«Нікому України не віддам…»

На зустрічі з друзями-сумчанами, яка відбулася в «Саду сходящихся тропок» Ірини Проценко, відомий поет і прозаїк Микола Гриценко пожартував, що колись хтось мав би написати наукову роботу на тему «Роль жінки у творчості Миколи Гриценка». І це, попри жарти, була б справді надзвичайно цікава й гідна найінтимніших епітетів тема, тож залишимо її фаховим критикам та літературознавцям, які не обходять увагою його творчість. Я ж напишу про село як джерело натхнення цього лірика.

Найзабутіше село, у якому провела дитинство талановита людина, рано чи пізно буде увіковічене. Неминуче. Майбутній поет виріс на хуторі Самар, по-поштовому – село Тимченки Недригайлівського району. Уже в зрілому віці поставив собі за мету написати про колоритних людей, поряд із якими зростав, і написати «класно» (нещодавно така книга перевидана під назвою «Самар і я»). Як сказала Ірина Проценко, у нього це вийшло настільки проникливо, що не втрималася й намалювала до книги ілюстрації.

Сьогодні Микола Гриценко, лауреат численних літературних премій, живе в столиці, але його ліричний герой – незмінно серед квітів і трав, де гупають яблука з дерев і «коси виглядають із хлівів» на пишні отави, де серед хати тепла піч і лише нещодавно провели електрику. І це не данина старомодності чи простодушність. Поетичний талант, який живиться пам’яттю про сільські дитинство та юність – це особливий стан душі, коли глибинні закони всесвіту передаються у «простих» образах: пелюстки, бараболі, черешні, «скатертини-самобранки» прихатнього городу й безмежного, до горизонту бурякового поля з жінками-полільницями, чиї «спідниці, наче прапори». Такі образи й складають його основний зображальний «інструментарій», алфавіт чи код.

Навіть якщо у читача є приватний будинок у місті або дача, сільська поезія розкриється перед ним не так відверто, хоча, можливо, і не менш мудро. Сумно визнавати, але поетичний «код села» – мова, яка вимирає (разом із селом). Її або примітивізують до рівня мови жартів, або використовують, до ладу не володіючи. Такі вірші чимало хто, безперечно, чув. Це коли пишуть про картоплю і яблука, маючи на увазі картоплю і яблука. Коли запозичують слів із описів природи в Стельмаха, Коцюбинського чи Самчука й видають римовані варіації. Інша річ, коли «і

чуб із посивілої трави, і серце, що в траві, як коник, скаче» і коли «роса на віях така холодна – у кожній краплі зіщуливсь Бог» – це мова особлива…

Ні, у цілому я теж проти вирваних із поезії цитат. Найчастіше це, даруйте, наче видерти в людини жмуток волосся й показувати його всім, переконуючи, що людина прекрасна. Але коли вірші зримі, як у Миколи Гриценка, окремі рядки «працюють», мов кінокадри. Можна паузувати, щоб вдумливо розглядати кожен. До того ж, авторське читання це дозволяє: хто був на зустрічах із Миколою Семеновичем, той знає, як живо в нього виходить озвучувати власні вірші, доносити їх до самих сердець.

Треба сказати, що на зустрічі були представлені не лише поетичні, а й у прямому сенсі зримі образи – чудові роботи фотографа Сергія Малюка, туманні, просторі, безлюдні, з особливим колоритом. А на противагу наочності, читання поезії «перегукувалося» з мелодіями українських композиторів, які виконувала на скрипці Валентина Макарова. Загалом дійство насправді було гармонічним.

Поміж виступами звучали дотепні жарти автора про жінок і про кохання, про дитинство, яке залишилося дитинством, про вперше проведену на хутір Самар (у 70-х роках!) електрику та про саме село, яке Микола Гриценко назвав «молитвою» за красу його природи й «прокляттям» за каторжний труд його мешканців. Своє село, дитинство, односільчан разом з їхніми молитвами та прокляттями – усю свою Україну, авторові вдалося забрати в книги, немов у неприступну для ворогів фортецю, впускаючи лише тих, хто здатен зрозуміти й відчути біль та радість його серця. Тому має повне право сказати, як в одному зі своїх віршів: «Нікому Україну не віддам!»

Юлія Козир

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

В среду 16 июля в Сумской городской  галерее в рамках проекта «Поэтические среды» пройдёт творческий вечер Николая Гриценко.

Николай Гриценко известен в Сумах как журналист, один из основателей центра искусств «Собор», который сегодня стал арт-кафе «Сумка». Также он идеолог и координатор проекта «памятник Сумке», автор текста гимна города Сумы, лауреат всеукраинских литературных премий: имени Леонида Глебова, Александра Олеся, Ивана Кошеливца и международного литературного конкурса «Гранослов».

С 2000 года Николай Гриценко живёт и работает в Киеве, является членом центрального аппарата Национального совета Украины по вопросам телевидения и радиовещания, руководителем пресс-службы Национального совета, главным редактором журнала «Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення», главным редактором альманаха сумського землячества «Земляки» и главой Недригайловского регионального землячества.

Возглавляет Благотворительный фонд содействия культурологическим и просветительским инициативам газеты «День».

Приведённого списка регалий вполне достаточно, чтобы у читателя создался образ некоего деятеля, хорошо умеющего двигать себя по служебной лестнице. Начав свою биографию в селе Тимченки Недригайловского района Сумской области, Николай Гриценко, в итоге, комфортно устроился в столице (или, как говорили несколько лет назад его земляки на презентации сборника стихов поэта в сумском ТЮЗе, «пробывся»).

Однако,  при всём этом, тот, кто прочитает или услышит стихи Николая Гриценко с приятным удивлением обнаружит их принадлежность перу прекрасного поэта –тонкого, вдохновенного, со своеобразным метафорическим мышлением и мелодикой.

Место, откуда растут корни жизненного мировозрения и где бьют источники, питающие творчество поэта, называется Самар – это одна из частей его родного села Тимченки. Но какая-то особая часть. И там живут другие люди, не такие  как в остальных частях села. И мир там другой. До такой степени,  что Николай Гриценко даже написал о нём книгу прозы, называющуюся «Самар-І-Я». Вот что он сам говорит об этой книге:

«Мы живем в исторический момент: по сути, в этой книге зафиксированы последние крестьяне, после которых подобных им людей уже не будет. Они пережили смены власти, систем, политические строи, но умели передавать что-то невидимое друг другу, нечто неисчезающее — тот дух людей села.

А мы сейчас переживаем время его полного уничтожения и исчезновения. Здесь в определенной степени влияют и цивилизационные моменты. Когда я вижу спутниковую «тарелку» под крышей сельского дома, я с ужасом представляю, что туда проникает через телеэфир, и что творит современный информационный продукт в головах жителей села.

С одной стороны — это цивилизация, а с другой — мощное разрушение не готового  к восприятию индивидуума, который даже не в состоянии проанализировать, чем «заражается» — будто какой-то болезнью убивает былую мораль.

Украинские села «дебилизуються» и спиваются не менее российские «деревни». Создается впечатление, что с разных сторон (а прежде всего, через телевидение) идет целенаправленная «зачистка» территории очень быстрыми темпами. И еще на нашей с вами памяти она может завершиться.»

 В  Сумах Николай Гриценко планирует презентовать  новую книгу стихов «На зелених іконах дерев». Начало  события в 17.30

Ещё про поэтов: В Сумах загубили»Ленінську правду»