Краєзнавчий музей. Охтирка. фото 2022 рік

Триває вторгнення держави-агресора на територію України.

Жорстока та безглузда війна руйнує не просто мирне життя, а і пам’ять поколінь, історію, життєві традиції. Руйнація архітектурних пам’яток означає більше, ніж знищення просто гарних та надійних будинків – це насамперед переривання духовних та історичних зв’язків.

А з іншого боку категоричне розмежування з минулим на літературному та філософському рівні у праведних цілях пошуку самоідентифікації, загрожує викреслюванням себе та своєї території з транснаціонального контексту.

Будинок культури. Охтирка. фото 2022 рік

Тим важливіше розуміти та усвідомлювати, що на землях Сумщини з її традиціями та колоритом відбувалися події не тільки місцевого масштабу. Одне з таких — літнє перебування визначного літератора та драматурга зі світовим ім’ям А.П. Чехова на Луці, яка нині є частиною міста Суми, подорож письменника Полтавщиною та відвідування Охтирки.

Творчий злам

Як стверджують літературні критики та бібліографи, саме тоді у творчості Антона Павловича стався творчий злам. Ранні оповідання, написані до 1888 року, відрізняються від його пізніших творів. Новели 1890-х років вже інші за своєю тональністю: у них переважають жаль, смуток, скепсис, вони філософічні, здебільшого є глибинне проникнення в психологічну, моральну суть людини та світу.
Безумовно, на це вплинула перша втрата (17 червня 1889) у сім’ї Чехових – смерть брата Миколи, якого Антон Павлович вважав найталановитішим у своїй родині, що складалася окрім батьків з п’яти братів та сестри.

І зараз, коли війна руйнує історичну пам’ять, пов’язану з письменником, особливо трагічно те, що порушується духовний зв’язок Чехова з Охтиркою, в якій він пережив безліч емоцій від радості до смутку.
Перша подорож відбувалась великою кампанією на почату червня 1889 року. І була розважальною з елементами театралізації. А друга — трагічна — в Охтирський монастир для молитви за покійного брата Миколу, який похований у Сумах на лучанському цвинтарі.

Згадки про ці подорожі існують не тільки у листах письменника та його родичів. У фондах Меморіального будинку-музею А.П.Чехова в Сумах зберігається світлина Антона Павловича з ліричним та гумористичним дарчим написом до Наталії Михайлівні Линтварьової. Цей збільшений знімок знаходиться в експозиції музею.

Але про все по черзі. Фотографія з музею.

А. П. Чехов 1889 рік

Фотографія зроблена в Петербурзі у січні 1889 р., між приїздами письменника в Суми, де він два сезони поспіль, у 1888 та 1889 рр., винаймав дачу у лучанських поміщиків Линтварьових.

За свідченням Євдокії Семенівни Короленко, дружини відомого письменника, з яким Антон Павлович познайомився не пізніше 1887 р., «в обличчі Чехова, незважаючи на його безсумнівну інтелігентність, була якась складка, що нагадувала простодушного селянського хлопця». «Навіть очі Чехова, блакитні, променисті і глибокі, — згадує про першу зустріч з Антоном Павловичем Володимир Галактіонович Короленко, — світилися одночасно думкою і якоюсь майже дитячою безпосередністю… Здавалося, з очей його проміниться невичерпне джерело дотепності та безпосередньої веселості… І разом угадувалось щось більш глибоке, чому ще доведеться розгорнутися, і розгорнутися в позитивний бік».

Саме таким, як в описі Короленків, бачили Чехова в Сумах. А  зазначена вище фотографія була 24 червня 1889 р. подарована наймолодшій з трьох сестер Линтварьових — Наталії Михайлівні. На зворотному боці світлини розмашистим почерком Антона Павловича начертано: «М-llе Жабке от графа Веприка 89.24/VІ. Ах ты Рка!»

Чеховський автограф

Жартівливий автографф А.П.Чехова на звороті фото

Цей жартівливий чеховський автограф вперше опублікував відомий сумський чехознавець Павло Андрійович Сапухін у статті «Чехов на Сумщині» в обласній газеті «Більшовицька зброя» 15 липня 1949 р.

Історія цього напису сягає другого приїзду чеховської родини до Сум, який був затьмарений тяжкою хворобою (скоротечні сухоти) брата письменника — обдарованого художника Миколи Павловича.

З Москви, де сім’я Чехових тоді постійно мешкала, Антон і Микола виїхали 24 квітня 1889 р. в вагоні першого класу, зважаючи на фізичний стан художника. І вже наступного дня, з пересадкою в Ворожбі, прибули до Сум. Як відзначив письменник в одному з листів, проїзд від станції до садиби на Луці тоді коштував 30 коп.

В перший місяць дачного життя Микола Павлович почувався бадьоріше, ніж раніше, половину дня проводив на свіжому повітрі. У другій половині травня стан хворого погіршився. Він із кожним днем втрачав вагу, волів дрімати в кімнаті в сидячому положенні, а не в лежачому, тому що став посилюватися кашель. Виходив неохоче на якихось півгодини.

Подорож до Охтирки. Епізод перший

31 травня, виконавши свою обіцянку, до Чехова на лучанську дачу завітав з сином артист петербурзького Олександринського театру П.М. Свободін. Своїм приїздом він хотів спонукати Чехова прискорити роботу над п’єсою «Лісовик», частина першої редакції якої створювалася в той час на Луці. Свободін мріяв поставити саме цей твір у свій бенефіс в Олександринському театрі. Павло Матвійович прагнув внести хоча б який живий струмінь у смуток, що панував в садибі через тяжкий стан художника.

За словами Чехова, «він скинув з себе маску «освіченого» актора і пустував, як хлопчик». Веселими витівками супроводжувался навіть лов раків на Пслі. Усмішку у лучанських жителів викликав сам зовнішній вигляд Свободіна на річці. Зодягнений в бездоганну чорну фрачну пару, крохмальну білизну та циліндр, як мурований, стояв він на березі, тримаючи в затягнутих в білі рукавички руках довге вудилище з ліскою. До її кінця був прив’язаний опущений на дно шмат м’яса. Воно приваблювало раків, що вчіплювалися в принаду клішнями. Коли піднімали вудилище, раки з’являлися на поверхні води, і другий учасник ловлення — Чехов — повинен був вчасно підхоплювати їх сачком.

Ще про зв’язок письменника із Сумщиною читайте у матеріалі: Чехов та Суми. Погляд із сьогодні

На початку червня П.М. Свободін з А.П. Чеховим і Линтварьовими поїхав до Охтирки. Приводом стало традиційне для Линтварьових придбання тамтешнього молодого вина.

Продовжуючи на людях великосвітську лінію поводження, Павло Матвійович в охтирському готелі назвався графом, а Антон Павлович, для якого театр був першою любов’ю з гімназійних років на батьківщині в Таганрозі, залюбки підігравав актору, ввійшовши в роль розпещеного графського лакея. Обоє так переконливо лицедіяли, що хазяїн готелю був на вершині блаженства від того, яка ясновельможна особа оселилася в його закладі, а прислуга, за звичаєм, цікавилася подробицями життя «графа», які «слуга» вигадував на ходу. В Охтирці вже відомий читачам костюм «графа» — біла манішка та циліндр — магічно діяли на оточуючих.

Маючи на увазі саме цю містифікацію, А.П. Чехов привласнює титул графа в жартівливому написі на вищезгаданій світлині.

Граф Веприк

Власна назва Веприк в напису розшифровується чехознавцями по-різному. Антон Павлович цілком міг утворити її як зменшувальне від слова «вепр».

П.А. Сапухін першим висловив думку, що Веприк — село Гадяцького повіту, яке запам’яталося А. П. Чехову під час поїздок на четверику, в дідівській, дуже зручній, колясці на Полтавщину, в Бакумівку Миргородського повіту до родичів Линтварьових — Смагіних та гоголівськими місцями. Панорама Веприка в часи Чехова була дуже мальовничою: майже 550 потопаючих в садах дворищ розташовувалося на обох берегах однойменної річки — лівої притоки Псла.
Окрасою села були церкви: дві дерев’яні кінця 18 століття і дві цегляні першої половини 19 століття.

Влітку 1888 року А.П. Чехов двічі з задоволенням відвідав Бакумівку, а от третя подорож сюди наступного року виявилася невдалою. Скориставшись приїздом з Петербурга на Луку найстаршого брата Олександра, який міг замінити його біля хворого, Антон Павлович вирішив трохи розвіятись і умовив Линтварьових та Свободіна 16 червня 1889 року поїхати до Смагіних. Компанію підтримав брат-погодок письменника, Іван, якій приїхав на Луку 8 червня. Того дня, під час пересадки у Ворожбі, він зустрів П. М. Свободіна, що вже повертався до Петербургу. На пропозицію Івана Павловича їхати назад у Суми актор охоче погодився.

Всю дорогу в Бакумівку дув холодний вітер і небо було похмурим. На половині шляху пішов дощ. Зранку після приїзду доставили з Миргорода телеграму про смерть Миколи Павловича. Так сумно обірвалася ця подорож. А.П. Чехов поспішив кіньми та залізницею з пересадками до Сум, а П.М. Свободін з сином виїхали у Петербург. З петербурзької дачі в Білоострові Павло Матвійович в листі до Антона Павловича від 23 червня 1889 року тепло згадував господарів лучанської садиби та невдалу поїздку на Полтавщину.

А вже у лютому 1891 року, за півтора роки до своєї раптової смерті від розриву серця в артистичній гримерній під час антракту, П.М. Свободін, згадуючи спільну з А.П. Чеховим поїздку в Бакумівку в червні 1889 року, в притаманній йому жартівливій манері закликав письменника зустрітися «ім’ям Жабки, чоловічого кравця Веприка та забутих Вами в 1889 році найкращих штанів в Бакумівці — умоляю!»

Подорож до Охтирці. Епізод другій

Письменник повернувся до родини 18 червня, а наступного дня його брата-художника відспівали в Іоано-Предтеченській церкві на Луці та поховали на місцевому цвинтарі.
А вже 20 червня А.П. Чехов разом з братами та матір’ю виїхав в Охтирку, вдруге за літо. Олександр Павлович Чехов писав в цей день батьку до Москви: «Сьогодні вночі ми всі, окрім Миші та Маші, виїжджаємо в Охтирку в монастир. Мама сильно тужить».

Троїцький монастир був розташований в мальовничій місцевості, на горі Охтир, в кількох верстах від Охтирки, біля Ворскли. З першого періоду існування цієї обителі (1654-1787) в її соборному храмі знаходилась ікона Божої Матері Всіх Скорботних радість, від якої віруючі отримували зцілення.

«Височайший дозвіл» на відновлення монастиря надійшов від імператора Ми-коли І в листопаді 1842 року. З 1844 року напередодні Трійці почав щорічно здійснюватися хресний хід з чудотворною іконою Богоматері, явленою в Охтирці ще в 1739 році, з охтирського Покровського собору в Троїцький монастир. Зворотна хода зі святою іконою бувала на Тиждень Всіх святих. Жителі навколишніх сіл, навіть із далеких місць, вважали за священний обов’язок хоча б раз помолитися у храмі св. Трійці.
Вклонившись намоленим святиням в скорботні для родини дні, Чехови повернулися до Сум 23 або 24 червня 1889 року.

Мадемуазель Жабка

«М-llе Жабка» — жартівливе прізвисько Н.М. Линтварьової, придумане письменником. Вона їздила в компанії з А.П. Чеховим і П.М. Свободіним до Охтирки на початку червня 1889 року. Портрет Наталії Михайлівни у Антона Павловича дійсно не відзначений жіночністю. Навпаки, в його зображенні вона «молода дівиця чоловічої статури, сильна, костиста, загоріла, горласта». Де бувала Наташа казав він, там навіть у повітрі відчувалася присутність чогось здорового та життєрадісного. Закінчивши Бестужівські курси в Петербурзі, Н. М. Линтварьова стала вчителькою, виявляючи любов до всього українського. Вона побудувала у себе в садибі школу і навчала дітлахів «байкам Крилова в малоросійському перекладі та їздила на могилу Шевченка, як турок до Мекки».

Під час другого приїзду в Суми молодий літератор і лікар А.П. Чехов остаточно увірував, що господарі його дуже милі, хороші люди, і включив їх в коло своїх друзів. А в спілкуванні з близькими Антон Павлович любив заміняти звичайні їх імена жартівливими прізвиськами. При цьому найбільше діставалося від нього … йому самому! Себе письменник в листах молодих років величав то граф Чорномордик, то дон Антоніо, то Шиллер Шекспірович Гете. З веселою вдачею йому неважко було угледіти в назві міста Охтирка цілих три слова «Ах ты Рка».

Наталья Михайлівна Линтварьова дбайливо зберігала у родинному альбомі дорогу її серцю фотографію А.П. Чехова, пов’язану з роками їх спільної молодості. Після подій 1917 року альбом опинився серед небагатьох речей, які вона взяла з собою у майбутні поневіряння. Незадовго до смерті в Сумах у лютому 1943 року вона передала цей альбом своїй далекій родичці.

Багаторічна хранителька пам’яті про Антона Павловича та Марію Павловн Чехових в Сумах Ксенія Вікентієвна Каленіченко в 1944 році розшукала цю родичку і вплинула на її рішення передати фото Антона Павловича з автографом до Сумського художнього музею. Тут ще в 1940 році організували Чеховський куточок, адже похований на Луці брат письменника був художником. Звідси безцінна реліквія потрапила у відкритий 1960 року будинок-музей А. П. Чехова в Сумах.

Докладніше про Меморіальний будинок-музей А.П. Чехова в Сумах дивись за цім посиланням: Будинок-музей А.П. Чехова в Сумах приймає відвідувачів

Підготувала
старший науковий співробітник Меморіального будинку-музею А.П.Чехова у Сумах
Лариса Ільченко

Ще про видатного літератора, пов’язаного з Охтиркою у нарисі: Іван Багряний. Маятник долі

«..Був я у Львові (Лемберзі), галицькій столиці, і купив тут два томи Шевченки…», — пише 21 вересня 1894 року з Аббації Антон Павлович Чехов у листі до Наталії Лінтварьової.

Мова про той самий лист, в якому далі фігурує фраза «Аббація та Адріатичне море чудові, але Лука і Псел краще.»  Втім, симпатія до сумської Луки і «…широкого, глибокого Псла, такого що рясніє островами, рибою та раками, з красивими берегами і безліччю зелені..» – окрема тема, яка наповнювала письменника глибокими враженнями та стала органічною частиною його ментальності.

Однак, придбання в австро-угорському Львові двох томів Шевченка було далеко не першою зустріччю Антона Павловича з Великим Кобзарем.

Дитинство в українському середовищі

Українська мова була знайома Чехову з дитинства, яке він провів у Таганрозі, що знаходився тоді у складі Катеринославської губернії. Населення у цьому портовому місті було різношерстим:

близько 15 тис. осіб – українці
близько 4 тис. осіб – росіяни
3 тис. осіб – греки
640 осіб – євреї
200 осіб — італійці,
130 осіб – вірмени
15 осіб – англійці
3 особи – татари
1 людина – араб

Ця статистика середини 60-х років XIX століття свідчить про те, що у дитячі та підліткові роки Чехова навколо переважно звучала українська мова.

Крім того, бабуся А.П. Чехова — по батькові Єфросинія Омелянівна Шимко походила з роду українських конярів. Разом зі своїм чоловіком Єгором Михайловичем Чеховим вони жили порівняно неподалік від Таганрогу в сільській місцевості. І вже в гімназійні роки Антон разом зі своїм братом Олександром їздили до них на канікули. І бабуся, і дід були побожними людьми та шанували українські традиції, як у господарюванні, так і в одязі та спілкуванні.

Іван Білоусов та перша офіційна «зустріч» Шевченка та Чехова.

Книга перекладів І.О Білоусова «з Кобзаря Шевченко (Українськи мотиви)» 1887 рік

З творчістю Т.Г. Шевченка російською мовою Чехов познайомився завдяки молодому поетові І.О. Білоусову. Слід зазначити, що Білоусова і Чехова пов’язувало не тільки література. У той час Іван Олексійович, будучи потомственим кравцем, вже відокремився від батька і відкрив власну майстерню, що мала вивіску «Кравець Білоусов», де, за спогадами сучасників, «шилися в нього брати Чехови» та багато інших.

У 1880-му році «тітка… мачухи», привозить його у свій дім до Києва. «Два місяці, проведені» тут, згадував пізніше Білоусов, «залишили незабутнє враження на все життя». «Я блукав околицями Києва, – ярмарками, базарами, заслуховувався сліпцями-лірниками, що сидять зі своїми поводирями — хлопчиками біля курних доріг; довго засиджувався на березі Дніпра, милуючись синіми степовими далями за Дніпром. Годинами простоював біля вітрин книгарень на Хрещатику, купував книжки українською мовою… Прислухаючись до української мови, я починав розуміти прочитане українською».

По приїзду Білоусов продовжує писати вірші і за два роки його починають друкувати в літературних журналах. У 1887 році він видає у Києві книгу своїх перекладів (обсягом всього 52 сторінки) «З Кобзаря Шевченка (українські мотиви)». І надсилає її Антону Павловичу в дар.

Такий подарунок не залишається поза увагою письменника і 3 серпня 1887 року Чехов пише Білоусову листа:

«Приношу Вам, добрий Іване Олексійовичу, мою щиру подяку за надсилання мені Вашої симпатичної книжки. Ваша люб’язність дала мені нагоду познайомитися з Вашим талантом і можливість, уникнувши звичайних компліментів, засвідчити з упевненістю Ваше право на титул поета. Ваші вірші сповнені живого поетичного почуття; Ви теплі, знайомі з натхненням, маєте форму і, що безперечно, літературні. Самий вибір Шевченка свідчить про Вашу поетичність, а переклад виконано з належною сумлінністю. Скажу Вам відверто, що Ваша книжка більш ніж будь-яка з новітніх віршованих збірок, схожа на те, що у нас називається «працею», хоч вона й безбожно мала.

Критикувати Вас, звичайно, будуть. Головний недолік книжки – її невеликий обсяг. Поет, якщо він талановитий, бере не лише якістю, а й кількістю, а з Вашої збірки важко скласти собі поняття ні про Вашу, ні про шевченківську фізіономію. Посилання ж на те, що Ви ще молоді або Ви ще «початківець», послужити Вам виправданням не може: якщо вирішуєтеся дати книгу, то давайте й фізіономію автора.

У віршах є шорсткості. <…>

Мені здаються прекрасними вірші «Вдова», с. 20, с. 23, «Українська ніч».

Я поганий критик, а тому, вибачте, не можу заплатити належну данину Вашій книжці. Як любитель і шанувальник всього симпатичного, що зрідка миготить на нашому книжковому ринку, я можу тільки щиро побажати Вам повного розвитку Вашого таланту, впевненості, сили та успіхів; не поспішаючи і працюючи помаленьку, Ви досягнете свого — в цьому я впевнений і заздалегідь тішуся …

А. Чехов.

Антон Павлович, звичайно ж, скромничав щодо того, що він поганий критик. Білоусов знав кому і навіщо посилав екземпляр своєї книги. Думка Чехова як талановитого драматурга, знавця Шевченка, а також української та російської мови була дуже важливою для поета-початківця та перекладача.

Натхненний увагою та відгуком модного літератора, Іван Олексійович Білоусов продовжує займатися літературною працею і, в тому числі, перекладами Кобзаря, що так полюбився йому. За своє життя він опублікував понад десять книг своїх перекладів Т.Г. Шевченка, а також кілька біографічних видань про нього, у тому числі згодом перекладених українською мовою.

Але літературні «зустрічі» Шевченка та Чехова продовжують відбуватися й надалі.

Друга та третя «зустрічі» відбулись в Україні

Фотографія, подарована О.М.. Плещеєвим А. П. Чехову у 1888 році.

У грудні 1887 року Антон Павлович знайомиться з О.М. Плещеєвим. Згадуючи про цю зустріч, спільний друг з літературного світу І. Л. Леонтьєв (Щеглов) розповідав: «…не минуло півгодини, як наймиліший Олексій Миколайович був у Чехова в повному «душевному полоні» і хвилювався у свою чергу, тоді як Чехов швидко увійшов у свій звичайний філософсько-гумористичний настрій. Заглянь хтось випадково тоді до кабінету Плещеєва, він, напевно, подумав би, що розмовляють давні друзі…».

На момент знайомства Чехову було майже 28, а Плещеєву – 63 роки. І буквально через місяць між новими друзями почалося інтенсивне дружнє листування, яке тривало п’ять років. Не минає й півроку, як Чехов запрошує Плещеєва до себе на відпочинок в Суми до дачного флігелю на Луці у садибі Линтварьових. Він приїжджає в середині травня 1888 року та гостює три тижні. Чехов назвав цей час «однією з найкращих та найцікавіших сторінок своєї біографії».

І тут, у Сумах, знову відбувається «зустріч» Чехова та Шевченка. Як виявилося, третя донька сімейства Линтварьових — Наталья Михайлівна була пронизана ідеями народництва, українства та Шевченка. Чехов, тримаючись трохи іронічного тону, який  встановився між ним та Наталією, писав «що вона закінчила Бестужівські курси (перший «жіночий університет» у Росії, якій існував у  1878—1918 рр..), – молода дівчина чоловічої статури, сильна, костиста, як лящ, мускулиста, засмагла, горласта… Сміється так, що за версту чути». Наталя Михайлівна побудувала у себе в садибі на свій рахунок школу і вчила сільських дітлахів байкам Крилова в українському перекладі. Їздила «на могилу Шевченка, як турок до Мекки».

Наталя Михайлівна Линтварьова

І ось до цієї сприятливої атмосфери приєднується О.М. Плещеєв, який під час свого заслання познайомився з Шевченком в Уральську у 1850-му році. Тоді вони обоє перебували в статусі солдатів у далекому Оренбурзькому краї. Шевченко у листуванні називав Плещеєва братом, незабутнім другом, кожне слово якого йому «глибоко по серцю». Тарас Григорович передав Олексію Миколайовичу вірші із «Захалявної книжки», і російськомовний читач вперше дізнався про них завдяки Плещеєву. Він переклав вісім шевченківських віршів та поему «Наймичка».

Ще більше розкрився Плещеєв для Чехова тут на Луці. Розкрився як «дуже хороша, тепла і щира людина», в якій Антон Павлович побачив посудину, повну традицій, цікавих спогадів і хороших спільних місць…».

Перебуваючи на Луці, «Плещеев «слухає та їсть» і палить свої сигари, від яких у його шанувальниць розболюються голови. Він тугорухливий і по-старечому лінивий, але це не заважає дівчатам катати його на човнах, возити в сусідні маєтки і співати йому романси». Плещеєв приймає всі ці радощі життя і багато розповідає родинам Чехових та Линтварьових про Шевченка.

Раніше ми писали про при: Чехів та Суми. Погляд із сьогодні

«Зустріч» четверта, але не остання

Кобзарь Т.Г.Шевченко, виданий у Львові 1893 р. у друкарні Товариства ім. Шевченка

Так поволі зближуються  між собою Чехов та Шевченко. І, як зазначено на початку статті, 1894 року Чехов купує для себе шевченківський двотомник,  виданий у Львові 1893 р. у друкарні Товариства ім. Шевченка. Для чого він це робить? Мабуть тому, що на глибинному рівні відчуває спорідненість.

І можна простежити, як обидва вони небайдужі до багатої української природи з садами та солов’ями. Як обидва звертаються до своїх читачів через сакральні символи. Наприклад, того ж самого «Вишневого саду» (1903 рік), малюючи глибинну картину зв’язків поколінь на різних рівнях та апелюючи до можливої гармонії.

Свого часу К. С. Станіславський згадував:

«Послухайте, не Ви́шневий, а Вишньо́вий сад», — оголосив Чехов та закотився сміхом. У першу хвилину я навіть не зрозумів, про що йдеться, але Антон Павлович продовжував смакувати назву п’єси, напираючи на ніжний звук ЬО (Ё) у слові «Вишньо́вий», ніби намагаючись з його допомогою обласкати колишнє красиве, але тепер непотрібне життя, яке він зі сльозами. руйнував у своїй п’єсі. Цього разу я зрозумів тонкість: «Ви́шневий сад» — це діловий, комерційний сад, який дає прибуток. Такий сад потрібен зараз. Але «Вишньо́вий сад» доходу не приносить, він зберігає в собі та у своїй квітучій білизні поезію колишнього панського життя. Такий сад росте і цвіте для забаганки, для очей розпещених естетів. Жаль знищувати його, а треба, оскільки процес економічного розвитку країни вимагає цього».

Афіша спектаклю в Києві

Як матеріальний об’єкт вишневі сади не були розповсюджені в кліматичній середній смузі, натомість на південних землях (в Україні) такі сади були досить поширеним явищем.

Детально вивчаючи етнокультурні реалії у творах Чехова, доктор філологічних наук Марина Ларіонова переконливо доводить, що вишневий сад – це не просто визначення чи оціночний епітет, а символ ідеального з його драматичною долею у матеріальному світі, де воно не лише приречене на спотворення і загибель, а й неминуче воскресіння, відновлення та оновлення як у історичному, і метафізичному сенсі. Таке ж значення має у Т. Г. Шевченка – «садок вишневий біля хати», що символізує незнищенність українства, незважаючи на безліч загрозливих, часом згубних історичних перипетій. І це дає право говорити про незримі зв’язки між дискурсами Чехова та Шевченко не лише на поверхневих, а й глибинних рівнях.

Зустріч п’ята, майже детективна

Відомий ще один епізод, який, можливо, опосередковано розповідає про ставлення А. П. Чехова до творів Т. Г. Шевченка.

У 1900 році той самий Білоусов надрукував «Кобзаря» у видавництві книгопродавця Клюкіна, а той не заплатив йому ні копійки. І тоді 15 лютого 1904 року Білоусов поскаржився Чехову на видавця. Книга була велика і Білоусов під час роботи над нею самостійно виплатив 100 рублів як гонорари за переклади різним особам. І він звернувся до Антона Павловича з проханням написати йому (Білоусову) листа, в якому висловлювалася б загроза подати на Клюкіна до суду за друкування без згоди автора чеховського оповідання «Білолобий», якщо той не розрахується за виданий і реалізований «Кобзар».

Чехов такий лист написав. Білоусов показав його Клюкіну, той в свою чергу клятвено пообіцяв ніколи більше не друкувати «Білолобого» і розрахувався – «видав мені за «Кобзаря» 500 рублів векселями на поточний рік». Здається, навряд чи Чехов пішов би на такий крок, якби йшлося не про «Кобзар» у перекладах російською, а будь-яке інше видання.

P.S. Чехов народився за рік до смерті Шевченко і ніколи в реальному житті вони не змогли б зустрітись. Але на ментальному рівні,  як бачимо, вони перетиналися досить часто. І зближують їх не лише талант і літературне новаторство, а й загальні глибинні символи «українства», які за віки існування в реаліях імперії вціліли та розвинулися.  А також набули нових смислів в процесі багаторівневого розвитку у творах таких неординарних літераторів як Шевченко та Чехов.

Підготувала
старший науковий співробітник Меморіального будинку-музею А.П.Чехова у Сумах
Лариса Ільченко

Докладніше про Меморіальний будинок-музей А.П. Чехова в Сумах дивись за цім посиланням: Будинок-музей А.П. Чехова в Сумах приймає відвідувачів

Развалины XXI века

Сложно сказать, почему «Хиросиму» не достроили при СССР. Бытует мнение, что там внизу  плавающие грунты,  и они не выдержат высотное здание.

Поочерёдно сменяющиеся владельцы земли, на которой расположен недострой утверждали, что одно-двухэтажки там строить можно.

Одно время  на месте «Хиросимы» планировалось создание  элитного коттеджного городка для тех, кто процветает при  сегодняшней Украине. После того, как проект не случился, земля была передана (продана) девелоперской  компании  «XXI век» (Киев).

Возможность использования участка обсуждалась во время известной эпопеи со строительством стадиона для хоккея на траве в парке Кожедуба. Однако,   по словам представителей тогдашних  властей, переговоры с компанией «XXI век» ни к чему не привели – компания не пошла ни на продажу, ни на обмен участка, ни на возвращение земли городу.

Таким образом, практически в самом центре Сум, в одном из самых  потенциально красивых мест города возник дикий пустырь.

Надо сказать, что «XXI век»   специализируется на строительстве больших  торгово-развлекательных комплексов, гостиниц и  многоквартирного  жилья. А так как на территории Хиросимы строить многоэтажные сооружения  рискованно, то земля  под ней пока просто  принадлежит компании. Для Сум это к слову не худший вариант,  хотя и не лучший. Идеально там бы смотрелся спортивный объект. А неудачнее всего – высотное здание, заслоняющее пляж от солнца после полудня. 

                                                 Романтика  за 1 гривну

«Хиросима» не единственный объект, который стал диким местом после  окончательной  победы над коммунизмом в Сумах. Ещё есть молодёжный комплекс «Романтика», вокруг которого тоже ходит много  слухов о его аварийности, но попасть в который невозможно, так как там живёт стая агрессивных собак.

«Романтика» также переходила из рук в руки, какое-то время была в залоге у банка «Владимирский», а13 июня прошлого года, после конкурса, была передана ООО «Фаэтон». Согласно условиям конкурса ООО «Фаэтон» получило  «Романтику» в аренду сроком на 15 лет. Первые семь лет арендная плата составляет 1 грн  в год, а последующие 8 лет –  согласно методике оценки аренды коммунального имущества, которая будет действовать в 2020 году.

Представители  арендатора обещали вложить в ремонт и восстановление  здания 8.5 млн. грн в течение 6-9 месяцев  после конкурса и далее  использовать помещения «Романтики» под молодёжно-развлекательный конкурс и  кафе.  Кроме того, предусматривалось создание ста рабочих мест.

С тем, как арендатор выполнил обещание, можно легко ознакомиться,  предварительно  вооружившись отпугивателем от собак. Фирма «Фаэтон», как и «XXI век» зарегистрирована в Киеве.  И это всё, что известно об этой фирме.

Руины на Луке

Третьим значимым объектом, которому сильно не повезло при смене общественного строя, является усадьба Линтварёвых на Луке. Её также взялись реставрировать при СССР и даже вроде бы выделили 1 млн. советских рублей. Но тут наступила независимость, кто-то обогатился, а на месте усадьбы мирового значения остались руины.

Стихийный арт-комплекс

Оставив в стороне  обсуждения грустную постсоветскую судьбу СЭЛМИ и  странный огромный пустырь напротив его на улице Первомайской, вернёмся к «Хиросиме». А она, заброшенная хозяевами, постепенно превращается в собрание премилейших арт-объектов (см.фото),созданных неизвестными сумскими гениям.

Там бы ещё субботник устроить, порядок навести внутри башен и можно иметь прекрасную летнюю арт-площадку для  различного инвайронментал-арта. И гостям ещё показывать это место как городскую достопримечательность.