Всупереч поширеній думці, той час не варто вважати виключно деконструктивним з точки зору побудови української державності. Спробуймо розібратися детальніше.

Гетьман

Після перемоги очолюваного ним повстання Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом усієї Території Війська Запорізького. Термін «гетьман» має німецьке коріння і значення «командуючий». Зокрема гетьманом у XV столітті чехи називали ватажка гуситів Яна Жижку.

Запорожці

На Січі цей термін також використовували. Гетьманом призначали командуючого черговим військовим походом. А загальне керівництво Січчю здійснював кошовий отаман.

Коли Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом всієї України, він фактично підніс це суто військове звання до рангу державного титулу. Більш того, в останні роки Хмельницький наполягає, щоб титул наслідував його син.

І все було б добре, але новопроголошена Гетьманщина не була першою української державою. Задовго до неї існувала Запорізька Січ — демократична козацька республіка. Січ нікому не підкорялася раніше і не збиралася підкорятися новому Гетьману усія Русі-України.

І якщо авторитет Хмельницького не дозволяв цьому протиріччу проявитися у повній мірі при житті, то після його смерті все змінилося.

Іван Виговський, московити  і запорожці

Першим гетьманом після Богдана став його 16-річний син Юрко Хмельницький. Але вже за місяць юнака змінив досвідчений Іван Виговський – колишній генеральний писар Богдана Хмельницького, який спочатку був регентом при Юрії.

Талановитий полководець і державник Виговський спочатку уклав партнерську угоду зі Швецією. Але скандинавський вектор не спрацював, тому що шведи невдовзі почали війну з Данією і тимчасово втратили цікавість до українських справ. Також, продовжуючи традиції Хмельницького, Виговський проголосив союз з Кримським ханством.

Практично відразу проти нового гетьмана виступають запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем. І хоча їх підтримали ще й козаки Полтавського полку під головуванням Мартина Пушкаря, повстання було придушене.

16 вересня 1658 року Виговським став одним з укладачів Гадяцького договору, за яким Україна, входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративної Речі Посполитої під назвою Велике Князівство Руське.

Гетьман Іван Виговський

Це, зрозуміло, не сподобалося московитам і вони, за звичкою, пішли війною на Україну. І були вщент розбиті військом Виговського під Конотопом 27-29 червня 1659 року. Але далі справа не пішла. Бо водночас Іван Сірко на чолі запорожців напав на Крим. Таким чином Виговський втратив союзника у лиці татар. На превеликий жаль, бо далі гетьман збирався йти на Москву, розуміючи, що з московитами краще воювати на їхній території.

Невдовзі Виговський під тиском козацької старшини був вимушений зректися булави на користь Юрія Хмельницького. Тут вже  активно попрацювала московицька агентура. Наближався кінець 1659 року.

Дві України

Юрій Хмельницький у той час був розумний 18-річний юнак. Навіть якби він і успадкував державницькі таланти батька, однаково вік мав дуже ранній. А до того ж Юрко був ну ані трошки не державник. Його світ створювали книжки і молитви.

Тому після кількох років хитань між Москвою і Варшавою, у січні 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся гетьманської булави та постригся у ченці.

На початку 1663 р. відбулася знакова подія. Гетьманом був обраний Павло Тетеря. Але він став гетьманом лише Правобережної України. Та ще й за підтримки короля Речі Посполитої. Запорізька Січ і козаки Лівобережжя відмовилися визнати Тетерю, небезпідставно вважаючи його польською маріонеткою.

В червні 1663 р. у Ніжині відбулася Чорна рада, метою якої було обрання гетьмана Лівобережної України. Саме про неї, між іншим, ідеться у однойменному романі Пантелеймона Куліша.

Чорна рада

Чорною вона називалася тому, що у зборах брали участь не тільки представники козацької старшини, але й прості козаки та посполиті – тобто чернь. Це безумовно вплинуло на хід і зміст передвиборчих перегонів. Переміг той, хто наобіцяв бідним більше соціальних благ.

Так гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький, якого взагалі-то краще було назвати Бреховецьким. Обіцянок своїх він не виконав. Натомість першим ділом стратив своїх політичних конкурентів Якима Сомка та Василя Золотаренка. Після чого почав тулитися до Москви.

Чорна рада

Таким чином, в Україні з’явилося вже два протилежно орієнтованих гетьмана. Чому так сталося?

Селяни і свобода

Однією з вагомих причин перемоги Богдана Хмельницького у повстанні, котре він багато у чому почав, виходячи з особистих мотивів, стала підтримка низів, які все більше відчували на собі тиск польсько-литовської шляхти. Як альтернативний варіант щоденній панщині, польська влада запропонувала бажаючим селитися на спустілих після монголо-татарських набігів територіях України, у так званих слободах. Слобода – від слова свобода. Мешканці нових слобод були на 20 років звільнені від податків. І цей термін якраз збігав до часу повстання Хмельницького.

Московити, дивлячись на такі справи, і собі вирішили організувати слободи. Так виникли Суми, Харків, Білгород та інші міста та села, які нині об’єднані під назвою Слобожанська (тобто вільна) Україна.

Між двох зол

І ось українці опинилися перед вибором. З одного боку – Польща, від шляхти якої вони вже натерпілися. З іншого — Московія, яка принаймні на декілька десятків років обіцяє вільне життя у слободах. Або на «государєвой службє». Поганого від них на той час ще ніхто не бачив, бо під ними не жили і як вони зі своїми холопами поводяться не знали. А шкода.

З іншого боку, Польща – це Європа, культура, університети, магдебурзьке право, історичні зв’язки що встановилися за три століття спільного існування. Але поляки — католики, а московити — православні і українці з ними у той час мали одну церковнослов’янську (письмову) мову…

Терези вагалися. А тим часом Московія і Річ Посполита взяли й підписали Андрусівський мир, згідно з яким Україну було поділено на Лівобережну (московську) і Правобережну (польську). Йшов 1667-й рік. На Дону цього року почалося повстання Степана Разіна (1667-1674). Його підтримали українські козаки Острогожського полку. І царю-батюшкє тимчасово стало не до поляків.

Третій гетьман

Трохи раніше до влади на українському Правобережжі прийшов Петро Дорошенко (1666). З самого початку новий керманич показав себе сильним керівником. Дивлячись на такі справи, Брюховецький запропонував йому спілку проти Московії, яка, підписавшись під поділом України, порушила Переяславську угоду. Гетьмани домовилися зустрітися у селі Опішня біля Полтави. Але під час зустрічі Брюховецького було вбито. Згідно з версією Дорошенка, вбивство вчинили козаки самого Брюховецького у якості помсти за невиконані обіцянки.

Дорошенко на якийсь час став гетьманом обох берегів. Але вже у 1668 році призначив наказним (тобто виконуючим обов’язки, або тимчасовим) гетьманом Лівобережжя Дем’яна Многогрішного, а сам повернувся на Правобережжя.

У цей час запоріжці вирішили, що хочуть теж мати свого гетьмана. Ним за підтримки кримських татар став писар Січі Петро Суховій. Таким чином, гетьманів в Україні стало три.

Османи, Самойлович і Мазепа

В ситуації коли Московія та Річ Посполита повелися до України, м’яко кажучи, без поваги, Дорошенко вирішив повернутися до давньої ідеї Хмельницького, щодо союзу з Османської імперією. Союзний договір був укладений восени 1669 року і отримав назву Корсунська угода. До неї вирішив приєднатися і Лівобережний гетьман Многогрішний, за що негайно був затриманий московитами і відправлений у заслання в Бурятію.

Гетьман Петро Дорошенко

Замість Многогрішного головувати на Лівобережжі було обрано Івана Самойловича. Але він забажав керувати обома частинами України і розпочав війну з Дорошенком. І переміг. Простий народ не сприйняв Дорошенкового союзу з турками. У 1674 р. Іван Самойлович був проголошений  гетьманом всієї України.

Самойлович тримав гетьманську булаву майже 13 років. Та у 1687-му після невдалого  спільного з московитами походу на кримчаків був звинувачений у зраді Москві і позбавлений гетьманства.

З  25 липня 1687 р. на Лівобережжі настала 20-річна доба гетьмана Івана Мазепи. А правобережжя відійшло під пряме управління Речі Посполитої.

На цьому період Руїни завершується.

Позитивні наслідки Руїни для української державності

Повстання Хмельницького почалося у 1648 році. Мазепа прийшов до влади майже через 40 років. Це той термін, котрий знадобився Мойсеєві, щоб євреї нарешті відчули себе народом. За цей період на землях колишньої Київської Русі виросли два покоління людей, що ідентифікували себе як українці.

Іншими словами, саме тоді виникла нова історична спільнота — український народ, ще не нація, але вже народ, представники якого могли називати себе русинами, руськими або навіть малоросами, але достеменно знали, що і в  Слобожанщині, і в Галичині живуть такі ж самі українці. Тому з півслова розуміли один одного через два століття підданий Австро-Угорщини Іван Франко і уродженець Російської  імперії, слобожанин Павло Грабовський. Розуміли, бо розмовляли однією мовою.

Більш детально про Грабовського у публікації: Павло Грабовський український поет і дідусь радіотелефоту

А ще це була славна епоха дивовижних звитяг і трагічних поразок, могутніх воїнів і не менш епічних зрадників, час, коли на мапі світу між декількох потужних імперій вперше з’явилася самостійна Українська держава. Такі історичні періоди ще називають пасіонарним вибухом. Про неї потім складали свої думи кобзарі, вона надихала перших українських літераторів, які творили вже сучасною народною українською мовою. Творили і одночасно створювали легенду про великих предків, котрі у неможливих умовах повного оточення виборювали свою незалежність.

У підсумку ідея незалежності стала державоутворюючою. А патріотичне гасло «Україна понад усе!» є для українців не просто словами, а базовою національною цінністю.

Ложка дьогтю

Дьоготь був постійним супутником українців того часу. Дьогтем змащували колеса своїх возів чумаки. Його у якості захисного засобу намазували на тіло аби не заразитися чумою. Ми теж насамкінець додамо в нашу діжку меду трошки дьогтю. Тобто зупинимо увагу на двох українських проблемах, котрі ясно проявилися у період Руїни і залишаються актуальними досі.

Точніше, ні. Одна з них нарешті вже остаточно вирішена 24 лютого 2022 року. Мається на увазі колишня наявність двох центрів тяжіння – на Московію і на Європу, які завжди заважали цілісності і внутрішній єдності української держави.

А ось друга все ще є актуальною. Мова про соціальну нерівність. У часи Руїни практично всі гетьмани орієнтувалися на вимоги шляхти. Що приводило до народного незадоволення, розчарування в їх політиці, і як наслідок, до втрати авторитету, необхідного задля консолідації суспільства в край складних обставинах того часу.

На жаль, і сьогодні ми спостерігаємо, що сучасна українська шляхта не бачить межі у своєму прагненні розкоші. Зайвої, непотрібної ні для чого, окрім самоствердження розкоші. І в той же час значна частина «простих» українців скніють на межі зубожіння.

Зрозуміло, що суспільство для забезпечення непорушності держави має знайти формулу компромісу, який би дозволяв мінімум не поглиблювати прірву між бідними і заможними. В ідеалі, зрозуміло, хочеться, щоб заможними були всі. Ну принаймні всі, для кого це важливо.

Ще про історію України читайте в матеріалі: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Д.І.Багалій

Як відзначав свого часу радянський академік Ліхачов, наші уявлення про історію складаються здебільшого із міфів. Спотворення історії на догоду ідеології – це окрема тема розмови. Міфи породжуються як браком об’єктивної інформації, так і звичайнісіньким невіглаством, коли за трактування подій далекого минулого беруться люди нефахові, а подекуди – демагоги та графомани. Намагання проектувати сучасність на події минулих століть, без урахування комплексу причин та передумов того чи іншого явища, тяглості хронологічного ряду та бодай мінімального комплекту історичних осіб призводить до того, що подібні «дослідження», що зазвичай ґрунтуються на фрагментарних уламках історичних фактів, являють собою м’яко кажучі суб’єктивні спроби реконструкції, а висловлюючись прямо – звичайнісінькі фантазії.

Питання обставин заснування Сум актуалізувалося не з нагоди чергової річниці міста, котру за усталеним радянським звичаєм відзначають 2 вересня, а на мою думку, радше було привнесена ззовні. Почалося воно, немов за рухом чарівної палички з появою чужинецького проекту «Памятника родителям» і листа голів дев’яти вельми специфічних громадських організацій, чия діяльність де-факто має таке ж відношення до історії, як морська свинка до моря і свиней. Назва проекту асоціюється з антихристиянською т. зв. ювенальною юстицією, поширеною у США та деяких інших західних державах, котра передбачає наявність у дитини не батька і матері, а “батька № 1” та “батька № 2”. Звичайно, що для традиційного суспільства подібні “новини” звучать шокуюче.

Необхідно категорично наголосити на тому беззаперечному факті, що за останні 350 років ані російська дореволюційна, ані радянська чи, тим більше, сучасна українська історіографія не ставили під сумнів першість осадчого Гарасима Кондратьєва у справі заснування м. Суми. Наскільки мені відомо, донедавна більшість підписантів зазначеного звернення дотримувалися такої ж точки зору, або ставилися до цього питання цілком індеферентно. Коли на початку 2000-х років тодішній голова обласної державної адміністрації В.П. Щербань запропонував встановити пам’ятник осадчому Кондратьєву, серед численних проектів не було запропоновано жодного, де була б стандартна композиція із знайомою за сталінсько-хрущовськими часами парою “навіки разом”, клонованою по всій Україні у металі, граніті та (найчастіше) гіпсі. На той час не пролунало жодної пропозиції стосовно “подвійного батьківства” – хіба що комуністи виступили взагалі проти вшанування Кондратьєва.

Цілком закономірний подив викликає і жвава протидія спробі перейменувати сумську вулицю Кірова (Кострікова) на честь козацького полковника. Чим не влаштував Кондратьєв, котрого, як за життя, так і століття потому характеризували переважно як ревного “слугу государєвого”? Напевно тим, що “малорос”? Але ж окрім вшанування осадчого є і нагальна потреба повернення історичних топонімів і гідронімів – хоча б і тім самим річкам Сумі та Сумці, які власне і лягли в основу назви міста. І що характерно, існуює законодавче підґрунтя для такого перейменування – адже Указ Президента України від 4 січня 1995 р. № 14/95 ніхто не відміняв!

Україна прямує в Європу, котра, попри інтеграційні процеси, високо цінує шанобливе ставлення суспільства і держави до історії та традицій, вбачаючи у цьому ознаку стабільності та мудрості, опертих на віковий досвід попередніх поколінь. Натомість, як в Україні вцілому, так і на Сумщині зокрема, суттєво бракує об’єктивних історичних знань, доступних пересічним громадянам. Це призводить до використання недолугих заяложених штампів радянської доби, свідомого й несвідомого перекручування фактів, а подекуди і відвертої міфотворчості.

Запобігти маніпуляціям масовою свідомістю довкола окремих історичних питань має змогу лише належним чином організована масова просвітницька робота. Звичайно, що її здійснення має відбуватися через певні видавничі проекти, соціальну рекламу та телепередачі. І хоча їх відсутність у місті Суми заперечувати важко, проте у середовищі краєзнавців-аматорів і видавців чомусь спостерігається тяга до пізніх імперських часів, але аж ніяк не намагання звернутися до епохи появи та становлення міста. Про засновника міста під час щорічних урочистостей, котрі проходять 2 вересня, ніхто не згадує, неначе у часи сталінської диктатури про репресованого члена родини. Офіційні делегації у цей день покладають квіти до пам’ятника підприємцю Харитоненку, котрий у переважній більшості випадків виступав не як меценат, а як спонсор. Особливо вражають величезні бігборди з “нагородами сім’ї Харитоненків”… Про Кондратьєва ж нагадує хіба що порепаний із облізлою фарбою гісовий барельєф на Воскресенському храмі та нещодавно повернуте дореволюційне ім’я невеличкому провулку неподалік Троїцької вулиці.

З огляду на все вище наведене, зайвим буде наголошувати на актуальності інформації про те далеке XVII століття , коли на місті злиття трьох річок постали Суми.

Передумови заснування міста були докладно викладені мною в монографії «Нариси військової історії України. Сумський слобідський козацький полк 1659-1765 рр.», рецензентами якої виступили два доктори наук. Книга виграла конкурс Державного комітету телерадіомовлення, котрий і профінансував її видання, а у травні 2009 р. на Всеукраїнському рейтингу “Книга року – 2008” у номінації «Минувщина» вона посіла восьму позицію. Завдяки київському меценату Ростиславу Мартинюку це видання є в кожній бібліотеці міської бібліотечної мережі, а тому про певні аспекти, котрі за браком місця неможливо викласти на шпальтах часопису, читачі можуть дізнатися саме там.

Отже, почнемо з документів та їх коментарів.

Першим джерелом, що стосується заснування Сум, є чолобитна переселенців з м. Ставища Білоцерківського полку, адресована московському царю Олексію Михайловичу з проханням дозволити оселитися їм на Берлицькому городищі. Подана вона була 24 червня 1655 року. Ініціатором подання звернення був путивльський воєвода М.О. Зюзін. Осадці послали до царя 3 ходоків із нижче наведеною чолобитною про надання дозволу на поселення.

 Царю государю и великому князю Алексею Михайловичю всеа Великия и Малыя Росии самодержцу бьют челом халопи твои бедныя и розореныя от ляхов и от татар города Ставища черкасы атаман Герасимка Кондратев и редовне козаки всех сто человек в нинешнем государь во 163-м году в великие говейны пришли мы гонитвой из за Днепра на твою царскую неизреч[е]ную милость з жанишками и з детишками и приш[ед] стали на Псле реки подле речки Суми на Берлицкомь городищи и пришод мы халопи твои в Путивль били челом тебе государь а в сьезжей избе боярину и воеводе Никите Олексеевичю Зюзину подавали челобитную нам халопем твоим бедныи розореным на тех ме[стах] построитца вечно дворищками и пашенною землей и сенными покосы а та государь земля городищо Берлицкое промеж Путивльскоґо уезду и Каменск[им] верст, пошти десят и по петидесят лежит в [пус]те и твой государев боярин и воєвода Никита Алексеевич Зюзин скозал нам халопем твоим бейте д[е] челом праведному государю на те мести и мы х[оло]пи твои без твоего государева указу дворишками ст[роит]ца и пашни пахат не смеем милосердий государь и великий князь Алексей Михайловичь вусеа Велик[ия] и Малыя Росии самодержец пожалуй нас халоп[ов] свох бедных и розореных вели государь нам бедным на местех на реке на Псле подле Сум речки на Берлиц[ком] городищи вечными домишками построитца и па[шню] распахиват чтоб нам халопем твоим стоюч[им] в том месте на поле з жанишками и з детишками им де не погинут голодною смертью не померети бы твоей государевой службы не отбыт царь государь смил[уйся].

163-го году июня в 24 день

26 червня 1655 р. на чолобитну було отримано позитивну санкцію окольничого Івана Гавреньова.

Варто зауважити кілька важливих моментів. Перше: специфічна бюрократія Московської держави XVII ст. охоплювала майже всі сегменти державного та місцевого життя і мала вкрай жорстку регламентацію. Самопринижувальна форма звернення до зверхників, санкціонування ними навіть дрібних справ місцевого життя були непорушною аксіомою. У тогочасних документах менше звертали увагу на пунктуацію, точність географічних назв і реальних фактів, а тому навіть пряму мову кореспондентів не варто сприймати дослівно. Чи не наголовнішим у офіційній чолобитній, тобто зверненні до вищої владної інстанції, було точне викладення титулу адресанта, а також вище згадувані самоприниження та «раболєпіє». Найкращим доказом цього є просте порівняння «чолобитних» до Москви та внутрішніх документів Сумського слобідського козацького полку. Різниця мов, убогості й «барвистості» стилістики письма, і навіть літочислення (від Створення Світу та від Різдва Христового) обумовлювалися навіть тим, що для їх написання спеціально утримувалися різні писарі – «московський» і «козацький». Принаймні автор не може уявити тогочасного пересічного «государевого человека», котрий у своїй мові широко використовує латинізми та полонізми, а також апелює до моральних авторитетів – «людей годних і у вірі сильних». Для тих хто особисто хоче пересвідчитися, раджу прочитати тестаменти Гарасима Кондратьєва 1694 і 1696 років або універсал його сина Андрія від 1691 року. Варто не забувати, що рід однакових літер у тогочасній російській і українських мовах теж читалися по-різному.

 Их Царского Пресветлого Величества стольник и полковник сумской Андрей Герасимов.

Всем в обещ и каждому зособна, кому видать о том належить, а особливе старшине Белопольской, знайдущимся, яко впредь будучим, ознаймуим. Иж за просьбою ворожбянского жителя Федора Чернявского, поволили есми владеть ему гайком, о котором в него был спор с сотником белопольским, потому ж сотник упирался в то не належно, хотячи его оттоль витиснуть з злости, который в Белопольском уезде в урочищах, едучи от гребли Григорьевой, на горе против луки Роспустнова, по правой стороне, до Човпилова леса и по лес же Лазаров до Костьева и Хрущова лесков и до Роспустнова луки. А тот гайок он, Чернявский, занял за ведомом нашим, по своей черкасской обыкности; а що сотник упирался в том гайок, и в розыске объявилось, же – он упирался напрасно. По его просьбе и, по прислуге его войсковой, наибарзей же яко никому то не в даче, ему,

Чернявскому, тем гайком владеть и к пожитку своему уписать поволилисма. В чем для певности письмо се наше с притеснением печати нашей войсковой ему Чернявскому выдать рассказали смо. В року ниженастоящем 1691. Августа в 8 день.

Вышеписанный стольник и

Полковник сумский.

 Збірігся й один універсал на сотенний уряд (подається у осучасненій транскрипції).

Общетовариство тамошнє і посполітий народ, по вичитанії сього нашого наказу, принявши себе за послушеньство і учтивость, також і він новозибраний сотник повинен бути у товаристві, яко старший, добро чтити, а противного і ослушного карати…

Процес осадження громад переселенців на прикордонних землях Московщини теж був розписаний до дрібниць, порушувати які було вкрай небезпечно. Царський указ від квітня 1656 р. констатуючи, що «атаман Гарасимко Кондратев с товарыщи пятьсот человек построились де они на Берлицком городище на реке на Псле подле речки Сумы», пропонував наділити осадців орною землею, сіножатями та лісними угіддями, а також направити з Путивля

“дворянина добра[,] подячево а с ними путивльських служилых людей колко есть пригоже а велено им на Псле и речке Суме в котором месте пригож для береженя от приходу воинских людей поставит острог против иных черкаских острожков”.

Вказівка про відрядження служилих людей цілком відповідала тогочасній стандартній процедурі заснування нових населених пунктів на “государевой украине”. З огляду на те, що Московська держава не в змозі була самостійно забезпечити утримання навіть незначних прикордонних містечок, основна надія покладалася виключно на “черкас” – українських переселенців. Наприклад, м. Охтирка, що перейшла від Речі Посполитої “під цареву руку” у 1647 р. внаслідок делімітації кордону, вже 1650 р. була полишена служилим гарнізоном, а життя у покинуте місто вдихнула українська переселенська громада в 1654 р.

Однак, попри все, територія нинішньої центральної та східної Сумщини, що стояла поруч із вкрай небезпечними Свинячим, Бакаєвим, Сагайдачним і Муравським шляхами-сакмами, перебувала під царевою юрисдикцією, а тому, бодай номінально, тут мала бути представлена центральна влада в особі городового воєводи-дворянина, піддячого-канцеляриста та невеликої служилої залоги.

Терміни “воєвода” та “піддячий” у пересічного сучасника асоціюються відповідно із середньовічним полководцем та церковним служкою. Натомість у XVII ст. номенклатура як військових, так і цивільних московських посадовців не вирізнялася особливою оригінальністю, а тому навіть напівцивільний прикордонний урядовий комісар носив такий войовничий “титул”. З огляду на те, що найбільш освіченою частиною московського суспільства тривалий час було духовенство, то навіть найвищі урядовці, що працювали у вищих виконавчих владних структурах (Боярська Дума, прикази, розряд-полки тощо) носили найменування дяків, а чиновники щаблем нижче – піддячих. Як перші, так і другі до клерикальної ієрархії не мали жодного відношення.

Таким чином, станом на квітень 1656 р. сумські осадці були поселені і навіть мали “острожки” – невеликі укріплення. Факт існування елементарної фортифікації у 1655-1656 рр. підтверджує сумський дослідник-пам’яткознавець Євген Осадчий, який, здійснюючи епізодичні археологічні спостереження будівельного котловану під час реконструкції вулиць Соборної та Воскресенської (2002-2003 рр.), на підставі виявлених решток зробив висновок, що перші фортифікаційні споруди на Козацькому Валу Сумського городища були споруджені у 1655-1656 рр., принаймні до прибуття воєводи Кирила Юрійовича Арсеньєва. На його думку це первісне укріплення на півночі було обмежене місцем, де стрілка мису відділена від плато значним перепадом висоти, а з південного – ровом у районі сучасного провулка Терезова, який

“з’єднував два яри, відрізаючи таким чином мис у найвужчому місці”.

Висновки Осадчого виглядають цілком логічними, адже не можливо уявити, щоб значне поселення два роки існувало поблизу традиційних татарських кочовищ, не маючи елементарного захисту.

Варто також враховувати ще одну особливість. Соціальне життя Слобідської України, що являла своєрідний прошарок з-поміж Гетьманатом та Московською державою, відзначалося широкоспектральним дуалізмом – у мові, побуті, правових і звичаєвих засадах і навіть особливостях мілітарної організації. Недарма відомий сучасний дослідник Володимир Маслійчук в одній із своїх збірок, присвячених Слобожанщині XVII-XVIII ст., дав вельми влучну назву – “Провінція на перехресті культур”.

Подвійною сутністю відзначалися і слобідські міста. З одного боку вони були центрами, довколо яких з кінця 1658 р. формувався специфічний полково-сотенний устрій, осердями полкового реґіменту, а з іншого – являлись “государевим” форпостом на кордоні із Диким Полем. Для покозачених українських осадців місто було торгівельно-ремісничою оазою серед ворожого степу, своєрідним наріжним каменем у справі господарського освоєння незайманої округи і, зрештою, місцем відпочинку перед систематичними походами по відбиттю турецько-татарської агресії. Натомість на той же самий населений пункт царські урядовці покладали відмінні завдання: репрезентація царської влади, облік наявних збройних формувань, закладання речових і продовольчих магазинів на випадок широкомасштабного вимаршу на південь та впорядкування українського права земельної займанщини, щоб бодай формально наділяти «черкас» землею від імені царя.

Згодом міста стають центрами збору місцевих податків і митних зборів (адже кордон із Гетьманатом ніхто не відміняв аж до 1783 р.). Той же самий “вітчим” Арсеньєв, протягом першого року перебування знімав із щойно переселених людей натуральний податок дьогтем, а у 1658 р. заборонив спорудження солодовні у Сумах.

Відповідно до зазначеного, населення слобідського міста теж ділилося на дві частина. Більша, козацька, з мілітарної точки зору являла собою легкокінне мобільне формування з легким же стрілецьким озброєнням та 2-3 малокаліберними польовими гарматами. Поєднуючи в собі архетипи воїна-кочівника та землероба, українці на додаток до справи військової займалися землеробством і промислами. У правовому відношенні вони керувалися сумішшю звичаєвого та Магдебурзького права (“черкасскими обыкностями”) і підпорядковувалася владі полковника, а у духовній сфері – прийшлим з-за Дніпра священикам з їхньою “київською наукою” та українськими стародруками Святого Писання.  Завдяки своїй пасіонарній енергії, ці піонери слобідських степів протягом більш ніж 50 років заселили й освоїли величезні і колись безлюдні території.

На відміну від цієї складової, московська меншість виконувала радше представницько-спостережні функції, маючи у підпорядкуванні вкрай незначну кількість пушкарів, рейтар чи стрільців, які складали скоріше воєводський ескорт, своєрідну службу зв’язку та оповіщення, артилерійську команду, стаціонарний гарнізон аніж активно діюче військове формування. Для забезпечення вартування острогу з числа місцевих осадців на 1-2 роки винаймалися “черкаси городової служби” (ворітники, сторожі, затинники тощо), які підпорядковувалися воєводі тільки у службових питаннях. На відміну від козаків, у походи воєводський гарнізон не ходив, натомість утримував у “могазєйнах” і казенних погребах стратегічні запаси зерна, солі, фуражу, пороху, свинцю та зброї на випадок прибуття на кордон значних формувань царського війська. Деякі зразки складованої зброї були занадто специфічними, наприклад бердиші, і козаками ніколи не використовувалися.

На противагу “черкасам полковой службы”, котрі здійснювали активний спротив татарським нападникам, урядові гарнізони трималися лише на випадок ворожої облоги, непритаманної для тактики чамбулів кримчухів. Характерним було навіть те, що крім загальнообов’язкового спорудження острогу з артилерійським «нарядом», вістовим дзвоном і офіційною спорудою (“приказною ізбою”), одночасно споруджувалася й окремішня церква, настоятель якої призначався із санкції царя. Воєводі ж “черкаси полкової служби” не підпорядковувалися і могли піти на відвертий конфлікт у разі його зловживань. Так принаймні трапилося у 1661 р. із Умаєм Шамордіним, котрий привласнював державні кошти, спрямовані на оплату “жалування” козакам за здійснені походи.

Як бачимо, у слобідському місті фактично паралельно існували дві громади, що суттєво різнилися одна від одної. “Острог”, що мав бути споруджений на новій “осаді” за указом, не мав відношення до укріплень “черкаського” ретрашементу (посаду) і мав слугувати опорним пунктом московської адміністрації на небезпечному прикордонні із Диким Полем. Спорудження таких фортець відбувалося за чітким регламентом. Призначався відповідальний службовець, якому надавався невеликий озброєний підрозділ, а для безпосереднього будівництва залучалося місцеве населення. У новозведеному острогу зводилась церква, до якої призначався священик, так звана “съезжая изба” (адмінбудинок), з Пушкарного приказу доправлявся “наряд” (гармати) з припасами та вістовий дзвін. Це можна простежити на прикладі порубіжної фортеці Дригайлів, яку близько 1644 р. Річ Посполита передала Московщині. Зауважимо: озброєння урядового острогу до гармат майбутнього козацького полку не мало жодного відношення. Збереглися й чіткі інструкції для новопризначених воєвод слобідських міст, які мали виконувати представницькі функції.

Указом від 1 липня 7164 (1656) р. до Сум для спорудження острогу призначається Кирило Юрійович Арсеньєв, якому мали виділити служилих людей “наряд и пушечные припасы”. 52 служилих були надіслані Арсеньєву аж із Обояні. Зусиль такої кількості людей не те що для спорудження усього міста разом із “черкаськими” дворами, а навіть фортеці, явно не вистачило б. Певний час пішов на заготівлю дубового лісу, а, з огляду на численні рукава Псла та оточуючі болота, возили його безумовно взимку, коли крига дозволяла прокладати короткі санні шляхи. 7 серпня 1657 р. Білгородській стіл Розрядного приказу отримав доповідну воєводи Арсеньєва, написану від першої особи, де йшлося про зведення фортеці та наділення «черкасів» земельними ділянками. Як зазначено приказним канцеляристом на звороті документу, 10 лютого 1658 р. “Сумина города с черкаским отаманом Гарасимом Кондративым” до Розрядного приказу в Москви було доправлено чолобитну Арсеньєва про завершення будівництва фортеці. Звіт було зачитано царю, від Кондратьєва отримано список “книги строельной и чертеж взят с запискою”.

Як визначив відомий дослідник Слобожанщини Віктор Юркевич, автором “строельных книг” м. Суми був “черкащанин” Яків Стандарний, а Кондратьєв, перебуваючи у Москві, клопотав про відшкодування сумцям збитків за коней, яких вони втратили на важких роботах при перевезенні дубових колод під час спорудження фортеці. Про яких “сметчиков”, “архитекторов” і “проектировщиков”, що начебто прибули разом із “опытным менеджером” Арсеньєвим може бути мова? Але саме про них і писали нещодавно в одній із сучасних сумських газет апологети цього нащадка чінгізідів.

Свого часу, оглядаючи після відомої битви 1709 р. міські укріплення Полтави, цар Петро І дивувався тому, як така, на його думку невидатна фортеця, зведена за “козацьким звичаєм”, змогла витримати численні штурми каролінгського війська. Учень голландської школи, він засвоїв військово-інженерні канони, вироблені на пласких нідерландських рівнинах, де за нестачею рельєфних перепадів, оборона вимушено ґрунтувалася на штучних земляних спорудах: валах, бастіонах, редутах і т. ін. Козацька ж інженерна традиція вдало використовувала наявні природні перешкоди (пагорби, яри та водоймища) та штучні земляні споруди. Про це яскраво свідчать абриси Сумської фортеці, що повторюють вигини мисоподібного пагорбу у межиріччі Суми, Сумки та Псла, штучні водойми, утворені дамбою і відповідно розливами Суми та Сумки, а також кутові «роскати» та насипна тераса й частина валу у північній частині замку. Завчасного проекту спорудження фортеці вимагало лише у випадку наявності ідеально рівної місцевості, а Стандарному ж, на нашу думку, залишалося лише скласти креслення вже готового “Суминого городка”, прив’язаного до умов місцевого рельєфу та річок.

З огляду на вище наведене та зазначений дуалізм слобідського життя, цілком слушним виглядає наступні питання. Хто зрештою має вважатися засновником Сум – осадчий Кондратьєв чи воєвода Арсеньєв?

Що розуміти під власне Сумами: “острог” з воєводською ізбою, вхід до якої на випадок “шатостєй” українців захищала гармата, чи посад, де мешкала переважна більшість населення?

Кондратьєв, привівши на старе городище людей, викохав чотирьох синів (котрі, до речі, всі загинули внаслідок бойових дій), проливав власні піт і кров, розбудовуючи та захищаючи цей край і, зрештою, був тут похований. На противагу йому, воєвода Кирило Юрійович, який зрештою був не таким осоружним, як його наступник Шамордін або перший харківський воєвода, відбувши тут службу тривалістю неповних два роки, був невдовзі відряджений до чергової ойкумени та нічим більше не відзначився. Навіть у дореволюційних виданнях він згадується не як будівничий Сум, а лише як ординарний сумській воєвода, котрі змінювалися кожні два роки.

Думаю, всім цілком зрозуміло, що Арсеньєв, виконував лише функції “государева ока” при спорудженні “черкасами” Сумського острога, які, крім того, що склали креслення, відзвітували у Розрядному приказі, та ще й вимагали компенсувати понесені збитки. Як свідчать численні описи Сумської фортеці, котрі періодично складалися воєводами при передаванні справ наступникам, укріплення швидко прийшли у занепад і роками(!) лишалися бездоглядними. Останнє, до речі, дуже кидається у вічі при дослідженні тогочасних документів. Козаки, подібно до давніх римлян, у протистоянні з татарами сподівалися не на фортечні “тараси”, а на силу власної зброї. Тим більше, що ординські чамбули були переважно малочисельними і розраховували на неочікуваний “ґвалтовний” напад на беззахисне населення. Полковнику було мало справи до “острогу”, а воєвода власними незначними силами, котрі зменшувалися рік від року, дати лад 27 баштам із куртинами, оточуючим валом і ровом просто не міг. Тільки уявіть: розмір Сумської фортеці по поздовжній осі сягав 746 м, що дорівнювало довжині московського Кремля!

Зрештою, ситуація змінилася хіба що після 1706 р., коли воєводу було відкликано, а всю владу у Сумському полку передано полковнику Андрію Кондратьєву. З часом, уже в середині XVIII ст. сумські укріплення остаточно втратили своє значення, а “демілітаризований” Козацький Вал заселили купці, ремісники та прості міщани. Від російського служилого населення згідно перепису 1732 року у м. Сумах залишилося лише 14 родин. У першій третині ХІХ ст. від колишньої фортеці, як і від її озброєння та воєвод, не лишилося й сліду, а місто Суми, осаджене ставищанським “викотцем” продовжувало своє життя…

Чи лишився по Арсеньєву бодай якийсь переказ або легенда, як про старого Кондратьєва? Можливо, якась парсуна, чи схвальний відгук або проста згадка у царських указах (якщо не рахувати відряджень)? І як можна порівнювати козацького полковника, що небезпідставно претендував на гетьманство і був відомий від Львова до Москви та від Перекопу до Запоріжжя, з дрібним чиновником-наглядачем? Про невисокий статус Арсеньєва красномовно свідчить варіант написання його імені чиновниками з Розряду: “Кирил Юрьев сын Арсеньев” (а не “Кирил Юрьевич”).

Гадаю, що відповідь стосовно ідентифікації батька-засновника нашого міста цілком очевидна.

Наостанок нагадаю місцевим журналістам, які послуговуються практикою “переписування з переписаного” і всім іншим, котрі “сужденья черпают из забытых газет времен очаковских и покоренья Крыма” не плутати сумського козацького рейментаря Гарасима, котрий через своїх дітей і онуків породичався із усією елітою Гетьманщини та аристократами Речі Посполитої, із двірником Гєрасімом з тургєнєвського “Му-му”. Майже до кінця 1670-х років у переважній більшості урядових московських документів він пишеться на український штиб саме як “Гарасим Кондратієв”, іменуючи самого себе Гарасимом Кондратійовичем.  А простим аматорам і шанувальникам регіональної історії можна порекомендувати звертатися лише до літератури наукової та першоджерел.

Ще про історію козацької України: Позитивні наслідки періоду Руїни