Ещё недавно в истории человечества такой цвет, как синий, просто не существовал. Нет слова, определяющего этот цвет, в таких древних языках, как греческий, китайский, японский, иврит. Мало того, что нет слова, есть свидетельства, что древние люди не видели этот цвет вовсе. 

Как мы узнали, что синего цвета не хватает?

Всё началось с древних произведений. В «Одиссее» Гомер сравнивает цвет моря с цветом тёмного вина, но почему не упоминает синий или зелёный?

В 1858 году учёный Уильям Гладстон (William Gladstone) заметил, что это не единственное странное описание цвета в этом произведении. Гомер описывает также детали одежды, вооружения, брони, черты лица, животных, и цвета, которые он присваивает многим вещам, крайне странные. Например, железо и овцы фиолетовые, а мёд зелёный.

Гладстон решил подсчитать, сколько раз встречается упоминание цветов в «Одиссее». Чёрный приблизительно 200 раз, белый около 100, красный 15 раз, а жёлтый и зелёный менее 10 раз.

Тогда он стал изучать другие древнегреческие произведения и заметил интересную закономерность: нигде не упоминался синий цвет. Нет даже намёка на него. Такое ощущение, что греки жили в тёмном и мутном мире, лишённом ярких цветов. Были только белый, чёрный и цвет металла с редкими вкраплениями красного и жёлтого.

Гладстон предположил, что это была какая-то общая черта, присущая только грекам, но филолог Лазарус Гейгер (Lazarus Geiger) продолжил его работу и пришёл к выводу, что это справедливо и для других древних культур.

Он изучил исландские саги, Коран, древнекитайские истории и древнееврейскую версию Библии. Вот, например, что он написал об индуистских ведических гимнах:

Эти гимны состоят из более 10 тысяч строк, где множество раз встречается описание небес. Едва ли что-нибудь описывается чаще, чем небеса. Солнце, закаты, день и ночь, тучи и молнии и много чего ещё. Но есть одна вещь, о которой невозможно узнать из этих описаний. Это то, что небо синего цвета.

Первый появился  «красный»

В древности не было синего цвета, он не отличался от зелёных и тёмных оттенков.

Тогда Гейгер стал копать дальше и выяснять, когда же появился синий цвет. И выявил ещё одну интересную закономерность. В каждом языке сначала были определения для тёмных и светлых оттенков, далее появлялось слово «красный» — цвет крови и вина, а только потом жёлтый и зелёный. И в самом конце, через много лет, наконец-то появился синий.

Единственная древняя культура, которая различала синий цвет, — египетская. У египтян даже была краска синего цвета.

Если так задуматься, то синего цвета не так много в природе. Есть, конечно, небо. Но действительно ли оно синее? Как следует из работ Гейгера, даже священные писания, которые часто описывают небеса, необязательно видят его таковым.

 Такого древние точно не видели: В Сумах открылась выставка флюоресцирующих картин

Один исследователь, Гай Дойчер (Guy Deutscher), автор книги «Сквозь зеркало языка», провёл любопытный эксперимент. Он знал, что один из первых вопросов, который задают многие дети, это «Почему небо голубое?». Так он растил дочь, стараясь при этом не описывать ей цвет неба, и однажды обратился к ней с вопросом, какой цвет она видит, когда смотрит на небо.

Девочка не могла ответить. Небо было для неё сначала бесцветным. Далее она решила, что оно белое. И только спустя некоторое время пришла к выводу, что оно синее.

Синий цвет был для неё не первым, который она увидела. Он был последним. 

Могут ли люди видеть цвета, которым ещё нет определения?

Ответ на этот вопрос дать сложно, потому что мы не знаем, что происходило в голове у Гомера, когда он описывал море цвета тёмного вина и фиолетовых овец. Но мы знаем, что древние греки и представители других древних культур имели такое же биологическое строение и способность воспринимать цвета, как и мы с вами.

Но действительно ли вы можете видеть то, чему ещё нет описания?

Учёный Джули Давидофф (Jules Davidoff) специально ездил в Намибию, чтобы выяснить это. Там он провёл эксперимент в местном племени химба, которое говорит на языке, где нет определения синему цвету и нет различий между голубым и зелёным.

Он показал им круг с 11 зелёными квадратами и одним голубым. Члены племени не смогли показать, какой из них отличается.

Но химба имеют в запасе больше слов, описывающих зелёный цвет, чем мы. Когда они смотрели на круг из зелёных квадратиков, где один немного отличался оттенком, они сразу же указывали на него.

А вы сможете?Для большинства из нас это сложно. Вот он, другой квадратик.

Джули Давидофф сделал вывод, что без слова, определяющего цвет, без способа его идентификации, нам очень сложно заметить какое-то различие, хотя наши глаза физически их воспринимают.

Итак, прежде чем синий цвет стал общепринятой нормой, люди могли видеть его, но не понимали, что они видят.

Получается, что новые цвета постепенно появляются в нашем мире. Не фактически (они уже существуют в природе), просто с течением времени люди развивают способность видеть и различать их.

Интересно, видите ли вы сейчас что-нибудь, что другие пока не видят? И действительно ли это что-то существует?
Читайте ещё о тайнах синего цвета  Мексиканский Андрей Рублёв, или Несколько удивительных фактов о синем цвете

Біографічний портрет

Михайло Петренко народився 1817 року. Місце та дата народження невідомі. Дитинство майбутній поет точно провів у Слов’янську нинішньої Донецької області, де мешкала багатодітна родина його батька – губернського секретаря Миколи Петренка. Тоді це була Слобідсько-Українська губернія. Ностальгічні спогади про краєвиди, що оточували  хлопця у перші роки життя пізніше художньо оформилися в однойменному вірші.

…Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні —
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі…

Наступні більш-менш достовірні відомості починаються з 1833 року. У той час Петренко живе у Харкові, де у 1841 році завершує повний університетський курс. Навчався на юридичному факультеті.

Михайло Петренко. Художня реконструкція О.Чередниченка

Того ж року його однокашник (тільки на курс молодший) Олександр Корсун видає україномовний альманах «Сніп», куди між інших входить цикл віршів Михайла Петренка під загальною назвою «Думки». До цієї добірки зокрема увійшов і вірш «Дивлюсь я на небо».

У Харківському університеті тієї пори існував український літературний гурток, який, з легкої руки дослідника історії літератури початку ХХ століття Агапія Шамрая ще називають Харківською школою романтиків. Збори «романтиків» відвідували зокрема Микола Костомаров, Амвросій Метлинський та навіть «батько української прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. У колі учасників і Корсун з Петренком.

Костомаров так описував Петренка: … Петренко бідний студент меланхолічного характеру, що у віршах зазвичай звертався до роздумів про свою батьківщину та про стосунки у родині (цитата не буквальна лексично, але точна за змістом).

Бідним студентом без роду та племені називає Петренка і старший за нього на три роки «співромантик» Амвросій Метлинський. І додаває, що цей «бідний студент» — справжній поет та істинний талант. До речі, той же ж Метлинській у передмові до публікації у своїй збірці «Южний руський зборник» стверджував, що Петренко ще написав оперу, але ніде її не друкував. З цього можна зробити припущення, що Петренко знав нотну грамоту і грав на фортеп’яно. Хоча це вже чистої води екстраполяція.

Також про Михайла Петренка згадував Павло Грабовський, зокрема він зазначав, що згідно до свідчень сучасників, у літературному гуртку до якого належав Петренко шанувалася українська мова, та що гуртківцями регулярно влаштовувалися концерти українських пісень.

Щодо альманаху з першою публікацією віршів Михайла Петренка, то він комерційного успіху не мав. Як писав з цього приводу Олександр Корсун у листі до Тараса Шевченка:

… Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!…

Цікаво, що сам Олександр Корсун народився на українській тоді Таганрожчині та з відзнакою закінчив Таганрізьку гімназію, у якій пізніше навчався Антон Чехов. І не тільки він.

Детальніше про це у нарисі: Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічності

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поетом Михайло Петренко став у студентські роки. Причому йому пощастило потрапити у блискуче літературне товариство. Це був край важливий подарунок долі, бо далі на Петренка чекала зовсім не романтична кар’єра чиновника.

Служив він старанно, пройшов шлях від губернського секретаря, що дорівнювало чину козацького сотника часів Гетьманщини, до повітового стряпчого (прокурора) у Лебедині  нинішньої Сумської області, в обв’язки котрого входив нагляд за судами у повіті та контроль за оподаткуванням.

У Лебедин Петренко мешкав з 1849 по 1862 рік, прибув туди вже з дружиною Ганною Миргородовою, з якою мав п’ятеро (за іншими свідченнями вісім) дітей.

Михайло Миколайович Петренко не дожив півтора роки до сумно відомого Валуєвського циркуляру, котрий суттєво обмежував розвиток української мови і за виконанням якого йому, українофілу, ймовірно довелося б здійснювати прокурорський нагляд.

Михайло Петренко. Пам’ятна дошка у Лебедині

Поет пішов у засвіти 25 грудня 1862 у віці 45 років від хвороби, що супроводжувалася лихоманкою. Похований на одному з лебединських цвинтарів. Точне місце поховання наразі не відоме. Портретів також не залишилося. Ті що існують – це реконструкції, виконані сумським художником Олександром Чередниченко на основі фотографій онуків: Бориса та Олександра Петренків.

Михайло Петренко та Пантелеймон Куліш

На два роки молодший від Михайла Петренка письменник Пантелеймон Куліш є не тільки автором безсмертного роману «Чорна рада». Він ще був визначною особистістю свого часу і навіть одним з ідеологів українофільського руху. Але на відміну від непримиренного Тараса, Куліш у питаннях національного – «своєнародного» — був романтиком та прихильником культурної еволюції.

Ось як стисло переповідає погляди Куліша Віктор Петров (Домонтович) — ще одна унікальна особистість, але вже з іншого часу. Ми згадували про нього у розповіді про Миколу Зерова.

… Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильності до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Скоріше за все саме на таких засадах фундував свій світогляд і Михайло Петренко. В його віршах немає закликів до боротьби і взагалі практично відсутній соціальний аспект. Петренко концентрується на людині як центрі світобудови. Його хвилює не соціальна реалізація, а так би мовити апріорна екзистенціальна неможливість сповна скористатися  тим, що потенційно дає людині сам факт життя.

Зрозуміло, що у цих пошуках він вимушений користуватися лише тим арсеналом поетичних засобів, котрі були наявні у його час. Певно тому у віршах Петренка зустрічаються не вельми характерні для тієї доби сліди творчого пошуку, зокрема експерименти з римуванням та ритмікою.

Власне соціальний момент у Петренка теж присутній. Але він втілюється лише у тому ж тяжінні до «своєнародного», шо й у Куліша. Інакше пояснити доволі гармонійне поєднання прокурорського та поетичного в одній особистості важко.

Цікаво, що у сучасній Незалежній Україні Шевченка ставлять набагато вище за Куліша. Однак у життя втілюють саме філософію Куліша, яка полягає в примиренні панства та бідноти на базі верховенства ідеалів національного: мови, традицій, ритуалів та відповідного погляду на історію. А Тараса Шевченка, хоча і вважають офіційним пророком та державним генієм, але не читають і тим більше не слухають. А між тим Кобзар з цього приводу висловлювався відверто та недвозначно:

І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується

На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих

І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні!..

Михайло Петренко та Тарас Шевченко

На Галичині українці завжди любили та поважали Шевченка. Так, що будь-яку гарну поезію нез’ясованого авторства приписували Кобзарю. Зокрема 1876 року у рубриці «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка» львівського літературного журналу «Правда» було оприлюднено вірш «Дивлюсь я на небо». На щастя для справжнього автора це була не перша публікація тексту і, хоча тільки аж у 1887 році, але помилку було виправлено. Пояснена вона була тим, що цей вірш знайшли переписаним власною рукою Шевченка в його альбомі.

Окрім цього так би мовити віртуального перетину, існує досить велика вірогідність, що у Лебедині відбулася і реальна зустріч двох поетів. На початку червня 1859 року Шевченко подорожував Україною, зокрема відвідав Суми та Лебедин, де гостював у братів Олексія та Максима Залеськіх.

Протягом тієї мандрівки III відділ окремо сповіщав жандармські управління всіх губерній України, куди мав завітати Шевченко, шо до них прямує «небезпечний політичний злочинець», котрого не можна залишати без пильного догляду. Зрозуміло, що місцевий прокурор Петренко мав бути в курсі. І український поет Петренко теж.

Цікаво, про що вони розмовляли (або розмовляли б) – прокурор та політв’язень, геніальний та плодовитий митець, що став символом нації, біографія котрого досліджена ледь не по дням та малий за творчим доробком поет, про якого залишилися доволі скупі відомості, але який написав вірш, що у вигляді пісні цілком може вважатися візитівкою української культури .

У цьому місці ми дозволимо собі невеличкий ліричний  відступ, за допомогою якого спробуємо пояснити назву нашого нарису.

Ейдос та еманація

Відповідно до філософії Платона на небі, тобто у якомусь вищому, надлюдському, досяжному лише для богів вимірі, існують ейдоси або ідеї речей, котрі приймають різноманітні втілення на землі. Наприклад, на небі є ідея стола. Стола взагалі. А на землі вона втілюється в безліч різноманітних конкретних матеріальних столів, які трактуються як еманації загального ейдосу стола.

З поетами працює та ж сама тема. Можливо уявити, що десь на небі перебуває ейдос узагальненого колективного поета, еманаціями якого є всі земні віршотворці.

Враховуючи, що поезія – найвища форма існування мови, а мова – одна з перших ознак нації як культурного феномену, варто припустити, що той колективний геній поезії є національним, а вже далі, ще вище над ним панує генеральний Ейдос, що являє собою ідею такого, умовно кажучи, Всеосяжного Поета, творчість котрого є вищою формою існування єдиної довавілонської протомови і котрий об’єднує у собі усіх колективних національних поетів Всесвіту.

Вищезазначене веде нас до логічного висновку, що всі поети рівні. Якимось дивовижним чином епоха призначає одного з них своїм головним генієм, пророком та дороговказом. Але минає час і тексти минулої доби невблаганно стають архаїчними для читачів з прийдешнього покоління. І геній та пророк перетворюється на систему пам’ятників, музейних експонатів, розділів шкільної програми та пліток про його особисте життя. Творчість і діяльність його цікавлять нову генерацію виключно в історичному контексті. А місце поточного генія займає наступний, бо як же нам без кумирів та провидців.

Та інколи у цьому логічному ході змін трапляються виключення. І якийсь текст звільняється від впливу часу і залишається таким же нагальним для наступних поколінь, як і для сучасних автору. Ніби отой небесний колективний Ейдос Всеосяжного Поета в мить його створення сконцентрував усю свою потужність в одній еманації. Так, це була мить. Геніальна мить особливого натхнення. А потім речі повернулися на свої місця. І автор знову став одним з багатьох. Але подарований йому колективним Ейдосом вірш залишився! І розпочав жити своїм окремим життям.

Така щаслива доля спіткала вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо», що вперше був надрукований під назвою – як по-доброму інколи жартує провидіння! — «Недоля».

Космонавт Павло Попович

Петренко і небо

Михайло Петренко неодноразово скеровує свій поетичний погляд на небо, ніби відчуває, що саме там б’є джерело того геніального натхнення, бризки від якого інколи падають і на його твори.

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Або

Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крайнебо далеке і глибоке…
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.

Але навіть у найсміливіших мріях поет не міг собі уявити, що майже за сто двадцять років після створення вірша «Дивлюсь я на небо» він прозвучить … не просто з неба, а з самого космосу. 12 серпня 1962 року його як пісню виконав космонавт Павло Попович, що у той момент знаходився на орбіті Землі. І це була перша пісня, що прилетіла до людей зі Всесвіту. А не навпаки, як зазвичай.

Зрозуміло, що у даному випадку величезне значення грає музика композиторки Людмили Александрової в аранжуванні та обробці Владислава Заремби. Але спочатку було слово.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте про ще одного великого таланта, життя якого пов’язане з Лебедином у нарисі: Іван Стешенко. Лебединський оперний діамант  

Звездопад Персеиды — ежегодное событие, но от этого его красота никак не уменьшается, ведь такое простое физическое явление, как сгорание космических частиц от трения воздуха, в итоге создаёт по истине сказочное, можно сказать, чарующее зрелище.

Начинается звездопад Персеиды примерно 17 июля, его активность завершится 25 августа. Однако, своего пика в этом году он достигнет на рассвете 14 августа с 7:00 до 14:00 GMT (10:00-17:00 по киевскому времени) , а также ночью (в предрассветные часы) 14 августа с 01:00 до 02:45 GMT (04:00-05:45 по киевскому времени). Причём после полуночи предполагается, что мы увидим наиболее интенсивный поток.

Обязательно устройте себе прогулку поздним вечером и не забудьте посмотреть на небо — добавьте немного романтики в свою жизнь.

Ранее мы писали: Топ-10 наиболее распространенных видов любви

Звездопад Персеиды входит в тройку самых крупных звездопадов и является одним из самых красивых метеорных потоков. Наблюдать его можно только в Северном полушарии нашей планеты.

Для того, чтобы увидеть звездопад Персеиды, достаточно найти место, где будет хороший обзор небосвода и, по возможности, максимальное отсутствие источников света и смотреть в сторону созвездия Персея.

По прогнозам ММО (Международной метеорной организации) в этом году ожидается 60-70 метеоров в час. При этом их скорость составит 20 километров в секунду. Только успевай загадывать желания.

Звёздное небо и астрономические явления притягивают взгляд не только романтиков и астрономов, но и художников и фотографов.

Ранее в материале «Самая красивая» в мире скамейка находится в Испании (фото) мы писал о том как фото сделало человека известным.

Звездопад Персеиды — это один из самых старейших метеорных потоков, которые наблюдало человечество. Вспоминания о нем можно найти еще в 36 годах нашей эры.

На скалистом морском побережье Лойба (Ла-Корунья) в Испании, откуда взору открывается великолепие синей бездны, стоит «самая красивая» в мире скамейка.

Именно этот кадр стал победителем международного проекта TWAN (The World At Night), в котором может принять участие любой желающий, будь то профессиональный фотограф, или любитель. Главное в этом проекте –  чтобы фотокамера сумела «поймать» мгновения ночного мира.

Сама скамейка не представляет некой арт-ценности, но вид, который открывается у присевшего на неё путника — ошеломляющий. Шум моря, сонное мерцание звезд и фонариков рыбацких лодок – все это можно лицезреть, сидя на этой обычной скамейке, которая в мгновение ока становится такой родной. Сказочная атмосфера! Здесь есть что-то таинственное и завораживающее.

Ранее мы писали: В Киеве установили дизайнерские лавки (фото)

В августе, ровно в 3 часа ночи, испанский фотограф Дани Качете сделал этот потрясающий снимок скамейки, который стоил ему нескольких недель ожидания. «Очень много времени потрачено на поиск этого кадра. Есть огромное количество дневных фото, но я ждал именно момента появления Млечного Пути и волшебного ночного неба. В этом месте очень трудно увидеть чистое небо ночью. Но я не терял надежды», – делится секретами успеха фотограф.

Ранее мы писали:Британия признана страной с самыми лучшими дизайнерскими скамейками в мире (фото)

Казалось бы такая скромная скамейка – а сколько истории, романтики и красоты!

Источник: euromag.ru

Прибор разместили на борту легкого самолета модели «Сессна 172». В ходе эксперимента проецируемая устройством скачущая лошадь с наездником была четко различима на облаках с расстояния в 50 метров. В дальнейшем исследователи планируют усовершенствовать технологию, чтобы передачу анимированных изображений можно было осуществлять с земли и с воды.

На создание арт-проекта Линча вдохновил доклад о возможных способах использования голограмм в военных целях. В числе вариантов авторы доклада предлагали показывать над вражеской столицей изображения неназванного древнего бога, чтобы деморализовать жителей.

Именно такие прибор использовал отец Паисий для одурманивания жителей поселения, ранее мы писали: Вий — поднимите себе веки!

Первый прототип устройства был создан художником в 2007 году. За основу для него взят зоопраксископ — проекционный аппарат, изобретенный фотографом Эдвардом Мейбриджем в 1879 году. Линч и его коллеги добавили в конструкцию полусферические линзы, через которые проходит свет от лазера мощностью 2,5 ватт. Изображение всадника — также отсылка к экспериментам Мейбриджа.

Ранее мы писали: В Китае «плачущие на облаках дети» участвовали в экологической акции (видео)

Зоопраксископ — предшественник современных кинопроекторов, важной деталью которого был большой стеклянный диск диаметром более метра. На его краю наносились снимки какой-либо фигуры (обычно это были животные) на разных стадиях движения. Когда диск вращался, проходивший сквозь него свет от мощной лампы создавал на белом экране иллюзию анимированного изображения.