Режисер-постановник Ігор Азаров. Сценографія – Лариса Аполлонова. Художник з костюмів – Ольга Ледньова. Спектакль створений за мотивами п’єси Вільяма Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр» у перекладі Ірини Стешенко.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Театр ляльок

Відомо, що у репертуарі сумського ТЮГу є вистави, де замість акторів грають ляльки. У даному випадку ситуація діаметрально протилежна. Тут актори грають ляльок.

Взагалі, з усього численного населення шекспірівської п’єси безпосередньо у дії беруть участь тільки троє – Яго (Іван Шестопал), Отелло (Артем Гапонець) та Дездемона (Олександра Зозуля).

Дездемона грає таку собі ляльку в руках долі – вона лише рухається, співає та чарує усіх своєї дівочою красою. А в цей час навколо її життя закручується та сама буремна інтрига, котра у підсумку доводить красуню до трагічного фіналу.

Отелло теж лялька, але вже за власною волею. Маніпулянт Яго знаходить в його розумі слабке місце, ту ниточку, за яку можна смикати і примушувати ревнивця робити все, що заманеться ляльководу. Так воно і виходить. Але і сам Яго не лише ляльковод.

Ревнощі. Яго

Яго веде за ниточку власна ницість. А він такий робить вигляд, що сам все вирішує і крутить долею. Хоча насправді не все так. Бо це в класичній п’єсі Шекспіра, котра, до речі, була створена ще до заснування Сум аж у 1604 році, діють персонажі одного плану і зокрема лиходій та інтриган Яго, котрий навіть не намагається приховати своєї злочинної суті.

У сучасного тюгівського Яго все не так. Він щосили хоче подобатися публіці – а вистава іде на малій сцені, де відстані між акторами та глядачами взагалі практично немає. Тож Яго навіть енергетично намагається підлещуватися до оточуючих, включно з Отелло (до пори, до часу). І взагалі, манерами та поведінкою нагадує одіозного кота Бегемота з відомого роману Булгакова, котрий, як відомо, був чарівно привабливим страховиськом.

Хоча за природою Яго — той же ж самий Отелло. Тільки його ревнощі спрямовані не на жінку, а на конкурента Кассіо. Тобто і він лялька в руках власної збоченої натури, яка підкоряє і примушує працювати на власні інтереси його, ніде правди діти, дійсно винахідливий розум.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Ревнощі.  Отелло

«Вона його за муки покохала, а він її за співчуття до них». На жаль, як виявляється, Отелло кохає тільки себе. І Дездемону теж  любить як свою власність. Без самопожертви, але з жадібністю. Він споживач її кохання. Він обожнює дружину за її любов. І вбиває, коли доходить висновку, що Дездемона його дурить.

Важливо підкреслити, що вбивство Дездемони у даному випадку – не порив засліпленого на мить розуму, а наслідок помилкового трактування кохання. Бо воно ж насправді має бути спрямованим на іншого, як промінь тепла та безкорисної ніжності…

І тим яскравіше, звучить фінальний вирок від Яго, котрий, фактично винуватець усього, що відбулося, тріумфуючи кричить – дивись, ти вбив невинну чисту жінку, яка тебе кохала — тобто злочинець не я, Яго, а ти… Цікава інверсія. Але і з вироком сперечатися важко.

Стимпанк

В афіші написано, що вистава зроблена у стилі «трагіфарс-стимпанк». Щодо трагіфарсу, як випливає з вищезазначеного, питань немає. А ось на рахунок стимпанку потрібні пояснення.  Взагалі це такий жанр екшену, що практикує перенесення логіки подій та поведінки персонажів одного часу в інший, з іншими технічними передусім умовами.

По костюмах та предметах, котрі з’являються у руках героїв по ходу дії, це дійсно вистава поза часом. Втім, воно у будь-якому разі так. Скільки подібних отелло ходить поруч з нами. І не тільки ревнивців у коханні. Ми бачимо також численні приклади службових та навіть політичних ревнощів.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Війна

Вистава вийшла наприкінці другого року війни, коли ми, бажаємо того чи ні, знаходимося всередині невпинного інформаційного потоку, сповненого трагічних подій, в котрих ми навіть не ляльки, а просто ніби човники в буремному океані. Кожного з нас у будь-який момент може накрити фатальна хвиля і ми нічого з цим вдіяти не можемо. Так сталося, що сусідня держава, немов той Отелло, приревнувала нашу Україну до… Ну і далі все за сюжетом Шекспіра. Тільки з іншим фіналом, в який всі ми віримо.

Нормальний людський розум не може весь час перебувати в очікуванні найгіршого. Йому просто життєво необхідно перемикатися з тваринного страху на якісь життєві історії. Тому саме сьогодні, на наш погляд, край потрібні вистави на класичні теми, які дають можливість хоча б на деякий час забути про жах, що коїться навколо. Спектакль, про який ми розповідали, саме такий. Хоча і тут на задньому плані війна. Стара як людство війна.

P.S. П’єса «Отелло» існує в українській мові в декількох версіях перекладу. Першим її переклав ще Пантелеймон Куліш (1882 рік). Хоча, якщо мова виключно про ревнощі, то сам він давав для них набагато більше приводів ніж його дружина Ганна Барвінок.

Більше про першого перекладача «Отелло» у нарисі: Пантелеймон Куліш — опальний світоч української культури 

Спектакль створено за всесвітньовідомою п’єсою каталонського драматурга та сценариста Жорді Гальсерана «Метод Ґронгольма». З назви зрозуміло, що мова іде про аудиторію дорослих глядачів.

Фрагмент вистави «Вакансія для сучого сина» сумського театру для дітей для юнацтва

Переклад на українську, постановка та музичне оформлення — Ігор Азаров, режисер, якого було запрошено саме для роботи над цією виставою. Сценографія – заслужений художник Едуард Ледньов. Костюми – Ольга Ледньова. Художник по світлу – Володимир Гайсинський.

Дійові особи та виконавці

Мерседес – Ангеліна Адлер

Карлос – Станіслав Сахно

Фернандо – Андрій Науменко

Енріке – Сергій Сидоренко

Сюжет

Дійство являє собою драматургічну тямучку у жанрі психологічного квесту. Події відбуваються в офісі однієї з престижних фірм, де збираються кілька претендентів на вакантне керівне місце з високою заробітною платою. Згодом з’ясовується, що не всі вони претенденти, серед них присутні й люди з іншими функціями та завданнями. З цього моменту глядач починає бути одночасно детективом та естетом.

Задля збереження інтриги детективну частину ми залишимо на час вашого візиту до театру. А ось обговорювати та смакувати естетичну складову нам ніщо не заважає й зараз.

Фрагмент вистави «Вакансія для сучого сина» сумського театру для дітей для юнацтва

Гра у грі

Автор п’єси та режисер пропонують акторам такі обставини, потрапляючи у які виконавці мають грати людей, що в цей час зображають когось іншого, а не себе. У підсумку виходить така собі друга похідна від власної особистості. І кожен з акторів у цій ситуації проявляється по-своєму. Сергій Сидоренко, наприклад, на відміну від Станіслава Сахно, а ще більше Андрій Науменко…

Хоча ні. Тут ми почнемо вже розкривати таємниці сюжету. Тому повідомимо лише власне враження — якими на диво різними можуть бути три чоловіка в офісних костюмах, які претендують на одну й ту ж посаду.

Окремо виділимо елегантно та вишукано подані автором костюмів та режисером ніжки красуні Ангеліни Адлер, виконавиці ролі Мерседес. До речі, у виставі Ангеліна грає ще ту стерву, і це філософські контрастує з її янгольською зовнішністю. Хоча, правду кажучи, жодного з учасників ситуації неможливо назвати позитивним персонажем. Більше того, у підсумку, якщо не найсимпатичнішім, то принаймні самим чесним, виявляється якраз той, хто спочатку видається відверто неприємним типом.

Підказки

Зазвичай у детективі автор завжди залишає купу слідів та натяків, які у момент розв’язки починають здаватися очевидними підказками. Але тільки, так би мовити, апостеріорі. В нашій виставі взагалі дія починається з підказки – мова про пролог-пантоміму з натяком, що зараз буде щось на кшталт театру масок.

У деяких епізодах актори навмисне форсують емоції персонажів, але навмисність стає очевидною лише коли з’ясовується, що в цей момент персонажі свідомо дурили оточуючих. Втім, після першого такого повороту уважний глядач теж входить у гру і розуміє, коли це актор у ролі, а де у ролі вже персонаж актора. Принаймні, вважає, що розуміє.

Зміст

Вистава «Вакансія для сучого сина» не йшла б у більше ніж 50 країнах світу і по її драматургічній основі не знімали б кіно, якби це був просто примітивний детектив. Але ні. Тут ніби мимохідь, але досить ґрунтовно обговорюються актуальні проблеми людства: стосунки з батьками, кохання, гендерні траболи, цілі життя та мрії про щастя. І все це на тлі вельми жорсткої, якщо не жорстокої ситуації, яку класики ідеології минулого називали «звірячим оскалом капіталізму» — саме в таких екстремальних обставинах опиняються наші претенденти на високооплачувану роботу. Фінал дії взагалі вийшов метафоричним. Глядачу все зрозуміло і водночас нічого неясно. Ну тобто все як у житті.

Якщо далі зробити крок у напрямку узагальнень, алюзій та аналогій, то вистава, власне, про те, що ми не тільки мешканці, але й творці світу, де важко відділити фальш від правди. А ще це щось схоже на Страшний суд в мініатюр, коли судді про тебе знають набагато більше, ніж ти очікуєш.

Фрагмент вистави «Вакансія для сучого сина» сумського театру для дітей для юнацтва

Директор

У якості адміністративно-ліричного відступу зазначимо, що директором Театру для дітей та юнацтва з літа 2022 року року працює Микола Юдін. Як хто не в курсі, це та сама людина, яка привела колектив театру драми та музичної комедії імені Щепкіна до звання національного. І тепер, побачивши Миколу Михайловича у ділі на новій посаді, ми подумали про «театр Юдіна» – не у сенсі власності, а з точки зору фірмового почерку. Там, де директором Юдін завжди варто очікувати на несподіванки, зустрічі з молодими талановитими режисерами, виходи за рамки, сміливий експеримент, творчий неспокій, залучення та відкриття нових зірок сцени та створення комфортних ситуацій для корифеїв театру.

Прем’єра

Прем’єра вистави «Вакансія для сучого сина» відбулася 4 лютого. І пройшла з нюансом. З одного боку, ці дві з половиною години було цікаво і публіка захоплено слідкувала за розкручуванням сюжету. І тут, здавалося б, можна було б не поспішати, а насолоджуватися.

Але з іншого сторони, перед початком глядачів попередили, що у разі оголошення повітряної тривоги спектакль буде перервано і всі підуть до бомбосховища. І тому заінтригованим глядачам кортіло трохи пришвидшити дію, щоб нарешті дізнатися who is who. На цьому контрасті все і відбулося.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Святкова дитяча розважальна програма ТЮГу цього року складається з двох дій та антракту.

Дія перша — музичная казка «Новорічні пригоди Їжачка»

Глядачі потрапляють до чарівного лісу. Все тут живе: звірі, птахи, навіть дерева. Вони товаришують, ходять у гості, разом радіють і сумують, вирішують проблеми, зачаровуються тим, що відбувається в лісі та збираються разом на свята.

Саме такий момент зустрічи друзів напередодні Нового року ми і бачимо на сцені. Але очікування чудового свята перемежується з тривогою — Ведмедик захворів! І лікар-дятел у дуже розумній книжці (у нашому випадку – ноутбуці) знайшов відповідь: врятувати його зможе лише квітка з дивною назвою «усім-усім добре, усім-усім весело».

Тоді найближчий друг Ведмедика — Їжачок — вирушає на пошуки таємничої квітки, яка може вилікувати всі хвороби.

У небезпечній подорожі лісом хороброму Їжачку допомагають Калина, Дуб і Береза.

Вже ніч настала, а Їжачок продовжує свій шлях. І тут у зазначеному місці він бачить заповітну квітку, але та росте на дні глибокої криниці. Як її дістати ? Пірнати? — Там глибоко і неймовірно холодно. Але чого не зробиш для одужання друга?

І Їжачок пірнає, опускається на дно колодязя, а квітки там немає. Вдругє, втретє робить теж саме, але квітку дістати зі дна колодязя не може. Сили його закінчуються і тільки за допомогою магічних речей — листка та шматочка кори — він, весь замерзлий та вкритий льодом, повертається назад до друзів. Ведмежа бачить його та думає, що це і є та сама цілюща квітка, тому і обіймає її. І диво трапляється — Ведмедик одужує, а Їжачок відігрівається.

Як зрозуміти, що це за диво? Саме цей момент життєвої філософії зможуть обговорити діти зі своїми батьками чи бабусями та дідусями після вистави.

У казці немає очевидного зла, але є необхідність протистояти деяким обставинам. Все як у житті! І кожен знаходить свої шляхи, щоб їх подолати.

Автор історії — письменник-казкар Сергій Козлов, знайомий нам по книзі та сценарію до відомого мультфільму «Їжачок у тумані», мультфільму «Трям — здравствуйте» та багатьом іншим. Там ті самі головні герої Їжачок та Ведмедик. Творцям спектаклю «Новорічні пригоди Їжачка» завдяки костюмам, внутрішній харизмі акторів, що розкривається через пластику та пісенне звучання, вдалося створити образи ціх персонажів та інших дійових осіб такими, що запам’ятовуються:

Їжачок – Петро Комісар, Аркадий Шерстюк
Ведмедик – Віталій Радіонов, Андрій Храпов
Лікар Дятел – Андрій Науменко, Сергій Самарський
Маленньке зайченя – Алевтина Радіонова, Аліса Храпова
Рожеве зайченя – Анна Буднік, Наталія Шульженко
Білий зайчик – Вікторія Данченко, Анастасія П’ятикоп
Дуб – Віталій Радіонов, Андрій Храпов
Калина — Анна Буднік, Наталія Шульженко
Береза — Вікторія Данченко, Анастасія П’ятикоп

Друга дія – Розважальна інтермедія «Веселий Сніговик»

Після спектаклю, який діти дивляться з великою цікавістю, можна і потрібно потанцювати з веселим і задерикуватим Сніговиком, розгадати загадки кумедного Вовка і хитрої Лисиці. (А загадки всі не прості — авторські!) Пограти в ігри, такі, що всім залом вдається створити музику! Багато ще різних сюрпризів чекає на дітей. До речі, і дорослим не дають нудьгувати ведучі цього дійства.

Вже традиційно в новорічній інтермедії бере участь символ прийдешнього року за східним календарем –  Тигр, а точніше Тигреня, що подорожує світом і приносить радість.

Раніше ми писали: Як зустрічати Новий рік? Поради та рекомендації. Рік Тигра

P.S. І звичайно ж, всі разом із Дідом Морозом запалюють вогні на святковій ялинці.

Дійові особи:

Сніговик — Марина Бистровська, Наталья Петракова
Тигреня — Анастасія П’ятикоп, Алевтина Радіонова
Вовк — Сергій Демиденко, Станіслав Сахно
Лисиця — заслужена артистка України Анфіса Зінченко, Яніна Каба
Дід Мороз — заслужений артист України Сергій Федосенко, заслужений артист України Вадим Шерстюк,  Сергій Сидоренко

Свято створювали:

Режисер – постановник казки – заслужений артист України Валерій Микитенко
Режисер – постановник інтермедії – Ганна Кобець
Переклад та автор інтермедії , автор тексти пісень – Тетяна Свелеба
Художник – постановник – заслужений художник України Едуард Ледньов
Композитор – заслужений діяч мистецтв України Володимир Прихожай
Художник по костюмах – Ольга Ледньова
Балетмейстер – Інна Шабельська
Художник по світлу – Володимир Гайсинський

Фото: Лариса Ільченко

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

Жанр спектаклю, присвяченого темі українізації та русифікації, визначено як «соціально-національна драма». У даному випадку це більше ніж просто визначення жанру. Мовне питання в Україні, і напряму пов’язане з ним питання самоідентифікації, драматичне і вічне. Його роблять головним чинником світосприйняття, від нього страждають, на ньому, на жаль, заробляють.

П’єса була написана у 1928 році, але вона абсолютно точно лягає на наші часи, власне, як і на часи 1820-х. Події відбуваються у Харкові, в домі радянського службовця Мини Мазайло, котрий вирішив змінити своє українське прізвище на Мазєнін, бо воно схоже на Єсєнін. Його підтримують донька Рина та дружина, але категорично проти виступає син Мокій, захоплений красою та багатством української мови і взагалі, закоханий во все українське. Є ще два полярні персонажі — український націоналіст (дуже симпатичний, до речі) – дядько Тарас, та теж по–одеські симпатична тьотя Мотя з Курська.

Але, як на наш погляд, головною героїнею вистави виступає дівчинка Уля. Поки всі ті дорослі і не дуже дядьки та тьотки сваряться на тему національної ідентифікації, Уля щиро закохується в Мокія. А з почуттями приходить захоплення усім, чим живе її хлопець. Але Мазайлиха та Рина оголошують Улі ультиматум – або вона,  використовуючи свої дівочі чари, переагітує Мокія на бік русифікаторів, або їй не буде життя у родині коханого. У цій ситуації Уля стає схожою на нашу Батьківщину, яку вже декілька віків роздирає питання, куди йти – за покликом серця, чи туди, куди веде практичний розум?

Спектакль вийшов сучасним і одночасно позачасовим. І органічним, у сенсі вдалої суміші сатири, гротеску з введенням у дію досить екзотичних нині комсомольців-націоналістів, лірики і драматичних протистоянь. Режисеру вдалося створити на сцені таке динамічне і емоційне середовище, у якому актори існують настільки природньо, що навіть забуваєш, що це не театр.

Цікавим виглядає рідний для більшості мешканців Слобожанщини суржик у вустах тих героїв та героїнь, котрі не визначилися з самоідентифікацією. Хоча суржикомовність абсолютно не заважає їм переживати майже шекспіровські пристрасті. І взагалі, не дивлячись на гостроту полеміки, на сцені панують добро та світло – бо одна ж родина.

А автора п’єси Миколу Куліша – веселого, талановитого, красивого та розумного чоловіка через шість років заарештували, бо змінилася політка партії, оголосили українським буржуазним націоналістом і у 1937-му вбили на Соловках разом з іншими з Розстріляного Відродження. Йому тоді було лише 43…

І коли дивишся виставу і тримаєш цей факт в голові, то вся нескінченна трагікомедія нашого існування сходить зі сцени і стає реальністю, де зовсім поруч життя і смерть.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Постановка та музичне оформлення — Ганна Кобець. Художник-постановник — заслужений художник України Едуард Ледньов. Художник по костюмам – Ольга Ледньова. Художник з освітлення – Володимир Гайсинський.

Вистава дуже емоційна. З перших хвилин перед глядачем постає така моральна проблема, яка примушує забути навіть про те, що це театр, а на сцені — актори. Скоріше це сприймається як реальна ситуація, де подіями керують декілька глибинних людських мотивів. По-перше – материнський інстинкт. По-друге – питання, де та межа, за яку людина вже не може зайти, навіть якщо для неї життєво важливим є досягнення мети. І по-третє — любов і її сублімації.

З глядацького залу склалося таке враження, що й самі актори — заслужений артист України Сергій Федосенко, заслужена артистка України Анфіса Зінченко, Віра Ішан, Ангеліна Адлер та заслужений артист України Михайло Стрельченко більше навіть не грають, а живуть на сцені у запропонованих авторами вистави обставинах. Щиро, з захопленням, органічно і на повному спектрі емоцій.

Це вже потім, після завершення згадується вдале і оригінальне сценографічне рішення спектаклю і лаконічне, але дуже влучне музичне оформлення. А під час дії, яка моментами підіймається до рівня справжньої трагедії, про це все забуваєш, як забуваєш про небо чи оточуючі краєвиди в моменти, коли ти переповнений подіями свого внутрішнього світу.

На щастя, автори знайшли позитивний вихід з тієї ситуації майже глухого кута, в яку вони поставили героїв спектаклю. Все закінчується більш-менш добре. А сюжет ми тут не переказували навмисне. Ви зрозуміли чому.

Фото: Лариса Ильченко

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com