Не удивительно, что кудесников огня и молота издавна окружал флёр мистических догадок и подозрений. Повсеместно считалось, что они знаются с нечистой силой. В древние… впрочем, нет, в любые времена общественное мнение в человеческом социуме создавали волхвы, колдуны и шаманы, у которых, как у всех гуманитарев, вызывало священный трепет умение технаря-кузнеца оперировать материальными формами, воплощая абстрактные желания соплеменников в конкретные подковы, серпы, плуги и украшения.

Сегодня, к слову, таким же ведовским ореолом окружены веб-мастера айтишники, владеющие искусством фактически из ничего «склепать» потустороннюю сущность под названием «сайт». Да ещё и такой, какой хотел заказчик.

Кстати, по теме: Свой сайт или аккаунт в социальной сети – что выгоднее?

Для подозрений в магии тут наличествуют все основания. Вспомните, как бес Мефистофель изобрёл бумажные деньги вместо золотых и серебряных монет. Айтишники пошли ещё дальше и придумали виртуальные биткоины, глядя на кои, завистливо облизывается даже кот Шрёдингера.

Возвращаясь к кузнецам-классикам, заметим, что «козни»пришли в наш язык из кузни. По смыслу это «коварный (от слова «ковать») замысел». А строит козни обычно персонаж с хвостом и рогами или его подруги с Лысой горы. Оттого и говорят: «Умудряет бог слепца, а черт кузнеца».

Сладкая парочка «кузнец и чёрт» испокон веков во всевозможных вариациях геройствует во множестве сказок, мифов, легенд и прочих устных и письменных фантазий различных народов мира. Мы назовём лишь несколько наиболее знаковых.

Святой Дунстан и подкова

Святой Дунстан (909-988) — епископ Ворчестера, Лондона и архиепископ Кентерберийский. Хотя и происходил из аристократического рода, но долгое время был монахом. Вероятно, в это время и случилась легендарная история, о том, как он подковал чёрта.

Дело было так. Некий господин из семейства парнокопытных бесов явился к Дунстану с настоятельной просьбой поменять износившуюся подкову. Кузнец-монах был вынужден согласиться, но выдвинул встречное условие, что на время работы он прикуёт лукавого к стене, дабы тот не брыкался себе во вред. Затем хитроумный Дунстан приступил к работе, одновременно читая молитвы.

Естественно, упоминание Всевышнего и Славы Его вызывало у посланца преисподней невыносимые страдания, и попавшийся в ловушку бес принялся просить, чтобы его отпустили. «Окей», — согласился Дунстан. Но взамен взял с клиента клятву, что нечистый и его племя никогда не будут заходить в дома, над дверью которых прибита подкова. С тех пор и появилась традиция вешать подкову у входа как оберег от всяческого зла.

Богатырь Космодемьян

Согласно сказанию, кузнец Космодемьян однажды схватил своими щипцами за язык Змея, терроризировавшего округу, и заставил огнедышащее адское отродье служить людям. А конкретно — пахать землю от моря до моря. Былина о богатыре Космодемьяне, укротившем нечистую силу, в различных интерпретациях ходит среди всех восточнославянских народов. Его считают покровителем кузнецов и иногда делят на двух святых — Косму и Дамиана.

По совместительству они ещё курируют кур, поэтому посвященный им День святых называют Куриными именинами. Также эти Божьи угодники считаются помощниками в прозрении разума и книжном учении.

В общем, Космодемьян – богатырь во всех смыслах авторитетный и об этом стоит помнить тем, кто инициирует переименования улиц, названых в честь его праправнучки Зои. Сказка, конечно, ложь, но мало ли… Вспомните бедняжку Змея. Он тоже думал, что воцарился навсегда.

Хромой Гефест

Ещё один очень авторитетный, но уже античный, небожитель. Бог огня олимпиец Гефест в греческой мифологии слыл искусным мастером — лучшим из кузнецов, изготовившим для Зевса молнии, а также Эгиду – щит или, по другим версиям, защитную накидку из козьей шкуры. Именно у Гефеста украл огонь Прометей и передал его людям, положив, таким образом, начало всему тому хорошему и плохому, что нам принёс прогресс.

Согласно мифу, Гефест хромал на обе ноги, что соответствует исторической правде. Кузнецы в древности часто были хромыми, потому что им ломали ноги в племени, чтобы они, как особо ценные его члены, не могли убежать. Такова она народная любовь.

Светильник Джека

Легенду о кузнеце Джеке и возникшей благодаря его соперничеству с чёртом традиции на Хэллоуин ставить перед домом фонарь из тыквы, названный его именем, мы подробно излагали в материале: Тыква. Польза, роль в культуре, плюс рецепт

Рецепт там, кстати, для тех, кто не любит сладкие блюда из полезной во множестве отношений тыквы. Очень рекомендуем попробовать.

Дактили

В поэзии среди прочих ямбов и хореев существует стихотворный размер под названием «дактиль». Он строится по принципу – один ударный слог, два безударных, один ударный, два безударных.  Разновидностей дактиля много, но вот, например у Некрасова:

Муж – господин красоты замечательной,
В гвардии год прослуживший отечеству,
Был человек  разбитной, обязательный,
Склонный к разгулу, к игре, к молодечеству…

«Прекрасно! Но причём тут кузнецы?» – спросите вы. А при том, что «дактили» в мифах Эллады — спутники богини Реи-Кибелы, божественные и весьма образованные лилипуты, обитавшие на горе Ида на Крите. Дактили обучали людей математике и магическим заклинаниям.

Именно дактилям миф приписывает открытие и первую обработку железа. Естественно, под мудрым руководством Гефеста.

А стихотворный дактиль казался античным поэтам подражанием перестуку молотков в кузнице.

В более прозаической версии дактиль считают произошедшим от древнегреческого «δάκτυλος» – «палец». У пальца три фаланги, в дактиле три слога. Может авторы этой версии и правы, но где тут поэзия? Хотя если подумать, можно предположить, что «дактиль» — это же лилипут, то есть «мальчик с пальчик». И тогда всё сходится, и все мирятся.

Ещё о сакральных профессиях: Кто вертит мельницей, или Почему мельник не бывает на мели

Кузнечики

Зелёные насекомые с длинными (в отличие от саранчи) усами стали называться кузнечиками, видимо, только с XVII века. До этого их на Руси звали изоками, как и июнь, месяц, когда они вместе с цикадами наполняют стрёкотом округу.

Согласно наиболее правдоподобной на наш взгляд версии, стрёкот кузнечиков напомнил людям перестук молотков в кузне, которая во избежание пожаров обычно располагалась на отшибе и на холме. Звуки, разлетаясь на несколько верст окрест, издалека были слышны как стрёкот.

Любопытно, что вышеизложенную аналогию поймали только уши московитов. И не иначе, что без мистики тут не обошлось. На языках соседних славян, в частности, украинцев, белорусов и поляков это насекомое называется коныком. У чехов — kobylka. Аналогичная ассоциация главенствует в других наречиях: «grasshopper – прыгун в траве» (англ.), «скакалец“ (болг.), «skakavac» (босн.) и в подобных вариациях у остальных югов. Валлийцы, правда, его почему-то называют «папоротник» (ceiliog rhedyn). Но и то более наглядно, чем великоросский «молотобойчик».

В  целом, среди кузнечиков наиболее близки по нравам к потомкам кроманьонцев певчие кузнечики (tettigonia cantans). Они стрекочут даже не в брачный период – просто от эстетического удовольствия, практикуют беспорядочные половые связи и едят всё, что движется. В том числе  и козявок с мухами, хотя с последними, как утверждает известная песня, они якобы дружат.

Кузнецы киношно-литературные                                                

Братья-сёстры Вачовски не с бухты-барахты назвали самую демоническую компьютерную программу в «Матрице» агентом Смитом. Смит (Smith) в переводе с английского — кузнец. Да и Вакула, оседлавший чёрта ради каприза любимой дивчины — человек очевидно не случайной профессии.

Не забудем ещё Левшу, который вначале виртуозно подковал блоху, а затем допился до чёртиков. И, конечно, геройского цыгана Будулая, потому что даже те, кто не читал «Сто лет одиночества» в курсе, что ромский народ всегда на прямом контакте со всяким таким загадочным и сверхъестественным.

Ген рода

Как не крути, а кузнецы – люди необычные. И, похоже, их трансцендентный дар передаётся как доминирующий ген рода. На завершение — несколько примеров незаурядных людей, фамилии которых являются производными от слова «ковать».

Орест Коваль – музыкант, организатор и продюсер крупнейших в Восточной Европе фестивалей музыки барокко «Bach-fest» и «Organum».

Лауреат арт-медиа проекта «Культурный остров», яркая поэтесса и джаз-менеджер, ныне львовянка Ольга Ковалевская.

Оксана Коваленко — прозаик, блогер, художница, рукодельница, автор песен, общественный деятель и руководитель мукачевского бард-клуба «Аквамарин», интервью с которой стоит почитать каждому, кто интересуется, как это всё можно успеть в свободное от большой семьи и работы время.

Оксана Коваленко: Свобода викликає залежність

До розмови про творчу реалізацію ми запросили Оксану Коваленко — психолога і філолога за освітою, засновника бардівського клубу в Мукачево (Закарпатська область), людиною з безліччю захоплень: спів, гра на гітарі, складання музичного супроводу до пісень, письменство, малювання…

Оксана Коваленко — засновник бардівського клубу «Аквамарин» у Мукачево.

— Оксано, те, що ти творча людина – безумовно. Коли ти усвідомила свої творчі здібності и як ти це сприйняла?

— Якось мені завжди подобалися прояви мистецтва — літератури, музики, образотворчого мистецтва… Це те, що наповнює наше буденне життя чимось вишукано змістовним, додає смаку і тоді стає цікаво. Я, напевно, до цього звикла з дитинства. Мене так виховував батько — він дуже любив життя у всіх його проявах! Міг насолоджуватись книжкою, піснею, картиною чи якоюсь гілочкою на дереві, бо — он, як вона гарно листочком на сонці переливається! Ну і… Ось якось так все від нього і почалося….

А чи я творча? Я не знаю. Мені здається, що кожна жінка творча. Будь де. І коли вона варить борщ, і коли вдягається, і коли прибирає оселю, і коли творить свій макіяж!

Єдине, що хочу сказати… Що нещодавно усвідомила, що тільки в творчості людина є абсолютно вільною. І це викликає залежність.

Ми не вільні ні у дитинстві, ні у дорослому віці. Постійно існують рамки. Творчість нас окриляє повною свободою! А це велике щастя. Я вже тепер не можу без цього жити. Ось і все.

— У кожної будівлі є фундамент. Яке своє творче покликання ти вважаєш головним?

— Не можу визначитись. Чесно. Бо ні те, ні інше не випадкове у моєму житті.

Ніколи не зможу не торкатися гітари, хоча я і не вмію на ній грати, але я обожнюю звук струни! 15 хвилин у день може бути достатньо, аби набратися сили йти далі.

Пишу багато, бо вже втяглася в таку історію, що завжди, якщо декілька днів не пишу, то хтось починає питати: «А що сталося? Чому немає нічого нового?» Для мене важливо, що хтось чекає, бо каже, що це його надихає, дає енергію. І це вже якось відповідально — приручила ж!)) Але саме ось такі люди мене привчили до швидкого викладання думки! І я стала писати більш, і більше і ось, випадково, потрапила у фінал літературного конкурсу!)) Цього би не було ніколи, бо я дуже лінива, а тут прийшлося мобілізуватися.

А коли малюю — це, взагалі, для мене велике диво! Бо мені завжди здавалося, що то неможливо! Художники для мене — інопланетяни! Ось Ірина Проценко, що живе і творить у Сумах, — абсолютно геніальна! Як вона це робить — бог її знає… Я стала брати уроки в ютубі і вчитися. І потроху ніби щось виходить і це мене страшно дивує!!!

Я дивлюся на це без такого захоплення, як на картини справжніх художників, але воно мене не відштовхує. Виявляється, я теж можу щось таке «накалякати», що хоча би не відштовхує!! Я радію і малюю далі. А поки малюю — придумую новий сюжет нового роману. В перервах варю борщі і прибираю квартиру, іноді складаю нові пісні на вірші хороших сучасних поетів… І ходжу на роботу! Це, мені здається, справжнє життя! А інакше навіщо було народжуватись!)

— Як в тебе народжується музика до поетичних текстів, і з твоєї точки зору: з любого тексту можна зробити пісню? 

Музика не народжується у мене. Музику несе у собі кожен текст. Я ось так його читаю! А потім просто промовляю вголос, а ви кажете, що це пісня. Але це, напевно, не пісня. Це така музична чи співана поезія. Мені здається, що хорошу прозу теж можна співати. Все можна співати!)) Тут головне, аби його захотілося співати — від нього спочатку має заспівати душа. А коли душа співає, то все навколо співає, не тільки вірші чи проза.

Оксана Коваленко разом з дітьми на улюбленому відпочинку в Одесі

— До речі про гітару. Як і чому прийшла ідея створити бардівський клуб «Аквамарин» в Мукачево?

— Ідеї такої не було взагалі… То все випадково! Я жила абсолютно таким собі звичайним життям, двічі примудрилася вийти заміж, потім народила собі трьох дітей, раділа, що маю родину і все було цілком добре, поки мені не перевалило за сорок років. І щось в голові таке раптом клацнуло: стоп!

А життя вже майже пройшло! Я так і не навчилася грати на гітарі! А я завжди хотіла. І я собі сіла вдома у куточку і почала по 5 хвилин на день «бемцяти», чим доводила до сказу близьких. Через рік вже сім акордів давали можливість щось співати.

Захотіла провести вечір творчості В. Висоцького — перечитала 11 томів видання, де описані історії написання його пісень, що мені здалися цікавішими навіть за пісні. Написала сценарій, жодної людини з гітарою знайомої у мене не було, я все робила сама, але мені ніхто не давав приміщення — мене не знали! Максим Адаменко домовився із рестораном і я замовила афіші. Аж три! І прийшли люди! І з’явилися гітаристи! І привели інших! І виник клуб.

Потрібно було якось назвати об’єднання людей, що приходять час від часу з гітарами поспівати та поспілкуватися не про політику чи про ціни, а про щось відсторонене від буденності. Я нічого не могла придумати. Ніяк! Хотілося щось дзвінке і таке — надійне! От і назвала камінням — аквамарин. Гарно звучить, як на мене.

— Коли з’явилася література у твоєму житті. Чи трансформується її роль?

Література народилася разом зі мною — батько читав напам’ять поеми. «Полтаву» Пушкіна я слухала по дорозі зранку у садочок, а назад «Катерину» Шевченка — і дуже-дуже гірко плакала, у саночках, бо ж так мені було жаль тієї Катерини… «Кохайтеся, чорнобриві…» — батько читав чудово!

Ми говорили про Толстого і Чехова, про те, що донька Толстого була закохана у Чехова… «Колокольчики мои, цветики степные! … » — дотепер пам’ятаю! Батько хотів мене бачити юристом, а виростив філолога.

А чи трансформується? Так. Я відчуваю якусь незручність від того, що ніяк не можу перечитати усього Чехова — я не знаю, коли він встигав то все написати! І я почала писати сама — відчуваю від цього велике задоволення, занурюючись у світ донесення власної думки через слова! Це так захоплює, що забуваю іноді не те що їсти — спати можу лягти о п’ятій ранку, а через три години вже маю бути на роботі! Карантин мене розслабив, бо не потрібно зранку збирати дітей до школи і я можу спати довше…

Оксана Коваленко у горах

— Ти так частенько з теплом згадуєш батька. А хто були твої батьки?

— Ой… Це цікаве питання. Були. Так. Давно вже немає батька. Мені було 19, коли його не стало. Я пізня дитина. Батькові було 47, коли я народилася. Мамі – 37.

Батько все життя пропрацював адвокатом, був начитаний і дуже добрий, а мама — здається і трьох класів не закінчила, бо залишилася сиротою у гірському селі — на Тячівщині. Що їх пов’язувало? Для мене дотепер загадка. Ну, мама хотіла безбідно жити — вийшла за нього, бо він її забезпечував. А він хотів родину і щоб була сиротою — то йому було важливо. Бо попередня дружина виявилася донькою полковника КДБ — а зять полковника КДБ не міг бути безпартійним, батька в партію не приймали — він був у Німеччині під час війни — на роботах… То таке… Давнє.

— Живописом ти зайнялась нещодавно, що покликало тебе зануритись у цю царину?

Так. У серпні 2020 ще й думки не було братися за фарби! Це мені здавалося недосяжним, неймовірним, чимось фантастичним, як, наприклад, робота стоматолога!))

Але моя старша донька потрапила до лікарні через певну бюрократичну процедуру — треба було там ізольовано знаходитися 30 днів. І я дуже переживала і не знала, як її цей період полегшити — стала купувати для неї ці картини, що тепер продають, — розмальовки по номерах! І в неї дуже гарно виходило! І це мене так здивувало…

І я теж собі купила. Стала себе почувати такою собі Іриною Проценко.. Ну, вона ж так само сидить біля полотна, думала я, занурює пензлик у баночку з рідиною, потім — у фарбу… Це було таке собі психологічне, уявне, естетичне задоволення, до якого я звикла, як ми звикаємо до всього у своєму житті. А потім — на п’ятій картині я себе зловила на тому, що виправляю картину — не по номерах вже малюю, а сама!

І від цього відчуття, що я можу, я взагалі ледь не підскочила! Пішла до крамниці, накупувала собі приладдя, знайшла учителя, потім іншого — і ось. Тепер усі питають — як це? А воно, насправді, кожен може! Дерева легко малювати, бо яке б воно не було криве — таке буває! Бувають криві дерева! А щастя все одно справжнє — не криве!

— Які літературні форми тобі подобаються найбільше?

— Я люблю поезію. Але не свою! Чужу. Бо це — занурення у чийсь Всесвіт — там завжди цікаво.

Пишу прозу. Але вона у мене, хтось сказав – поетично побудована. Можливо, не знаю…

— У тебе виходить друком перша книга прози. Про що вона? Чи буде включено до неї роман «Кохання Короля», що став нещодавно фіналістом літературного конкурсу «Кохання не купити»?

Книжка називається «Пастораль-ХХІ» — це збірка російською, українською та навіть одне чи декілька ессе, оповідань — русинською (закарпатською) мовою. Туди мали увійти ще три повісті, але я просила редакторів, щоб шрифт не був надто дрібним — планую дарувати різним людям і хочу, щоб то можна було вичитати. Тому у 460 сторінок усе не помістилося! Видаватиму пізніше все інше.

«Кохання короля» я щойно написала — за два тижні, ми ледь устигли то викласти в ніч з 5 на 6 березня. Бо 7-го з першої хвилини вже не приймалися роботи на конкурс.

Зараз роман можна почитати у електронному вигляді на сайті Букнет. Але коштує він там 29 гривень — зі мною підписано контракт — я не маю права надавати безкоштовного доступу протягом півтора року. Друкувати можу, але щось мені не хочеться його друкувати. Мене навіть назва смішить — хто таке читатиме! Там кохання було умовою конкурсу, а я цю тему тримала за хвіст і писала про свою собаку і безліч інших реальних історій, вмонтованих у сюжет твору. Згадувала час від часу: «Ой! треба ж щось про те кохання!» І дописувала аби що… Мені здавалося, що журі конкурсу це не може не помітити! І я постійно чекала, що мене викинунь звідти, як погане кошеня, що випадково попало не у свій дім. Але я чомусь у фіналі. Знову якесь диво. Тепер редактор каже, що я йду там чи то п’ятою чи сьомою у рейтингу, хоча може вже і впала… Поки тут пишу… І що варто поборотися за призове місце. А я дивуюся і з того, що є!)))

Київ. Дім художника. Творча зустріч «Дежавю»
(Оксана Коваленко, Ігор Касьяненко та Дмитро Кобринський) разом з глядачами

— Що для тебе творчість?

— Повітря. Життя. Єдино можливий спосіб існування.

— В тебе є свої правила життя?

— Ой… Ніколи про це не думала. Певно, що є. Ми відповідальні перед тими, кого привели у цей світ. Все інше підкоряється цій темі. Мама у дітей має бути здоровою, щасливою і задоволеною, тільки тоді вона може для них бути корисною. Це вважається правилом?

Я хочу, щоб мої діти мною пишалися. І все для цього роблю. У нас з ними гарні стосунки. Ми дружимо.

— У нас, на медіа порталі АТС, є традиція закінчувати інтерв’ю побажанням цьому світу.

— Цінуймо життя! Бо воно в нас одне-єдине! Цінуймо одне одного, бо ми — не відокремлені. І поточна пандемія це доводить щохвилини. Цінуймо світ, природу, час, у який нам довелося жити, бо ніхто з попередніх поколінь ніколи не мав стільки можливостей, як ми тепер маємо завдяки інтернету! Навіть це інтерв’ю неможливо було би уявити ще декілька років тому.

В світі стільки всього цікавого, а люди воюють і воюють… Як хом’яки у банці за територію. Людство нічому не вчиться. Це засмучує. Тому мені здається, якби ми цінували життя по-справжньому, то цього б не було. Тому — цінуймо життя! Воно прекрасне. І — одне!

Також про творче життя на Закарпатті читайте у матеріалі: В «Сказочном доме» на Закарпатье прошёл литературный фестиваль