В пятницу 21 марта в галерее актуального  искусства «Академ

Основная задача проекта «Манускрипт»  — привлечь внимание к книге, как произведению искусства. Во время нарастания популярности  разнообразных экранных текстов крайне важно помнить, что  кино никогда не заменит театр, а электронная версия текста -настоящую печатную книгу, которая сама по себе может быть таким произведением искусства, в котором текст – только одна из составляющих частей. Хотя, конечно, и главная.

Первым этапом проекта «Манускрипт» стал, завершившийся 15 марта  конкурс прозаических миниатюр (ПМ) для детей «Колибри-детям!». Работы всех участников проекта можно  почитать на АТС.

Затем, жюри в составе: художник-иллюстратор Игорь Швачунов, главный редактор издательства «Университетская книга» Владимир Кочубей и куратор проекта  «Манускрипт» Тамара Кубракова отобрало три работы для следующего этапа. 

Главным критерием выбора той или иной работы была, по словам Тамары Кубраковой, её потенциальная иллюстрируемость, то есть в ПМ должно было присутствовать пространство, где было бы просторно  фантазии художника–иллюстратора.    

 Четырьмя работами-победителями стали:

 «Сказка о лунном лучике» — автор Миша 12 лет (мы ещё вернёмся  к этой работе)

«Туман»  — автор Александр Вайц (г. Вупперталь, Германия)

 «О ёжике–трусишке»  автор Елена Резниченко (г.Лозовая Харьковской области)

 Впрочем,  уже можно открыть тайну. Под псевдонимом «Елена Резниченко»  в конкурсе  принимала участие наша старая знакомая, победительница конкурса ПМ «Колибри 2013» для взрослых Диана Аверина-Луговая (г.Симферополь). Ни один из членов жюри «Манускрпита» об этом в известность поставлен не был. И их выбор очередной раз свидетельствует о том, что победа Дианы в конкурсе «Колибри 2013» не случайна.

Интрига на этом не исчерпывается.  Автор «Сказки о лунном лучике» — Миша,  редакции не известен. Мы взяли его текст (единственный из всех участвующих!) в фейсбуке, где было  сказано только, что мальчик лежит в хосписе и просто хочет, чтобы его сказка жила. Члены жюри «Манускрипта» не знали о нём вообще ничего.  Их выбор —  абсолютно объективная  оценка литературных достоинств произведения.

В этой связи обращаемся ко всем, кто нас читает.  Помогите нам найти  Мишу и его родителей, для того чтобы узнать о нём больше и, соответственно,  представить  автора читателям.

В свою очередь, редакция АТС, как соорганизатор конкурса,  выбрала в качестве приза зрительских симпатий  ПМ «Пригоди Кактусеняти» Екатерины Бугеры (Сумская школа № 29, 11 лет).

Результаты были оглашены  на открытии выставки UNI Book. Теперь начался новый этап  —  Конкурс иллюстраторов. Все желающие принять участие в конкурсе должны будут на свой вкус проиллюстрировать одну из четырёх  работ-победительниц конкурса «Колибри–детям!» (или все четыре). Тексты ПМ, напоминаем,  опубликованы на АТС. Иллюстрации нужно выполнить  на листке формата А4  и  до 12 мая принести по адресу ул. Комсомольская,  27 издательство «Университетская книга».

 Прежде,  чем  приступить к работе, желательно посетить  выставку UNI Book (галерея «Академ ART»  центральный корпус банковской академии).  Конкурс предполагает две номинации по возрастным категориям: от 5-ти до 14-ти, и от 15-ти до бесконечности. Подробности  — по телефону (050)40-53-121  

 В мае 2014 года пройдёт  следующий — завершающий этап – выставка всех представленных на конкурс иллюстраций, среди которых будут определены победители. Работы-победительницы  будут опубликованы в книге, изданной «Университетской книгой».

Несколько слов о самой выставке UNI Book.Она состоит из ряда разделов. В главном зале мы видим на стенах образцы иллюстраций  к различным  детским литературным произведениям, выполненных  Игорем Швачуновым, Ольгой Гирей и  Анной Цукановой. Глядя  на них можно проследить процесс рождения образа, то есть  заглянуть на творческую кухню художника, приоткрыть  тайну творческого  процесса.  Так же на выставке представлены работы Анны Черненко. Но с полностью противоположной целью – найти для  них интересный литературный текст.

В  зале инсталляций, как всегда, креативный сюрприз – инсталляции  «НЕкнига» Александра Никитюка и «Мысль Леонардо» Полины Кубраковой и Алёны Кристевой.

А также «Мейл-арт коллекция» Константина Аленинского. Последняя представляет собой   почтовые открытки из множества стран мира, ставшие арт-объектами, потому что они перед отправлением были творчески оформлены авторами. Подобные работы  всегда индивидуальны и имеют целью, кроме собственно коммуникации,  ещё и отстоять право  человечества на общение в реальном пространстве, с помощью передачи друг другу вещей, хранящих тепло и энергию рук отправителей.

 Такую необычную выставку, которая равно интересна и детям, и взрослым, лучше  осматривать  с экскурсоводом. Для заказа экскурсии звоните по уже указанному нами телефону (050)40-53-121  

В парке стоял батут, и все дети любили на нем прыгать. Настя тоже любила батут. Однажды она пошла с Зайкой и Ежиком в парк.

— Давайте на батуте прыгать! – предложила Настя.

— Нет, — отказался Ежик.

— Почему?

— Я могу проткнуть батут своими иголками.

Зайка тоже отказался прыгать на батуте.

— Я и так высоко прыгаю. Зачем мне батут?

— Тогда я сама буду прыгать, — сказала Настя и принялась прыгать на батуте.

А Зайка с Ежиком стали играть в бадминтон. Зайка сильно-сильно ударил ракеткой по воланчику, и тот, словно пуля, взвился в небо. Взлетел – и не вернулся.

— Ой, а где наш воланчик? – расстроился Зайка. А Ежик обиженно засопел носом.

Но Настя тут же всех успокоила.

— Сейчас погляжу, куда подевался ваш воланчик.

Девочка изо всех сил оттолкнулась от батута и подпрыгнула так высоко, что увидела маленького мальчика. Он сидел на крохотном облаке перед кучкой воланчиков и считал их.

— Привет, — повиснув в небе, как пушинка, поздоровалась Настя. – Ты кто?

— Я – фей неба, — сказал мальчик, не отрываясь от своего занятия.

— А я – Настя. Что ты здесь делаешь?

— Воланчики считаю.

— Один воланчик Зайки и Ежика. Отдай его мне.

— Отдам, если ты мне подарочек принесешь.

— Хорошо, — пообещала Настя.

Она опустилась на батут и рассказала Зайке и Ежику о том, что видела фея неба.

— Он хочет подарочек.

— Давайте подарим фею цветочек, — предложил Ежик. – Вот фей обрадуется! Ведь на небе цветы не растут.

Зайка с Ежиком принесли Насте цветок, она снова оттолкнулась от батута и взлетела до облачка, на котором ее ждал фей неба.

— Принесла подарочек? – спросил небесный мальчик.

— Да, — сказала девочка и протянула ему цветок.

— Что это?

— Цветок.

— Какой он красивый! – обрадовался фей неба. – Спасибо!

Потом он сказал:

— Я обещал тебе вернуть воланчик. Только где он?

Фей показал Насте горку разноцветных воланчиков.

— Видишь, сколько их здесь. Какой из них твой?

Настя не успела ответить. Неожиданно налетел ветерок и сдул с облачка все воланчики.

Воланчики упали прямо на парк. Увидев их, взрослые и дети очень удивились.

— Дождь из воланчиков! Дождь из воланчиков! – закричали они.

Вдруг Зайка почувствовал, как что-то мягко стукнуло его по лбу.

— Ой, что это? – от неожиданности вскрикнул Зайка.

Это был его воланчик.

— Ура! Наш воланчик нашелся! – обрадовались Зайка с Ежиком.

Они продолжили играть в бадминтон, а Настя снова стала прыгать на батуте.

Она взлетала высоко-высоко, до самого облачка, на котором ее ждал фей неба.

Так Настя и фей неба стали друзьями.

Автор:

Павел Парфин

г. Сумы

…Сьогодні  народне свято — День Перемоги. Толя встав раніше, потім і Сергійка розбудив, щоб, бува, той не проспав. І тільки сонечко заглянуло у віконечко, і пробігло по їхніх личиках промінцями —  хлопчаки уже на ніжках.

Зайшла до  світлиці бабуся Катя, поставила на стіл  кухлик свіжого пінистого молока, яке щойно надоїла. Налила в чашку Сергійкові.

— Пий, онучку, тепленьке молочко. Здоровим будеш і красивим. Від молока з — під корови людська сила потроюється.

Налила в іншу чашечку, протягла Толі.

— Смакуй і ти, онучку, щоб в школі гарні оцінки отримував. Молочко пам’ять укріпляє…

Сергійко і Толя п’ють та п’ють…Молоко на їх губенятах аж піниться, а в роті — солодко — солодко.

До будинку заходить дідусь Саша і відразу  запитує:

— Ну, що, солдати, до параду готові?

Сергійко вже надів свою моряцьку форму, на голівці — безкозирка, у відповідь:

— Так точно!

А в Толі в руках іграшковий пістолет, і він теж рапортує:

— Так точно!

— Зачекайте тепер на мене, я теж одягнуся.

Коли дідусь Саша, переодягнувшись, зайшов до кімнати, в обох онуків від здивування аж дух перехопило. Військова офіцерська форма надала дідусеві стрункості, мов помолодшав він. А на грудях — ого! скільки воєнних відзнак: і ордена, і медалі…

— Дідую, ви — герой!

—  На війні, онучки, всі солдати — герої, вони ж землю рідну захистили, щоб  всім людям мирно жилося…

Толя першим несміливо торкнувся до відзнаки і поцікався:

— Ця за що?

— За оборону Києва.

— А ця?

— За Сталінград.

— А ця? — торкнувся до золотистої нагороди й Сергійко.

— За взяття Варшави.

— А ця? — запитує знову.

— За взяття Берліна. Це орден «Перемоги». За велику перемогу!

— Так  ви, справді,  герой, дідуню! — підсумовує Толя. — Нам наша вчителька на уроці про героїв розповідала…

…Люди йдуть і йдуть до Братської могили, яка  возвеличується в центрі селища. Кладуть до неї квіти. Кладуть по букетику Толя і Сергійко. Поклали і  подивилися на дідуся та бабусю. А в них — сльози на очах.

— Не плачте, — заспокоює їх Толя і вже так по-дорослому: — Виросту, я вас буду захищати, щоб ніколи ви більше не плакали…

І Сергійко додає:

— Я теж захищатиму…

Легенький вітерець шурхотів у старих, уже зелених кленах, які росли поруч могили, ніби оберігали душі похованих бійців…

…Минули роки. Толя й Сергійко виросли і стали  військовими офіцерами…

Автор:

Іван Житник.

м.Буринь.

Радість у бабусі Каті та дідуся Саші. До них у гості приїхав  онук Сергійко. Обнімають вони онука, голублять його. А Сергійко, жвавенький хлопчина, задоволено посміхається, усім цікавиться.

Пішли в обідню пору дідусь Саша та Сергійко трави для корови накосити, яка от-от прийде з пастівня. Бігає хлопчина лугом, метеликів  ловить та ніяк не може спіймати.

Швидкі вони якісь, мов  літаки в небі. Летить, здається, на тебе, аж несподівано — шух і вбік. Раптом чує:

— Цвінь-цвінь-цвірь!..

Зупинився. Прислухався — та довкола нікого й нічого не видно. Прибігає до дідуся, запитує:

— Дідуню, а хто то так  «цвінь-цвінь-цвірь»?

Прислухається той, потім  відповідає:

— То коник луговий  співає.

Зводить хлопчина здивовано  бровенята:

— А хіба коник співає? Чому ж я його не бачу?

— Він невеличкий, — пояснює  дідусь, — на стебельце травинки  схожий.

Якусь мить подумав над  цими словами Сергійко, тоді й каже:

— Я в цирку великих коней бачив. От — та — ке — н — н — их! — підняв руку вгору. — А ви мене на коні покатаєте?

— Обов’язково покатаю.

Усім цікавиться хлопчина, бо ж в селі все таке незвичне.

Іде бабуся Катя на город  і він за нею дріботить.

— Ой, які тут здоровенні  кавуни! Я таких ще не їв, — Сергійко намагається, якщо й не підняти, то хоча б зрушити з місця чималенького …гарбуза.

— То, онучку, не кавун, а гарбуз, всередині в нього  — насіння.  Я його тобі підсмажу восени, смачненьким поласуєш…- пояснює  бабуся і гладить онука по білявій голівці. — Гарбузи здоровенними виростають, без візочка до двору не доставити їх…

Сергійко вже не силується зрушити  плід, а щось обмірковує, потім каже:

— Чому ж тоді в казці: гарбуз  ходить по городу і питається  свого роду, чи живі вони й здорові? Я думав, що гарбузи на ніжках ходять…

Сміється бабуся  від таких слів: отаке вткнув!

— То ж казка, в ній все  може бути…

Та не дослуховує онук, помітив капусту на грядці й мерщій туди. Гукає до старенької:

— А цим м’ячиком можна в  футбол грати? О, та в нього й ніжка є! Ой, як цікаво!..

…Приїхали за синочком тато та мама, щоб забрати до міста — до першого класу він піде, заздалегідь потрібно приготуватися.

Дідусь змайстрував для  Сергійка сопілку.

— Гратимеш на ній і  нас з бабусею будеш згадувати…

Щойно посідали до легковика, як раптом пішов дрібненький теплий дощ. Сергійко висуває голівку у вікно й запитує:

— А де дощик гуляє,  коли сонечко сяє?..

Що йому відповіли дідусь Саша та бабуся Катя онук не почув, бо автомобіль відразу ж набрав швидкість…

Автор:

Іван Житник.

м.Буринь.

Наблизився Новий рік. Мама, тато і Сергійко приїхали в село, щоб відзначати його в дідуся Саші та бабусі Каті…

Сергійко дуже радів цим відвідинам. Нинішньої зими випало багато снігу. За три дні замело дороги, луг, який розташувався відразу за городами. Пухнастий сніг також, мов скатертиною, накрив влітку синю, а тепер замерзлу річку, наче хотів її зігріти.

Зазвичай Сергійко прокидається рано — треба ж до дитячого садка йти. А сьогодні:

— Уставай, онучку, вставай, — легенько скубить дідусь Саша онука за біленький чубчик.- Бо ж Новий рік проспиш і Діда Мороза із Снігуронькою не побачиш.

Сергійко закліпав сонними оченятами, роздумуючи над словами дідуся, а потім схопився на ноги — і до вікна. Хотів було пересвідчитися, що Дід Мороз не обминув їхню хатину. Всі дружно засміялися, а бабуся Катя сказала:

— Новий рік — завтра, а сьогодні з дідусем Сашею підете до лісу по ялинку…

Скрипів під ногами свіжий сніг на морозі, вигравав барвистими веселками під сонцем. Весело щебетали синички, перегукуючись з набундюченими горобцями — хвастунцями, перестрибували з гілки на гілку, пританцьовували й співали тільки їм розбірливих пісень.

— Дідуню, а пташкам не холодно босими ніжками по снігу стрибати?

Дідусь Саша посміхнувся і відповів:

— Звикли вони вже до холоду. Пташки ж зимують надворі… А деякі з них — у лісі…

… А сам ліс стояв у якійсь торжественній, тихій задумі, можливо, також готувався до зустрічі свята. І Сергійкові тут все видавалося і казковим, і святковим — ялинки, сосни, а на узбіччі — клени, а за ними — берізки…

— А ось і ялинка, яку нам дозволено зрубати на свято…

Вони вийшли на невеличку галявину, зупинилися перед невисоким деревцем, яке пахло живицею і свіжістю. Ялинка дуже сподобалася Сергійкові, але йому її чомусь …шкода.

— Дідусю, а може не треба?

— Що не треба!? — не розуміє той, про що каже онук.

— Ну…Не потрібно її рубати, нехай росте…

— То, може, іншу? Нам на вибір дві ялинки дозволено зрубати…

— Й іншу не потрібно рубати, — заперечливо хитає головою онук. — Сходимо до крамниці та й купимо штучну ялинку, — майже по — дорослому підсумовує Сергійко. – Прикрасимо її іграшками, мама з собою їх привезла…

Узяв на руки онука дід Саша, притис до своїх холодних щік такі ж холодні щічки Сергійка.

— Ти — справжній природолюб, — каже щиро. – Звичайно, в магазині купимо штучну ялинку. А цю під вечір ми вберемо…Нехай радіють лісні мешканці Новому року…

— Ой, як цікаво буде! — зрадів на таку пропозицію Сергійко. — Разом з ними й Новий рік зустрінемо…

Автор:

Іван Житник.

м.Буринь.