце истины попал этой репликой мудрый китайский музыкант. Ибо сколько бы мы не рассуждали о форте и пиано, тесситуре и звучании в различных регистрах, но главное для певца – подарить слушателю чувство. А Дружба, то есть сердечная привязанность, — она же сестра-двойняшка Её Величества Любви — королевы всея Вселенной лучших человеческих чувств.

Борис Романович прожил не очень долгую по нынешним временам – всего 65 лет, но бурную и насыщенную событиями жизнь. Мы попытаемся в нескольких штрихах рассказать о ней, чередуя факты и легенды, ибо те и другие равно принадлежат биографии легендарного человека, коим, безусловно, был и остаётся в памяти потомков герой нашего повествования.

Семья. Факты

Родился летом 1903 года в Лебедине нынешней Сумской области. Семья жила бедно, даже не имели собственной хаты, ютились на съёмной. Отец работал строителем, складывал печи, мать шила. Борис с малых лет вынужденно много трудился. И всё же умудрился закончить церковно-приходскую школу. И уже тогда пел в церковном хоре.

Вскоре обстоятельства вынудили будущую звезду оперной сцены отправиться на заработки в Севастополь, где юный Гмыря служил грузчиком и матросом на торговых судах.

К слову, за 10 лет до рождения Бориса Гмыри в Лебедине жил и творил Сергей Рахманинов. Читайте об этом в нашем материале: На Сумщине теряют Рахманинова

Семья. Легенда

Во времена Голодомора 1932-33 годов умерли отец и сестра. Борис учился в Харькове и, узнав в последний момент о бедственном положении семьи, успел приехать в Лебедин с литром молока. Это молоко спасло жизнь матери.

Нет сомнений, что литром молока помощь маме не ограничилась. И вообще дело бы могло не дойти до беды, но в те времена слабых коммуникаций многие столичные горожане действительно не знали  правду о катастрофической ситуации в малых населённых пунктах. А когда узнавали — приходили в ужас. Тут сразу вспоминается судьба литератора Миколы Хвыльового, к слову, родившегося всего в 40 км от Лебедина в Тростянце Сумской области. Того самого интеллектуала национал-коммуниста, который застрелился после поездки по украинским сёлам в 1933 году.

Учёба. Факты.

В 1926 — 1930 годах Борис Гмыря в возрасте 27 лет завершил-таки среднее образование на вечернем рабфаке и, видимо, следуя по стопам отца, поступил в Харьковский инженерно-строительный институт. А затем и в аспирантуру Харьковского научно-исследовательского института сооружений.

И всё время пел – кто же будет молчать, имея такой голос. В художественной самодеятельности, разумеется. Однажды певец-аматор попал на прослушивание в Харьковскую консерваторию и сразу же, ввиду исключительного таланта, был принят в класс пения Павла Голубева.

В 1939 году окончил консерваторию и, выбирая между двух профессий, всё же отдал предпочтение сцене. Тем более, что уже с третьего курса консерватории служил в Харьковском театре оперы.

Учёба. Легенды

Борис Гмыря поступил в консерваторию, не зная нотной грамоты – редкий случай. Его консерваторский период чем-то похож на историю Элизы Дулитл из «Пигмалиона» Бернарда Шоу.

Профессор Голубев не только занимался вокалом со своим великовозрастным учеником, а Борису уже было за 30, но и приглашал его к себе домой, где обучал манерам, тонкостям поведения в светском обществе, грамотной речи, произношению и дикции, развивал эстетический вкус и прививал навыки создания стиля в одежде.

В результате, провинциал, в бедной семье которого делили хлеб ниткой, чтобы не потерять ни крошки, буквально за пару лет превратился в статного и дородного столичного артиста — интеллигента самой высокой пробы. Таким его и запомнил мир.

Вокальная карьера. Факты

На момент выпуска из консерватории в 1939 году Борис Гмыря уже был готов работать на профессиональном уровне и сразу получил приглашение на должность солиста Киевского театра оперы и балета им. Т. Шевченко. Там служил вплоть до 1957-го года, с перерывом на лихолетье войны. Там к нему пришла мировая слава, звания и награды.

Однако жизнь певца в Киевской опере была далеко не безоблачной. До войны ведущим басом театра по праву считался всемирно знаменитый Иван Паторжинский, которого называют украинским Шаляпиным. При их взаимной конгениальности, Гмыря всё же был на 6 лет моложе и имел гораздо меньший артистический стаж, а значит, должен был уступать. Поэтому ему часто доставались не басовые партии, регулярно возникали проблемы с репертуаром и участием в спектаклях. Естественно, такое положение вещей вызывало дискомфорт и внутреннее недовольство.

После войны ситуация не улучшилась, несмотря на поддержку советского руководства. Борис Гмыря в буквальном смысле был любимцем Сталина и Хрущёва. После его сольных концертов организаторам приходилось выключать свет в зале, чтобы угомонить публику, требующую ещё и ещё на бис. По всему Союзу существовали фан-группы «гмырян» — поклонников таланта украинского баса. Его обожали все. Но не администрация родного театра.

Закончилось дело в 1957 году выговором — за то, что Народный артист СССР слишком «разгульно поет князя Галицкого (в опере «Князь Игорь»), чем развращает советскую молодежь». Сегодня это звучит как анекдот — всемирно признанный певец развращает молодёжь оперным пением…

А тогда Борис Гмыря просто написал заявление об уходе. И никто его не смог уговорить остаться.

В этой истории проиграл театр и зрители. А у Бориса Романовича впереди было ещё более десяти лет славной сольной карьеры, орден Ленина, персональная пенсия, многочисленные записи и концерты. Правда, в отличие от того же Ивана Паторжинского, Гмырю отпускали на гастроли только в страны «социалистического лагеря» — боялись, что капиталисты переманят к себе.

Впрочем, призрак оперы — театра, в котором прошли столь плодотворные годы его творческой жизни — преследовал Бориса Романовича всегда, и когда мэтр проходил мимо здания на улице Владимирской, 50, на его глазах были слёзы. Может поэтому и сердце не выдержало в конце-концов…

Вокальная карьера. Легенды

В 1951 году в дни декады украинской культуры в Москве, артистов-участников к себе на приём пригласил лично товарищ Сталин. В  числе делегации был и Борис Гмыря. Гибкий Никита Хрущёв, курировавший группу, на всякий случай приготовил два документа: ордер на арест Гмыри и предложение на присвоение ему звания Народного артиста УССР.

По ходу стало ясно, что ордер на арест не понадобится. Сталин только якобы спросил у Бориса Романовича:«Для Гитлера пел?» — «Пел», – ответил тот, — но не по своей воле». «Ну а теперь для нас будешь петь», — резюмировал вождь и, ознакомившись с подданным Хрущёвым предложением, изменил звание Народного артиста УССР на СССР. А ещё через год певец был удостоен Сталинской премии, которую вручали за выдающиеся заслуги.

Военные годы. Факты

Начало войны артист вместе с женой встретил, находясь на отдыхе в Крыму. Сперва казалось, что Гитлер будет разгромлен в считанные дни, а когда стало очевидным истинное положение вещей, в Киев возвращаться было поздно. Поехали в Харьков. Но вскоре и оттуда началась эвакуация. В спешке собирая вещи, Борис Гмыря «сорвал» спину — сказалась травма, полученная в период работы грузчиком, и попал на больничную койку. А когда вышел, Харьков уже захватили немцы.

Что ему оставалось, имея травмированную спину и больную жену на руках? Пришлось поступить в оперный театр и да, петь для немцев и украинцев, работавших на оккупантов. Затем был переезд в Полтаву и работа в местном музыкально-драматическом театре им.Н.Гоголя.

Отступая из Полтавы, немцы перевезли театр в населенный пункт Оринин, вблизи Каменца-Подольского. Но через полгода и там были наши.

Вскоре Хрущёву доложили, что в захваченном немецком обозе обнаружен Борис Гмыря, которого блудные потомки Баха и Бетховена интернировали в надежде украсить ворованной украинской звездой свой культурный Дойчленд, Никита Сергеевич тут же дал приказ вернуть артиста в Киевскую оперу. И никаких мер и наказаний за сотрудничество с оккупантами.

Военные годы. Легенды

Говорили, что немцы вывозили Гмырю в «Вервольф» — ставку Гитлера, расположенную в 8 километрах севернее Винницы, где он вроде бы пел для фюрера. По другим сведениям, певцу для этих же целей организовывали чартер прямо в Берлин. В любом случае и немцы видели в украинском басе престижную ценность и почётный трофей.

Интересно, что в списке наград Бориса Гмыри числится и медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.» В сумме с явной послевоенной симпатией партийного руководства, в порядке версии, вполне можно предположить, что Борис Гмыря не просто так оставался в тылу германских войск. А почему бы и нет? Ведь известна же история актрисы Ольги Чеховой, блиставшей на театральных подмостках Третьего Рейха, а после его падения, как писала газета Meinzer Anzeiger, получившей «…высокую награду за храбрость лично от Маршала Сталина».

Но Борис Романович был ещё и Человеком. И это уже не предположение. Работая при немцах, он активно помогал детскому дому, где содержалось 300 украинских детей. И ухаживал за больной женой Анной.

Женщины. Факты.

Анна – первая жена Бориса Гмыри, уроженка Лебедина и его ровесница, с которой он прожил до её последнего дня в 1950-м году. За год до смерти она успела познакомить его с Верой, которая стала  спутницей Бориса Романовича до его последних дней.

Женщины. Легенда

Борис с женой и Вера встретились впервые в 1949 году на бальнеологическом курорте в окрестностях Кутаиси. Говорят, что Вера очаровала обоих и сначала стала подругой Анне. А та, понимая, что скоро уходит, неожиданно попросил её выйти замуж за Бориса, потому что лучшей ему не найти.

Так и случилось.

Эпилог

В последние годы Борис Гмыря с Верой – доктором медицинских наук, к слову, проживали в трёхкомнатной квартире на Крещатике,15. Сегодня там музей, увы, пока неофициальный. Но в целом, Борис Гмыря признан и почитаем.

В ряде городов в честь певца названы улицы, а также музыкальные школы. Проводятся музыкальные фестивали его имени. В Лебедине существует музей-комната Бориса Гмыри, где можно увидеть рояль с его дачи под Киевом, за которым артист проводил долгие часы, оттачивая вокальное мастерство.В Киеве действует фонд Бориса Гмыри, который ставит перед собой задачу перевести в «цифру» все записи музыкальных произведений с уникальным голосом певца. Суммарный тираж пластинок фирмы «Мелодия» с его записями составляет  примерно 7,5 миллиардов штук. Имя украинского баса внесено в международную энциклопедию «Who is who»

В послании ЮНЕСКО от 11.09.2003 года сказано:

«…Гмыря известен как “Борис Великий”, и его величественный бас признан уникальным достоянием не только Украины, но и мировой культуры в целом…Его философские и эпистолярные труды также имеют огромную ценность для мировой культуры.»

То, что Борис Гмыря успел сделать, случилось во многом вопреки обстоятельствам, но благодаря счастливому сочетанию божьего певчего дара и замечательного трудолюбия. В этом, как известно, и состоит главный секрет гениальности.

***

P.S. Данный материал написан в рамках презентации лауреатов арт-медиа проекта «Культурный остров», целью и смыслом которого является популяризация ярких творческих персоналий, тем или иным образом связанных с Сумщиной.

P.P.S. В 1973 году в Киеве, на улице Крещатик, 15 была открыта мемориальная доска памяти Бориса Гмыри. Её автором является Иван Кавалеридзе, ещё один украинский гений и лауреат «Культурного острова», родившийся, между прочим, всего в 33 километрах от Лебедина, в селе Новопетровка, Роменского района Сумской области

Читайте про Ивана Кавалеридзе, а также о других творческих знаменитостях, связанных с Сумщиной, в разделе Культурный остров.

Тимофей Кулябин на заседании суда

Об этом сообщается в твиттере Новосибирского театра оперы и балета.

Ранее суд приобщил к материалам дела заключение экспертов — доцентов кафедр религиоведения МГУ и РГГУ Владимира Винокурова и Бориса Фаликова, которые пришли к выводу, что в постановке оперы Вагнера «Тангейзер» в Новосибирском театре оперы и балета отсутствует осквернение религиозной символики.

В конце февраля по заявлению митрополита Новосибирского и Бердского Тихона прокуратура завела административные дела об умышленном осквернении образа Иисуса Христа против Кулябина и директора театра Михаила Мездрича, а Следственный комитет начал проверку «Тангейзера» по уголовной статье о свободе совести и религиозных объединениях.

 Ранее мы писали: «В России обнаружили административное нарушение в опере Вагнера»

В защиту Тимофея Кулябина и Михаила Мездрича выступили художественный руководитель МХТ им. А.П. Чехова Олег Табаков, председатель Союза театральных деятелей РФ Александр Калягин, художественный руководитель Театра Наций Евгений Миронов, Президент Гильдии театральных режиссеров России Валерий Фокин, представитель президента по международному культурному сотрудничеству Михаил Швыдкой, ассоциация музыкальных критиков Москвы, дирижер Владимир Юровский, художественный руководитель театра «Ленком» Марк Захаров и другие деятели культуры.

Ранее мы писали: «Борис Гребенщиков предупреждает о риске возрождения инквизиции в России»

Онлайн-петицию с требованием прекратить судебное разбирательство и закрыть дело против Кулябина и Мездрича подписали более 48 тысяч человек.

Источник: colta.ru

«Если наша страна допустит вынесение обвинительного приговора режиссеру Тимофею Кулябину и Новосибирской опере, это будет торжеством средневекового мракобесия и началом эпохи новой инквизиции. Применение религиозных запретов к светскому искусству логически приведет к сожжению книг на площадях и уничтожению картин и статуй из Эрмитажа и Третьяковской галереи», – написал музыкант в своем Facebook.

За постановку в новосибирском театре оперы немецкого композитора Рихарда Вагнера «Тангейзер» необходимо привлечь к уголовной ответственности ее режиссера Тимофея Кулябина. Об этом заявил председатель комитета Госдумы по делам общественных объединений и религиозных организаций Ярослав Нилов.

Ранее мы писали: В России обнаружили административное нарушение в опере Вагнера

«Слава богу, что у нас этот закон есть. У нас наказываются граждане не за оскорбление, а за действие, совершенное с целью оскорбления. Вне зависимости от пострадавшей стороны есть соответствующие основания для возбуждения уголовного дела», – отметил он.

Согласно статье об оскорблении верующих обвиняемому грозит до трех лет лишения свободы.

На постановку оперы «Тангейзер» в прокуратуру пожаловался митрополит Новосибирский и Бердский Тихон, который усмотрел в постановке использование не по назначению церковной символики.

Источник: gordonua.com

В распоряжении colta.ru оказалось постановление о возбуждении дела за подписью заместителя прокурора Новосибирска Игоря Стасюлиса.«Тангейзер»  идет в Новосибирском государственном академическом театре оперы и балета (НГАТОиБ) с декабря 2014 года. Тимофей Кулябин перенёс действие оперы Вагнера в современность, сделав рыцаря Генриха Тангейзера кинорежиссером.

Ранее мы писали: «Жители Новой Зеландии выразили протест эротической скульптуре»

В конце января митрополит Тихон пожаловался на  постановку в прокуратуру и региональное заксобрание, увидев в ней «унижение чувств верующих людей, оскорбление Православной Церкви и разжигание религиозной вражды».

В документе прокуратуры говорится, что по заявлению митрополита Тихона прокуратура провела проверку, исследовав материалы, предоставленные НГАТОиБ, в том числе 54-страничный буклет «Тангейзера», рекламный постер к фильму Тангейзера «Грот Венеры» и видеозапись спектакля.

В результате проверки в действиях Кулябина обнаружены «признаки административного правонарушения, ответственность за совершение которого предусмотрена частью 2 статьи 5.26 Кодекса РФ об административных правонарушениях».

Это статья «Нарушение законодательства о свободе совести, свободе вероисповедания и о религиозных объединениях». Правонарушение, описанное в ее второй части — «Умышленное публичное осквернение религиозной или богослужебной литературы, предметов религиозного почитания, знаков или эмблем мировоззренческой символики и атрибутики либо их порча или уничтожение», — наказывается штрафом в размере до 50 тысяч рублей для граждан (до 200 тысяч рублей для должностных лиц) либо обязательными работами на срок до 120 часов.

Справка:

Тангейзер — немецкий средневековый поэт-миннезингер. Жил в середине XIII века. Главным покровителем Тангейзера был Фридрих Воинственный — герцог австрийский, последний из графов Бабенбергов. В своих  песнях Тангейзер заявляет, что ему были пожалованы герцогом деревня и имение.

После смерти мецената в 1246 году Тангейзер, по словам его песен, «проел и прозаложил своё имение, так как ему очень дорого стоили красивые женщины, хорошее вино и вкусные закуски и дважды в неделю баня»,  впал в нужду и вынужден был скитаться странствующим рыцарем, причём «домохозяева более радовались его уходу, чем приходу».

В спектакле примут участие солисты, хор, балет и симфонический оркестр ХНАТОБ.

Как отметили организаторы, это будет большое театральное действо с историческими декорациями, которое не имеет аналогов в Украине, поскольку никто и никогда не ставил эту оперупод открытым небом. Также они пообещали полноценные батальные сцены в исполнении артистов театра.

Вход и размещение на площади перед театром — свободные. Начало спектакля — в 20:00.

Справка. Оперу на сюжет повести Николая Гоголя «Тарас Бульба» композитор Николай Лысенко задумал в 1874 году во время пребывания в Петербурге, но осуществлять этот замысел начал лишь шесть лет спустя.

Написание оперы продвигалось медленно и заняло в общей сложности десять лет. При жизни Николая Лысенко «Тарас Бульба» так и не увидел сцены. Премьера оперы состоялась уже после Октябрьской революции, 4 октября 1924 г. на сцене Харьковского оперного театра.

По традиции, каждый театральный сезон в ХНАТОБ открывается оперой «Тарас Бульба».

Источник: Music-review Ukraine