Творчість Борхеса справді потрясає своєю парадоксальністю, свободою поводження з історичною та культурною традицією, авторською ерудицією і глибиною бачення.

Хорхе Луис Борхес

Просто дивовижно, як при колосальному масштабі тематики та фундаментальності порушених проблем великому аргентинцю вдається не бути поверхово фрагментарним, ідеологічно ангажованим і не скочуватися в пишномовне крикливство, характерне, на жаль, для багатьох його сучасників-«піфійців».

Він пише історію такою, як вона бачиться з нашої сучасності, відкидаючи всі мислимі й немислимі, безнадійно паразитарні «якби».

Борхес проживає історію як ланцюг улюблених сюжетів, котрі не були в минулому, а є завжди — по-справжньому і в сьогоденні! Певною мірою його творчість — квінтесенція постмодернізму як «епохи навпаки», в якій руйнуються всі ієрархії, тріумфально торжествують гра й іронія, а самотня і «закинута у світ» людина приречена шукати власних, неповторних і рятівних смислів.

Борхес знаходить ці смисли — і в цьому криється його магія і його чудо. Водночас мислитель дивиться на світ і культуру з якоїсь загадкової далечіні, котра змушує згадати про вічність і її культурно-філософські інтерпретації.

«Пристрасть до Буенос-Айреса» — назву цієї ранньої поеми Борхеса можна прочитати як його творче кредо, бо у своїх творах письменник знову і знову повертається до «своєї Ітаки», її неповторний історико-культурний колорит буквально переповняє його тексти, створює їхню екзотичну фактуру і неповторну ауру.

Коли читаєш Борхеса, почуваєш, наскільки він одержимий і захоплений мовою, письмом, літературою. «Світ — лише говірка, якою Він, або Воно з часів Адама, веде сумбурний перелік, куди ми, чомусь включені», — так Борхес сформулює власну онтологію і телеологію у вірші «Компас».

«А за словами те, що позасловесне», — це висловлювання Борхеса є ключем притягальної магії його текстів. Сприйняття мови як головної людської таємниці, дару і дива — от магістральний напрям руху Борхесової думки, котра вкладається у вигадливий візерунок інтелектуальної гри або ж танцю.

Колись Ніцше запевняв, що він зможе повірити лише в божество, яке вміє танцювати. Ритміка думки Борхеса справді схожа на танець, який породжений аргентинською культурою, але став феноменом культури світової.

На думку спадають акорди танго. «Я сказав би, що танго не могло виникнути без передзахідних сутін­ків і ночей Буенос-Айре­са, і що на небесах нас, аргентинців, очікує Платонова ідея танго, його абсолютна форма», — зауважує письменник.

Як і у випадку танго, творчість Борхеса — це чудесна метаморфоза етнічного, котре стає універсальним, загальнолюдським, усесвітнім.

Уже в 20-ті роки Борхес бере участь в авангардистському русі ультраїстів і публікує кілька збірок віршів. «Це слова поета, який не вірить, що він — поет, що він хоч єдиний раз у житті написав «вірш», — напише про ранні вірші Борхеса кубинський критик Сінтіо Вітьєр. Мені здається, тут схоплена одна важлива риса Борхесової поетики — глибока переконаність в ефемерності людського існування, апологія ніщо і порожнечі як містичних начал універсуму і вмістищ його таємних смислів.

«Мені судилося залишитися Борхесом, а не мною, але я значно рідше впізнаю себе в його книжках, аніж у багатьох інших або в самозабутніх переборах гітари. Якось я спробував звільнитися від нього і змінив міфологію окраїн на ігри з часом і простором.

Тепер і ці ігри належать Борхесові, а мені потрібно придумувати щось нове.

І тому моє життя — втеча, і все для мене — втрата, і все віддається забуттю або йому, іншому. Я не знаю, хто з нас двох пише цю сторінку», — розмірковує Борхес в есеї «Борхес і я». Трагічна роздвоєність свідомості митця і творця, принципова незмога бути насправді, фатальна незавершеність людини, історії, культури — з таких інтонацій проростають сюжети багатьох творів письменника.

Починаючи з 30-х років, Борхес працює переважно в жанрі прози. Послідовно виходять книжки оповідань, які згодом принесуть йому світову славу — «Обговорення» (1932), «Всесвітня історія безчестя» (1935), «Історія вічності» (1936), «Алеф» (1949), «Смерть і Бусоль» (1951), «Нові розслідування» (1952). Сон, книга, лабіринт, дзеркало — це улюблені метафори автора, які становлять неповторні мозаїки Борхесових текстів.

В оповіданнях загадкового аргентинця неважко помітити гностичні мотиви, дуалістичні ідеї світла, яке згущується в пітьму, і пітьми, котра породжує світло.

Повернення до себе, до власного ніщо через хитросплетення світової культури, через часи і простори, які цю культуру творять — от у чому сенс Борхесової гри із сюжетами, одкровеннями і символами.

А повернення неминуче обертається повторенням як неминучою парадигмою бачення історії. «Всесвітня історія — це історія різної інтонації при проголошенні кількох метафор» — підкреслює він в оповіданні «Сфера Паскаля», а в есеї «Чотири цикли» зауважує: «Історій усього чотири. І хоч би скільки часу нам залишилося, ми будемо переказувати їх — у тому чи іншому вигляді».

1937 року Борхес знаходить місце, перебуваючи в якому можна оглядати світову історію і культуру, — він влаштовується на роботу в бібліотеку в передмісті Буенос-Айреса, а 1955-го його призначають директором Національної бібліотеки Аргентини.

На той час письменник геть осліп, що дало йому можливість угледіти в цьому призначенні «іронію долі, котра подарувала мені водночас 80 тисяч книжок і вічну пітьму».

Образ бібліотекаря, як на мене, добре ілюструє творчу манеру Борхеса — адже в більшості його творів образами і метафорами стають літературні сюжети й цілі книжки.

Серед улюблених книжок, до яких знову і знову повертається мислитель — збірка «Тисяча й одна ніч», «Божественна комедія» Данте, «Дон Кіхот» Сервантеса, проза Стівенсона.

Продовжуючи свій «шлях читача», у середині 50-х років Борхес очолює кафедри німецької й англійської літератури в університеті Буенос-Айреса, тим самим вдало доповнюючи образ бібліотекаря образом викладача, учителя літератури.

Починаючи з 60-х років Хорхе Луїс Борхес — визнаний метр світової літератури, увінчаний численними нагородами і званнями, серед яких Міжнародна премія книговидавців (1961), літературна премія Латинської Америки (1970), премія Мігеля Сервантеса (1980), найвищі ордени Великобританії, Франції, Італії, Перу, Чилі, ФРН, Ісландії.

Провідні університети світу обирають його сво­їм почесним професором.

«Про Борхеса я дізнаюся з пошти і бачу його прізвище в списку викладачів або в біографічному словнику», — іронічно зауважує з цього приводу сам письменник.

Але водночас зі світовим визнанням до Хорхе Луїса Борхеса повертається дар поетичної творчості.

Вірші, що ввійшли до книжки «Творець», — «Інший і колишній», «Хвала пітьмі», «Золото тигрів», «Таємна троянда», «Історія ночі» — це глибокі і самобутні філософські медитації про сенс життя, історії, культури.

«Я хочу померти весь, навіть думка про безсмертя здається мені нестерпною», — скаже Борхес в одному зі своїх пізніх інтерв’ю.

14 червня 1986 року аргентинського мислителя не стало.

Він повністю перетворився на свої тексти, котрі славлять Ніщо.

На жаль, посмертна слава виявилася навіть гучнішою, аніж прижиттєва, тож «повністю померти» Борхесу, боюся, вдасться дуже і дуже нескоро.

У цьому — загадка історії, котра триває…

Про автора материала: Сергей Курбатов. «Паломничество в сторону слова»

Ще від автора: «Хазарський словник» мого дитинства: пам’яті Мілорада Павича

Это одно из немногих мест в мире, где я всегда  дома. В детстве, после школы, я заходил в небольшую заводскую библиотеку и «зависал» там до закрытия. Бродил между полок, читал названия и аннотации, просто трогал корешки, выбирал что-то и тут же садился читать. А  после закрытия, прямо с открытой книгой шёл по улице, потому что не мог оторваться от приключений детей капитана Гранта или (чуть позже) героев Стругацких.

Тогда книги для меня были, прежде всего, путешествиями и единственной возможностью общаться с умными и интересными, смелыми и благородными людьми. Герои книг были намного ближе по духу и мировосприятию, чем одноклассники и друзья по двору. Да что там говорить. Они просто были лучше, колоритнее и живее! Тогда я ещё не знал,что мир делится на своих и чужих…

Подспудное стремление к своим стало осознанным после знакомства с двумя людьми: гениальным писателем и книжником Хорхе Луисом Борхесом и моим другом Пашей Кричевским.

У Борхеса я впервые прочитал о Вселенной, как о библиотеке-лабиринте (эту мысль потом замечательно спародировал ещё один великий книжник – Умберто Эко в романе «Имя Розы»).

А дома у Паши Кричевского я впервые увидел живое   множество книг, которые царили и являлись главным,   доминирующим элементом интерьера. Когда у Паши,   наконец, появилась своя первая большая квартира и книги из его собраний, покинув чуланы и чемоданы, выстроились вдоль стен, я, придя в гости, стоял, облизываясь, не зная,за какую схватиться, и с ужасом понимал, что прочесть их никакой жизни не хватит.

С тех пор я так и живу, гуляя по лабиринтам всемирной  библиотеки и общаясь с книгами, которые – как люди, только  бездоннее. А самое интересное, что они меняются со временем! Возвращаясь к уже читаной  книжке спустя некоторое  время, ты встречаешь совсем другую историю и находишь в ней совсем другие мысли, и чувства испытываешь иные.

Эффект «оживания» книги, приобретения ею свойства отдельного существования и способности уходить от изначального состояния автора Борхес описал в своём рассказе «Пьер Менар, автор «Дон Кихота»», где главный герой пытается написать слово в слово «Дон Кихота» Сервантеса так, чтобы его текст был аналогичен тексту Сервантеса не только внешне, но и внутренне. А так не выходит, хотя и слова вроде те же, и пунктуация! Как я понимаю, тут речь о том, что все мы каждый миг меняемся, как море или небо, и в каждый новый миг чувствуем всегда по-разному. Отсюда и различное восприятие книг в разные годы чтения.

Книги обладают энергетикой. Слово – великая и волшебная сила. Его невозможно плохо перекопировать.

В живописи, например, можно сделать плохую копию с гениальной картины. И музыку Моцарта можно сыграть плохо. А стихи Пушкина – сколько не копируй – это стихи Пушкина. И «Братья Карамазовы» при всех перепечатках – всё равно «Братья Карамазовы». Даже с учётом «эффекта Пьера Менара». Там, где имеет место концентрация разумных, добрых и вечных  книг – заряжаешься творческой, позитивной энергией слова…

Книги легче любить, чем людей.

Книгу можно в любой момент отложить в сторону, а человека – нельзя. Люди, даже любимые, часто ломают нас под себя. А  книги мягко изменяют мировоззрение читателя, вначале сливаясь с нами и только потом уже начиная менять.

Книги – это игра со временем.

У Борхеса, в его знаковой новелле «Сад расходящихся тропок» ( в других переводах – «ветвящихся»), сформулирована идея о ветвящемся времени. Суть её  в вольном (очень вольном) пересказе такова. Человек мыслящий проживает гораздо более объёмную жизнь, чем  видится со стороны. Это потому что он живёт в нескольких расходящихся или правильнее – ветвящихся временах, где всегда разные обстоятельства и другое человеческое окружение. В результате, человек чувствует в себе гораздо большую глубину, чем её видят   окружающие, и подспудно ждёт, чтобы другие тоже её увидели. И когда такое случается – о, это любовь! – увидевший становится если не самым важным, то бесконечно необходимым,  как зеркало (ещё один любимый-нелюбимый предмет-образ Борхеса) для женщины.

И действительно, в некоторых людях она, эта глубина, как бы выплёскивается наружу. И её необъяснимо видно. Как, например, в моём друге Паше Кричевском. Вроде он и не говорит без остановки сплошные  мудрые речи. А кажется, что за каждым вторым его словом – космос.

Прочитанные книги имеют свойство поселяться в подсознании  и, в итоге, становиться собственными мыслями человека.

Причём речь как раз о том неповторимом сочетании человека и текста, за которым гнался Пьер Менар. Вероятнее всего, читатель так, как сейчас, уже никогда  не  прочтёт эту книгу. И она никогда у него больше на осознанном уровне не вызовет того, что вызывает сейчас. Но там, в подсознании, возникшие при чтении ассоциации, образы и мысли остаются, и это уже свойства индивидуальной личности читателя, а не содержание текста.

Вот о чём  подумал я, прогуливаясь дома  вдоль книжной полки и случайно остановив взгляд на сборнике избранных новелл Хорхе Луиса Борхеса.

А ещё я подумал о том, что время, лабиринты и зеркала – три кита, на которых стоит не только творчество Борхеса, но и жизнь вообще. Мы существуем во времени, бродим по лабиринтам судьбы и всё пытаемся так ловко отразиться в глазах окружающих, чтобы не ужасаться самих себя…

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

George_Frederick_Watts_18171904_Paolo_i_Francheska

Родись Данте Алигьери в наше время где-то на постсоветском пространстве, он непременно бы в 90-х стал депутатом.

И сейчас уже, наверное, где-то был в изгнании или по-современному – в бегах. Собственно, партию дантовских белых гвельфов, от нынешних, практически ничего и не отличает.

А участие в политике всегда заканчивается для поэта трагедией. И Данте ещё повезло, что его трагедия стала не такой страшной, как у Маяковского, растратившего талант на агитки.

Хотя, конечно, дантовский Ад уж сильно перенаселён гибеллинами и прочими персонажами из противных партий. С одной стороны, это правильно — ад всё равно надо было кем-то заселять, так почему бы не членами партий? А с другой – вершиной «Божественной комедии», несомненно, является вовсе не история о различных вариантах возмездия, ждущего политиков в загробной жизни, а прекрасная легенда о Паоло и Франческе– двух влюблённых, оказавшихся перед выбором, который я попытался описать в стихотворении:

Романс

В бокал пленительного блеска
Стекает сладкий вкусный яд.
Мы как Паоло и Франческа —
Нам остаётся выбрать ад.

И если, друг мой бесподобный,
Ты быть осмелишься со мной –
Нам точно светит ад загробный,
А не осмелишься – земной.

Паоло и Франческа выбрали любовь. И Борхес утверждает, что Данте, шедший в Рай, к Беатриче, с которой он не смог быть на земле, им, даже в аду находящимся вдвоём, позавидовал…

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com