До розмови про творчу реалізацію ми запросили Оксану Коваленко — психолога і філолога за освітою, засновника бардівського клубу в Мукачево (Закарпатська область), людиною з безліччю захоплень: спів, гра на гітарі, складання музичного супроводу до пісень, письменство, малювання…

Оксана Коваленко — засновник бардівського клубу «Аквамарин» у Мукачево.

— Оксано, те, що ти творча людина – безумовно. Коли ти усвідомила свої творчі здібності и як ти це сприйняла?

— Якось мені завжди подобалися прояви мистецтва — літератури, музики, образотворчого мистецтва… Це те, що наповнює наше буденне життя чимось вишукано змістовним, додає смаку і тоді стає цікаво. Я, напевно, до цього звикла з дитинства. Мене так виховував батько — він дуже любив життя у всіх його проявах! Міг насолоджуватись книжкою, піснею, картиною чи якоюсь гілочкою на дереві, бо — он, як вона гарно листочком на сонці переливається! Ну і… Ось якось так все від нього і почалося….

А чи я творча? Я не знаю. Мені здається, що кожна жінка творча. Будь де. І коли вона варить борщ, і коли вдягається, і коли прибирає оселю, і коли творить свій макіяж!

Єдине, що хочу сказати… Що нещодавно усвідомила, що тільки в творчості людина є абсолютно вільною. І це викликає залежність.

Ми не вільні ні у дитинстві, ні у дорослому віці. Постійно існують рамки. Творчість нас окриляє повною свободою! А це велике щастя. Я вже тепер не можу без цього жити. Ось і все.

— У кожної будівлі є фундамент. Яке своє творче покликання ти вважаєш головним?

— Не можу визначитись. Чесно. Бо ні те, ні інше не випадкове у моєму житті.

Ніколи не зможу не торкатися гітари, хоча я і не вмію на ній грати, але я обожнюю звук струни! 15 хвилин у день може бути достатньо, аби набратися сили йти далі.

Пишу багато, бо вже втяглася в таку історію, що завжди, якщо декілька днів не пишу, то хтось починає питати: «А що сталося? Чому немає нічого нового?» Для мене важливо, що хтось чекає, бо каже, що це його надихає, дає енергію. І це вже якось відповідально — приручила ж!)) Але саме ось такі люди мене привчили до швидкого викладання думки! І я стала писати більш, і більше і ось, випадково, потрапила у фінал літературного конкурсу!)) Цього би не було ніколи, бо я дуже лінива, а тут прийшлося мобілізуватися.

А коли малюю — це, взагалі, для мене велике диво! Бо мені завжди здавалося, що то неможливо! Художники для мене — інопланетяни! Ось Ірина Проценко, що живе і творить у Сумах, — абсолютно геніальна! Як вона це робить — бог її знає… Я стала брати уроки в ютубі і вчитися. І потроху ніби щось виходить і це мене страшно дивує!!!

Я дивлюся на це без такого захоплення, як на картини справжніх художників, але воно мене не відштовхує. Виявляється, я теж можу щось таке «накалякати», що хоча би не відштовхує!! Я радію і малюю далі. А поки малюю — придумую новий сюжет нового роману. В перервах варю борщі і прибираю квартиру, іноді складаю нові пісні на вірші хороших сучасних поетів… І ходжу на роботу! Це, мені здається, справжнє життя! А інакше навіщо було народжуватись!)

— Як в тебе народжується музика до поетичних текстів, і з твоєї точки зору: з любого тексту можна зробити пісню? 

Музика не народжується у мене. Музику несе у собі кожен текст. Я ось так його читаю! А потім просто промовляю вголос, а ви кажете, що це пісня. Але це, напевно, не пісня. Це така музична чи співана поезія. Мені здається, що хорошу прозу теж можна співати. Все можна співати!)) Тут головне, аби його захотілося співати — від нього спочатку має заспівати душа. А коли душа співає, то все навколо співає, не тільки вірші чи проза.

Оксана Коваленко разом з дітьми на улюбленому відпочинку в Одесі

— До речі про гітару. Як і чому прийшла ідея створити бардівський клуб «Аквамарин» в Мукачево?

— Ідеї такої не було взагалі… То все випадково! Я жила абсолютно таким собі звичайним життям, двічі примудрилася вийти заміж, потім народила собі трьох дітей, раділа, що маю родину і все було цілком добре, поки мені не перевалило за сорок років. І щось в голові таке раптом клацнуло: стоп!

А життя вже майже пройшло! Я так і не навчилася грати на гітарі! А я завжди хотіла. І я собі сіла вдома у куточку і почала по 5 хвилин на день «бемцяти», чим доводила до сказу близьких. Через рік вже сім акордів давали можливість щось співати.

Захотіла провести вечір творчості В. Висоцького — перечитала 11 томів видання, де описані історії написання його пісень, що мені здалися цікавішими навіть за пісні. Написала сценарій, жодної людини з гітарою знайомої у мене не було, я все робила сама, але мені ніхто не давав приміщення — мене не знали! Максим Адаменко домовився із рестораном і я замовила афіші. Аж три! І прийшли люди! І з’явилися гітаристи! І привели інших! І виник клуб.

Потрібно було якось назвати об’єднання людей, що приходять час від часу з гітарами поспівати та поспілкуватися не про політику чи про ціни, а про щось відсторонене від буденності. Я нічого не могла придумати. Ніяк! Хотілося щось дзвінке і таке — надійне! От і назвала камінням — аквамарин. Гарно звучить, як на мене.

— Коли з’явилася література у твоєму житті. Чи трансформується її роль?

Література народилася разом зі мною — батько читав напам’ять поеми. «Полтаву» Пушкіна я слухала по дорозі зранку у садочок, а назад «Катерину» Шевченка — і дуже-дуже гірко плакала, у саночках, бо ж так мені було жаль тієї Катерини… «Кохайтеся, чорнобриві…» — батько читав чудово!

Ми говорили про Толстого і Чехова, про те, що донька Толстого була закохана у Чехова… «Колокольчики мои, цветики степные! … » — дотепер пам’ятаю! Батько хотів мене бачити юристом, а виростив філолога.

А чи трансформується? Так. Я відчуваю якусь незручність від того, що ніяк не можу перечитати усього Чехова — я не знаю, коли він встигав то все написати! І я почала писати сама — відчуваю від цього велике задоволення, занурюючись у світ донесення власної думки через слова! Це так захоплює, що забуваю іноді не те що їсти — спати можу лягти о п’ятій ранку, а через три години вже маю бути на роботі! Карантин мене розслабив, бо не потрібно зранку збирати дітей до школи і я можу спати довше…

Оксана Коваленко у горах

— Ти так частенько з теплом згадуєш батька. А хто були твої батьки?

— Ой… Це цікаве питання. Були. Так. Давно вже немає батька. Мені було 19, коли його не стало. Я пізня дитина. Батькові було 47, коли я народилася. Мамі – 37.

Батько все життя пропрацював адвокатом, був начитаний і дуже добрий, а мама — здається і трьох класів не закінчила, бо залишилася сиротою у гірському селі — на Тячівщині. Що їх пов’язувало? Для мене дотепер загадка. Ну, мама хотіла безбідно жити — вийшла за нього, бо він її забезпечував. А він хотів родину і щоб була сиротою — то йому було важливо. Бо попередня дружина виявилася донькою полковника КДБ — а зять полковника КДБ не міг бути безпартійним, батька в партію не приймали — він був у Німеччині під час війни — на роботах… То таке… Давнє.

— Живописом ти зайнялась нещодавно, що покликало тебе зануритись у цю царину?

Так. У серпні 2020 ще й думки не було братися за фарби! Це мені здавалося недосяжним, неймовірним, чимось фантастичним, як, наприклад, робота стоматолога!))

Але моя старша донька потрапила до лікарні через певну бюрократичну процедуру — треба було там ізольовано знаходитися 30 днів. І я дуже переживала і не знала, як її цей період полегшити — стала купувати для неї ці картини, що тепер продають, — розмальовки по номерах! І в неї дуже гарно виходило! І це мене так здивувало…

І я теж собі купила. Стала себе почувати такою собі Іриною Проценко.. Ну, вона ж так само сидить біля полотна, думала я, занурює пензлик у баночку з рідиною, потім — у фарбу… Це було таке собі психологічне, уявне, естетичне задоволення, до якого я звикла, як ми звикаємо до всього у своєму житті. А потім — на п’ятій картині я себе зловила на тому, що виправляю картину — не по номерах вже малюю, а сама!

І від цього відчуття, що я можу, я взагалі ледь не підскочила! Пішла до крамниці, накупувала собі приладдя, знайшла учителя, потім іншого — і ось. Тепер усі питають — як це? А воно, насправді, кожен може! Дерева легко малювати, бо яке б воно не було криве — таке буває! Бувають криві дерева! А щастя все одно справжнє — не криве!

— Які літературні форми тобі подобаються найбільше?

— Я люблю поезію. Але не свою! Чужу. Бо це — занурення у чийсь Всесвіт — там завжди цікаво.

Пишу прозу. Але вона у мене, хтось сказав – поетично побудована. Можливо, не знаю…

— У тебе виходить друком перша книга прози. Про що вона? Чи буде включено до неї роман «Кохання Короля», що став нещодавно фіналістом літературного конкурсу «Кохання не купити»?

Книжка називається «Пастораль-ХХІ» — це збірка російською, українською та навіть одне чи декілька ессе, оповідань — русинською (закарпатською) мовою. Туди мали увійти ще три повісті, але я просила редакторів, щоб шрифт не був надто дрібним — планую дарувати різним людям і хочу, щоб то можна було вичитати. Тому у 460 сторінок усе не помістилося! Видаватиму пізніше все інше.

«Кохання короля» я щойно написала — за два тижні, ми ледь устигли то викласти в ніч з 5 на 6 березня. Бо 7-го з першої хвилини вже не приймалися роботи на конкурс.

Зараз роман можна почитати у електронному вигляді на сайті Букнет. Але коштує він там 29 гривень — зі мною підписано контракт — я не маю права надавати безкоштовного доступу протягом півтора року. Друкувати можу, але щось мені не хочеться його друкувати. Мене навіть назва смішить — хто таке читатиме! Там кохання було умовою конкурсу, а я цю тему тримала за хвіст і писала про свою собаку і безліч інших реальних історій, вмонтованих у сюжет твору. Згадувала час від часу: «Ой! треба ж щось про те кохання!» І дописувала аби що… Мені здавалося, що журі конкурсу це не може не помітити! І я постійно чекала, що мене викинунь звідти, як погане кошеня, що випадково попало не у свій дім. Але я чомусь у фіналі. Знову якесь диво. Тепер редактор каже, що я йду там чи то п’ятою чи сьомою у рейтингу, хоча може вже і впала… Поки тут пишу… І що варто поборотися за призове місце. А я дивуюся і з того, що є!)))

Київ. Дім художника. Творча зустріч «Дежавю»
(Оксана Коваленко, Ігор Касьяненко та Дмитро Кобринський) разом з глядачами

— Що для тебе творчість?

— Повітря. Життя. Єдино можливий спосіб існування.

— В тебе є свої правила життя?

— Ой… Ніколи про це не думала. Певно, що є. Ми відповідальні перед тими, кого привели у цей світ. Все інше підкоряється цій темі. Мама у дітей має бути здоровою, щасливою і задоволеною, тільки тоді вона може для них бути корисною. Це вважається правилом?

Я хочу, щоб мої діти мною пишалися. І все для цього роблю. У нас з ними гарні стосунки. Ми дружимо.

— У нас, на медіа порталі АТС, є традиція закінчувати інтерв’ю побажанням цьому світу.

— Цінуймо життя! Бо воно в нас одне-єдине! Цінуймо одне одного, бо ми — не відокремлені. І поточна пандемія це доводить щохвилини. Цінуймо світ, природу, час, у який нам довелося жити, бо ніхто з попередніх поколінь ніколи не мав стільки можливостей, як ми тепер маємо завдяки інтернету! Навіть це інтерв’ю неможливо було би уявити ще декілька років тому.

В світі стільки всього цікавого, а люди воюють і воюють… Як хом’яки у банці за територію. Людство нічому не вчиться. Це засмучує. Тому мені здається, якби ми цінували життя по-справжньому, то цього б не було. Тому — цінуймо життя! Воно прекрасне. І — одне!

Також про творче життя на Закарпатті читайте у матеріалі: В «Сказочном доме» на Закарпатье прошёл литературный фестиваль

Озеро Синевир самое большое и загадочное горное озеро Украины. Воды его кристально чистые и вся озёрная гладь буквально искрится голубизной. Полюбоваться этой жемчужиной Карпат съезжаются туристы из разных стран.

В этом году появилась уникальная возможность взглянуть на эту красоту сверху. На деревьях вдоль озера Синевир без единого гвоздя построили подвесную тропу. Протяженность маршрута составляет 500 метров. По всему маршруту обустроены 20 смотровых площадок.

«Это увлекательное и захватывающее путешествие в кронах деревьев», — рассказывают представители общества «Активная страна», которые и соорудили этот объект.  Маршрут проходит подвесным мостом, который выстроен вдоль береговой линии озера Синевир в 20 метрах над землей. С моста можно любоваться панорамными видами леса и озера.

Эко-тропа не имеет ограничений по возрасту или по уровню физической подготовки. На каждого, кто осмелится пройтись на высоте между кронами столетних деревьев, обязательно одевают страховочное снаряжение.

Одними из первых, кто отважился на такой шаг, стали туристы из города Сумы. «Красота Синевира и эмоции от канатной дороги были 100% позитивными», — поделилась на своей странице в фб Анна Клецова.

Экологические тропы набирают большую популярность в мире. Их разнят конструкции и материалы.

Ранее мы писали: В Литве появилась пешеходная тропа по кронам деревьев (фото)

Однако у таких троп есть как минимум одно сходство: желание показать красоту природы, при этом оставив её в первозданном виде.

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Анна Клецова

Дальнейший репортаж будет посвящен, прежде всего, описанию необычности события.

Название. Игра смыслами

«Береги слова» — на украинском языке название феста имеет смысл «Берега слова». Слово – как океан. В зависимости от контекста (как океан в зависимости от погоды) оно обретает различные значения, смыслы и оттенки, так или иначе раскрываясь в авторской интонации и графике. А берега слова – это сознание слушателя-читателя, где слово находит конкретную почву и порождает индивидуальные для каждого мысли, чувства и понимания. Особенно в случае, когда речь идёт о литературном и, в частности, поэтическом слове, которому был посвящен фестиваль.

А на русском название события звучит как призыв беречь слова — от девальвации, от многословия, от  перевода в штампы… Актуальный призыв. Особенно для литературного форума. Истинная поэзия (как и проза) тем и отличается от обыденной речи, что каждое слово тут на вес золота.

Ну и не забудем, что событие присходило в Берегове.

Локация. Сказочный дом

Фестивальные мероприятия были разноплановыми. В Береговской украинской гимназии состоялся «круглый стол» с разговорами о литературе Закарпатья. В ресторане «Золотая Пава» для берговчан и гостей города звучали стихи, песни и проза участников фестиваля.

А творческий контакт, разговоры, обмен впечатлениями и эмоциями, новые знакомства и прочие моменты фестивального общения – все это случилось на просторах особого, уникального творческого пространства, которое уже почти официально называется «Сказочный дом».

Его хозяин — один из организаторов события Дмитрий Кобринский – философ, литератор, общественный деятель, предприниматель и фантазёр, наделённый даром превращать фантазии в реальность. Его «Сказочный дом» — это нечто, соединяющее в себе миры Борхеса, Умберто Эко и Гофмана. Литературные аллюзии не случайны – в доме несколько тысяч книг из «золотого фонда» мировой литературы. Они располагаются на полках, обвивающих все этажи, и конца–края им не видно. Ощущение, охватывающее книгочея при виде этого сокровища, похоже на чувство коллекционера снежинок, попавшего в Лапландию – перечитать их невозможно за сто жизней, как и собрать в ладонь весь снег лапландской метели. Но бродить между полок, узнавать названия и имена сочинителей, пропитываться энергетикой талантливых текстов, в которых «законсервированы» интеллект и вдохновение великих авторов – наслаждение для истинных литературных гурманов.

Но не книгами едиными удивителен и сказочен дом Дмитрия Кобринского. В  трёхэтажном строении, возведённом ещё во времена чешской власти в 1932 году, бесконечное количество комнат, коридорчиков, лесенок, балкончиков, тайников и мест с сюрпризами. Как это всё умещается на достаточно ограниченной внешне территории  — остаётся загадкой для непосвящённых и наводит на «подозрение» об использовании в архитектуре внутреннего строения здания принципа ленты Мёбиуса.

При этом сантехника, кухонное оборудование, коммуникации, интернет, бильярд — всё на современном уровне комфорта. Такое вот неповторимое сочетание архаики и хай-тека.

Хозяин, гуляя с гостями по лабиринтам своего творения, порой вдруг исчезает, скрывшись в некую потаённую дверцу, а потом появляется в другом конце коридора – сказка же ведь….

А ещё в «Сказочном доме» есть огромное подвальное помещение с подземными ходами, более похожее на подземелье средневекового замка, и сад, где, наряду с настоящими вкусными вишнями и персиками встречаются муляжи разных зверушек в траве и птиц на ветках, которые трудно отличить, потому что рядом поют настоящие!  А ещё…

Но тут мы прервёмся, полагая, что нам уже удалось рассказать главное – место, ставшее центром фестиваля, действительно необычное. Более всего оно напоминает жилище всемогущего мага Проспера Альпануса из известной сказки Гофмана.

Праздник полиязычной поэзии и прозы

Закарпатье вообще и Берегово в частности  — край, где часто соседи общаются на разных языках. Такими же многоязычными получились и фестивальные литературные чтения. Звучали тексты на украинском, русском, русинком, польском и венгерском языках.

В программе участвовали:

Михаил Бабидорич, Александр Ворошилов, Михаил Геревич, Михаил Гелетей, София Супруненко, Владимир Федишин и Тимея Шрек (все – Берегово), Наталья Бельченко и Лилия Батюк-Нечипоренко (Киев), Елена Грицюк (Чернигов), Мирослав Дочинец (Мукачево), Игорь Касьяненко (Сумы), Ирина Легонькова (Харьков), Валерий Марченко (Ровне), Александр Сикура (Ужгород), Марина Чопей (Чинадиево), Игнаци Юзвяк (Варшава).

Впечатление во время чтений было таким, будто вокруг антиВавилон. Там, как известно, наступил момент непонимания людей, прежде говоривших на одном языке. А тут, напротив, – возникло ощущение понимания и взаимопонимания разноязычных литераторов и слушателей. В этом фишка, изюминка и ещё одна отличительная необычность фестиваля «Береги слова», в сумме с вышеописанным дающая серьёзные основания надеяться на то, что уникальный своей необычностью фестиваль станет традиционным и займёт достойное место среди жемчужин литературной жизни Украины и Восточной Европы.

Событие придумали и организовали

Олег Супруненко — председатель совета Социально-экологической организации «Чистый Берег, Владимир Кенийз — директор Береговской гимназии, представители Общественного центра «Каждый может помочь» — Василий и Татьяна Вовкунович, Павел Никитин — вдохновитель и идеолог и Дмитрий Кобринский — обычный волшебник.

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com