Їхні долі свідчать, що принаймні в європейській частині тієї велетенської імперії, що канула у небуття, усі шляхи талановитих та активних так чи інакше пролягали через Україну.

Загалом, подібні панорамні ретроспекції завжди виводять на думку про те, яким неймовірно складним та взаємопов’язаним явищем є феномен homo sapiens, де мільярди окремих особистостей, об’єднані в єдиний живий організм, де поруч співіснують генії та лиходії, артисти та чекісти, літератори та стукачі, фізики та ідеологи масових фізичних розправ, безжальні володарі доль та лікарі душ людських…

Історія Таганрогу

Сучасний Таганріг («таган» — сосуд з вогнем, «ріг» – мис, що виступає в море, тобто мова про маяк) засновано 1698 року Петром Першим на місці стародавніх поселень як фортецю та порт Азовського моря. Ще за часів Хмельниччини більшість населення тут складали етнічні українці, що переселялися на вільні землі подалі від панських утисків та руйнівних військових дій.

Петро, між іншим, планував зробити Таганріг азовським Петербургом, тобто столицею імперії. Але «завдяки туркам» задум реалізовано не було. З 1711 року на Таганрожчині розташовувалася Нова Запорізька Січ, що перебувала у васальній залежності від османів.

І тільки 1774 року територія знову повернулася під владу російських деспотів.

Портом на Азові Таганріг таки став і згодом перетворився на типове багатонаціональне приморське місто з кількома діаспорами, серед яких на початку ХХ століття виділялися українська, грецька та єврейська. У 1920—1924 рр. місто та його околиці входили до складу УРСР.

Сьогодні переважна більшість мешканців пишуть себе росіянами.

Валентин Парнах, Микола Хвильовий, джаз та Європа

Валентин Парнах (1891-1951). Уродженець Таганрогу. Справжнє прізвище — Парно́х. Музикант, поет, хореограф. Гімназію закінчив з золотою медаллю. Численні таланти виявив ще у студентські роки. Приблизно 1915 року подався у мандри світом. Невдовзі став частиною паризької богеми, особливо її емігрантської складової. Існує навіть портрет Парнаха роботи Пабло Пікассо.

Мав двох рідних сестер. Сестра-близнючка Лізавета Тараховська ( по чоловіку)  — також літератор. Друга, Софія Парнок — «російська Сапфо» — поетеса, відома публічними романами з жінками, зокрема з Мариною Цвєтаєвою.

1921 року в Парижі Валентин Парнах заснував та очолив доволі епатажний літературний гурт «Палата поетів». Назва філігранно балансує на рівній відстані від «Палати лордів» Британської імперії та «Палати номер шість» ще одного уродженця Таганрогу — Антона Чехова. До складу об’єднання увійшли амбітні літератори-емігранти. Гурт формувався на елітарній основі, брали не усіх, у членстві  відмовили навіть одному з найталановитіших поетів еміграції Борису Поплавському.

У Парижі 1921 року Валентин Парнах вперше почув джаз. І зрозумів, з яким трофеєм хоче і може ефектно в’їхати у столицю держави ведмедів та балалайок. Вже 1922 року Парнах, маючи у багажі комплект джазових інструментів та ореол ідейного лідера паризьких поетів, прибув до Москви, зібрав джаз-банду свого імені та 1 жовтня 1922 року влаштував перший російсько-радянський джазовий концерт. 1 жовтня з того часу вважається днем народження російського джазу. Слово «джаз», до речі, придумав теж він, Валентин  Парнах.

Валентин Парнах

У 1922 році, перебуваючи на вершині популярності, Парнах завідував музичною та хореографічною частинами в театрі Мейєрхольда. І там разом зі своїм джаз-бендом брав участь у виставі «Дайош Європу!».

Це було дійство для червоних естетів, засноване на гротесках Іллі Еренбурга. Згідно сюжету, у Нью-Йорку повстали пролетарії. Їм на підтримку вирушили ленінградські гегемони. А щоб скоріше справа рухалася, радянські трудівники  швиденько побудували в Атлантичному океані тунель між Ленінградом та Нью-Йорком. Смисл назви був в експансії пролетарської революції в Європу та Америку.

Мейєрхольду цей прогин перед більшовицькою владою однаково не зарахували. 2 лютого 1940 року розстрільний вирок видатному режисеру було приведено до виконання. І це про людину, яка казала друзям, що з гімназійних років носить у душі мрію про революцію у самих крайніх її формах. Все так. Революція, як відомо, обожнює пожирати своїх дітей.

Щодо гучного успіху вистави «Дайош Європу!», то публіка загалом йшла не на очевидний агітпром, а на джаз-бенд Парнаха – носія нової революційної для того часу музики. А ще на молодих шикарних акторів — Марію Бабанову, Ераста Гаріна, Ігоря Іллінського, які виконували по декілька ролей, танцювали та постійно перевдягалися.

Однойменний слоган «Дайош Європу!» незабаром виринув у літературній дискусії, яку завели харківські літератори з ініціативи уродженця міста Тростянець Сумської області  Миколи Хвильового (1893-1933).

Але його вже було трактовано керівною партією саме як націоналістичний намір податися геть від Москви. У підсумку Хвильового почали щемити і таки довели до трагічного кінця. Це був початок доби Розстріляного Відродження. Розстріляного саме тому, що «Геть від Москви!» та «Дайош Європу!».

Детальніше про Миколу Хвильового і його час у нарисі: Микола Хвильовий. Романтик шаленої епохи  

У завершення теми джазу згадаємо, що в Україні, перший джазовий концерт відбувся лише 1925 року.  Грав колектив Юлія Мейтуса. З опису Остапа Вишні, котрий був присутнім на дійстві, складається враження, що публіка була  у шаленому захваті від модернової музичної  екзотики, а особливе захоплення викликав член бенду, який у якості засобу звуковидобування використовував відро. Хоча на думку деяких знавців з гальорки «відро було ненастроєне».

Потім Мейтус — до речі, фаховий класичний музикант — співпрацював у Харкові з театром Леся Курбаса «Березіль». 9 січня 1929 року там відбулася прем’єра мюзиклу «Алло на хвилі 477!», який вважається першим джаз-ревю в Україні.

Курбаса було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Борис Подольский, або  Парадокс ЕПР

Борис Подольский (1896-1966) – фізик-теоретик зі світовим ім’ям. Народився в Таганрозі. Ще у гімназії демонстрував феноменальні математичні здібності. У 17-річному віці емігрував до США. Там отримав ґрунтовну освіту і знайшов себе в галузі квантової та ядерної фізики.

Борис Подольский

Під час Другої Світової війни перебував у США і передавав секретні наукові відомості радянській розвідці. Кажуть, що був єдиним, хто робив це не з ідейних міркувань, а за гроші. Навіть називають таксу у $300 за інформацію.

1926 року разом з Альбертом Ейнштейном та Нотаном Розеном сформулював «парадокс ЕПР» (Ейнштейна- Подольского–Розена). Суть парадоксу полягала у тому, що згідно до одного з головних положень квантової фізики — принципу невизначеності Гейзенберга — неможливо одночасно виміряти координату мікрооб’єкту та його імпульс. Але Ейнштейн з колегами запропонували уявний дослід, де це можливо.

Після публікації відповідної статті у науковому світі розгорнулася бурхлива полеміка. Лідер прихильників квантової механіки Нільс Бор заперечував Ейнштейну, той знаходив все нові і нові аргументи у відповідь на заперечення. У підсумку з’ясувалося, що вся проблема полягала у різниці розуміння поняття «стан частинки». Ейнштейн, стоячи на позиціях класичної фізики вважав, що стан частинки – це набір параметрів, які існують об’єктивно, незалежно від наявності спостерігача. А Бор дивився на це з точки зору квантової механіки, де лише поява спостерігача примушує частинку проявляти якийсь набір параметрів.

У підсумку багаторічного обміну думками наукова спільнота дійшла висновку, що головна користь дискусії полягала у тому, що сторони уточнили власні позиції і набагато більше зрозуміли самі себе, ніж то було до початку суперечки. Тобто за результатами змагань знову переміг… Декарт (1596—1650) з його славнозвісним закликом визначати значення слів:

…якби серед філософів встановилася згода щодо значення слів, то майже всі їхні суперечки було б припинено.

Щодо Бориса Подольского, то на початку 1930-х років він деякий час працював за контрактом у Харкові в Українському фізико-технічному інституті, разом з такими світилами світової фізики як: Лев Ландау, Володимир Фок, Поль Дірак (лауреат Нобелевської премії 1933 року) та Пауль Еренфест.

Ініціатором створення Українського ФТІ був уродженець Сумщини Абрам Іоффе (1880, місто Ромни – 1960, Ленінград), який у листі до голови РНК України Власа Чубаря писав:

Навесні я робив доповідь у Харкові про важливість саме в ньому заснувати Фізико-технічний інститут, аналогічний нашому в Ленінграді…. Таким чином, Харківський фізико-технічний інститут буде центральним для СРСР (і, ймовірно, для сусідніх держав-Естонії, Латвії, Польщі тощо), інститутом низьких температур та науково-технічною базою промисловості.

В українському публіцистичному просторі присутні численні повідомлення щодо літературного Ренесансу 20-х років ХХ  століття, пов’язаного з Харковом. Але  одночасно там відбувався і фізико-технічний ренесанс. У цих паралельних процесах присутня ще одна трагічна рима. Під кінець 1930-х, поруч з членами Розстріляного Відродження  репресовані були також і українські фізики. А з ними у 1939 році і сам Влас Чубар.

Надія Сиги́да

Надія Сигида (Малаксіано) — полум’яна революціонерка грецького походження. Народилася у Таганрозі 1963 року. Працювала вчителькою. Разом з чоловіком Якимом Сигидою брала участь у революційному русі, зокрема подружжя утримувало дома підпільну друкарню. 1885 року обох заарештовано.

Надія Сигида

Після вироку Надія потрапила на сумновідому Карійську каторгу. Там очолила протести проти свавілля тюремного начальства. Брала участь у голодуванні. Одного разу у якості акту спротиву вдарила по обличчю жандармського чина Маслюкова, за що отримала сто ударів різками по наказу самого Приамурського генерал-губернатора барона Корфа. Хоча щодо політичних тілесні покарання були заборонені.

У відповідь 8 листопада 1889 року Надія Сигида разом з трьома українками: Марією Калюжною з Лебедина (теперішня Сумщина), Марією Ковалевською (Дніпро) та Надією Смирницькою з Київщини прийняла смертельну дозу морфію.

Подія викликала гучний резонанс і примусила царський уряд піти на суттєві поступки політв’язням.

Одним із головних речників розголосу відомостей про Карійську трагедію став уродженець села Грабовське (тоді – слобода Пушкарна) Краснопільського району Сумщини відомий український поет-засланець Павло Грабовський, який ще на початку свого ув’язнення декілька місяців пересувався з Бутирської в’язниці до Сибіру одним етапом з Надією Сигидою.

У молодих людей виникли стосунки, сутність яких ми не знаємо. Відаємо тільки, що на багато років Надія стала для Павла чимось на кшталт Беатріче для Данте. Він присвячував Надії свої поезії і взагалі знаходився під впливом її духовної, перш за все, особистості, хоча вони ніколи більше не бачилися.

Чехов, Раневська та вишневий сад    

Антон Чехов (1860-1904) – всесвітньовідомий письменник та драматург. Вчився у одній гімназії з Борисом Подольским та Валентином Парнахом (у різні, зрозуміло, роки). Мав українське коріння. Детальніше про це у розділі «Юстас — Алексу, або Від сакури до вишні» нарису Український погляд  на культурний спадок імперії.

А. П. Чехов 1889 рік

Так склалося, що саме Чехов – єдиний з усіх світовий знаменитостей, написав захоплені слова про природу Сумщини —

Аббація і Адріатичне море чудові, але Лука і Псел краще.

Слобода Лука сьогодні — частина міста Суми.

Безсумнівно, що Беккет, Пруст і навіть сам Франц Кафка після відвідин Сум теж написали б щось подібне. Але вони на жаль до Сум так і не доїхали.

Фаїна Раневська (Фельдман, 1896 — 1984). Ця білоруська єврейка, уродженка Таганрогу та видатна російська акторка жодним чином з Україною не пов’язана, але сценічний псевдонім — Раневска взяла на честь героїні п’єси Чехова  «Вишневий сад».

Фаїна Раневська

А вишневий сад – це український національний сакральний символ. І ось тут нарешті ми дійшли до того, що об’єднує героїв нашої розповіді.

Їх об’єднує сад — вишневий сад, що стоїть десь на березі небесного Псла. І у ньому під вишнею, під черешнею, десь у вічності сидять собі парою за чаєм і закохано мріють про щастя всіх людей Павло Грабовський із Надією Сигидою.

А поруч ведуть нескінчений науковий диспут Абрам Іоффе з Борисом Подольским. А трохи далі імпровізують джаз та навперебій читають свої вірші Микола Хвильовий з Валентином Парнахом.

А біля чистого прозорого Псла на тлі мальовничих сумських краєвидів прогулюються під ручку Антон Чехов з Фаїною Раневською.

Так ми їх і залишимо.

Ще про український вплив на культурний спадок імперії у розповіді: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Перші роки

Народився 30 серпня 1864 року у слободі Пушкарній Охтирського повіту, заснованій козаками-пушкарями отамана Андрія Кондратьєва, сина фундатора міста Суми Герасима Кондратьєва. Ніні це село Грабовське Краснопільського району Сумської області.

Павло Грабовський

У родині було п’ятеро дітей. Батько, Арсеній Андрійович, служив пономарем у єдиному на селі храмі Святих Апостолів Петра і Павла. Коли нень занедужав на сухоту і пішов у засвіти Павлові було всього вісім років.

Логічно, що початкову освіту Павло отримав в Охтирській бурсі. А продовжив навчання у Харківській духовній семінарії.

Але далі передбачувана логіка дає збій. Замість молитов і читання духовної літератури Павло заглибився в літературу політичну. І навіть зблизився з членами революційного гуртка «Чорний переділ». Це була організація народовольців, які виступали за індивідуальний терор проти найвпливовіших представників царського режиму.

Саме вони, керовані Софією Перовською, у 1881 році стратили царя Олександра ІІ. Після цього по всій імперії почалися переслідування підозрілих і у 1882-му році Павла Грабовського було вперше заарештовано. На щастя, доказів якихось особливо тяжких провин перед режимом слідчі не знайшли – лише заборонені книжки та білети лотереї на користь політичних в’язнів. Тому обмежилися тільки тим, що Павло був відправлений додому під гласний нагляд поліції.

Після зняття нагляду юнак повернувся до Харкова, влаштувався коректором в декілька місцевих часописів, потім був узятий до війська і служив у Валках біля Харкова. Невдовзі за бунт проти пихатого офіцерського хамства Грабовського переводять у більш важкі умови до Туркестану. Та вже по дорозі, в Оренбурзі, заарештовують і відправляють у зворотному напрямку до в’язниці у Харкові. А на початку 1888-го року, після невдалого замаху народовольців на вже Олександра ІІІ і викликаної ним хвилі нових репресій, засуджують на п’ятирічне заслання до Сибіру.

На жаль, воно виявилося набагато довшим і в Україну Павло Грабовський більше не повернувся. Тілом. Але не душею.

Друга половина життя

У засланні Грабовський перебував до 1902 року – останнього у своєму житті. Жив у глухих місцях Іркутської губернії, змінюючи населені пункти. Із серпня 1889-го по березень 1892-го перебував в Іркутській губернській в’язниці, пройшов через два нових судових процеси, бо і у засланні не переривав зв’язок з революціонерами. Після чого термін заслання Грабовського збільшився.

1896-го переїхав до Якутська, а в 1899-му оселився у Тобольську. До того часу поет був вже дуже хворий, та ще й вимушений заробляти на хліб приватними уроками та державною службою. Але ці останні роки були щасливими для Павла Грабовського, бо насправді були сповнені творчості, спілкування (хоча здебільш письмового) з друзями та родинного тепла.

Грабовський революціонер

Важливо розуміти, що на початку XIX  століття український народ тільки починав  відчувати себе нацією. Тому що нація – це народ, який вже створив літературу, тобто письмову мову такого рівня розвитку пунктуації і граматики, що дозволяють однозначно трактувати державні  укази, закони та підзаконні акти, написані цією мовою писані. Процес становлення сучасної письмової української мови почався з «Енеїди» Котляревського і всі вони — українські літератори  ХІХ і початку ХХ століття  насправді стали цеглинками у фундаменті майбутньої української держави. Про яку самі вони ще не мріяли, бо тоді панувала епоха потужних імперій.

Павло Грабовський

Українські інтелігенти тих часів здебільше рахували себе не борцями за незалежність, а українофілами, що люблять свій народ, його культуру та традиції. Але бачили вони Україну скоріше «у сім’ї великій… вольній новій» — тобто в імперії, де діють справедливі закони.

Саме про це писав Павло Грабовський в одному зі своїх програмних віршів «Не раз ми ходили в дорогу»
Добробут народний та воля —
То наша найперша засада.

Для Грабовського з його уродженою емпатією (пам’ятаєте? — «рученьки терпнуть, злипаються віченьки» —  це ж ніби сама та швачка  розповідає) і загостреним відчуттям справедливості головною метою було визволення людей з рабства злиднів. І у цьому він не ділив народи російської імперії, захоплювався Чернишевським і собі за ідеал поклав героя його роману «Що робити» Рахметова.

Витоки поетичної творчості

Системно писати вірші Павло Грабовський розпочав під час першого ув’язнення. З роками, поруч з оригінальною творчістю, з’явилися переклади російських і світових класиків на українську, а також публіцистика. Власне все, що написав великий український поет Грабовський, створено у ситуації, коли він був відірваний від живої народної мови. Але ґрунтовна самоосвіта в юні роки, туга за батьківщиною та епістолярний контакт з видатними діячами українства, зокрема Іваном Франком та Борисом Грінченком стали тим животворним джерелом, що дозволило Грабовському створити низку блискучих витворів поетичного мистецтва.

І хоча у тренді української поезії того часу здебільш головували вірші-плачі та патріотичні поезії, але поруч з ними з під пера Грабовського виходили справжні шедеври інтимної і філософської лірики.

Квітка, що ногою
Стоптана в пилу;
Гук, що вмер луною,
Пронизавши млу;

Огник серед поля,
Що блиснув і згас,—
Се — та  світла доля,
Що втекла від нас.

Ці вишукано мудрі рядки і досі не виглядають архаїчними, зокрема й завдяки величезному поетичному досвіду, який  отримав Грабовський під час роботи над перекладами іноземних класиків.

До речі, ставився він до перекладацької справи своєрідно, це скоріше були навіть не переклади, а вільні перекази з чималим додатком власного бачення. Складно сказати, чи збагатило переклади Грабовського світову класичну літературу. Але безумовно позитивно вплинули на самостійну творчість поета.

Важливо зазначити, що окрім класики, Павло Грабовський з дитинства знав величезну кількість народних українських  пісень, які йому співала мати і казок, які розповідала онукам бабуся. А далі, як він сам згадує:

«В сільській школі я любив читати казки та житія святих, а в Охтирській бурсі – про римських та давньогрецьких мудреців»

Але поет неможливий без музи. У житті Грабовського їх було дві. Ні. Три. Як у Франка.

Надія

Наша розповідь має на меті по можливості розкрити риси духовної особистості  Павла Грабовського. Тому згадаємо тільки тих жінок, зустрічі з якими вплинули саме на його надземну поетичну екзистенцію і змінили його як особистість.

Надія Сигида

Першою тут безумовно виступає молода полум’яна харизматична революціонерка Надія Сигида. ЇЇ ім’я навіки залишиться в історії кривавої російської імперії у зв’язку з Карійською трагедією. Тоді четверо ув’язнених жінок на знак протесту проти катувань та жорстокого поводження адміністрації в’язниці свідомо прийняли смертельну дозу морфію. Однією з них була 27-річна Надія — уродженка Таганрогу, гречанка за походженням. Три інші – українки: Марія Калюжна з Лебедина нинішньої Сумської області, Марія Ковалевська з Донеччини  та уродженка Київщини Надія Смирницька.

З Надією Сигидою Грабовський пройшов чотиримісячний шлях арештантським етапом від сумнозвісної московської Бутирки до Сибіру. Після чого вони фізично розлучилися назавжди. Але враження, яке Надія справила на поета і як особистість, і як жінка залишилось з ним і ще довго крилатим відлунням супроводжувало Павла Арсеновича у подальшому творчому і духовному житті. Надії присвячено першу збірку поета, яка вийшла друком у Львові в 1894-му році. По смерті в домовину Грабовського було покладено пасмо її волосся, яке Павло зберігав усе життя. Так виконала волю чоловіка єдина офіційна дружина літератора Анастасія. Про неї трохи згодом.

Ольга

Ольга Зернова на деякий час стала для Грабовського тим, чим була Лаура для Петрарки. Заміжня жінка, дружина  Павлового товариша по революційній боротьбі Гаврилова, вона запалила у серці поета палку пристрасть, яка, зрозуміло, могла бути реалізована лише через поетичні сублімації. Їй присвячено розділ «Сумні співи» зі збірки «З півночі», що також вийшла у Львові у 1896-му році. Там жодного слова про кохання. Але…

Анастасія

Анастасія Миколаївна Лук’янова стала останньою жінкою, з якою доля зв’язала Павла Грабовського. Вона народила поетові сина, названого Борисом на честь Бориса Грінченка – ще одного великого українця, близького товариша Грабовського. Саме Гринченку було адресовано останнього листа від смертельно хворого Грабовського, котрий вже розумів, що йде.

А почалося все з фіктивного браку в 1900-му році. За рахунок нього Грабовський врятував дівчину-революціонерку від в’язниці, яку їй замінили на поселення. Щоб приблизно уявити собі напрямок діяльності Анастасії на революційній ниві, наведемо фрагмент спогадів Бориса Павловича Грабовського:

«…Мати рано познайомила мене зі зброєю: в 5-6 років я вже стріляв з «Бульдога» и «Сміт-Вессона», а в 10 років – із 6-мм гвинтівки «Вінчестер»… У нас часто були обшуки, але однак саме через нас йшла зброя із Бельгії, із Іжевська від фабриканта Василя Петрова…»

Іншими словами, Анастасія Лук’янова була членом угрупування, орієнтованого на прямий революційний терор. На відміну від неї, Павло Арсенович у царині революційної  діяльності займався лише розповсюдженням листівок і підписами під листами протесту. Втім, і цього було достатньо, щоб провести половину життя за ґратами та  у засланні.

Павло Грабовський з дружиною Анастасією та сином Борисом

Принагідно зауважимо, що навіть наш невеличкий перелік жіночих імен того часу від Софії Перовської, що по батьку походила, між іншим, з козацького роду Разумовських  до Анастасії Лук’янової вражає. Які тоді були жінки – безстрашні, затяті, ідейні…

Спочатку Павло та Анастасія розмістилися у різних кімнатах будинку, який винаймали. Але у поліції, що постійно заглядала у вікна, на які заборонено було вішати фіранки, виникли відповідні питання. Після чого Павло та Анастасія від гріха подалі почали жити як справжнє подружжя. Бог дав їм сина та два роки щастя до останнього дня Павла Грабовського.

Борис Грабовський винахідник радіотелефоту

Не дивно, що у таких непересічних батьків і дитина народилася талановита та незвичайна. Про життя Бориса Грабовського можна було б зняти захоплюючий пригодницький фільм. Борис Павлович починав як скромний самоучка-лаборант кафедри фізики, а у підсумку запатентував декілька оригінальних винаходів планетарного рівня, серед яких особливе місце займає радіотелефот — перша у світі електронна система телебачення.

Цікаво, що після міжнародного визнання винаходу всі документи і обладнання у Бориса Грабовського були конфісковані НКВС. А самому винахіднику було рекомендовано забути про свій винахід назавжди.

І лише у 1963 році до Бориса Грабовського прийшло всесоюзне і всесвітнє визнання. А з ним і слава. В той час працював він викладачем фізики в тому ж Киргизькому державному педінституті, де колись починав.

Там, у Киргизії, зараз мешкають онуки й правнуки українського поета Павла Грабовського, які вже носять прізвище на російський лад  — Ґрабовскіє – з наголосом на передостанній склад. Але добру пам’ять про славетного пращура бережуть і про Україну не забувають.

Пам’ятник нерукотворний

Павло Грабовський високо цінував і навіть перекладав Пушкіна. Але його власний нерукотворний пам’ятник для українського погляду виглядає не менш величним.

Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені  народи,—
Їм я віддав усі чуття  мої.

Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього  шматка…
Блакить…  пташки… з-під соловйових  хорів,
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

Нехай кругом розумний лад та  втіха,—
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,
Як хижий звір, братів гризуть брати.

Нехай людці, що до  вітхнення  вдатні,
Співають нам на всякі  голоси
Про райські сни й куточки благодатні,—
Де плачуть, там  немає вже краси!

Нехай вони, кохаючись «на  лоні»,
Мук забуття вишукують дарма,
Їх не  заспать: у серця відгомоні
Озветься світ з турботами  всіма!

Такий він був – Павло Грабовський. Так він жив, любив, мріяв, боровся і безумовно переміг. Бо історії вже давно байдуже, як звали його суддів, конвоїрів та наглядачів. А творчість і духовна особистість поета-борця Павла Грабовського залишаються і навіки залишаться визначним явищем і невід’ємною складовою культурного та  інтелектуального ландшафту України. А а з нею і всього світу.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних українців-вихідців з Сумщини  у нарисі: Пантелеймон Куліш- опальний світоч української культури