Біографія

Народився у 1863 році на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії у родині дрібномаєтних дворян. Екстерном склав іспити в Харківському університеті на звання народного вчителя. До 1893-го року працював на педагогічній ниві.

Борис Грінченко

Зокрема, у 1884-1885 роках вчителював у школі села Нижня Сироватка, що біля Сум. Сьогодні це ліцей, який носить його ім’я. Тут, у приміщенні школи вінчався зі своєю одноліткою Марією Загірною, котра на все життя стала його вірною товаришкою та однодумницею. У Нижній Сироватці народилася донька подружжя Грінченків Настя, в майбутньому революціонерка і талановита письменниця. У Нижній Сироватці Борис Дмитрович писав свої перші оповідання та збирав етнографічні матеріали.

З 1984 по 1902–й служив у Чернігівському губернському земстві. Паралельно продовжував займатися етнографічними пошуками і письменництвом.

З 1902 року мешкав у Києві, де спільно з дружиною працював над «Словником української мови», який вийшов друком у період з 1907-й по 1909 рік. Під час роботи знаходився у центрі культурно-просвітницького життя столиці України. Одним з його близьких друзів був відомий поет-засланець Павло Грабовський.

В останні роки життя, у зв’язку із загостренням давньої хвороби, виїхав на лікування до Італії, де помер 6 травня 1910 року у 46-річному віці. За півтора роки до цього у в’язниці захворіла і відійшла на небеса його донька Анастасія. Невдовзі за матусею пішов  її півторарічний син. Ці втрати стали фатальними для Бориса Грінченка.

Борис Грінченко з дружиною Марією та дочкою Анастасією.

Зовні його доля мало чим відрізняється від сотень доль інших українських інтелігентів другої половини XIX  — початку ХХ століття. Чому ж тоді Бориса Грінченка небезпідставно вважають однією з видатніших особистостей української історії?

Щоб дати відповідь на це питання зробимо кілька ліричних відступів. І наприкінці все стане зрозуміло.

Ліричний відступ І. Двокрила мова

За часів ранньої, ще язичницької Київської Русі не існувало єдиної народної мови. Кожне з племен – поляни, древляни, кривичі, сіверяни, в’ятичі… — послуговувалося власною говіркою. Однак, після об’єднання їх в єдину державу виникла потреба у так званій «лінгва франко» – універсальній мові міжплемінного спілкування, яка б мала письмову складову, щоб видавати княжі укази, укладати торговельні угоди та вести приватне листування. Для письма у ті часи використовували церковнослов’янську, тобто давньоболгарську – мову Біблії у перекладі Кирила та Мефодія.

Біблійної лексики, зрозуміло, не вистачало, щоб описати усі реалії слов’янського побуту. Так у ділову і світську літературу почали потрапляти місцеві народні слова. В результаті, до початку навали монголо-татарської орди у Київський Русі вже існувала староукраїнська письмова мова. Її ще називають руською.

Саме вона пізніше використовувалася для ведення державної документації Великого Князівства Литовського. Їй навчали в школах. І хоча дистанція між народною і офіційною мовою залишалася доволі суттєвою, але дифузні явища взаємопроникнення постійно працювали на їхнє зближення.

Потім до процесу долучилася ще й гарно розвинута польська мова, яка у свою чергу запозичувала вокабули у сусідніх європейських народів.

Як наслідок, з XІV до ХVII століття в Україні паралельно, ніби два крила, існували дві мови: доволі насичена побутовою, ритуальною та святковою лексикою українська народна з домішками церковнослов’янської та українська літературна, щільно наближена до церковнослов’янської, але зі значними вкрапленнями народної.

Ліричний відступ ІІ. Українська барокова поезія

На Пізнє Середньовіччя припадає період розквіту української барокової поезії. Вона була орієнтована більше на форму ніж на зміст, тобто знаходилася в річищі західноєвропейської традиції, де вірш розглядався перш за все як витвір мистецтва. Згадайте твори Данте, або Петрарки – це ж перш за все вишукані естетські форми.

Памво Беринда

Епоха літературного бароко подарувала українській літературі такі імена як: Іван Величковський, Іван(Ян) Журавницький, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Даміан Наливайко, Памво Беринда, Петро Попович-Гученський та багато (дійсно багато) інших.

Зупинимо увагу на двох останніх. Памво Беринда (1550-1632) вважається автором першого словника української мови. Найвизначніша праця Беринди — друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627).

Це, власне, була літературна староукраїнська мова. Ось як вона виглядала (фрагмент вірша ПБ)

Єдин бог предъвЂчный, надъ всЂми царствуючій,
И єдин Васíлій, якъ стлъп, ся найдуючій.
Котрый з неба такъ великим єст указаный
И на архієрейство богом поволаный…

А ось фрагмент поезії Петра Поповича-Гученського (дата народження невідома, але приблизно той же час, що і Памво Беринда).

Завше-м я в школЂ того по вас потребовал,
Абы-м вас всЂх сполечне у церк†оглядал.
Тепер вас роковоє свято днес зобрало,
И минЂ тут щасливе оглядати дало.

От тепер же и з вами буду розмовляти
И святом тим хвалебним всЂх поздоровляти.
Але вперше школную скажу вам пригоду.
Волю кому носити хоч решетом воду…

Тут вже присутній значний домішок народної мови. Недарма ж автора називають літературною предтечею Котляревського.

А ще була співана поезія Марусі Чурай і Семена Климовського – автора геніальної пісні «Їхав козак за Дунай». Потім на її мелодію почали співати «Гей, соколи!», а далі ще й «Ти ж мене підманула».

Взагалі існує величезна кількість варіацій на тему цього козацького музичного шедевру. Навіть сам пан Людвіг ван Бетховен, коли почув «Їхав козак…» від музик Андрія Разумовского у Відні, аранжував її для ансамблю класичних інструментів і, таким чином, зробив мелодію української пісні всесвітньовідомою. На відміну від самого Семена Климовського, який так і залишився напівлегендарною постаттю.

Підсумовуючи, підкреслимо, що на момент горезвісної Переяславської ради староукраїнська мова існувала і у якості усної традиції, і як одна з загальноєвропейських літературних мов.

А потім був указ Петра Першого про заборону українського правопису і переходу усієї імперії на уніфікований російський. Це викликало таку плутанину, що навіть сьогодні вчені філологи не можуть дійти згоди, якою мовою писав український геній XVIII Григорій Сковорода, тексти якого являють собою суміш російської, української та церковнослов’янської лексики.

Ліричний відступ ІІІ. Занепад і відродження

Як відомо, у 1775 році російською імператрицею Катериною Другою було остаточно ліквідовано залишки української автономії. Натомість козацькій старшині було запропоновано стати дворянами ЇЇ Величності. Ті, хто погодився, отримали землю, маєтки та кріпаків.

Але невдовзі між новоспеченого дворянства тепер вже Малоросії почала ширитися туга за минулими славетними часами козацької волі, коли запорожців боялися і шанували усі сусіди. Так на теренах колишньої Території Війська Запорізького з’явилися українофіли.

І тут Котляревський видав свою «Енеїду» (1798 -й рік). Він взагалі-то розраховував, що переказ Вергілія на народний лад буде сприйнято читачами як дотепний філологічний жарт. Але зерна впали на благодатний ґрунт, рясно политий сльозами ностальгії по минулим звитягам. Виявилося, що українська писемна мова можлива. І потрібна. Як і потужний український ліричний герой, у якого перевтілився Еней Котляревського в подальших частинах твору.

Так почалося відродження української писемності. Тепер вже на базі виключно народної мови.

Ліричний відступ ІV. Системний правопис

Для існування літературної мови мають існувати узгодженні правила написання слів, та їх поєднання у речення. Тобто словники мови. Котляревський був вимушений у кінці «Енеїди» додавати значення слів, які були незнайомі його російському читачу. Перші тексти «Кобзаря» були надруковані з використанням практично російського правопису. Бо українського ще не було.

Його тільки-но почали створювати. Наприклад літеру ї було додано до абетки тільки у 1879 році.  є – та словосполучення йо та ьо – у 1837-му… Українські письменники у пошуках додаткових літературних барв не тільки активно вивчали стихійну народну лексику, але й придумували свої неологізми, так звані «ковані слова».

Так у мові з’явилися зокрема: фортеця (Тарас Шевченко), промінь (Леся Українка), мистецтво, переможець (Олена Пчілка), самосвідомість, світогляд, байдужість (Нечуй-Левицький), мрія, майбутнє, темрява (Михайло Старицький), обставина (Пантелеймон Куліш), самопізнання (Павло Грабовський), отвір, привід (Іван Франко).

Для зведення всього цього бурхливого потоку нововведень воєдино було послідовно створено декілька граматичних систем: Олексія Павловського, «Русалки Дністрової», правопис Олександра Корсуна, кулішівка —  авторства П.Куліша, використання якої було заборонено Валуєвським циркуляром, максимовичівка, драгоманівка, желехівка.

Остання була розроблена українським лексикографом Євгеном Желехівським під час роботи над двотомним «Малоруско-німецьким словником», що вийшов 1882-го року у Львові. Німецька була там актуальніше за російську, бо Галичина являлася частиною Австро-Угорської імперії.

Ліричний відступ V. Історичне тло

Важливо зазначити, що названі вище процеси відбувалися на фоні польської боротьби за незалежність і повстань 1830-31 та 1863-64 років. У підсумку все це спричинило вихід так званого Валуєвського циркуляра (1863 рік) та Емського указу (1876 рік), метою яких було суттєво обмежити розвиток і використання української мови в межах Російської імперії.

Запровадженні заходи дещо загальмували розвиток української писемності, та не зупинили. По-перше, залишалася Галичина, на яку влада московського царя не поширювалася. По-друге, за кордоном жив непідконтрольний царському уряду Михайло Драгоманов – інтелектуальний лідер української політичної еміграції. Нікуди не поділися й українофіли Наддніпрянщини. 

Ліричний відступ VІ. Володимир Науменко

Володимир Павлович Науменко (1852 — 1919) — видатний український педагог та громадський діяч. Легендарна постать. Заслужений вчитель. Директор і засновник престижної Київської приватної гімназії. Інтелектуал найвищого ґатунку.

Володимир Науменко

За плідну педагогічну діяльність відмічений високими нагородами: ордени Святої Анни IV та ІІ ступенів, орден Святого Станіслава II ступеня, орден Святого Володимира IV ступеня.

Мав чин статського радника. З 1893–го по 1906 рік  — головний редактор історико-етнографічного та літературного часопису «Кієвская старина».

У березні 1917 року обирався заступником голови Української Центральної ради і очолював її до прибуття Михайла Грушевського. Пізніше обіймав посаду міністра освіти та мистецтв в уряді гетьмана Павла Скоропадського. При Директорії займався науковою та педагогічною роботою

Фінал його величного життя був одночасно трагічним і символічним. 6 лютого 1919 до Києва вдерлися більшовики. Наступного дня Володимир Науменко вже перебував під арештом, а 8-го лютого 66-річного педагога за «контрреволюційну діяльність» розстріляв комендант ВУЧК на прізвище Терехов.

Громадськість була буквально в шоці, але вдіяти нічого не змогла. Не встигла.

Ще з початку 1880-х років Володимир Науменко на, як сьогодні кажуть, волонтерських засадах працював над складанням першого великого словника живої української мови. В цьому йому допомагали члени забороненої Емським указом «Старої громади» — організації українських інтелігентів–українофілів, зокрема, Євген Тимченко та інші. Володимиру Павловичу навіть вдалось зібрати матеріали по двох перших літерах алфавіту, які були безкоштовно розіслані передплатникам «Кієвської старини».

Але надмірне педагогічне і редакційне навантаження не дозволяло Науменку продовжувати роботу над словником так швидко, як потрібно. І тоді була створена спеціальна комісія, котра запропонувала взяти на себе укладання словника Борису Грінченку.

Словник української мови, або СУМ Грінченка

Грінченко погодився стати до роботи за 100 рублів на місяць. Але виставив умову, щоб автором підсумкової праці був тільки він. Словник вийшов у світ за авторством Гринченка у 1907—1909 роках. Він містить біля 68 000 слів. Їх тлумачення надаються російською мовою, але ілюструються прикладами з української літератури. Як ось наприклад:

Ма́вка, -ки, ж. Дитя женскаго пола, умершее некрещеннымъ и превратившееся въ русалку. Чуб. III. 186. Мавко, мавко! на тобі полинь та мене покинь. О. 1862. IX. 31. Cм. навка.

Борис Грінченко

Це був перший фундаментальний словник живої народної української мови. Далі теж було складно. Спроба на початку століття членів Розстріляного Відродження відмежувати український правопис від російського завершилася трагічно. Під тиском радянської влади правописи були максимально зближено. Після 1991-го року знову почався природний процес віддалення. Але і сьогодні кінцевим пунктом більшості суперечок на тему, є те чи інше слово в українській мові залишається «Словник української мови (СУМ) Грінченка».

Людина, яку обрала доля

Борису Грінченку випала місія завершити багаторічну працю величезної кількості розумних, талановитих та закоханих у рідне слово людей. І виконати роботу, котра стала вінцем 700-річого розвитку історичної української мови.

Колись доля подарувала  Колумбу — одному з безлічі мореплавців — честь відкриття Америки, а звичайному хлопцю Гагаріну — право стати першою людиною у космосі. Чому провидіння обрало їх – відомо лише небесам. Але це трапилося. Саме вони зробили щось таке, що навічно змінило світ.

Можна сказати, що саме Грінченко першим відкрив Америку української мови. Так, Америка існувала і до Колумба. Як і Всесвіт до польоту Гагаріна. І українська мова – мова мільйонів людей, між іншим, безумовно, сформувалася задовго до виходу Словника Бориса Грінченка. Але саме він її матеріалізував, показав у всій величі і цілісній красі і зробив рівною поміж інших світових мов.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

 Ще про видатних українських лінгвістів: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову

Праця Павловського була першою спробою наукової фіксації та систематизації феномену нової літературної мови.

Зрозуміло, що сьогодні ми так вже не пишемо. І у цьому сенсі орфографічно-фонетичну систему Павловського можна порівняти з ефіром, який придумав Рене Декарт (1596 -1650). І тільки на початку ХХ століття Ейнштейн довів, що ефіру не існує. Але до цього часу фізики зробили безліч корисних відкриттів, користуючись гіпотезою про ефір. Тобто думаючи, що він є.

«Граматики малоросійського нарєчія» Олексія Павловського

До речі, саме про цей ефір залишилася згадка у нашій мові, коли ми кажемо, наприклад, «В етері новини». Насправді вони не в етері, але це вже не має значення.

Згадка про фізику не випадкова. XVIII — XIX століття — час початку науково-технічної революції у світі. А в Україні це доба революції у мовознавстві. Фізика і техніка також будуть. Але трохи згодом. У наступних поколіннях.

Читайте про це у нашій публікації: Павло Грабовський  — український поет і дідусь радіотелефоту. 

Щодо правопису Павловського, так він теж, як і ефір, став тією точкою опори, тією базовою гіпотезою, відштовхуючись від якої подальші дослідники, літератори та науковці  створювали сучасну українську письменність.

Але перш ніж перейти власне до самої праці Павловського, зробимо невеличкий вступ. Або відступ.

Преамбула

Ще за часів Київської Русі українська літературна мова розвивалася у двох напрямках. Суто письменна, побудована на основі церковнослов’янської, та народна – жива, розмовна. На початку XVІІІ  століття російський імператор Петро Перший заборонив письмову українську. І майже століття українці послуговувалися російським правописом.

Павловський сучасний йому стан речей змальовує так:

Малороссїяне не знаютъ особаго щота своимъ буквамъ; ибо всЂ онЂ суть либо Славенскїя церьковныя, либо Россїйскїя гражданскїя. Многіе изъ нихъ въ письмЂ по нынЂ употребляютъ буквы Кси, Пси, Ижицу.

До речі, у словнику Павловського 29 літер української абетки. (У сучасній – 33 літери. Додалися ґ, є, ї, й.  Замість ять — Ђ,(ђ) — з’явився м’який знак.)

Після виходу «Енеїди» Івана Котляревського з’ясувалося, що, попри занепад української літературної, народна мова не тільки нікуди не поділася, а навпаки, суттєво збагатилася. Наприкінці того ж XVІІІ століття їй вже були притаманні всі якості, необхідні для створення письмової літератури. Саме письмової, бо у формі усної народної творчості вона й розвивалася, до того ж бурхливо, протягом докотлярівських часів.

Так виникла необхідність домовитися про орфографічні правила письмової передачі фонем та вокабул древньої по суті, але нової для літератури української мови.

Детальніше про це у нашій публікації: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

Словниковий запас

У 1907-1909 роках Борис Грінченко уклав та видав перший фундаментальний словник нової літературної української мови, що містить біля 68 000 слів. Мало це чи багато? Вважається, що словниковий запас випускника сучасної середньої школи – 75 000  слів. А доктора наук – 86 000. Однак у повсякденному житті люди зазвичай використовують не більше 3000  слів.

Словниковий запас Пушкіна становив 21 000 слів, Шевченка —  20 000 слів, Шекспіра – 15 000. І цього їм цілком вистачило, щоб створити численну низку геніальних текстів.

Одинадцятитомний тлумачний словник української мови, виданий у 1970–1980 роках, містить 134 058 слів.

Кобзар. Виконавець дум та історичних українських пісень

А почалося все з порівняно невеличкої (на 120 сторінок) книжки Олексія Павловського «Грамматика малороссійскаго нарѣчия». До неї додавався «Краткій малоросійській словарь», який складався з 1231 слова. Також він включав фразеологізми, прислів’я, приказки та ідеоматичні обороти, тексти народних пісень та хресні імена, властиві українській традиції.

Грамматика малороссійскаго нарѣчия

Книга була написана і передана у Російську Академію наук ще у 1804 році. Там її визнали цікавою з наукової точки зору, але проблемною з позиції претензії на черговий прецедент існування ще однієї літературної мови на теренах російської імперії. Після «Енеїди» українська мова взагалі постала як проблема — з одного боку вона безумовно існувала. А з іншого, навіщо імперії ще одна літературна мова?

Саме тому, мабуть, Павловський називав українську «малоросійським наречієм». Ну так, про всяк випадок. Щоб не лякати цензорів і рецензентів.

Російські вчені мужі перекладали «Граматику» з полиці на полицю і нарешті таки зважилися її видати … аж у 1818 році.

Концепцію правопису  Павловський формулює так:

Я намЂренъ всЂ слова Малороссїйскїя писать точно тЂми буквами, какими онЂ тамъ произносятся.

Потім описує частини мови і, зокрема, інформує:

Причастїй ни настоящаго, ни прошедшаго временъ у Малороссїянъ совсЂмъ нЂтъ; а замЂняютъ оныя мЂстоименїя, первое той, що, тотъ, который и глаголъ въ настоящемъ времени, а послЂднее тЂже мЂстоименїя и глаголъ въ прошедшемъ времени, на пр:
Пода́й, паны́чу! мыні̀ ту́ю сві́чку, що на столі̀ стоі́ть.
Ты́мушъ я нечу́въ теі̀ ка́зані, що въ це́ркві дякъ чыта́въ.

Ми і сьогодні так розмовляємо.

Краткій малоросійській словарь

Для розуміння складу словника, наведемо уривок з розділу, який присвячено літері б (вибір випадковий). Одночасно це дає можливість будь-кому уявити себе у тогочасному україномовному середовищі і з’ясувати, наскільки мова тих часів була  б зрозуміла людині ХХІ  століття.

Бага́тьтЂ, бага́чь — горящее уголье, огонь.

Багно́ — тина, грязь, топь.

Байда́къ — барка.

Байду́же — нужды мало, безъ заботъ.

Бала́бухи — галушки съ чеснокомъ.

Баля́сы — перилы; всякое вренье.

Ба́нька — мыльный пузырь; стекляный пузырекъ.

Барка́нъ — тынъ, заборъ деревянный.

Бары́ло, -лце — боченокъ, -ночокъ.

Бати́гъ — кнутъ, плЂть.

Башта́нъ — большой огородъ для огурцовъ, дынь и арбузовъ.

Берлі́нъ — карета.

Блаки́тный, ая, еЂ — голубый, ая, ое.

Блы́скавыця, блы́скавка — молнія.

Бовку́нъ — волъ одинъ въ возу. (40)

Бо́дня — кадка съ замкомъ, въ которой хранится лучшее движимое имЂніе.

Божеві́лный, ая, еЂ — рЂзвый, бЂшеный, нравный, полуумный

Бо́рошно — мука.

Борщъ — щи.

Бра́ма — ворота на подобіе тріумфальныхъ.

Бреху́нъ, бреху́ха — лжецъ, лгунья.

Брова́рня — пивоварня.

Бро́варъ — пивоваръ.

Бры́дкый, ая, еЂ — страмный, пакостный.

Брыль — шляпа.

Бры́шкаю, кавъ, кать — чванюся, величаюся.

Буды́нки — палаты, хоромы.

Бу́льбашка — водяной пузырь.

Бурдю́гъ — пастушья сумка.

Бу́цыки — хлЂбное кушанье на подобіе галушекъ съ сметаною, масломъ.

Бу́чно, — пышно, великолЂпно.

Між іншим, встановлено, що приблизно 50 % зібрання Павловського  — слова зі словника, який Іван Котляревський додав до «Енеїди». 10% — слова, які є в поемі, але відсутні у словнику Котляревського. Слів, що не зустрічаються у Котляревського, але присутні у словнику Павловського теж чимало —  40%.

Вельми пізнавальним є розділ словника Павловського під назвою:

Фразы, пословицы и поговорки Малороссїйскїя

На думку Павловського саме прислів’я, приказки та фразеологічні обороти є заповітною стежкою, що веде у глибини живої мови. Наведемо лише декілька прикладів.

Або́ співа́й, або гарцюй.

Вовка въ плугъ, а вінъ къ чорту въ лугъ.

Заго́іцьця по́ки весі́льлЂ ско́іцьця.

Колыбъ свыньні ро́ги, тобъ усі́хъ поколо́ла.

Якы́й панъ, такы́й іого̀ й крамъ.

Убра́всь якъ чортъ на у́треню.

Прылы́пъ якъ пья́ный до ты́ну.

Пряма мова Олексія Павловського

Окрім фактичного матеріалу, зібраного автором, у книжці також присутні його особисті думки.

ВсЂ Грамматики, сколько ихъ есть на свЂтЂ, суть не что иное, какъ повторенїя всеобщей, всЂмъ языкамъ принадлежащей, Грамматики.

У цьому місці Павловський дуже близкий до філософської концепції свого земляка Олександра Потебні — видатного українського філолога та філософа. Втім, думка про єдину прамову, що розпалася на багато говірок, це, по суті, ще один погляд на зруйновану Вавілонську вежу.

А ось і згадка про Енеїду, яка безумовно надихала автора «Граматики»:

…ВсЂ сїи сочиненїя, а особливо Енеида, сколь ни много заключаютъ въ себЂ истинныхъ изображенїй характера Малороссїйскаго народа, и сколь ни прїятны, а можетъ быть и полезны, для чтенїя; но, надобно быть весьма свЂдущимъ въ Малороссїйскомъ языкЂ, чтобъ совершенно ощущать ихъ цЂну: столь трудны Малороссїйскїе фразы!

Висловлюється Павловський і про українську поетику взагалі.

 …. стихи же Малороссїянина, нерЂдко наученнаго одною Природою изливать свои мысли въ риθмахь, отличаются отъ другихъ народовъ, можетъ быть, особенною легкостію, множествомъ и простотою вымысловъ.

Українські музичні вечори

Зрозуміло, що йдеться про народну пісенну поезію – історичні пісні, думи, народні ліричні пісні, які чув і якими захоплювався Олексій Павловський. Де? Коли? У яких обставинах це відбувалося ?

І тут ми нарешті від сухої філології переходимо до вічно зеленого дерева життя, тобто до особи самого автора.

Критично стислий життєпис. Факти

Олексій Павловський народився в селі Шутівка (нині Сосновіка) Глухівського району нинішньої Сумської області. Точна дата народження нез’ясована. Десь приблизно між 1770-м і 1773-м роком.

Навчався у Києво-Могилянській академії та Петербурзькій вчительській семінарії. Якийсь час жив у Ніжині, де працював викладачем у місцевому ліцеї.

Останні відомості про діяльність Олексія Павловського датуються 1826 роком. Час і місце відходу у кращій світ теж під питанням. Також не виявлено жодного зображення, з якого можно було б зробити висновок про його зовнішність.

Однак «Граматика» Павловського збереглася, існує в інтернеті і з нею будь-хто має можливість ознайомитися у всіх деталях та нюансах. Що ж, втішимося тим, що подібний стан речей для автора все ж більш приємний, ніж навпаки.

Припущення і ненаукові фантазії

Обравши непевну стезю ненаукових фантазій, ми натомість отримуємо право уявляти  все, що завгодно. Але для початку зазначимо, що Павловський у своїх текстах підкреслено дистанціювався від українців і дивиться на них (нас) ніби той Кук на аборигенів. Що дивно для людини, яка народилася на Слобожанщині, вчилася у Києві, а потім ще й викладала у Ніжині. Але є, як є.

Всякъ знаетъ, что Малороссїяне всЂмъ другимъ Славенамъ единоплеменны… СлЂдственно довольно будетъ для меня положить на бумагу одну слабую тЂнь исчезающаго нарЂчїя сего близкаго по сосЂдству со мною народа, сихъ любезныхъ моихъ соотчичей, сихъ отъ единыя со мною отрасли происходящихъ моихъ собратьевъ.

Тут ми бачимо спробу пояснити академічному керівництву необхідність фіксації та вивчення нібито «исчезающаго нарЂчїя».

Все сїе сдЂлалъ я какъ для удовольствїя любопытныхъ и вникательныхъ въ свойство языка и народа людей; такъ и для показанїя, желающимъ знать, Грамматическимъ, яко лучшмъ способомъ, той разности, которая Малороссїйскую рЂчь сдЂлала столько не похожею на всеобщїй нашъ языкъ.

Цілком можливо, що його росіянську від народження душу торкнули українські народні пісні.

ПЂсни ихъ всегда почти томны, но скрывающїеся въ нихъ, особливо для Стихотворцовъ интересные, замыслы, не принужденное выраженїе мыслей, и блистающая всегда какая-то нЂжность и невинность — безподобны!

Что можетъ быть разительнЂе, какъ слушать, когда Малороссїяне по вечерамъ прїятныхъ лЂтнихъ дней собравшись во. множествЂ, и сидя на пригоркЂ въ кружокъ, поютъ свои заунывныя пЂсни? — Тогда эхо, въ окружвости ихъ отдающееся, приноситъ съ полей и отъ лЂсовъ къ чувствительному сердцу самые трогательные тоны!

У вас не виникає враження, що людина, яка знаходить такі витонченні та виразні епітети перебуває під владою жіночих чар?

Побачення

Взагалі-то ми нічого не знаємо про особисте життя Олексія Павловського. Але цілком можемо припустити, що слухати пісні малоросів, котрі купками розсілися на пагорбах, Олексій Павлович ходив не один. І була у нього якась пара, і не виключено, що вони навіть там цілувалися під рясними зорями, вбираючи, навіть не вухами, а оголеними душами соковиті звуки томних українських пісень.

На тому ми їх і полишимо.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про мовознавців-першопроходців XIX століття у публікації: Пантелеймон Куліш — опальний світоч української культури.