Творчість Борхеса справді потрясає своєю парадоксальністю, свободою поводження з історичною та культурною традицією, авторською ерудицією і глибиною бачення.

Хорхе Луис Борхес

Просто дивовижно, як при колосальному масштабі тематики та фундаментальності порушених проблем великому аргентинцю вдається не бути поверхово фрагментарним, ідеологічно ангажованим і не скочуватися в пишномовне крикливство, характерне, на жаль, для багатьох його сучасників-«піфійців».

Він пише історію такою, як вона бачиться з нашої сучасності, відкидаючи всі мислимі й немислимі, безнадійно паразитарні «якби».

Борхес проживає історію як ланцюг улюблених сюжетів, котрі не були в минулому, а є завжди — по-справжньому і в сьогоденні! Певною мірою його творчість — квінтесенція постмодернізму як «епохи навпаки», в якій руйнуються всі ієрархії, тріумфально торжествують гра й іронія, а самотня і «закинута у світ» людина приречена шукати власних, неповторних і рятівних смислів.

Борхес знаходить ці смисли — і в цьому криється його магія і його чудо. Водночас мислитель дивиться на світ і культуру з якоїсь загадкової далечіні, котра змушує згадати про вічність і її культурно-філософські інтерпретації.

«Пристрасть до Буенос-Айреса» — назву цієї ранньої поеми Борхеса можна прочитати як його творче кредо, бо у своїх творах письменник знову і знову повертається до «своєї Ітаки», її неповторний історико-культурний колорит буквально переповняє його тексти, створює їхню екзотичну фактуру і неповторну ауру.

Коли читаєш Борхеса, почуваєш, наскільки він одержимий і захоплений мовою, письмом, літературою. «Світ — лише говірка, якою Він, або Воно з часів Адама, веде сумбурний перелік, куди ми, чомусь включені», — так Борхес сформулює власну онтологію і телеологію у вірші «Компас».

«А за словами те, що позасловесне», — це висловлювання Борхеса є ключем притягальної магії його текстів. Сприйняття мови як головної людської таємниці, дару і дива — от магістральний напрям руху Борхесової думки, котра вкладається у вигадливий візерунок інтелектуальної гри або ж танцю.

Колись Ніцше запевняв, що він зможе повірити лише в божество, яке вміє танцювати. Ритміка думки Борхеса справді схожа на танець, який породжений аргентинською культурою, але став феноменом культури світової.

На думку спадають акорди танго. «Я сказав би, що танго не могло виникнути без передзахідних сутін­ків і ночей Буенос-Айре­са, і що на небесах нас, аргентинців, очікує Платонова ідея танго, його абсолютна форма», — зауважує письменник.

Як і у випадку танго, творчість Борхеса — це чудесна метаморфоза етнічного, котре стає універсальним, загальнолюдським, усесвітнім.

Уже в 20-ті роки Борхес бере участь в авангардистському русі ультраїстів і публікує кілька збірок віршів. «Це слова поета, який не вірить, що він — поет, що він хоч єдиний раз у житті написав «вірш», — напише про ранні вірші Борхеса кубинський критик Сінтіо Вітьєр. Мені здається, тут схоплена одна важлива риса Борхесової поетики — глибока переконаність в ефемерності людського існування, апологія ніщо і порожнечі як містичних начал універсуму і вмістищ його таємних смислів.

«Мені судилося залишитися Борхесом, а не мною, але я значно рідше впізнаю себе в його книжках, аніж у багатьох інших або в самозабутніх переборах гітари. Якось я спробував звільнитися від нього і змінив міфологію окраїн на ігри з часом і простором.

Тепер і ці ігри належать Борхесові, а мені потрібно придумувати щось нове.

І тому моє життя — втеча, і все для мене — втрата, і все віддається забуттю або йому, іншому. Я не знаю, хто з нас двох пише цю сторінку», — розмірковує Борхес в есеї «Борхес і я». Трагічна роздвоєність свідомості митця і творця, принципова незмога бути насправді, фатальна незавершеність людини, історії, культури — з таких інтонацій проростають сюжети багатьох творів письменника.

Починаючи з 30-х років, Борхес працює переважно в жанрі прози. Послідовно виходять книжки оповідань, які згодом принесуть йому світову славу — «Обговорення» (1932), «Всесвітня історія безчестя» (1935), «Історія вічності» (1936), «Алеф» (1949), «Смерть і Бусоль» (1951), «Нові розслідування» (1952). Сон, книга, лабіринт, дзеркало — це улюблені метафори автора, які становлять неповторні мозаїки Борхесових текстів.

В оповіданнях загадкового аргентинця неважко помітити гностичні мотиви, дуалістичні ідеї світла, яке згущується в пітьму, і пітьми, котра породжує світло.

Повернення до себе, до власного ніщо через хитросплетення світової культури, через часи і простори, які цю культуру творять — от у чому сенс Борхесової гри із сюжетами, одкровеннями і символами.

А повернення неминуче обертається повторенням як неминучою парадигмою бачення історії. «Всесвітня історія — це історія різної інтонації при проголошенні кількох метафор» — підкреслює він в оповіданні «Сфера Паскаля», а в есеї «Чотири цикли» зауважує: «Історій усього чотири. І хоч би скільки часу нам залишилося, ми будемо переказувати їх — у тому чи іншому вигляді».

1937 року Борхес знаходить місце, перебуваючи в якому можна оглядати світову історію і культуру, — він влаштовується на роботу в бібліотеку в передмісті Буенос-Айреса, а 1955-го його призначають директором Національної бібліотеки Аргентини.

На той час письменник геть осліп, що дало йому можливість угледіти в цьому призначенні «іронію долі, котра подарувала мені водночас 80 тисяч книжок і вічну пітьму».

Образ бібліотекаря, як на мене, добре ілюструє творчу манеру Борхеса — адже в більшості його творів образами і метафорами стають літературні сюжети й цілі книжки.

Серед улюблених книжок, до яких знову і знову повертається мислитель — збірка «Тисяча й одна ніч», «Божественна комедія» Данте, «Дон Кіхот» Сервантеса, проза Стівенсона.

Продовжуючи свій «шлях читача», у середині 50-х років Борхес очолює кафедри німецької й англійської літератури в університеті Буенос-Айреса, тим самим вдало доповнюючи образ бібліотекаря образом викладача, учителя літератури.

Починаючи з 60-х років Хорхе Луїс Борхес — визнаний метр світової літератури, увінчаний численними нагородами і званнями, серед яких Міжнародна премія книговидавців (1961), літературна премія Латинської Америки (1970), премія Мігеля Сервантеса (1980), найвищі ордени Великобританії, Франції, Італії, Перу, Чилі, ФРН, Ісландії.

Провідні університети світу обирають його сво­їм почесним професором.

«Про Борхеса я дізнаюся з пошти і бачу його прізвище в списку викладачів або в біографічному словнику», — іронічно зауважує з цього приводу сам письменник.

Але водночас зі світовим визнанням до Хорхе Луїса Борхеса повертається дар поетичної творчості.

Вірші, що ввійшли до книжки «Творець», — «Інший і колишній», «Хвала пітьмі», «Золото тигрів», «Таємна троянда», «Історія ночі» — це глибокі і самобутні філософські медитації про сенс життя, історії, культури.

«Я хочу померти весь, навіть думка про безсмертя здається мені нестерпною», — скаже Борхес в одному зі своїх пізніх інтерв’ю.

14 червня 1986 року аргентинського мислителя не стало.

Він повністю перетворився на свої тексти, котрі славлять Ніщо.

На жаль, посмертна слава виявилася навіть гучнішою, аніж прижиттєва, тож «повністю померти» Борхесу, боюся, вдасться дуже і дуже нескоро.

У цьому — загадка історії, котра триває…

Про автора материала: Сергей Курбатов. «Паломничество в сторону слова»

Ще від автора: «Хазарський словник» мого дитинства: пам’яті Мілорада Павича

Милорад Павич

Можливо, серце Павича зупинялося двічі. Як писав він сам в «Автобіографії»: «Я нікого не вбивав. Але мене вбивали. Задовго до смерті. Моїм книжкам було б краще, якби їх написав якийсь турок або німець. Я ж був найвідомішим письменником найбільш зненавидженого народу — сербського народу».

Кому тепер снитимуться всі ті вигадливі сни, яких не встиг побачити сербський письменник?

Чи зуміють ці новоявлені «ловці снів» приборкати словом могутню і тендітну, магічну й загадкову, дивну чарівливу стихію, визнаним (а можливо — і покликаним) оракулом якої у світовій літературі чверть століття (з часу публікації 1984 року «Хазарського словника») був Мілорад Павич?

Дуже цікаво, що станеться з усіма нами, якщо у світі не знайдеться жодного такого сновидця. Колись місто не стояло без праведника — чи встоїть глобальний Вавилон сучасної культури без Павича?

Побачити Павича очима читача мені вдалося не відразу — заважала якась дивна і в’язка тягучість тексту, запаморочлива метафоричність, смисловий феєрверк, що перевершував навіть дуже сміливі сподівання і мимоволі пригнічував.

«Усі на землі книжки мають цю зачаєну пристрасть — не піддаватися читанню», — розповів мені згодом сам Павич, і це було в точку, у десятку, в істину.

Я відчував, що можу розгадати загадку Мілорада Павича, а інколи навіть невиразно відчував післясмак цієї розгадки, до якої, втім, аж ніяк не вдавалося підібрати точне слово — все це скидалося на приємний сон, деталей якого ти, прокинувшись, не можеш згадати.

«Кожен із нас виводить свою думку попереду себе, як мавпу на повідку. Коли ти читаєш, то завжди маєш дві мавпи: свою й чужу. Або ще гірше: одну мавпу й одну гієну. Тоді уважно стеж, чим годувати кожну з них, тому що гієна не їсть того, що їсть мавпа», — радить у такому разі Павич.

Справді, у справжнє читання треба входити повільно, поступово освоюючи і обживаючи мерехтливий вербальний простір. Адже коли ти рухаєшся у правильному напрямку, «напрямку, в якому росте твій страх», життя змінюється — і в тобі, і навколо тебе. Головне — не перестати хворіти собою, бо «той, кому вдається вилікуватися від себе самого, погано кінчає».

Тому читати потрібно власною душею, а можливо, навіть у душі. Тут можна цілком покластися на авторитет Павича, коли він стверджує: «Душа, як і тіло, має свої органи. Дізнавшись про це, ми починаємо розуміти, що реальність двоїста. Божественне одкровення (інтуїція), людська порядність (думка, якої божество не потребує), сон (а він теж жива істота), уява, знання, спогади, почуття, поцілунок (невидиме світло), страх і, нарешті, смерть — усе це органи душі. У душі їх десять — удвічі більше, ніж органів чуття у тіла. З їхньою допомогою душа спілкується зі світом, який містить усередині себе».

Цей цілісний «світ усередині себе» можна назвати міфом, казкою, дивом. Поза цим світом людська культура немислима і безглузда, вона скидається на нічний похід у картинну галерею, де ще напередодні свідомо відключили світло. Це світ, у якому культура росте і з якого виростає — у наші долі. Первинний бульйон із міткою ex nihilo, — саме там вариться минуле, стаючи майбутнім.

«Проза Павича — не на щодня: вона говорить мовою циганської ворожки. Одиниця його тексту — згорнута казка. Він — оповідач кошмарів і гравець архетипами», — зазначає Олександр Геніс. Справді, Павич — майстер цього внутрішнього світу, таємний творець і віртуозний імітатор того, чим у сакральній традиції може займатися тільки Господь Бог. Він — Автор, що благополучно пережив продекларовану Бартом «смерть автора» і щасливо не зумів пережити «смерть дитинства».

«Будинок містився на березі, двері були розчинені навстіж, поруч із будинком стояв великий білий бик, прив’язаний до застромленого в землю кілка, а на кілок був надітий буханець свіжого хліба. У будинку було ліжко, на стіні — ікона, а під іконою — якась червона китичка, камінь на шнурку, дзига, дзеркало і яблуко».

Коли кілька років тому я прочитав ці рядки Павича, то зрозумів, що це не тільки опис його рідних Балкан, а й криптограма мого власного дитинства в Сумах, на Дзержинці, у 70-х.

Павич не боїться ставити запитання, які я забув ще в дитинстві, на жаль, так і не знайшовши на них відповідей. Пригадується сумна усмішка моєї бабусі, Марії Олександрівни Лебедєвої-Вишневської (1907—1996), коли п’ятирічним хлопчиком я мучив її безглуздими запитаннями, на кшталт того, де міститься «той світ», куди вона з роками чомусь дедалі частіше лаштувалася йти. «Це дуже далеко, десь на Баранівці?» — допитувався я. «Ні, Сергію, це набагато далі…» — задумливо відповідала бабуся.

Проза Павича значно далі постмодернізму і магічного реалізму, цих головних ярликів, які встигла приклеїти до нього метушлива літературна критика. У текстах Павича час завжди починається незалежно від того, який це час: минулий, теперішній чи майбутній. «Двадцатого столетья он, а я — до всякого столетья» — якось спересердя зронила Марина Цвєтаєва.

Мілорад Павич теж «до всякого столетья» — і після, і разом. «Ми проїхали повз гай білих кипарисів, потім повз людей, котрі збирали на березі росу і камінці з діркою, потім повз інших, які розпалювали багаття, щоб спалити на них свої тіні, повз двох жінок, котрі кровоточили світлом, повз сад завдовжки дві години, де в першу годину співали птахи, а в другу годину спускався вечір, у першу годину цвіли фруктові дерева, а в другу годину вітри навівали сніг».

Мені знайомий цей шлях. На ньому й тепер тролейбуси ходять по Сотні, і одна із зупинок дивно збігається з папертю Спасо-Преображенського собору. Він проходить повз Троїцький собор, з якого перед реставрацією і безглуздою метаморфозою в органний зал чомусь викинули на вулицю цілу гору стародавнього ліплення і дуже гарне розп’яття.

Тому собор чимось нагадує випотрошеного грифона. Проте ми, хлопчаки з Дзержинки, мріємо пробратися туди й можемо годинами обговорювати, як краще зачарувати сторожа і пройти у храм крізь його сон — адже тоді нам відкриється легендарний підземний хід, що веде на протилежний берег річки.

На лівому березі Псла ще не побудований спальний район, і сади тягнуться від Гусинець майже до озера Чеха. На цьому шляху часто зносять старовинні будинки, і, якщо пощастить, у руїнах можна знайти царські монети, чавунні праски та вигадливої форми пляшечки, вміст яких випив час. Там ще живуть корінні сумчани, народжені в моєму місті до революції, чию шляхетну, гарну мову забуло вже покоління наших батьків.

Я, звісно, теж її не пам’ятаю і можу лише загорнути власне безпам’ятство у щемливий смуток слів, що, хай трохи, але запізнюються — як запізнюється на зустріч із власною смертю принцеса Атех.

Подробнее про автора этого матриала: Сергей Курбатов. «Паломничество в сторону слова»

Ще від автора Сергія Курбатова: Творчість Борхеса справді потрясає своєю парадоксальністю, свободою поводження з історичною та культурною традицією

Посчастливилось — потому что  чуть больше часа презентации пролетели как мгновение — и слушать  бы, и слушать ещё автора…

Курбатов вообще великолепный разговорщик  — с магией и обертонами  в голосе, да ещё и с обманчивой  растерянностью —  вроде  кажется: вот сейчас потеряет мысль, а он —  нет, наоборот, каждый раз  выворачивает её наизнанку и удивляешься: ну да, точно, так и есть. У Сергея замечательная манера общаться с аудиторией  — ненавязчивая, и в то же время непрерывная, без повторений мысли, но с сохранением главной линии.  Философ, что возьмёшь.

Кроме того, и автор  в своём монологе, и выступавшие  в качестве гостей Оксана Скоробагатская и Василий Чубур,  да и сама  презентуемая книга – все объяснялись в любви к мировой культуре. А это так приятно  —  слушать, когда другие объясняются в любви к тому, что тебе самому  близко, узнавать знакомые имена, с которыми у тебя свои отношения, и удивляться порой поразительным совпадениям в приоритетах, и цитаты, некогда тронувшие тебя, слышать из уст другого человека, и радоваться вот этой одинаковости нас таких разных. Наверное, есть предел обособлению  индивидуальности даже  в нынешнем, далеко не коллективистском мире. Что-то  нас должно объединять. И культура – идеальный повод для объединения.

Кроме всего прочего, автор читал свои хайку. Они у него знаменитые, переводились на всякие иностранные языки и занимали места на авторитетных конкурсах. Даже забавно, что вот такие три строчки, которые сами-то в пространстве места практически не занимают, а на конкурсе могут место занять. И даже денег принести. (Насчёт денег, я точно не знаю. Просто  предположил. Должен же быть в  авторитетном конкурсе материальный приз. Вот у нас в «Колибри»  — был.) Однако, вернёмся к хайку Сергея Курбатова: 

Полное небо –

Не помещается снег

На подоконник.

Или вот ещё:

Кольнуло сердце –

Наступил на тень

Летящей птицы.

Как сообщил автор, в традиции дзэн оказывается принято читать хайку два раза. Считаю, надо три – третий был бы по  русской традиции «за дам» — мужчины во время чтения стоят – это же  русскоязычные хайку, тем более, написанные выходцем  из таких славных гусарских краёв, как  наши.

Ещё  «зацепила» одна вскользь брошенная Сергеем Курбатовым фраза о том, что мировая культура  несравнимо больше по своим масштабам, чем человек с его возможностям, и её освоить  всю невозможно. Поэтому, каждый выбирает и определяет в ней свой уголок,  и там обживается.

Я сначала огорчился —  это же трагично, что  такой пласт великолепных человеческих сокровищ перед тобой, а не возьмешь и сотую часть. А потом подумал о море. Приходишь на берег и понимаешь, что море тебе никогда не переплыть и не выпить, и не узнать все его тайны. И, тем не менее, стоишь перед этой загадкой и неотрывно любуешься и очаровываешься ею. И  сумма всех загадок моря сливается в нечто притягательное, как различные   отдельные соблазнительные загадки той самой прекрасной дамы, за которую мы стоя пили, простите, слушали третий хайку, сливаются в её неповторимый облик, ради которого мужчины рушат трои и нападают на мельницы – тут кто во что горазд – главное,  что красота – это таки страшная сила.

Аналогичная ситуация  с культурой. Пусть  совсем немного от неё  попробовал и освоил, но её общая  несказанная, но осязаемая мысленным взором тайна такова, что влечёт и манит, и радует присутствием своей власти. Поэтому так тянет людей нашего круга ходит по музеям и книжным магазинам. Не приобщиться, не вникнуть во всё, так хоть посмотреть, пробежать  взглядом…

В принципе, вся книга Сергея Курбатова – сборник эссе о писателях, философах и поэтах  — это обращение к людям со своего освоенного  кусочка  культурного космоса. Василий Чубур хорошо сказал, что  в какой-то момент он, читая презентуемую книгу, перестал общаться с текстовым, то есть знаково-графическим оформлением и попал в её дух — в то настроение и мироощущение, которое было у автора до  перевода мыслей и чувств в символы на бумаге. Если  так получится у читателя – будет здорово.

От себя добавлю, что приятно  удивился, обнаружив  в книге, рядом с Павичем, Борхесом и Хайдеггером, эссе, посвящённые советским поэтам-шестидесятникам: Роберту Рождественкскому, Андрею Вознесенскому… Как-то немодно о них стало говорить.

Их же Бродский не любил. А сейчас всё о поэзии говорится с оглядкой на Бродского. Хотя, было бы замечательно, если бы кто-то умный взялся написать  книгу о феномене великой русской культуры  советского периода. Как получилось, что в тоталитарной империи, где вожди были глупы и хамоваты (впрочем, как и сейчас), а в мышлении царил, как нынче говорят «совок», возникла такая литература, такая музыка…. Интересно же…

В завершение  репортажа  о презентации, который сам  по себе превратился в  «рефлексии  по поводу»,  вернусь к началу. Здорово было  просто поприсутствовать на выступлении  человека  со своей планеты, который говорит с тобой на одном языке. С таким и поспорить можно. А о чём спорить с иноязычным? Спорить могут только те, кто понимает язык друг друга. Желаю книге  побольше таких читателей.

А вот один из текстов авторства Сергея Курбатова: «Хазарський словник» мого дитинства: пам’яті Мілорада Павича

По новому стилю она родилась 8 октября 1892 года в семье профессора Московского университета и основателя Музея изящных искусств (впоследствии Государственного музея изобразительных искусств имени А.С.Пушкина) Ивана Цветаева и ученицы Антона Рубинштейна, пианистки Марии Мейн.

Красною кистью
Рябина зажглась.
Падали листья.
Я родилась.

Спорили сотни
Колоколов.
День был субботний:
Иоанн Богослов.

Знаменитая фраза евангелиста Иоанна: «В начале было Слово» стала благословением и роковым искушением для этой женщины, открытой завораживающей глубине языка всецело, жертвенно и без остатка. У Цветаевой «слово» всегда было «в начале», а уж «потом» разворачивалась повседневная жизнь с ее радостями и печалями, «потом» были семья и дети. Рискну предположить, что даже любовь оставалась «на потом»!

По сути, лишь «слово» отвечало ей полной взаимностью, обнажая сокровенную магию творчества со всеми ее изнанками и подноготными смыслами. Эта беззащитная, и, в то же время, мужественная открытость слову и «в слове» слагала стержень трагической биографии одной из тех, кого, используя выражение Поля Верлена, можно с полным основанием назвать «проклятыми поэтами».

Реальная причастность чуду словотворчества и осознание своей миссии оборачивается для этих людей невероятными тяготами и страданиями, служащими своеобразной платой за сокровенный дар гениальности.

Два солнца стынут, — о Господи, пощади!-
Одно — на небе, другое — в моей груди.

Как эти солнца,- прощу ли себе сама?-
Как эти солнца сводили меня с ума!

И оба стынут — не больно от их лучей!
И то остынет первым, что горячей.

Писать стихи Марина начала с шести лет, причем сразу же на русском, немецком и французском языках. А в четырнадцать лет случается первая из, увы, нескончаемой в ее случае череды бед и трагедий, — от чахотки умирает мать. Марина и ее младшая сестра, Анастасия, остаются сиротами.

«После смерти матери я перестала играть. Не перестала, а постепенно свела на нет. Радовать своей игрой мне уже было некого — всем было все равно, верней: только ей одной мое нестарание было бы страданием. Учительницы моих многочисленных школ, сначала ахавшие, вскоре ахать перестали, а потом уж и по-другому ахали. Я же молчаливо и упорно сводила свою музыку на нет. Так море, уходя, оставляет ямы, сначала глубокие, потом мелеющие, потом чуть влажные. Эти музыкальные ямы — следы материнских морей — во мне навсегда остались» — напишет впоследствии Марина Цветаева.

И еще — навсегда осталась музыка поэтического слова, его звучание, которое, временами, берет за душу не хуже фортепьянных мелодий!

Все бледней лазурный остров — детство,
Мы одни на палубе стоим.
Видно грусть оставила в наследство
Ты, о мама, девочкам своим!

В 1910 году в типографии А.А.Левенсона тиражом 500 экземпляров выходит первый поэтический сборник Цветаевой, «Вечерний альбом». Хотя книга посвящена Марии Башкирцевой (1858-1884) — талантливой художнице, рано умершей от чахотки, думаю, многие ее мотивы и сюжеты навеяны ранним уходом матери.

Это был печатный дебют Цветаевой — до «Вечернего альбома» она не опубликовала ни строки. Сто двенадцать стихотворений сборника стали первой цветаевской «перчаткой», брошенной на суд публики. При этом, как замечает литературовед Ирина Шевеленко:

«Юный автор явно не желал отбирать стихи, заместив принцип избирательности принципом по возможности полного представления своих поэтических опытов».

Критика достаточно доброжелательно восприняла книгу. В числе тех, кто заметил и откликнулся были Максимиллиан Волошин, Николай Гумилев, Мариэтта Шагинян. Мэтр символизма Валерий Брюсов отмечал:

«Когда читаешь ее книгу, минутами становится неловко, словно заглянул нескромно через полузакрытое окно в чужую квартиру и подсмотрел сцену, видеть которую не должны бы посторонние».

Действительно, Цветаева предельно искренняя и открытая в своих стихах. Поэзия — это та реальность, которой она отдает всю себя — до последнего, до сокровенных и интимных глубин.

В тяжелой мантии торжественных обрядов,
Неумолимая, меня не встреть.
На площади, под тысячами взглядов,
Позволь мне умереть.

Цветаева и смерть — тема для отдельного разговора, позволяющего приоткрыть завесу тайны над ее судьбой. Практически с первых стихов тема смерти присутствует в цветаевском творчестве, питая его некими мистическими эманациями. Складывается впечатление, что Марина Цветаева с каким-то невероятным упорством с юных лет предрекает свой трагический финал.

Идешь, на меня похожий,
Глаза устремляя вниз.
Я их опускала — тоже!
Прохожий, остановись!
Прочти, — слепоты куриной
И маков набрав букет, —
Что звали меня Мариной
И сколько мне был лет.
Не думай, что здесь — могила,
Что я появлюсь, грозя…
Я слишком сама любила
Смеяться, когда нельзя!
И кровь приливала к коже,
И кудри мои вились…
Я тоже была, прохожий!
Прохожий, остановись!

Поразительно, что эти стихи написаны весьма благополучной 21-летней девушкой, получившей образование в частных пансионах Лозанны и Фрейбурга, которая могла позволить себе поездку в Сорбонну лишь для того, чтобы прослушать курс лекций о старофранцузской литературе.

Цветаева кликушествовала, призывая злую судьбу, или же, подобно легендарной Кассандре, просто не могла молчать о том, что видела воочию? Здесь, безусловно, присутствует мистика и тайна, столь часто сопутствующие жизни гения. Гораздо позже, в 1934 году, она напишет об этом так:
Вскрыла жилы: неостановимо,
Невосстановимо хлещет жизнь.
Подставляйте миски и тарелки!
Всякая тарелка будет — мелкой,
Миска — плоской.

Через край — и мимо
В землю черную, питать тростник.
Невозвратно, неостановимо,
Невосстановимо хлещет стих.

Вслед за «Вечерним альбомом» публикуются новые книги стихов «Волшебный фонарь»(1912) и «Из двух книг»(1913). «Моим стихам, как драгоценным винам, настанет свой черед» — так безапелляционно резюмировала Цветаева отнюдь не блестящий коммерческий успех этих изданий. В это же время происходят значительные перемены и в личной жизни поэта — она знакомится, а в 1912 году выходит замуж за Сергея Эфрона.

Я с вызовом ношу его кольцо!
— Да, в Вечности — жена, не на бумаге. —
Его чрезмерно узкое лицо
Подобно шпаге.

Безмолвен рот его, углами вниз,
Мучительно-великолепны брови.
В его лице трагически слились
Две древних крови.

Вскоре у супругов рождается дочь.

«Аля — Ариадна Эфрон — родилась 5 сентября 1912 года, в половину шестого утра под звон колоколов. Я назвала ее Ариадна, вопреки Сереже, который любит русские имена, папе, который любит простые имена, друзьям, которые находят, что это «салонно». Назвала от романтизма и высокомерия, которые руководят всей моей жизнью» — позднее вспоминала Марина Цветаева.

Ты будешь невинной, тонкой,
Прелестной — и всем чужой.
Пленительной амазонкой,
Стремительной госпожой.

Всe будет тебе покорно,
И все при тебе — тихи.
Ты будешь, как я — бесспорно —
И лучше писать стихи…

В том же 1914 году, когда появились эти трогательные строки, посвященные дочери, Цветаева фактически уходит из семьи. Начинается ее почти двухлетний роман с Софией Парнок. Своей возлюбленной Цветаева посвятит стихотворный цикл «Подруга»(1915). Хорошо знакомые по фильмам Эльдара Рязанова романсы Андрея Петрова «Под лаской плюшевого пледа» и Микаэла Таривердиева «Хочу у зеркала, где муть и сон туманящий…» написаны на стихи, посвященные Парнок. Пожалуй, это лучший цикл любовной лирики Марины Цветаевой.

Я Вас люблю. — Как грозовая туча
Над Вами — грех —
За то, что Вы язвительны и жгучи
И лучше всех,

За то, что мы, что наши жизни — разны
Во тьме дорог,
За Ваши вдохновенные соблазны
И темный рок,

За то, что Вам, мой демон крутолобый,
Скажу прости,
За то, что Вас — хоть разорвись над гробом!
Уж не спасти!

За эту дрожь, за то, что — неужели
Мне снится сон? —
За эту ироническую прелесть,
Что Вы — не он.

Тем временем окружающий мир вступает в череду войн и социальных катаклизмов. 1 августа 1914 года Германия объявляет войну России. Начинается кровавая Первая мировая война. На фоне царившей в большинстве печатных изданий анти-немецкой риторики резким контрастом звучит голос Цветаевой, которая не считает нужным скрывать свою симпатию к враждебной и проклинаемой отныне стране:

Ты миру отдана на травлю,
И счета нет твоим врагам,
Ну, как же я тебя оставлю?
Ну, как же я тебя предам?
И где возьму благоразумье:
«За око — око, кровь — за кровь», —
Германия — мое безумье!
Германия — моя любовь!

В роковом 1917 году у Марины Цветаевой рождается вторая дочь, Ирина. Она умрет от голода в возрасте трех лет в детском приюте. Биографы отмечают, что Марина Ивановна не испытывала к младшей дочери теплых чувств, она, как когда-то ее собственная мать, ждала сына… Тяготы революции и гражданской войны Цветаева переживала в Москве. Сергей Эфрон был в армии и связь с ним на долгое время прервалась. Об отношении Цветаевой к братоубийственной смуте хорошо говорят написанные в декабре 1920 года фантасмагорические строки:

Ох, грибок ты мой, грибочек, белый груздь!
То шатаясь причитает в поле — Русь.
Помогите — на ногах нетверда!
Затуманила меня кровь — руда!

И справа и слева
Кровавые зевы,
И каждая рана:
— Мама!

И только и это
И внятно мне, пьяной,
Из чрева — и в чрево:
— Мама!

Все рядком лежат —
Не развесть межой.
Поглядеть: солдат.
Где свой, где чужой?

Белый был — красным стал:
Кровь обагрила.
Красным был — белый стал:
Смерть побелила.

В 1922 году Цветаева узнает, что Сергей Эфрон жив и находится в Праге. Недолго думая, она оформляет документы и уезжает в эмиграцию.

Сменяющие друг друга города: Берлин, Прага, и, наконец, Париж, роман с Константином Родзевичем, рождение в 1925 году сына Георгия — вот основные события цветаевской жизни тех лет. В 1928 году в Париже выходит последний прижизненный поэтический сборник Цветаевой «После России». Еще была страстная переписка, своеобразные «эпистолярные романы» с Борис Пастернак «Марбург» и Райнером-Марией Рильке. Примечательно, что одно из своих последних стихотворений Рильке посвятил именно Цветаевой.

О, эти потери Вселенной, Марина! Как падают звезды!
Нам их не спасти, не восполнить, какой бы порыв ни вздымал нас
Ввысь. Все смерено, все постоянно в космическом целом.
И наша внезапная гибель
Святого числа не уменьшит. Мы падаем в первоисточник
И, в нем исцелясь, восстаем.
Так что же все это? Игра невинно-простая, без риска, без имени, без обретений? —
Волны, Марина, мы — море! Глуби, Марина, мы — небо!
Мы — тысячи весен, Марина! Мы — жаворонки над полями!
Мы — песня, догнавшая ветер!

В тридцатые годы Цветаева пишет, в основном, прозу. Она публикует воспоминания о Максимилиане Волошине, Андрее Белом, Михаиле Кузмине. Выходят ее рассказы и повести «Дом у старого Пимена»(1934), «Мать и музыка»(1935), «Мой Пушкин»(1937). Гонорары от писательской деятельности становятся чуть ли не единственным доходом, на который существует семья.

«Никто не может вообразить бедности, в которой мы живем» — жалуется в те годы Цветаева.

В стихах 30-х годов звучит глубокое одиночество, разочарование в жизни и, в то же время, непоколебимая уверенность в своей особой миссии.

Тоска по родине! Давно
Разоблаченная морока!
Мне совершенно все равно —
Где совершенно одинокой

Быть, по каким камням домой
Брести с кошелкою базарной
В дом, и не знающий, что — мой,
Как госпиталь или казарма.

Не обольщусь и языком
Родным, его призывом млечным.
Мне безразлично — на каком
Непонимаемой быть встречным!

(Читателем, газетных тонн
Глотателем, доильцем сплетен…)
Двадцатого столетья — он,
А я — до всякого столетья!

Однако в 1937 году в СССР возвращается Ариадна, а затем туда же вынужден бежать замешанный в политическом убийстве Сергей Эфрон. В июне 1939 года в Москве оказывается и Марина Цветаева с сыном. Но уже в августе этого года сотрудники НКВД арестовывают ее старшую дочь, а в октябре — супруга.

Конец 1939 года и весь 1940 год Цветаева провела в скитаниях по съемным комнатам, хлопотах по поводу арестованных близких (известно о двух ее письмах, отправленных на имя Лаврентия Берии 23 декабря 1939 года и 14 июня 1940 года), и заработками на жизнь переводами. Последней ее работой на литературном поприще стали переводы Федерико Гарсия Лорки.

Сборник стихов, который должен был выйти в Гослитиздате, получив отрицательную рецензию критика Корнелия Зелинского, так и не увидел свет. Как это напоминает до боли знакомый булгаковский сюжет c критиком Латунским!

А потом была война, эвакуация. Была (или не была) легендарная история с веревкой от Бориса Пастернака. Было и известное заявление с просьбой устроиться посудомойкой в столовой Литфонда в Чистополе, поддержанное большинством голосов литераторов… 31 августа 1941 года в Елабуге Марина Ивановна Цветаева свела счеты с жизнью.

Знаю, умру на заре! На которой из двух,
Вместе с которой из двух — не решить по заказу!
Ах, если б можно, чтоб дважды мой факел потух!
Чтоб на вечерней заре и на утренней сразу!

Пляшущим шагом прошла по земле! — Неба дочь!
С полным передником роз! — Ни ростка не наруша!
Знаю, умру на заре! — Ястребиную ночь
Бог не пошлет по мою лебединую душу!

Нежной рукой отведя нецелованный крест,
В щедрое небо рванусь за последним приветом.
Про́резь зари — и ответной улыбки прорез…
Я и в предсмертной икоте останусь поэтом!

Сергей Курбатов, Центр российских и евразийских исследований Университет Упсалы (Швеция)

Про  автора: Сергей Курбатов. «Паломничество в сторону слова»