Как говорят исследователи, стихотворение это появилось на свет примерно в 1886 году как стилизация под украинскую народную песню «Ой ти, дівчино, горда та пишна».

В момент написания автору было 30 лет – замечательный возраст для поэта. (Кстати, все пани, мучающие себя диетами, обратите внимание — «та пишна». Обратили? Вот теперь можно со спокойной совестью пойти скушать булочку с тортиком, на радость всем хлопцам, которые придерживаются традиционных украинских ценностей).

Но вернёмся к поэзии. Стилизация оказалась сильнее оригинала. Спустя семьдесят лет после выхода в свет франковского сборника «Зів’яле листя», куда вошло стихотворение «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», именно на эти слова была написана замечательная и очень точная музыка композитором А. Кос-Анатольським. Песня впервые прозвучала на юбилейном вечере, посвящённом столетию Ивана Франко.

Ранее мы писали о постановке спектакля «Таїна буття», посвящённого Ивану Франко, поставленного в сумском ТЮГе, в материале: В Сумах поставили спектакль о трёх жизнях одного человека

С тех пор её пели разные великие певцы. На субъективный взгляд автора этих строк, лучше всего её исполнял Анатолий Мокренко. И совсем не потому, что мы — земляки, так как Анатолий Юрьевич родился в селе Терны Недригайловского района Сумской области. Просто это произведение более подходит баритону.

Хотя многие считают, что лучшее исполнение принадлежит тенору, дончанина по рождению, Анатолия Соловьяненко.

В качестве компромиссного варианта сегодня, в День рождения Ивана Франко, предлагаем нашим читателям послушать «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» в, тоже прекрасной, песенной версии уроженца Черновицкой области (то есть не земляка, но зато баритона) Дмитра Гнатюка.

Як на скромний погляд автора цих рядків — найбільшого українського поета всіх часів.

І справа не тільки в тому, що Дмитру Васильовичу Бог дав талант, талант і щастя написати слова до пісні «Два кольори», яка є неофіційним, я б навіть сказав, особистим гімном кожного, хто ідентифікує себе як українця.

Хоча написати народну пісню – це верх мрій і кінцева місія будь якого справжнього поета.

Але Дмитро Павличко ще й великий лірик. Йому відомі слова, що описують таке кохання, яке здається невимовним для інших.

Власне поезія — це і є переклад невимовного на те, що можливо висловити.

Візьми  мене, як арфу, поміж  ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.

Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.

А як подамся, то не жди на мене,
Забудь мене, але не прокляни,
Щоб міг я серце втішити тружденне,
Приходячи в твої далекі сни.

Ти знаєш, я не схож на херувима,
І не тримав я в храмі хоругву,
Та доки бачиш ти мене очима
Заплющеними — я живу, живу…

Великі поети існують в іншому часовому вимірі, ніж звичайні люди. Для мене абсолютно не важлива політична діяльність Дмитра Павличка, як не важлива з точки зору вічності належність Данте до давно позабутих гвельфів або гібелінів. Вважаю, що нинішні політичні партії якщо і мають шанс залишитись в історії, то тільки тому, що їх якось можуть згадати в контексті біографії великого поета.

Ще про українську пісню: «Рушник» Андрій Малишко

Андрій Малишко жив і творив за радянських часів, був у фаворі, отримував державні нагороди і навіть двічі (у 1947 и1951 роках) ставав лауреатом Сталінської премії.

З точки зору сьогоднішніх реалій, коли радянське минуле України розглядається тільки як негативний досвід, Андрій Малишко жив неправильно. Він не сидів в концтаборах, хоча його старшого брата, теж потенційно талановитого поета Петра Малишка, стратили у 1928 році за бандитизм. Кажуть, що, Петро був ідейним грабіжником — він грабував на великій дорозі тільки чиновників і комуністів…

На щастя, на долі Андрія це майже відбилося. Він зробив вдалу кар’єру, пройшов війну, був депутатом Верховної ради УРСР…
Але деталі його біографії не мають ніякого значення в порівнянні з тим, що йому вдалося зробити в поезії. Він, як до речі і Дмитро Павличко, написав українську народну пісню, в якій розповідається справжня правда про долю, духовні цінності і світогляд українця. «Справжня правда» — тому що зараз на нас падає стільки різних правд, нас піддають такій кількості маніпуляцій, що вже навіть власному розуму довіряти небезпечно. Єдине, кому ще можна вірити – голосу власної душі. Малишків «Рушник» — саме та пісня в якій звучить душа.
Якби це було не так, «Рушник» не співали б вже стільки років зі сцени, і за святковими столами, в дорозі і дома. Ця пісня на музику Платона Майбороди вперше прозвучала у 1958 році в першому кольоровому українському художньому фільмі «Літа молодії» («Роки молоді») у виконанні Олександра Таранця (див. відео).

З тих часів минуло вже 57 років. Змінився державний устрій, прийшли інші покоління, а пісня все звучить…
Вітаємо автора з Днем народження! Хай його душі там на небесах будет так же тепло, як у душах людей, коли вони співають його «Рушник»…

Рідна мати моя, ти ночей не доспала
I водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров,
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю —
І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю —
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Ще про українську пісню:  Ой ти,  дівчино, з горіха зерня