Ділан Томас

Ділан Томас написав вірш «Fern Hill» улітку 1945 року. Твір є частиною збірки «Deaths and Entrances» (1946). У ньому автор описує дитячі враження про перебування на однойменній фермі своєї тітки Енн(і) Джонс, розташованій недалеко від Лланбрі в Південному Уельсі. Опис цієї ферми також з’являється в оповіданні «Персики», яке є частиною роману у новелах «Портрет митця за щенячих літ»:

…З напіврозвалених господарських споруд, з’їжджали гнилі дахи, стіни зяяли дірками, віконниці бовталися, тинькування облупилася, іржаві цвяхи стирчали з відсталих, покручених дощок; худий вчорашній кіт вмивався, вмостившись між битими пляшковими шийками на самому верху сміттєвої купи, що солодко-смердючим конусом тяглася до покаліченої покрівлі. Другого такого фермерського подвірря не було по всій нашій занедбаній околиці, другого такого ж жебрацького, неможливого та чудового, як цей острів бруду та сміття, потерті та щебеню, де старі замурзані кури свербіли та несли дрібні яйця.

Ферн Гілл

Де попервах легкий та юний під вітами округ будинку,
який бринів, я був щасливим, немов смарагдова трава —
панує ніч над виярком зірковим.
Час дав мені себе вітати й коштовним відблиском повстати
в очах його вершин квітучих та бути між возами за
володаря містечок яблуневих.
Я бачив пишний почет княжий в оточенні дерев та листя.
Стежками ячменю й ромену гуляв мов річищами рік
чарівно несподіваного світла.

На фермі, де дрібниця кожна співоче пахла рідним домом,
я, про чиї хлопчачі справи чутки гуляли між хлівів,
в розмаї незворотного дитинства
отримав зі скарбниці часу дні безтурботності у тому
зеленому та золотому відтінку віку, де у грі
я то чередником був, то мисливцем.
Телята у мій ріг співали, лисиці холодно та ясно
зі згірка гавкали й субота у камінцях святих струмків
дзвеніла наче птах летить повільно.

Допоки вистачало сонця не зупинявся рух прекрасний.
В полях копиці височіли, музики дули в димарі.
Життя манке, ефірне та грайливе
леліло, як вода чи ватра, котра трави вдягнула колір.
А у нічну добу оздоби сузір’їв чепурили вись.
І сови в гущі їх носили ферму.
Допоки бал тривав Селени, благословенний серед стаєнь,
я чув хрипіння козодоїв, яких полохали баскі
на спалахи в тумані схожі коні.

Зоріло. Ферма на світанку, мов білий мандрівник з росою
та півнем на плечі додому верталася – це так було
і сяяло! Це був Адам та діва.
Вітри, світила, крила, хмари єдналися в суцільне небо
і джерело життя проміння розкинуло в той самий день.
Так світла сотворіння вірогідно
у веремії перших митей світобудови виглядало.
І зачаровані у стійлах іржали коні та в поля
хвали в уяві прямували тепло.

Мені лисиці та фазани як рівні віддавали шану
коли я біг повз дім веселий під сонцем, що ізнову й знов
над оболоків свіжих чередою
відроджувалось, мов надія на щастя у живому серці.
Мої бажання безтурботні неслися вздовж високих кіп.
І жоден клопіт душу не бентежив
у тих невинних, як небесна блакить, невимушених справах,
в мелодіях пісень ранкових над юнню, що ходою літ
зелена й золота йшла з благодаті.

Я ні на гріш не переймався, тим у роки свої ягнячі,
що час мене аж на горище до ластівчаних тягне гнізд,
бо так лягала тінь руки моєї
під місяцем, що завжди сходив, коли я вже у сновидіннях
здається чув, як над ланами високими зростає він
і врешті прокидається на фермі
з рішучим наміром назавше покинути ландшафт бездітний.
Я розквітав і одночасно до смерті торував путі,
як море, що співає в путах.

(переклад — Ігор Касьяненко)

***

Fern Hill

Now as I was young and easy under the apple boughs
About the lilting house and happy as the grass was green,
The night above the dingle starry,
Time let me hail and climb
Golden in the heydays of his eyes,
And honoured among wagons I was prince of the apple towns
And once below a time I lordly had the trees and leaves
Trail with daisies and barley
Down the rivers of the windfall light.

And as I was green and carefree, famous among the barns
About the happy yard and singing as the farm was home,
In the sun that is young once only,
Time let me play and be
Golden in the mercy of his means,
And green and golden I was huntsman and herdsman, the calves
Sang to my horn, the foxes on the hills barked clear and cold,
And the sabbath rang slowly
In the pebbles of the holy streams.

All the sun long it was running, it was lovely, the hay
Fields high as the house, the tunes from the chimneys, it was air
And playing, lovely and watery
And fire green as grass.
And nightly under the simple stars
All the moon long I heard, blessed among stables, the nightjars
Flying with the ricks, and the horses
Flashing into the dark.

And then to awake, and the farm, like a wanderer white
With the dew, come back, the cock on his shoulder: it was all
Shining, it was Adam and maiden,
The sky gathered again
And the sun grew round that very day.
So it must have been after the birth of the simple light
In the first, spinning place, the spellbound horses walking warm
Out of the whinnying green stable
On to the fields of praise.

And honoured among foxes and pheasants by the gay house
Under the new made clouds and happy as the heart was long,
In the sun born over and over,
I ran my heedless ways,
My wishes raced through the house high hay
And nothing I cared, at my sky blue trades, that time allows
In all his tuneful turning so few and such morning songs
Before the children green and golden
Follow him out of grace,

Nothing I cared, in the lamb white days, that time would take me
Up to the swallow thronged loft by the shadow of my hand,
In the moon that is always rising,
Nor that riding to sleep
I should hear him fly with the high fields
And wake to the farm forever fled from the childless land.
Oh as I was young and easy in the mercy of his means,
Time held me green and dying
Though I sang in my chains like the sea.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Навіть його струнка постать, увінчана копною сивого волосся, нагадує кульбабу, над якою не владний вітер часу. А написане й сказане – самобутньо квітне в посвячених у його творчість серцях. Авторська мова Зієдоніса – то молитва про найкраще в людині. Гуманізмом просочені рядки його віршів i прозових творів, які ошелешують неочевидністю тез i водночас їх невідворотним влучанням у душу.

Біографічна довідка

Імантс Зієдоніс (Imants Ziedonis) народився 3 травня 1933 року в рибальській сім’ї у селі Раґаціємс на березі Ризької затоки. Виріс серед простого люду, увібравши в себе повагу до праці, любов до рідного краю з його звичаями, фольклором i безмежністю самобутнього ландшафту.

Мріяв стати агрономом, але туберкульоз, з яким хлопець боровся зі шкільного віку, не дав змоги вступити до технікуму за бажаним фахом. Це стало доленосним. Імантс врешті вступив на філологічний факультет Латвійського університету. Закінчив його у 1959 році, а згодом і Вищі літературні курси при Літературному інституті імені М.Горького в Москві (у 1964-му).

Був одружений з акторкою Аусмою Кантане. Мав  двох дiтей – сина Рiмантса i доньку Байбу.

Ставши професійним письменником, Зієдоніс багато сказав своєму народу і світові. Також він зробив чималий культурний внесок як публіцист, перекладач, сценарист. Мав широкий вплив на суспільство ще і як мудрий громадський діяч i політик. Його новаторські ідеї в різних сферах життя і культури не втрачають актуальності й у сучасній Латвії, у кожному поколінні знаходячи своїх послідовників і провідників.

Інспірований його творами, у Латвії свого часу зародився поетичний театр. А у 2010 році, ще за життя Імантса Яновича, у Новому Ризькому театрі була створена тонка i пронизлива вистава «Зієдоніс і Всесвіт», яка і досі в репертуарі.

Помер Імантс Зієдоніс 27 лютого 2013 року в Ризі, майже на порозі 80-річчя. Похований у рідному Раґаціємсі.

«Часи не важливі – важлива людина»

Це один з найвідоміших висловів Зієдоніса. Власне, він і писав свої різнобарвні квітучі твори про людину з повною гамою її почуттів і суперечностей, про місце людини у світі, про її пошук світу в собі. Рисами неосяжної живої особистості наділяв і природу, якою захоплювався з дитинства. Володів одним з рідкісних умінь – зупинятися, спостерігати, всотувати красу навколишнього світу. Закликав інших тренувати в собі цю здатність. Уявляв знаки на дорогах, які б проголошували: «Зупиніться, побудьте тут з пів години – ви дещо, побачите».

Визволителі могутніх дерев

У 1976 році Зієдоніс започаткував самобутній визвольний рух, не давши при цьому радянській владі приводу для переслідувань. Він з однодумцями виборював свободу – наче й не для людини навіть, не для народу (на перший погляд). У різних куточках Латвії й досі шумлять крони велетенських дубів, яким Зієдоніс зі своєю групою «визволителів» розчистив місце у ландшафті. Також буяють гаї та алеї, висаджені ними в компенсацію вирубаного підліска.

Ідея свободи, якою дихало суспільство окупованої Латвії (а саме так прибалти відчували своє перебування у складі СРСР), реалізована метафорично, насправді була однією з форм боротьби за незалежність країни. І, безумовно, Імантс Зієдоніс був у джерел так званої «Співочої революції», що врешті призвела до відновлення незалежності прибалтійських республік у 1989 році.

Якого кольору казка?

Імантс любив дiтей, вболiвав за їх духовний розвиток, їх чесне й свiтле майбутнє, багато для них писав. Зустрічався з дітьми і підлітками у школах та бібліотеках, проводив цікаві бесіди, в ігровій формі допомагав малечі означити коло своїх цінностей, своє місце у такому великому світі. Був переконаний, що дітей можна й треба навчити відчувати. У 1976 роцi Зієдоніс був нагороджений почесним дипломом Ганса Крiстiана Андерсена за внесок у дитячу лiтературу.

Можливо, його «Кольоровi казки» слiд читати в день по однiй – тоді кожен день набуде свого неповторного кольору. Синiй кiнь надiї, червона Вогняночка, брунатний чоловiчок, зелений Лiс, що прийшов до мiста, Кроко, Дил, Ґудзик, Наперсток та iншi герої його казок не лише органічно розфарбовують дитячу уяву. Вони й дорослого читача здатнi повернути до дитинства – найресурснiшого iз часiв.

Епiфанiї

Осяяння, одкровення – саме так перекладається з грецької назва цього рiдкiсного літературного жанру, в якому свою найвидатнішу прозу написав митець. Це сповненi поетики лаконiчнi прозовi спалахи, з яких можна дiзнатись про себе багато неусвiдомленого ранiше. Як можна дізнатись і те, що з цим автором ви вже нiколи не втратите один одного. I дрiжджам вашої душi буде даровано вдосталь борошна i води. Якщо вiд якоїсь книги можна стати щасливiшим, то ця – саме така. Вона неймовірно афористична: виписуючи цитати на згадку, важко зупинитися. Ось лише деякі з них…

«Якби я був дрібкою, тільки голою дрібкою тирси – то й тоді я б не втратив своєї значності, бо я дрібка від того дерева, що має коріння».

«Я піднімався вище, і чим меншою з висоти здавалася людина внизу, тим більше я відчував, якою великою вона може бути».

«Сум є година смеркання душі, коли сонце вже зайшло, але зірки ще не встали».

Народний поет

У шкільні роки перші спроби пера Імантса не здобули підтримки серед учителів та вічно заклопотаної сім’ї. Але насіння поезії тоді не замерзло в юній душі. Пробилося воно і крізь будяки радянської критики, яка не одразу прийняла його людиноспрямованість. Першу книгу своїх віршів «Пісок землі і мрії» («Zemes un sapņus milts») Зієдоніс видав у 28 років. І його творчий доробок протягом життя поповнив скарбницю латвійської культури сотнями віршів, які склалися у майже два десятки поетичних збірок. Найвідоміші з них – «Мотоцикл» («Motocikls», 1965), «Входжу в себе» («Es ieeju sevī», 1968), «Напад метеликів» («Taureņu uzbrukums», 1988). Зієдоніс зізнавався, що віршами обробляє себе (і читача) подібно до того, як землероб обробляє землю. У 1977 році був названий Народним поетом Латвії i залишається ним після смерті.

«Латвія – прекрасна країна, але прекрасному треба допомогти з’явитися»

Раз на рік протягом 10 років невтомний Імантс з однодумцями проводив конкурс на найкраще сільське подвір’я. За життя пройшов пішки та об’їздив (на мотоциклі, авто, попутках) Латвію від краю до краю. Написав у жанрі дорожніх нотаток знакову для латишів книгу «Курземіте», сповнену гордості й болю за свій народ, невичерпної віри в нього.

Імантс Зієдоніс і Ренарс Кауперс

Передчуваючи близькість кінця, митець звернувся до «Малої кавалерії» (молоді, яка продовжувала його справу визволення велетенських дубів уже у новому сторіччі), аби вони реалізували його бачення музею, попіклувались про Латвію, про її культурне та освітнє майбутнє. Так у 2010 році був заснований фонд «Viegli».

«Легко»

Саме так перекладається назва фонду. Втiм, шлях, яким iде фонд, – не з легких. Це зараз вiн видає книги, аудiоальбоми, створює мультфiльми, впроваджує освiтнi проекти, бере пiд крило музей художника Пурвiтіса. А першi 8 рокiв iнiцiативна група фонду, до якої належить i лiдер найвiдомiшого латвiйського гурту «Prāta Vētra» («Brainstorm») Ренарс Кауперс, давала концерти, виконуючи покладенi на власну музику вiршi Зiєдонiса, щоб на зiбранi кошти створити i акредитувати музей поета в перiод економiчної кризи. Iдеальний музей Зiєдонiс уявляв як шлях, дорогу: «Mans muzejs varētu būt ceļš».

Але все ж музеєм (вiрнiше – «оселею муз», за словами поета) мав стати його лiтнiй будинок в селищi Мур’яни. Це унiкальна споруда з очеретяним дахом до самої землi, яку Iмантс Зiєдонiс з дружиною будували у 70-х протягом 5 рокiв разом. За словами голови фонду «Viegli» Жанете Гренде, «музей не про нього самого, не лише про нього: цей музей – про творчiсть, про усвiдомлення себе i свiту, своєї нацiональної ідентичності».

«Аби задум здiйснився, потрiбнi двi речi – воля та провидiння»

Вiдкривши для себе Імантса Зієдоніса, ви пiдете до бiблiотеки з вмiстким наплiчником, аби взяти там все видане ним, що тiльки можна знайти. I яким буде ваше розчарування, коли дiзнаєтесь, що iснує вкрай мало його видань українською. Як дуже пощастить, – вам запропонують першу книгу «Епiфанiй» у перекладi Валентини Силави, видану у 2005 роцi (берiть мерщiй, повернете дуже нескоро). Можливо, пощастить дуже сильно, i знайдуться ще й «Кольоровi казки» (переклад з латиської Михайла Григоріва), якi теж стануть для вас настiльною книгою на довгий час. А кiлька поезій Зієдоніса, перекладених українською Ю.Завгороднім, В. Коротичем, І. Драчем, В.Лучуком (якщо вдасться знайти їх), вiдкриють завiсу, за якою – бездонний поетичний доробок митця, майже недоступний українському читачевi.

Власне, так в українських Сумах на початку 2025 року i народилася iдея привнести в нашу культуру поезiю Зієдоніса, твори якого загалом – поза часом i простором. Ну дiйсно ж – чим ще зайнятися у прифронтовому мiстi? «Одна лише межа рухається. Межа є лiнiєю прикордонникiв i митців». Це з «Епiфанiй». Так i живемо – на межi, вiдчуваючи мистецтво життя, стаючи його митцями в умовах, що й самого життя (не те, що творчостi) не передбачають.

Читайте вірші з майбутньої книги: Поезія Імантса Зієдоніса у перекладах українських поетів

«Все можна в темноті загубити, але себе – тільки знайти»

Лише питання часу – коли одним з експонатів музею Імантса Зієдоніса стане книга перекладів його поезій українською мовою, що народжується просто зараз, у час війни – як проголошення цінності людського в нелюдських умовах. Адже прекрасному потрібно допомогти з’явитися і в нашій культурі.

«Обіцяйте мені що-небудь, обіцянка теж є перспектива, коли іншої більше немає, або ще немає».

Автор нарису Юлія Наумко

Ігор Касьяненко

***

За мотивами тексту Алана та Мерилін Бергман до пісні Мішеля Леграна

  «The Windmills of Your Mind»

Млин твоїх думок

Наче кільця у спіралі
без початку та кінця.
Як ті персні та коралі,
що тобі так до лиця.

Ніби сніжка, що на схилі
в сніговий зростає ком.
Як бджола й корова, в тілі
котрих мед і молоко.

Як плодів, що варті раю
прагне яблучний крадій.
Як нема межі та краю
у фантазій та надій.

Так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.

Як на конях каруселі
скачуть у прийдешні дні
юні вершники веселі,
мудрі, сиві та сумні.

Як годинникові стріли,
що летять їм навздогін,
ще нікого не зустріли,
хто б вертався з тих сторін.

Як повітряної  кульки
карнавальна лине мить
до лазурової люльки,
де циганське сонце спить.

Так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.

Літа спогади натхненні,
мов ліхтарики живі:
і ключі ще у кишені,
і слова у голові.

Два сліди на пляжі босі.
Двох тремких дзвіночків дзвін.
І відлунь переклик досі
чутний кожній з половин.

Як упала зірка й брижі
залишила течії,
як закохуються хижі
в тих, що ніжні та свої.

Як тунель, яким ідеш ти
у глухий заводить кут,
а ти серцем вибрав з решти,
саме цей собі маршрут.

Як штукар чаклун, що хмари
див тримає в рукаві.
І старі транслює мари,
і навіює нові.

Як весна приходить в строк,
так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.

***
Леонард Коен «Алилуя» (переклад за англійської)

Я чув акорд, котрим Давид
потішив Бога й втримав світ,
та музику не відтворив би ту я.
Там щось на кшталт: раз, два, три раз,
мінор, мажор – між ними час
і раптом виникає: «Алилуя!»

Убрана у саму красу,
вона, мов промінь на росу,
упала в очі й вабить, і чаклує.
І ось твій трон вже у вогні,
твоє волосся біля ніг,
а на вустах твоїх лиш Алилуя!

Бог є Любов, але усе,
що для кохання має сенс —
як вцілити у серце, що гордує.
Ні, це не злочин і не звіт
пророка Світла свідку бід —
це зламана та хвора Алилуя.

Кімната, поверх – я тут жив
один поміж буденних жнив
й не відав, як мені тебе бракує.
Тепер ти у найвищій з веж,
але любов – не зліт без меж,
це зламана та хвора Алилуя.

Я бачив крізь твою сльозу,
що коїться у нас внизу,
та правда більше сліз не потребує.
Коли мій рух тебе відкрив,
свята голубка змахом крил
на небі написала: «Алилуя!»

Я не повів усе, що мав —
бо ще є тиша не німа,
хай кажуть, що її ніхто не чує.
Це нею мовлять бранці слів,
коли нічого взагалі,
нічого в голові, крім «Алилуя!»

***
Трохи пісенної поезії Володимира Висоцького.
Пісня починається з алюзії на біблейську історію. Тому перекладач дозволив собі у продовження авторської алюзії додати ще й епіграф із Біблії.
«І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх.»

Балада про кохання

Коли вода всесвітнього потопу
верталася вже в межі берегів.
Кохання вийшло з пінного потоку,
і закрутивши колесо років,
в повітрі розчинилося до строку,
а строку було сорок сороків.

І диваки, є вдосталь їх між нас,
у кого серце за дороговказ,
вдихають суміш ту на повні груди
і потрапляють, дихаючи так,
як на ковчег попарно в темп і такт,
у ритм, котрий чужі не знають люди.

Тільки довго долі ковалю
в кузні мрій кувати яв нову,
доки розум втямить, що «люблю»
є тотожним «дихаю» й «живу».

Ще будуть мандри та поневіряння,
бо лицарям високих почуттів
пройти належить іспити кохання:
думок бентегу, версти без путі,
неспокою з безсонням поєднання,
розлуки з найдорожчим у житті.

Але шаленим шлях лише вперед.
Вони вже ладні пити страх як мед.
І проти ста би вийти ризикнули.
Дістали б з неба тьменну-тьму зірок.
Аби між ними чарівний зв’язок
не став бездарно втраченим минулим.

Вітер їх на хмарах колихав.
Хміль бажань їм голови кружив.
А якщо ніколи не кохав,
то, вважай, не дихав, і не жив.

Не всяк дійшов з любов’ю до верхів’я —
скількох вже не знайти, куди не глянь.
Їм поголос у спини й марнослів’я,
фата-моргани й кривди чорна хлань.
Тож хай свічки палають в узголів’ях
на честь і в пам’ять кожного з кохань.

Гуляти душам обраних в раю.
І часу зупиняти течію.
Та з вічністю таємні мати змови.
І з подихом єдиним на вустах
зустрітися на бродах і мостах
на схрещеннях стежок світобудови.

Я віддам закоханим поля,
де для них ні бескидів, ні стін.
Бо любов – це небо і земля.
А людина — той, хто не один.

***

Коментар до перекладу.

«Tombe la neige» — я так назвав свій вільний переказ вірша «Снег идёт» Бориса Пастернака не тільки тому, що воно буквально і перекладається з мови мушкетерів як «Падає сніг». Але ще я мав намір таким чином передати вітання французькому філософу, фізику та математику Рене Декарту, який, крім того що існував, бо думав, ще й був  творцем  прямокутної системи  координат для площини та простору.

А вірш Пастернака – власне і є процесом відтворення у, так би мовити, прямому читацькому ефірі часопростору, де перехрестя – це двомірна система координат, сходи – вже третій вимір, що привносить об’єм, а час – четвертий, як у просторі Мінковського.

Паралельно створенню світобудова наповнюється рухом (снігу) та явищами ноосфери – нашими людськими подіями, предметами побуту і таке інше. Тобто наповнюється життям.

Ну і на завершення передмови, у якості  перекладацького епіграфу, цитата з повісті «Перехресні стежки» І.Франка

«Вечоріє. Надворі посутеніло, а небо насунулось важкими хмарами. Тихо паде сніг густими великими платками…»

***

Tombe la neige

Сніг паде, сніг паде,
білі зірочки в бездонні.
Журавець на підвіконні
хоче з кожною в тандем.

Сніг паде, мете, летить і
весь бентежить білий світ.
Перехрестя, сходи й миті
з ним пускаються в політ.

Сніг паде, сніг паде,
й множить безліч власних копій.
Та мов панночку в салопі
височінь на діл веде.

В мерехтінні й метушні
тишком-нишком із горища
потай сходить сутність вища
за всі істини земні.

Бо у часу крім турбот
є ще схованки та пастки —
тільки-но святили паски,
а вже знов сонцеворот…

Сніг паде і квап-не квап
сам вирішує як швидко.
І у темпі білих лап
йде життя, навгад, без мап,
а куди – там буде видко.

Певно і за ніччю день
лине так, як сніг паде.
Чи мов грації в балеті,
де як пара є в сюжеті,
то чекай на па-де-де…

Сніг паде, сніг паде.
На здивовані рослини,
на авто і на людей,
на спокуси і провини,
на яскраве та бліде.

Сніг паде, сніг паде.

***

 Сага

за мотивами вірша Андрія Вознесенського

Ти розбудиш мене на світанку.
Ми ще будемо ніжні, бо сонні ж.
Ти мене по золі того ранку
в незворотність проводиш босоніж.

Затуливши тебе від застуди,
я у спогад майбутній порину:
я ці очі шукатиму всюди
і ніколи ніде не зустріну.

Попри сни та нейронні тенета,
навіть після спокут і пробачень
повертатися – кепська прикмета.
Я ніколи  тебе не побачу.

В ліжках теплих, як води Гольфстриму,
у юрбі, між байдужого люду
я ніколи таку не зустріну
і ніколи тебе не забуду.

І хитнеться, безглузда до плачу,
вишина, де ні звади, ні бруду.
Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду.

П’ять поезій Імантса Зієдоніса (переклади з латиської)

***
Є такі люди
 
Є люди, у котрих серця такі бездонні,
як ніби взагалі вони не мають серця.
Що в їхній глибині – добро чи зло на троні?
Сміються там вони за обрієм чи сердяться?

Ти думав що приніс у світ шаленство бурі
і радості весну, що гостра аж до болю.
Але летіли дні — веселі та похмурі,
ти рухався вперед – і пустка за тобою.

Є люди, у котрих серця глухі неначе,
як ніби їм чужі хвилини хвилювання.
Але в тій глибині сміється, прагне, плаче
і з тих цеглинок світ свій створює кохання.

Невтомне і німе в байдужу плоть каміння
воно вселяє дух, вирує почуттями,
висаджує сади, а потім рве з корінням,
спустошує і знов наповнює життями.

Де те твоє «люблю», що ніжне, як сопілка?
Де дерево твоє й твоя на ньому гілка…
Де шлях у вічність твій крізь плинне, тлінне, кволе?
Де плуг, який зорав твоєї долі поле?

Хто друг тобі, хто брат? – ти сам не знаєш доки
не прийдеш до людей, в яких серця глибокі.
Вони сміються там, де ти не є собою
і перші, коли що, заплачуть за тобою.

***

Я хочу тебе 

Ти та межа, що поміж правдою та грою.
Я просто хочу зустрічатися з тобою,
ловити в погляді твоєму звичне диво
і дивуватися захоплено й правдиво.

Щоразу щиро дивуватися й правдиво
майбутнім потягам, гучним,  як літня злива.
І морю миль, які ми пройдемо потому
на чужині за сто турбот і втрат від дому.

На чужині, що нам туманить шлях до дому
ми вже долали разом відчай, спрагу й втому.
Я бачив шал в очах твоїх і відсіч хибам
і тілом ласував твоїм, як житнім хлібом.

Пухким і свіжим тілом, ніби житнім хлібом,
я насолоджувався найніжнішим штибом.
Там, де ми йшли, сади весни буяли пишні
червоні мальви розквітали й білі вишні.

Червоні мальви навкруги та білі вишні —
це час і простір смертним шлють новини втішні.
І геть відкинувши невігластво та вченість
два серця всотують взаємну нескінченність.

***

Про самотність (з циклу «Теза — Антитеза»)

Я (теза)

Я більше не можу додому один
вертатися в гожу погоду й негожу.
І драми класичні читати один
теж більше не можу.

Вести між собою усобиці сам  —
обридлі старі чи то свіжі й нові ще
і ноги сплітати у ліжку де сам —
не бачу навіщо.

Я щастя неспільне вважаю за гріх,
бо згадую очі чужі й невеселі.
Коли ж переступиш ти врешті поріг
моєї оселі?

Повітряний стовп наді мною, мов спис,
яким я у небо поцілити мушу
і ніч, як голодний та змучений пес,
що лиже мою неприкаяну душу.

Тому я й молюся до дня, що минає:
Не йди, тут потрібна твоя допомога!
Не йди — ти мене залишаєш самого!

Сьогодні опівночі вийде з тайги
кудлатий ведмідь, що реве, як тривога.
Той рев нажахає усіх навкруги —
стривай, не лишай мене в світі самого!

Ні коням, ні вершникам не перейти
у горах пороги, де б’ють білі хвилі.
І знову по колу мій шлях самоти,
ті версти порожні, ті милі безкрилі.

Та знову щоночі торують путі
вечірнього сяйва гінці рудогриві,
безжальні, невтомні – у них на меті
майбутнього миті – веселі й журливі.

І ти. І все те, що ще буде в житті.
Стривай, не лишай мене на самоті!

Дайте побути на самоті! (антитеза)

Відчепіться від мене! Дайте побути на самоті!
Я знаю пісню, яку листя співає осінній сльоті.
Дим підіймається в небо, мені відомі його путі.
Не турбуйте мій спокій! Дайте побути на самоті!

Відчепіться, шановні! У мене власна є голова!
Я знаю, як гарно співа в опівнічному лісі сова.
Я відчуваю дерева і, не менш ніж людей, вважаю їх за братів.
Не руйнуйте мій спокій! Дайте побути на самоті!

Я лишаю для вас мою долю в застіллі, де тости гуркочуть гучні,
коли клин журавлів з неба крилами маше мені.
Я іду сам-один і ніщо не зникає важливе в житті.
Дайте побути у спокої на самоті!

Приберіть руки з мого плеча! Благаю, приберіть!
Хай не кине мене цікавість, яка болить.
Я торкнутися прагну того, що гниє на отій глибині, де усі не святі.
Дайте побути на самоті!

Я не хочу висіти на спільній мотузці, мов сорочка між сорочок.
Нехай моя радість спіймає мене на окремий гачок.
Де я? На перехресті? Чи у глухому куті?
Дайте побути на самоті!

Чи знаєте ви, як зміїться стежина до райських кущ?
І мов іскра у полум’я крихітна брунька перетворюється на кущ.
Я буду з вами тільки-но опаную себе,
а поки, мої золоті,
дайте побути на самоті!

***

Зайти за горизонт

Не варто думати, що обрій
лише крива геометрична,
невинна лінія, де сенсу
істотно менше, ніж краси.
Це зовні так, але насправді
людської мрії видноколо
душили в будь-які часи.

Немов кільце раба на шиї
тримає виднокрай мій погляд
у межах чотирьох не більше
прилеглих кілометрів – там
у колі
з формулою площі,
яку я вивчив ще у школі
і відбуваються події
хліб, діти, дихання… Я чув

гучні численні вихваляння
тих, що, мовляв, здолали обрій
і горизонт завоювали —
о так, вони зайшли за пруг
і зникли, як під снігом луг.

Те вікодавнє покарання
невідворотне і для інших,
котрі пройшовши їхнім слідом
тотожні зроблять відкриття
Їх теж обмеженість
затягне
у видноколо, що мов зашморг
на горлі дерева життя.

Ні! Жодна формула не винна,
сухе рівняння завше чинне,
немов ім’я того, хто вмер:
πR² і 2πR.

π – непорушне, бо константа,
а радіус… —  у ньому й справа,
по суті це його провина,
що до межі завжди всього
4 кілометри тільки,
куди б не привела стежина.

Але якщо вже путь почато,
тоді нам, хлопці та дівчата,
лишається зайти за небокрай.
Це мало? – кажеш ти,
ні, це багато.

Читайте також  поезії Ділана Томаса у перекладах Ігоря Касьяненка тут — Ділан Томас. Вірші  

Ділан Томас

Вірш «If I Were Tickled By The Rub Of Love» 19-річний Ділан Томас написав 30 квітня 1934 року. Твір є частиною збірки «18 Poems» (1934).

Якби мене лоскотала любов 

Якби мене лоскотала любов, коли вона треться,
спокусниця, що вкрала мене на свій бік,
прорвалася б через її соломинки,
звільняючи від пут мою струну.
Якби той червоний лоскіт, коли худоба телиться,
і з’являється корова чи бик,
все ще виривав регіт із моїх легенів,
я б не боявся ні яблука, ні повені,
ні лихої крові, що вказує на весну.

Це буде чоловік чи жінка? – скидаючи сливи,
ніби вогонь із плоті, питають клітини.
Коли б мене лоскотав пух, який щойно вилупився,
кістка крила, котра проросла в п’ятах,
або сверблячка чоловіка на стегні дитини,
я б не боявся ні шибениці, ні сокири,
ні схрещених палиць війни,
включно з кожним зі списку на них розп’ятих.

Це буде чоловік чи жінка? — питають пальці,
що крейдою на стінах вітають дівчат та їхніх чоловіків.
Я б не боявся агресії м’язів кохання – вистачило б сили,
якби мене лоскотали бажання їжаків,
що відпрацьовують жар на гострому нерві.
Я б не боявся ні диявола у попереку,
ні відвертої могили.

Якби мене лоскотало тертя закоханих,
що не стирає ні пасмо хворої старості на відпалих щелепах,
ні гусячу лапку,
час, і краби, і навіть колиска кохання – найкраще  з ліжок,
залишили б мене холодним, як масло для мух.
Море волоцюг могло утопити мене і на цьому поставити крапку,
коли б воно розбивалося
мертвим на пальцях милих серцю ніжок.

Цей світ наполовину диявольський і мій власний,
одурений наркотиком, що димить у дівчині,
з якою ми себе взаємною жагою моримо,
звивається навколо бруньки, що розгалужує її око.
Гомілка старого зрослася з моєю кісткою,
і всі оселедці пахнуть морем,
а я сиджу і дивлюся на хробака під нігтем
що єднає швидкоплинне з вічним, як протока.

І це натирання, єдине, яке лоскоче.
Незграбна мавпа, що собі на втіху гойдається вздовж власної статі
від повороту медсестри до вогкої любовної темряви,
сповненої ілюзій,
ніколи не може розбудити опівніч сміху,
навіть коли знаходить красу в грудях
полюбовниці, матері, коханців, або своїх шести
кінцівок у пилюзі.

І в чому клопіт? Перо смерті на нерві?
Твої уста, моя любов, будяк у поцілунку?
Мій Валет Христовий на дереві тернистому народжений –
Він усіх турбот причина? Чи шлях до порятунку?
Промови смерті сухіші, ніж її труп.
Мої багатослівні рани відбиті твоїм волоссям.
Я б хотів, щоб мене лоскотало те тертя:
Моя метафора — людина.

(Переклад — Ігор  Касьяненко)

***

If I Were Tickled By The Rub Of Love 

If I were tickled by the rub of love,
A rooking girl who stole me for her side,
Broke through her straws, breaking my bandaged string,
If the red tickle as the cattle calve
Still set to scratch a laughter from my lung,
I would not fear the apple nor the flood
Nor the bad blood of spring.

Shall it be male or female?  say the cells,
And drop the plum like fire from the flesh.
If I were tickled by the hatching hair,
The winging bone that sprouted in the heels,
The itch of man upon the baby’s thigh,
I would not fear the gallows nor the axe
Nor the crossed sticks of war.

Shall it be male or female?  say the fingers
That chalk the walls with greet girls and their men.
I would not fear the muscling-in of love
If I were tickled by the urchin hungers
heat upon a raw-edged nerve.
I would not fear the devil in the loin
Nor the outspoken grave.

If I were tickled by the lovers’ rub
That wipes away not crow’s-foot nor the lock
Of sick old manhood on the fallen jaws,
Time and the crabs and the sweethearting crib
Would leave me cold as butter for the flies
The sea of scums could drown me as it broke
Dead on the sweethearts’ toes.

This world is half the devil’s and my own,
Daft with the drug that’s smoking in a girl
And curling round the bud that forks her eye.
An old man’s shank one-marrowed with my bone,
And all the herrings smelling in the sea,
I sit and watch the worm beneath my nail
Wearing the quick away.

And that’s the rub, the only rub that tickles.
The knobbly ape that swings along his sex
From damp love-darkness and the nurse’s twist
Can never raise the midnight of a chuckle,
Nor when he finds a beauty in the breast
Of lover, mother, lovers, or his six
Feet in the rubbing dust.

And what’s the rub?  Death’s feather on the nerve?
Your mouth, my love, the thistle in the kiss?
My Jack of Christ born thorny on the tree?
The words of death are dryer than his stiff,
My wordy wounds are printed with your hair.
I would be tickled by the rub that is:
Man be my metaphor.

 Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас

Вірш «On A Wedding Anniversary» Ділан Томас написав у липні 1940 року. Твір є частиною збірки «Deaths and Entrances» (1946).  Існує думка, що це присвята власному шлюбу Ділана та Кейтлі Томас, якому у 1940 році як раз виповнилося три роки.  Втім, навіть такий настрій не розлучив пару до останніх днів поета.

На річницю весілля
 
Роздерли надра неба роковини рвані пари,
яка жила у злагоді, але це був політ
униз, на скелі-камені, через обітниць хмари,
де з розумом затьмареним промчала трійка літ.

Тепер кохання ціле розчинилося у втраті
Любов, не ставши ліками, скувала у біді.
І з кожної мелодії, неначе дим у кратері
встає завіса Смерті та вражає їхній дім.

Занадто пізно зливою образ та хиб накриті,
зустрілися розлучені тим, що єднало двох.
І вікна в їхні ллють серця надій порожні миті.
І двері в спільний світ палають в мізках їх обох.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

On A Wedding Anniversary 

The sky is torn across
This ragged anniversary of two
Who moved for three years in tune
Down the long walks of their vows.

Now their love lies a loss
And Love and his patients roar on a chain;
From every tune or crater
Carrying cloud, Death strikes their house.

Too late in the wrong rain
They come together whom their love parted:
The windows pour into their heart
And the doors burn in their brain. 

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Вірш «Author’s Prologue» було створено Діланом Томасом у 1951 році як вступ до збірки «Collected Poems», котра вийшла у 1952 році, незадовго до смерті поета. У тексті зустрічається слово «брин»  — від валлійського слова «bryn». Має значення «пагорб».

В оригіналі  за словами поета:

Я поставив собі, мабуть, нерозумно, найважче завдання: Пролог складається з двох віршів… по 51 рядку кожен. І другий вірш римується з першим у зворотному порядку. Перший і останній рядки вірша римуються; другий і передостанній і так далі і так далі.

У перекладі ці технічні нюанси не збережені, натомість максимально відтворена смислова та поетична тканина тексту.

Авторський пролог 

Цей день добігає кінця.
Бог пришвидшив розв’язку літа.
У моєму розхитаному морем домі
потік лососевого сонця.
На карколомних скелях,
заплутані цвіріньканням і фруктами:
піна, флейта, плавник і перо.
На закруженій у танці ратиці лісу
перетинаються: пінний пісок морських зірок,
торговки з рибного ринку,
чайки, сопілки, молюски та равлики.

Поруч ворон чорний та люди
подолані хмарами, які стають на коліна
до воріт заходу,
гуси майже в раю, хлопці
колючі та чаплі й раковини,
що говорять голосами семи морів.

Вічні води відділяють
від градів дев’яти днів
ту ніч, вежі чиї ловлять
релігійний вітер,
як стебла високої сухої соломи.

У бідному спокої я співаю
вам чужим (хоча пісня —
це палкий і чубатий вчинок,
вогонь птахів у
лісі, що перевертається на світ,
звук сплеску для мого лебедя),
з цих приземкуватих аркушів,
що полетять і впадуть,
мов листя дерев, яке
кришитися і розривається
у спекотну літню ніч.

Висмоктане сонце ковзає до моря де лосось
і німі лебеді висинюють
сутінки моєї вкритої блискітками бухти,
коли я впорядковую
цей гамір форм,
щоб ви знали,
як я, добродій, що обертається,
славлю також зірку, ревучого птаха,
народжене морем, розірване людиною
та кров’ю освячене.

Слухайте: Я сурмлю про це місце,
від риби до згірка для стрибків! Подивіться:
я будую свій гучнокрилий ковчег
в міру моєї любові,
коли починається повінь,
з джерела
страху, люті читати, юродства правди,
розплавленого до гірського потоку
понад сплячою раною
порожньої ферми білих овець,
до Уельсу в моїх руках.

Агей, там, у замку,
ти, володар співочих сов, хто біжить і пірнає
у мерехтіння місячних променів,
олень вкритий хутром видолинка мертвий!
Агов, там на вивернутій глибині бринів,
моя розвіяна горлиця
з валлійським та побожним граком,
що майже таємно
воркують хвалу лісу,
яка вимріює блакитні ноти зі свого гнізда
вниз, до куликового стада!
Гей, галасливий клан
безкорисливих, з горем
у дзьобах, на балакучих накидках!

Ба! На гребні пагорба
стрімкий заєць! Хто
окрім тварин товстих, мов злодії
на Божих грубих ґрунтах
(Хвала Його тваринам!)
чує там цей лисячий вогник,
у гуркоті кораблів моєї повені,
коли я рубаю та б’ю?
(Зіткнення ковадла мого
хаосу та скрипки ця мелодія
на язикатому грибу-дощовику.)

Звірі, які сплять гарно й тонко —
тсс! – у свинячому лісі! Зібрані у копиці
порожні ферми у напливі
води кудахчуть та горнуться одна до одної
А на дахах комор — півняча війна!

О королівство сусідів плавцевих
повзучих та пернатих — мерщій до
клаптикового ковчега,
де Ной місцевої бухти п’є хмільний напій
зі шкури, луски та шерсті.
Скоро залишаться лише
глухі дзвони, що потонули в глибині
овець, шум церков
та бідний спокій, коли сонце сідає
і темрява перетворює на мілину
кожне святе поле.

Тоді ми поїдемо самі,
під зірками Уельсу.
І заплачуть сонми ковчегів! І через
покриті водою землі,
наповнені любов’ю, попливуть,
як дерев’яні острови, з пагорба на пагорб.
Гулу, моя носоносна голубко з флейтою!
Агов старий морський лис!
Синичка Том і мишка Дай!
Мій ковчег співає на сонці.
Бог пришвидшив розв’язку літа
і повінь розквітає прямо зараз

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

Author’s Prologue

This day winding down now
At God speeded summer’s end
In the torrent salmon sun,
In my seashaken house
On a breakneck of rocks
Tangled with chirrup and fruit,
Froth, flute, fin, and quill
At a wood’s dancing hoof,
By scummed, starfish sands
With their fishwife cross
Gulls, pipers, cockles, and snails,
Out there, crow black, men
Tackled with clouds, who kneel
To the sunset nets,
Geese nearly in heaven, boys
Stabbing, and herons, and shells
That speak seven seas,
Eternal waters away
From the cities of nine
Days’ night whose towers will catch
In the religious wind
Like stalks of tall, dry straw,
At poor peace I sing
To you strangers (though song
Is a burning and crested act,
The fire of birds in
The world’s turning wood,
For my swan, splay sounds),
Out of these seathumbed leaves
That will fly and fall
Like leaves of trees and as soon
Crumble and undie
Into the dogdayed night.
Seaward the salmon, sucked sun slips,
And the dumb swans drub blue
My dabbed bay’s dusk, as I hack
This rumpus of shapes
For you to know
How I, a spining man,
Glory also this star, bird
Roared, sea born, man torn, blood blest.
Hark: I trumpet the place,
From fish to jumping hill! Look:
I build my bellowing ark
To the best of my love
As the flood begins,
Out of the fountainhead
Of fear, rage read, manalive,
Molten and mountainous to stream
Over the wound asleep
Sheep white hollow farms
To Wales in my arms.
Hoo, there, in castle keep,
You king singsong owls, who moonbeam
The flickering runs and dive
The dingle furred deer dead!
Huloo, on plumbed bryns,
O my ruffled ring dove
in the hooting, nearly dark
With Welsh and reverent rook,
Coo rooning the woods’ praise,
who moons her blue notes from her nest
Down to the curlew herd!
Ho, hullaballoing clan
Agape, with woe
In your beaks, on the gabbing capes!
Heigh, on horseback hill, jack
Whisking hare! who
Hears, there, this fox light, my flood ship’s
Clangour as I hew and smite
(A clash of anvils for my
Hubbub and fiddle, this tune
On atounged puffball)
But animals thick as theives
On God’s rough tumbling grounds
(Hail to His beasthood!).
Beasts who sleep good and thin,
Hist, in hogback woods! The haystacked
Hollow farms in a throng
Of waters cluck and cling,
And barnroofs cockcrow war!
O kingdom of neighbors finned
Felled and quilled, flash to my patch
Work ark and the moonshine
Drinking Noah of the bay,
With pelt, and scale, and fleece:
Only the drowned deep bells
Of sheep and churches noise
Poor peace as the sun sets
And dark shoals every holy field.
We will ride out alone then,
Under the stars of Wales,
Cry, Multiudes of arks! Across
The water lidded lands,
Manned with their loves they’ll move
Like wooden islands, hill to hill.
Huloo, my prowed dove with a flute!
Ahoy, old, sea-legged fox,
Tom tit and Dai mouse!
My ark sings in the sun
At God speeded summer’s end
And the flood flowers now.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас

Вірш «Lament» Ділан Томас написав на початку 1951 року. Твір став частиною збірки «In Country Sleep» (1952). Оригінальна назва цього вірша була «Шахтарський плач». Саме тому у тексті так багато «вугільно-чорного».

Лемент

В літа, коли я, вітрогон та пустун,
був чорним плювком між камінням каплиці
(Зітхнув собі стрижень — старий, але й досі
за звичкою радий усякій спідниці),
я в заростях аґрусу слухав сову,
що грубо вдавала синицю-казкарку
і брався рум’янцем, як бачив грайливих
панянок на вигоні біля фільварку.
Я, грішний, тоді  залицявся як міг,
гойдався на релі та пас їх очима
ночами кохав і лишав тих зелених,
мов листя, весільних дружин за плечима
тужити у вугільно-чорних кущах.

Коли я поривчастий був богатир
і звір вороний та крилатий жуками
(Зітхнув собі стрижень старий, що і досі
в думках за гулящими біга дівками)
між хлопцем та парубком десь на межі
від юні хмільний та багатий на рухи
я так у в’юнистих свистів димоходах,
що в темних канавах росли повитухи
і криком шипіли: «Хутчіше!» мені
мілин простирадла, де плив я по груди
і в ковдрах стрибав запашних конюшини,
тремтячі відбитки лишаючи всюди
у просторі вугільно-чорних ночей.

Коли я вже був на всі сто чоловік
та гайворон в небі святого будинку
(Зітхнув собі стрижень старий і подумав,
що нині для зваби доба відпочинку),
як бренді міцний у басовій порі,
не кіт веснохвостий в гарячому місті,
що будь-яку жінку приймає за мишку,
а бик, чиї м’язи серпневі горбисті
несуть його хіть до спекотних черід,
я мав тоді час і кохав неквапливо
і ніжився у білосніжному ліжку
один та не сам, бо до мене, як диво,
причеплена вугільно-чорна душа.

Коли споловинив мене біг років
і праведне з грішним дійшли розуміння
(Зітхнув собі стрижень старий, пригадавши
недавні фіаско свої та падіння),
на місці телят і котів у вогні
з биком гікорієвим в рясті молочнім,
лишилася чорна вівця криворога
і я у непевного часу в оточені.
Тоді я все плотське довірив душі
і кинув її в чорне вугільне небо —
нехай собі пару шукає жіночу
у зоряній далі таку, яку треба,
щоб далі вже долю ділити на двох.

Тепер я навряд чи, на жаль, чоловік,
не вогнище пристрасті – дим попелища
(Зітхнув собі стрижень старий, що ще марить
жінками, хоча вже й не скаже навіщо).
Я під вуркотіння лежу голубів
худий у охайній та клятій кімнаті
і слухаю дзвонів перегуки добрих…
Тим часом дружина небесної статі
моїй народила душі янголяток
та гарпій, з того ж, уяви собі, лона.
Цнотливість благає за мене, співає,
мій подих останній, мій чорний, все гроно
чеснот підсолоджує й злить мою смерть.

(Переклад- Ігор Касьяненко)

***

Lament 

When I was a windy boy and a bit
And the black spit of the chapel fold,
(Sighed the old ram rod, dying of women),
I tiptoed shy in the gooseberry wood,
The rude owl cried like a tell-tale tit,
I skipped in a blush as the big girls rolled
Nine-pin down on donkey’s common,
And on seesaw sunday nights I wooed
Whoever I would with my wicked eyes,
The whole of the moon I could love and leave
All the green leaved little weddings’ wives
In the coal black bush and let them grieve.

When I was a gusty man and a half
And the black beast of the beetles’ pews
(Sighed the old ram rod, dying of bitches),
Not a boy and a bit in the wick-
Dipping moon and drunk as a new dropped calf,
I whistled all night in the twisted flues,
Midwives grew in the midnight ditches,
And the sizzling sheets of the town cried, Quick!-
Whenever I dove in a breast high shoal,
Wherever I ramped in the clover quilts,
Whatsoever I did in the coal-
Black night, I left my quivering prints.

When I was a man you could call a man
And the black cross of the holy house,
(Sighed the old ram rod, dying of welcome),
Brandy and ripe in my bright, bass prime,
No springtailed tom in the red hot town
With every simmering woman his mouse
But a hillocky bull in the swelter
Of summer come in his great good time
To the sultry, biding herds, I said,
Oh, time enough when the blood runs cold,
And I lie down but to sleep in bed,
For my sulking, skulking, coal black soul!

When I was half the man I was
And serve me right as the preachers warn,
(Sighed the old ram rod, dying of downfall),
No flailing calf or cat in a flame
Or hickory bull in milky grass
But a black sheep with a crumpled horn,
At last the soul from its foul mousehole
Slunk pouting out when the limp time came;
And I gave my soul a blind, slashed eye,
Gristle and rind, and a roarers’ life,
And I shoved it into the coal black sky
To find a woman’s soul for a wife.

Now I am a man no more no more
And a black reward for a roaring life,
(Sighed the old ram rod, dying of strangers),
Tidy and cursed in my dove cooed room
I lie down thin and hear the good bells jaw—
For, oh, my soul found a sunday wife
In the coal black sky and she bore angels!
Harpies around me out of her womb!
Chastity prays for me, piety sings,
Innocence sweetens my last black breath,
Modesty hides my thighs in her wings,
And all the deadly virtues plague my death!

 Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Дsлан Томас

Вірш «Over Sir John’s Hill» Ділан Томас написав у травні 1949 року. Твір став частиною збірки «In Country Sleep» (1952).

Пагорб називають пагорбом сера Джона на честь сера Джона Перро (1528-1592), англійського лорда часів Єлизавети. Він побудував житло на вершині пагорба як оглядовий пост – звідси і назва пагорба. Вид на пагорб сера Джона відкривається з вікна робочого кабінету поета в Логарні.

У тексті зустрічається слово «тайберн»  —  це назва одного з місць страти злочинців у Великій Британії. Зазвичай використовується в евфемізмах для позначення місця смертної кари. Також згадується річка Тоуї (валлійською: Afon Tywi)  — одна з найдовших річок, що повністю протікає в Уельсі. Загальна довжина становить 120 км.

Над пагорбом сера Джона

Над  пагорбом сера Джона
яструб висить, понад ним вишина бездонна.
Поруч — вогні та хмари, він у сутінках тягне до пазурів,
немов на шибеницю, вгору променями своїх очей
дрібних птахів затоки,
бачить пронизливу дитячу гру
війни горобців і таких, що співають свою лебедину
в затінку плетива живоплотів
та безтурботно крекчуть
у вогненний тайберн над сплетінням в’язів доки
не впаде спалах яструбиного зашморгу.
Унизу свята чапля, що рибалить
у річці Тоуї, схиляє свій надгробок.

Спалах! – і разом з пір’ям тріщить чорна
шапка гнізда галки, якою увінчана, хоча й не очолена,
верхівка пагорба сера Джона,
і знову чайки мчать до яструба у вогні,
недоуздка висоти над плавниками Тоуї
у порив вітру туди, де осока,
де елегійний птах-рибалка б’є веслами крил
весь у схожих на гальку краплях
мілководдя.
«Ділі-ділі», — закликає яструб зверху, —
«Прийди та будь убитий».
Я гортаю аркуші води у плині
псалмів і тіні гарцюють серед піщаних крабів,
затиснутих у власних клешнях

і читають в мушлі, у свічаді наче,
смерть просту та невинну, як дзвін хлопчачий.
Вся хвала яструбу, що палає у сутінках з його очима буде заспівана.
Коли його гадючий гніт висить петлею з полум’ям під тавром.
змахни крилом, і благословення буде
молодим
зеленим курчатам бухти та кущів, що кудкудачуть:
«Ділі-ділі, Давай-но помремо».
Ми сумуємо, як веселі птахи, ми ніколи більше не залишимо гальку та в’яз —
чапля та я.
Я — юний Езоп, складаю казки вночі під дзенькіт вугрів,
а свята чапля співає в мушлі, що висить
у долині

кришталевої гавані, захопливої, як мандрівка,
де морська під ногами птахів пропливає бруківка,
І над водяними причалами, чиї стіни танцюють,
крутяться білі журавлі.
Це чапля і я, ув’язнені судом пагорба сера Джона,
розповідаємо про почуття провини
на колінах заблуканих птахів, яких Бог милує,
бо чує, що вміють висвистувати їхні груди,
Бог, у тиші своїх вихорів  збережи тих, котрі вітають горобців
за пісню їхньої душі.
Тепер чапля сумує в бур’янистому узліссі
крізь вікна
сутінків і води — я бачу, як, вона шепоче, нахилившись,

віддзеркалена, мов сніг з пір’я тої,
що ловить рибу в сльозі Тоуї.
Тільки гукання сови
в дуплах розграбованих в’язів
та подих травинки у стиснутих долонях.
І ні зелені півні, ні кури
не кричать
зараз на пагорбі сера Джона.
Чапля, що обдирає лускаті низини хвиль,
створює всю музику і я, хто чує мелодію повільної,
журливої річки, вбираю в себе
перед настанням ночі ноти, які залишаються на цьому
розхитаному часом камені,
заради душ убитих птахів, що пливуть.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

Over Sir John’s Hill

Over Sir John’s hill,
The hawk on fire hangs still;
In a hoisted cloud, at drop of dusk, he pulls to his claws
And gallows, up the rays of his eyes the small birds of the bay
And the shrill child’s play
Wars
Of the sparrows and such who swansing, dusk, in wrangling hedges.
And blithely they squawk
To fiery tyburn over the wrestle of elms until
The flash the noosed hawk
Crashes, and slowly the fishing holy stalking heron
In the river Towy below bows his tilted headstone.

Flash, and the plumes crack,
And a black cap of jack-
Daws Sir John’s just hill dons, and again the gulled birds hare
To the hawk on fire, the halter height, over Towy’s fins,
In a whack of wind.
There
Where the elegiac fisherbird stabs and paddles
In the pebbly dab-filled
Shallow and sedge, and ‘dilly dilly,’ calls the loft hawk,
‘Come and be killed,’
I open the leaves of the water at a passage
Of psalms and shadows among the pincered sandcrabs prancing

And read, in a shell
Death clear as a bouy’s bell:
All praise of the hawk on fire in hawk-eyed dusk be sung,
When his viperish fuse hangs looped with flames under the brand
Wing, and blest shall
Young
Green chickens of the bay and bushes cluck, ‘dilly dilly,
Come let us die.’
We grieve as the blithe birds, never again, leave shingle and elm,
The heron and I,
I young Aesop fabling to the near night by the dingle
Of eels, saint heron hymning in the shell-hung distant

Crystal harbour vale
Where the sea cobbles sail,
And wharves of water where the walls dance and the white cranes stilt.
It is the heron and I, under judging Sir John’s elmed
Hill, tell-tale the knelled
Guilt
Of the led-astray birds whom God, for their breast of whistles,
Have Mercy on,
God in his whirlwind silence save, who marks the sparrows hail,
For their souls’ song.
Now the heron grieves in the weeded verge. Through windows
Of dusk and water I see the tilting whispering

Heron, mirrored, go,
As the snapt feathers snow,
Fishing in the tear of the Towy. Only a hoot owl
Hollows, a grassblade blown in cupped hands, in the looted elms
And no green cocks or hens
Shout
Now on Sir John’s hill. The heron, ankling the scaly
Lowlands of the waves,
Makes all the music; and I who hear the tune of the slow,
Wear-willow river, grave,
Before the lunge of the night, the notes on this time-shaken
Stone for the sake of the souls of the slain birds sailing.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас

Вірш «There Was A Saviour» Ділан Томас написав у січні-березні 1940 року. Твір є частиною збірки «Deaths and Entrances» (1946).

Там був Спаситель

Спаситель рідшим був за радій
і більш звичайним, ніж вода.
Жорстокий, бо безжальну відав правду,
він в лоно ритму серця – духу охоронця —
збирав своїх дітей, відірваних від сонця,
як промені у ноту золоту.
Незрячим бранцям тіл ключі давав пророчі
та з посмішкою відкривав їм очі.

Дитячі голоси, загублені в пустелі,
турботу й прихисток в його
неспокої надійному шукайте.
Коли настирне зло ламало стрій природи,
тваринам і птахам чинило перешкоди
та множило біду серед людей,
ми мужніми були, бо у добу ту дику
за подихом його не чули крику.

Церквами, що услід зі сліз його вставали
йшла слава добра та лунка:
він б’є, але пуховою рукою.
Ти, хто не плакав над земним кінцем людини,
хай сум твій до його полине батьківщини
і радістю наповниться, яка
ніколи та ніде не стане вже журбою.
В пітьмі наразі тільки ми с тобою.

Брат з братом, горді два та почорнілі тужать
пліч-о-пліч, замкнені в зимі.
До цього року, схожого на пустку,
ми, що і в кращі миті рухалися кволо,
лише зітхали, коли бачили навколо
користолюбство й ворожнечі вир.
А нині плач стоїть, великий плач прозріння
над місцем ледь помітного падіння.

За горді смерті тих, кого не відшукати,
за житла, що спустошені тому,
що нехтували нашими кістками,
чужий наш власний прах влітає у господу,
де вікували ми, та не бували зроду.
Вигнанці у собі, ми вкупі  з ним,
пробуджуємо ту м’яку, розкуту й грубу
любов, що будь-яку долає згубу.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

There Was A Saviour

There was a saviour
Rarer than radium,
Commoner than water, crueller than truth;
Children kept from the sun
Assembled at his tongue
To hear the golden note turn in a groove,
Prisoners of wishes locked their eyes
In the jails and studies of his keyless smiles.

The voice of children says
From a lost wilderness
There was calm to be done in his safe unrest,
When hindering man hurt
Man, animal, or bird
We hid our fears in that murdering breath,
Silence, silence to do, when earth grew loud,
In lairs and asylums of the tremendous shout.

There was glory to hear
In the churches of his tears,
Under his downy arm you sighed as he struck,
O you who could not cry
On to the ground when a man died
Put a tear for joy in the unearthly flood
And laid your cheek against a cloud-formed shell:
Now in the dark there is only yourself and myself.

Two proud, blacked brothers cry,
Winter-locked side by side,
To this inhospitable hollow year,
O we who could not stir
One lean sigh when we heard
Greed on man beating near and fire neighbour
But wailed and nested in the sky-blue wall
Now break a giant tear for the little known fall,

For the drooping of homes
That did not nurse our bones,
Brave deaths of only ones but never found,
Now see, alone in us,
Our own true strangers’ dust
Ride through the doors of our unentered house.
Exiled in us we arouse the soft,
Unclenched, armless, silk and rough love that breaks all rocks.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Поезію «Poem In October» із циклу присвят власному дню народження Ділан Томас створив у серпні 1944 року, коли жив у приморському місті Нью-Куей у Західному Уельсі. Хоча сам поет називав його «Вірш Логарна: перший вірш, який я написав». Логарн — селище у графстві Кармартеншир (Уельс), де Ділан з дружиною Кейтлін провели перші три роки подружнього життя (1938-1941). Твір є частиною збірки «Deaths and Entrances» (1946).

Вірш у жовтні

Коли тридцятий рік мій шлях почав до неба,
я сон допив і порт почув, і гомін гаю,
і берег десь неподалік,
соборний мідіями й чаплею священний,
Я слухав перший поклик ранку –
хвиль молитви та голоси
грака та чайки,
снастей вітрильних лопотіння між павутин сітей –
ці звуки
зі мною рухалися через наразі напівсонне місто.

Мій день народження почався з водоплавних
птахів і птиць дерев крилатих, що летіли
над фермами моє ім’я
та білогривими, як оболоки, кіньми.
І я піднявся в непогожу
вологу осінь і пішов
за край у зливі
прожитих днів, куди вже й чапля пірнула. Далі – шлях
за браму,
котру за мною зачинило пробуджене нарешті місто.

Пружинки жайворонків у хвилястій хмарі,
а вздовж дороги – чагарі по вінця повні
співочим посвистом дроздів
і світлом тихим, що жовтневе сонце точить
на плечі пагорба, мов літом,
коли тут клімат був м’яким
і з віт солодкі співаки
раптово вранці
туди злітали, де блукав я і в дощовий вслухався
вітер,
який так вив, мов кликав стужу до гаю, що біля підніжжя.

Безбарвна мряка понад портом. Біля моря
церківка, зверху рівна равлику з рогами
брунатними, немов сова,
через туман і замок. Тут весна та літо
буяли у казках, де жайвір
ширяє вище хмарних зграй
і здивування
моє з ним поруч. Народини в гостях у спогадів ще теплих
ось-ось би і розпочалися, але змінилася погода.

Осіннім мріям про країну безтурботну
прийшли на зміну інше небо та повітря
і диво літа знов несло,
мов течія, порічки, яблука та груші.
І я узрів у повороті
забуті ранки перших літ,
коли матуся
мене водила тут малого крізь притчі сонячного світла
смарагдових каплиць легенди та чарівні поля дитинства,

крізь двічі переказані терени,
що їхні сльози обпікали мої щоки
і серце досі із моїм
в одному ритмі б’ється, бо живе у ньому,
як ті ліси, та річка й море,
де хлопчик чув луну думок
покійних предків
і шепотів про свої чисті дитячі радощі
деревам,
камінню, рибам — всіх одна їх жива єднала таємниця.

Я дивувався дню народження і далі,
хоча погода знов змінилася. І щирість
дитяча, втрачена давно,
дзвеніла й радісно іскрилася на сонці.
У мій тридцятий крок до неба
стояв чудовий літній день.
А знизу місто
лежало у жовтневій крові. О, хай моя душа
співає
На цьому ж пагорбі незмінну і через рік сердечну правду.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

Poem In October

It was my thirtieth year to heaven
Woke to my hearing from harbour and neighbour wood
And the mussel pooled and the heron
Priested shore
The morning beckon
With water praying and call of seagull and rook
And the knock of sailing boats on the net webbed wall
Myself to set foot
That second
In the still sleeping town and set forth.

My birthday began with the water-
Birds and the birds of the winged trees flying my name
Above the farms and the white horses
And I rose
In rainy autumn
And walked abroad in a shower of all my days.
High tide and the heron dived when I took the road
Over the border
And the gates
Of the town closed as the town awoke.

A springful of larks in a rolling
Cloud and the roadside bushes brimming with whistling
Blackbirds and the sun of October
Summery
On the hill’s shoulder,
Here were fond climates and sweet singers suddenly
Come in the morning where I wandered and listened
To the rain wringing
Wind blow cold
In the wood faraway under me.

Pale rain over the dwindling harbour
And over the sea wet church the size of a snail
With its horns through mist and the castle
Brown as owls
But all the gardens
Of spring and summer were blooming in the tall tales
Beyond the border and under the lark full cloud.
There could I marvel
My birthday
Away but the weather turned around.

It turned away from the blithe country
And down the other air and the blue altered sky
Streamed again a wonder of summer
With apples
Pears and red currants
And I saw in the turning so clearly a child’s
Forgotten mornings when he walked with his mother
Through the parables
Of sun light
And the legends of the green chapels

And the twice told fields of infancy
That his tears burned my cheeks and his heart moved in mine.
These were the woods the river and sea
Where a boy
In the listening
Summertime of the dead whispered the truth of his joy
To the trees and the stones and the fish in the tide.
And the mystery
Sang alive
Still in the water and singingbirds.

And there could I marvel my birthday
Away but the weather turned around. And the true
Joy of the long dead child sang burning
In the sun.
It was my thirtieth
Year to heaven stood there then in the summer noon
Though the town below lay leaved with October blood.
O may my heart’s truth
Still be sung
On this high hill in a year’s turning.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Вірш на тему політики «The Hand That Signed The Paper» Ділан Томас написав 17 серпня 1934 року. Твір став частиною збірки «Twenty-five Poems» (1936). Його присвячено приятелю поета, члену Лейбористської партії Берту Тріку.

Рука, що підписала папір

Рука. Вона підписує папір і місто обертає на руїну.
Державних пальців суверена міць податком обкладає навіть подих.
І землю мертвих множить у рази, і навпіл ділить зламану країну.
Ці п’ять царів скарали короля, найбільшого із гордих.

Рука йде до похилого плеча, яке вже не послужить королівству.
Суглоби пальців крейдою або пером із гусака підводять риску
під списками фіаско та звитяг і край кладуть насильству та убивству.
І мовчки зупиняють час розмов, з яких немає зиску.

Рука, що підписала договір, породжує тривогу й лихоманку
і голод, ніби впала сарана і від зерна лишилася полова.
Це все рука, велика та рука, що кожного тримає за горлянку
з народжених людей, чиє ім’я засвідчене письмово.

П’ять владних пальців, самодержців п’ять рахують мертвих та закриту рану
м’якішою не роблять. На чолі збирають зморшки й грозові прогнози
зі співчуттям об’єднують на тлі укритого зірками океану.
Та плакати  не можуть – рухи рук не втілюються в сльози.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

The Hand That Signed The Paper
 
The hand that signed the paper felled a city;
Five sovereign fingers taxed the breath,
Doubled the globe of dead and halved a country;
These five kings did a king to death.

The mighty hand leads to a sloping shoulder,
The finger joints are cramped with chalk;
A goose’s quill has put an end to murder
That put an end to talk.

The hand that signed the treaty bred a fever,
And famine grew, and locusts came;
Great is the hand that holds dominion over
Man by a scribbled name.

The five kings count the dead but do not soften
The crusted wound nor pat the brow;
A hand rules pity as a hand rules heaven;
Hands have no tears to flow.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас

Поезію «The Force That Through The Green Fuse Drives The Flower» Ділан Томас написав 12 жовтня 1933 року. Вона присвячена одній з юнацьких подружок Ділана, ім’я якої вказано тільки ініціалами EP. Твір є частиною збірки «18 Poems» (1934). Вірш був переможцем щорічної премії газети «Sunday Referee» за кращий поетичний твір.

Сила, яка рухає квітку

Сила, яка рухає квітку, просочуючи зелений гніт,
керує і моїм зеленим віком.
Той, що підриває коріння дерев,
руйнує літа мої ліком,
гордий чесно виконаною обіцянкою,
якої не давав нікому.
І я німий, сказати троянді, схожій на кому,
що моя молодість зігнута такою ж зимовою лихоманкою.

Сила, яка проганяє воду крізь товщу нерозуміння скель,
жене й у мені червону річку.
Те, що сушить потоки красномовності
перетворює моє на майбутню свічку.
І я німий говорити, чим повен до вен,
мовби фігове дерево смоквами,
чи той, що у спеку джерело гірське в себе
всмоктує.

Рука, яка крутить воду в басейні, ворушить пливучий пісок.
Та, котра в’яже мотузкою вітер, що дме.
тягне вітрило мого савана, мов кота у мішок.
І я німий, повідати підвішеному до життя
стрічкою долі строкатою,
як і з моєї глини роблять вапно співчуття
катове.

Вуста змін присмоктуються до верхівки фонтану.
Любов капає і збирається, але впала кров
заспокоїть кожну її рану.
І я німий, розповісти погоничу поганої погоди,
що в неї, для іншої звісно нагоди,
натура іще і висока є,
десь поруч, за крок,
де час ходить небом навколо зірок
і цокає.

І я німий сповідатися праху коханої так,
мов по простирадлу моєму повзе той же самий кривий хробак.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

The Force That Through The Green Fuse Drives The Flower

The force that through the green fuse drives the flower
Drives my green age; that blasts the roots of trees
Is my destroyer.
And I am dumb to tell the crooked rose
My youth is bent by the same wintry fever.

The force that drives the water through the rocks
Drives my red blood; that dries the mouthing streams
Turns mine to wax.
And I am dumb to mouth unto my veins
How at the mountain spring the same mouth sucks.

The hand that whirls the water in the pool
Stirs the quicksand; that ropes the blowing wind
Hauls my shroud sail.
And I am dumb to tell the hanging man
How of my clay is made the hangman’s lime.

The lips of time leech to the fountain head;
Love drips and gathers, but the fallen blood
Shall calm her sores.
And I am dumb to tell a weather’s wind
How time has ticked a heaven round the stars.

And I am dumb to tell the lover’s tomb
How at my sheet goes the same crooked worm.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Дилан Томас

Вірш «Foster The Light» Ділан Томас написав у лютому 1934 року. У цей час батько поета боровся з раком і в одному з листів до Ділана його приятель Тревор Хьюз між іншим написав: «Підтримуйте світло, і Бог з вами». Ці слова вочевидь вплинули на назву твору, який невдовзі став частиною збірки «Twenty-five Poems» (1936).

* «Не підведи жодного акра володаря мух…» — це рядок з «Foster The Light». Роман Вільяма Джеральда Ґолдінґа «Володар мух» («Lord of the Flies») побачив світ у 1954 році. Ми поки що не знайшли точної відповіді  на питання, чи пов’язана назва роману з наведеним рядком, але те, що Ґолдінґ читав поезії Ділана Томаса — безумовно.

Підтримуй світло 

Підтримуй світло. Не затуляй місяць, бо він місток
між небом та людиною.
Не терпи ті вітри, котрі здирають усі дванадцять подихів єдиної
сутності з місячного кружала, хоча й не продувають до кісток.
Не пануй вночі й не обслуговуй мозок сніговика,
що реформує кожен кущик у повітрі в полярну зорю,
а та вказує на бурульку, як на чергового представника
племені, де вічна володарює зима
і з якого походить вона сама.

Не дзюркоти весною між дзвону півночі,
на пательні ранку не чави яйця півнячі
і не діли інжир на чотири половини
як ділять рік.
Але прищепи ці чотириплідні пагони до своєї країни.
Фермер в часи морозу обробляй палаючу лігу,
по червонооких садах сій насіння снігу —
на твої молоді роки випав овочевий вік.

Не підведи жодного акра володаря мух – ти ж усьому отець.
І не проростай на совиному насінні, як гоблін-похлібець.
Натомість утримуй планету у формі серця ребрами чарівника,
додай голосів смертних до того хору,
де кожен тримає сусіда за простака.
А ще, високоповажний есквайр, розговори співочу хмару
і вирви музику, що захована у мандрагору.

Перекочуйся не по-людськи над закрученим кущем,
о кільце морів!
І не сумуй, тоді, коли я відриваюся, ніби змитий дощем,
від усіх моїх смертних коханих з усмішкою по правому борту.
І коли моя любов, яку вони так і не зустріли,
лежить у перехрещеному дрейфі гола серед птахів,
що схожі водночас на луки та стріли –
теж не сумуй, бо чи повернешся ти провісником світанку колись
на цю декоровану китицями вісь?

Той, хто розфарбував моря, що мали лише форму,
та виліпив мого глиняного друга і небесний ковчег власними руками,
а згодом, під час повені або шторму,
наповнювався його кольоровими двійниками.
О, ти, хто прославився на аморфних картах об’ємного хаосу,
сотвори тепер мій світ, як я створив свого часу,
скерувавши небо додолу,
веселий силует людини, що ходить по твоєму колу.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

Foster The Light

Foster the light nor veil the manshaped moon,
Nor weather winds that blow not down the bone,
But strip the twelve-winded marrow from his circle;
Master the night nor serve the snowman’s brain
That shapes each bushy item of the air
Into a polestar pointed on an icicle.

Murmur of spring nor crush the cockerel’s eggs,
Nor hammer back a season in the figs,
But graft these four-fruited ridings on your country;
Farmer in time of frost the burning leagues,
By red-eyed orchards sow the seeds of snow,
In your young years the vegetable century.

And father all nor fail the fly-lord’s acre,
Nor sprout on owl-seed like a goblin-sucker,
But rail with your wizard’s ribs the heart-shaped planet;
Of mortal voices to the ninnies’ choir,
High lord esquire, speak up the singing cloud,
And pluck a mandrake music from the marrowroot.

Roll unmanly over this turning tuft,
O ring of seas, nor sorrow as I shift
From all my mortal lovers with a starboard smile;
Nor when my love lies in the cross-boned drift
Naked among the bow-and-arrow birds
Shall you turn cockwise on a tufted axle.

Who gave these seas their colour in a shape,
Shaped my clayfellow, and the heaven’s ark
In time at flood filled with his coloured doubles;
O who is glory in the shapeless maps,
Now make the world of me as I have made
A merry manshape of your walking circle.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас

Ділан Томас написав вірш «Our Eunuch Dreams» у березні 1934 року. Того ж року твір став частиною збірки «18 Poems». Ділану тоді тільки йшов 20-й рік і критики ще не знали, що він геній. Тому вірш спочатку був сприйнятий доволі негативно. Зокрема видатна англійська поетка Едіт Сітвелл у рецензії для Aspects of Modern Poetry назвала «Our Eunuch Dreams» «жахливою справою». Втім, невдовзі все з’ясувалося і вона стала однією з найбільших прихильниць поета.

Наші знечоловічені мрії

I
Наші знечоловічені мрії, що наповнюють голови, як повітря м’яч.
Вони про світло та любов сердець різноманітних вдач.
Хлопчаки відчувають їхні удари кінцівками,
коли ті женихають вдів наречених, нічних як пітьма,
від п’ят завиваючись під їхні покрови та крадькома
розбігаючись уверх, мов прожилки тоненькими цівками.

Тіні дівчат, ароматизовані їхніми пеленами,
метеликами вивільняються від гусені тіл, як тільки сонце засмоктує зоряна твань.
Зламані кістки чоловіків в їхніх ліжках, що залишаються розстеленими
перетворюються на опівнічні крутні,​​ ладні розкрити гробницю бажань.

II
У цей наш час бандит і його поплічниця — дві стіни в кутку,
два одновимірні привиди, кохання на котку,
незвичні для нашого негнучкого бачення
лепечуть свої потаємні нісенітниці та розбухають, мов риби поверх ікри.
А як зачиняються камери, поспішають до своєї нори
унизу, на подвір’ї дня, ім’я котрого не має значення.

Вони танцюють між нашим черепом та їхніми затискачами.
нав’язують свої кадри, сюжети та снів меню.
Ми дивимось, як тіні, присмачені целулоїдом, займаються людськими речами:
цілують або вбивають і дарують коханню брехню.

III
Який же він, цей світ, що раптом проникає в яву між
стежок двох наших, крізь уяву, коли нарешті ліки та свербіж
здіймають над землею червонооку куряву?
Відкинь всі форми світла — від плодів до наслідків у кисні та крохмалі.
Жени солярних джентльменів та валлійських товстосумів, а з ними якомога далі,
ідуть хай ті, ким опікується первісна, мов тотем, жага падіння в темряву.

Світлина, одружена з оком, прищеплює однобоку шкіру
правди своїй нареченій, вдягнутій у фату вій.
Сон висмоктав із сплячого його віру,
щоби приховані чоловіки, могли втілитися нальоту в ній.

IV
Це світ, брехлива подоба смужки наших речей,
що рвуться, коли ми рухаємось, кохаючись ліниво, як долиною річка тече.
Прагнення, що вибиває з мішків похованих
і дозволяє їхньому непотребу, неземному вже, як піке,
бути вшанованим, немов щось минуще та швидке.
Це і є світ. Майте віру в духовне.

Бо ми кричатимемо, як півень, що мертвих приводить до тями.
Наші постріли дати збиватимуть з плит і ми далебі
продовжимо давні мандрівки новими путями.
А той, хто лишиться, розквітне у міру любові,
що має в собі.
Хвала нашим вічним серцям, що мандрують життями.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

Our Eunuch Dreams

I
Our eunuch dreams, all seedless in the light,
Of light and love the tempers of the heart,
Whack their boys’ limbs,
And, winding-footed in their shawl and sheet,
Groom the dark brides, the widows of the night
Fold in their arms.

The shades of girls, all flavoured from their shrouds,
When sunlight goes are sundered from the worm,
The bones of men, the broken in their beds,
By midnight pulleys that unhouse the tomb.

II
In this our age the gunman and his moll
Two one-dimensional ghosts, love on a reel,
Strange to our solid eye,
And speak their midnight nothings as they swell;
When cameras shut they hurry to their hole
down in the yard of day.

They dance between their arclamps and our skull,
Impose their shots, showing the nights away;
We watch the show of shadows kiss or kill
Flavoured of celluloid give love the lie.

III
Which is the world? Of our two sleepings, which
Shall fall awake when cures and their itch
Raise up this red-eyed earth?
Pack off the shapes of daylight and their starch,
The sunny gentlemen, the Welshing rich,
Or drive the night-geared forth.

The photograph is married to the eye,
Grafts on its bride one-sided skins of truth;
The dream has sucked the sleeper of his faith
That shrouded men might marrow as they fly.

IV
This is the world; the lying likeness of
Our strips of stuff that tatter as we move
Loving and being loth;
The dream that kicks the buried from their sack
And lets their trash be honoured as the quick.
This is the world. Have faith.

For we shall be a shouter like the cock,
Blowing the old dead back; our shots shall smack
The image from the plates;
And we shall be fit fellows for a life,
And who remains shall flower as they love,
Praise to our faring hearts.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас

Вірш «A Saint About To Fall» Ділан Томас написав у серпні 1938 року. Твір став частиною збірки «The Map of Love» (1939). Написаний він під враженням очікування народження першої дитини поета на тлі передчуття неминучої війни.

Cвятий, який ось-ось упаде

Святий, який ось-ось упаде.
Заплямовані рівнини висі вдарили й зруйнували
до поцілованого повітряного змія поділ його накидки.
На останній вуличній хвилі вихваляли розмотування –
пісня за скелею — плетеної з парчиної нитки
стіни дому його отця в пісках,
зникнення музичного суднобудування та дзвонів,
розкиданих, як справи у понеділок,
і добігаючий кінця
кашель годинника, який відміряє життя за лицями стрілок.
На ангельській етні останнього дзижчання пір’яного краю
нога на вітряній п’яті в отворі полум’яної кулі
звеличувала свою все більше і більше зморщену зграю,
На вінчальному кінчику скирти біля калюж,
якими стали минулі дива винних колодязів,
співали голодні, швидкі небеса та,
згідно з пророцтвом, нарізали хліб Христа,
плюючись оцтом,
і всі лабіринти його лаврів і поголосу без меж
втілювалися у снарядах та полумінні пожеж.

Слава тріснула, мов блоха.
Сонцелисті священні свічкові ліси
добалакалися до одного співочого дерева
з недогризками чорних бруньок.
Солодкі човни з риб’ячими зябрами,
що як піхви клинок несуть кров у лихі часи,
дякуючи за підтримку п’явку та соломинку,
хилилися крізь море, затоплене краплею роси.
Твердінь висока впала разом з його падінням
і один тріснутий дзвін бив у залишки повітря.
Пробудися в мені, як повір’я — в моєму будинку,
в багнюці роздоріжжя сповнених клекоту берегів,
збитий з карболової міської головоломки в ліжко виразок
скуйовдженої основи знайомого,
як спільний вираз обличчя богів,
неба та величного коріння хмар, що п’ють з нього соки.
З химерної кімнати в розколотій хаті твій, з молоком у роті,
погляд на кислі потоки,
котрі повільно ховають милу вулицю, бачить на місці плоті
череп землі, колючий від війни, бо тій клятій таки вдалося
і мозок опалити, і волосся.

Вдарте у місто бомби уповільненої дії,
підніміть живі крокви барабанної перетинки,
киньте свій страх шматком каменю мимо блакиті
у притулок, в якому панують сутінки,
омитий сльозами іродів,
чиї мечі дісталися очей, що вже вбиті,
запасне серце під чужий перейшло устав,
а для агонії інші відкрито голодні вуста.
О, прокинься, щоб побачити, після благородного падіння,
як старе багно вилуплюється з нового ландшафту,
жахливе горе капає з рук та зі стиснутої губки чола,
подих затягується, наче болт крізь білу нафту
і чужинець входить залізом у тіло крила.
Криклива радість, що вражає схожу на відьму мошу
наступним залякує у грубе море тебе,
надміру ніжного, як на таку ношу,
і одним рухом великого пальця й сонця
перетворює краєвиди
галасливої арени для кориди,
де змагаються потужні й гострі,
на твій мовчазний і оточений дівчатами острів.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

A Saint About To Fall

A saint about to fall,
The stained flats of heaven hit and razed
To the kissed kite hems of his shawl,
On the last street wave praised
The unwinding, song by rock,
Of the woven wall
Of his father’s house in the sands,
The vanishing of the musical ship-work and the chucked bells,
The wound-down cough of the blood-counting clock
Behind a face of hands,
On the angelic etna of the last whirring featherlands,
Wind-heeled foot in the hole of a fireball,
Hymned his shrivelling flock,
On the last rick’s tip by spilled wine-wells
Sang heaven hungry and the quick
Cut Christbread spitting vinegar and all
The mazes of his praise and envious tongue were worked in flames and shells.

Glory cracked like a flea.
The sun-leaved holy candlewoods
Drivelled down to one singeing tree
With a stub of black buds,
The sweet, fish-gilled boats bringing blood
Lurched through a scuttled sea
With a hold of leeches and straws,
Heaven fell with his fall and one crocked bell beat the left air.
O wake in me in my house in the mud
Of the crotch of the squawking shores,
Flicked from the carbolic city puzzle in a bed of sores
The scudding base of the familiar sky,
The lofty roots of the clouds.
From an odd room in a split house stare,
Milk in your mouth, at the sour floods
That bury the sweet street slowly, see
The skull of the earth is barbed with a war of burning brains and hair.

Strike in the time-bomb town,
Raise the live rafters of the eardrum,
Throw your fear a parcel of stone
Through the dark asylum,
Lapped among herods wail
As their blade marches in
That the eyes are already murdered,
The stocked heart is forced, and agony has another mouth to feed.
O wake to see, after a noble fall,
The old mud hatch again, the horrid
Woe drip from the dishrag hands and the pressed sponge of the forehead,
The breath draw back like a bolt through white oil
And a stranger enter like iron.
Cry joy that hits witchlike midwife second
Bullies into rough seas you so gentle
And makes with a flick of the thumb and sun
A thundering bullring of your silent and girl-circled island.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас є автором декількох поетичних тексті, присвячених власному дню народження. Вірш «Twenty Four Years», написаний у серпні 1938 року вважається одним з них. Він був спочатку записаний на листівці, надісланій товаришу Ділана, теж поету, Вернону Уоткінсу, а згодом став частиною збірки «The Map of Love» (1939).

Двадцять чотири роки

Двадцять чотири роки нагадують сльози моїх очей.
(Ховайте померлих, щоб вони не йшли в могилу через пологи.)
В утробі матері я горбився, мов кравець тих речей,
які для останньої шиють дороги.
При світлі хижого сонця, вбраний у смертне,
чуттєво гордою ходою з червоними венами,
повними грішми, як спрага водою,
я рухаюся у напрямку першоміста,
до якого особиста дотичність
моя
триватиме поки існує вічність.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

Twenty Four Years

Twenty-four years remind the tears of my eyes.
(Bury the dead for fear that they walk to the grave in labour.)
In the groin of the natural doorway I crouched like a tailor
Sewing a shroud for a journey
By the light of the meat-eating sun.
Dressed to die, the sensual strut begun,
With my red veins full of money,
In the final direction of the elementary town
I advance as long as forever is.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас

Поезію «A Refusal To Mourn The Death, By Fire, Of A Child In London» Ділан Томас написав у  жовтні-листопаді  1944 року, все ще знаходячись під враженням жорстоких бомбардувань Лондона гітлерівською Німеччиною у 1940-1941 роках. Вірш, є частиною збірки «Deaths and Entrances» (1946), а також улюбленим твором колишнього американського президента Джиммі Картера.

Відмова оплакувати смерть у вогні дитини в Лондоні

Ніколи до створення думкою людства
пташиного звіра та квітки пітьма,
яка джерелом є надії та горя,
не гріла в мовчанні розбитого люстра
зникаюче світло і тиша сама
виплескується з непокірного моря,

і я маю знову вступити у коло
Сіону з краплинок намиста води,
ввійти в синагогу зерна у початку
й дозволити тіні молитися кволо
і сіяти сльози в долині біди,
щоб сходили вруна зажури на згадку

про велич пекучої смерті дитини.
Я плем’я її не позбавлю життя,
хоча і смертельно важка його правда,
і гнівати горню не буду пучину
затримками дихання від почуття,
яких вимагає надгробна тирада.

В оточенні мешканців давніх могил
і довгих приятелів, юна й невинна
дочка твоя, Лондон, лежить у відразу
до часу одягнена й темряву жил
та вен її матері. Темза невпинна.
У смерті немає наступного разу.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

A Refusal To Mourn The Death, By Fire, Of A Child In London 

Never until the mankind making
Bird beast and flower
Fathering and all humbling darkness
Tells with silence the last light breaking
And the still hour
Is come of the sea tumbling in harness

And I must enter again the round
Zion of the water bead
And the synagogue of the ear of corn
Shall I let pray the shadow of a sound
Or sow my salt seed
In the least valley of sackcloth to mourn

The majesty and burning of the child’s death.
I shall not murder
The mankind of her going with a grave truth
Nor blaspheme down the stations of the breath
With any further
Elegy of innocence and youth.

Deep with the first dead lies London’s daughter,
Robed in the long friends,
The grains beyond age, the dark veins of her mother,
Secret by the unmourning water
Of the riding Thames.
After the first death, there is no other.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас

Вірш «Deaths And Entrances» Ділан Томас написав у 1940 році. В ньому передаються враження від жорстоких бомбардувань Лондона під час операції «Бліц» (1940-1941), коли гітлерівські Люфтваффе зруйнували значну частину Лондона, де у цей час жив поет. Твір є частиною однойменної збірки поета «Deaths and Entrances» (1946). Назву його можна трактувати як «смерті, викликанні  вторгненням».

Смерті та входи

В напівзапаленому вже напередодні
кількох близьких смертей, коли,
принаймні один із найулюбленіших,
тих, що завжди були,
вирушаючи до безодні,
має покинути левів та вогні свого крилатого подиху,
як мед залишає вулику бджолу, —
той з твоїх безсмертних друзів, котрі у будь-які часи
з порахованого пороху підняли б голоси,
щоб стріляти й співати тобі хвалу,
той, хто кликав з глибини душі, потрапить у спокій,
нездатний вщухнути чи нескінченно призупинятися, поки
гоїться рана, кінцева як ціль.
У багатьох поєднаних Лондон відчужує біль.

В напівзапаленому вже напередодні,
де біля твоїх вуст і ключів
переплітаються незнайомці, яким віднині жодні
не потрібні риси — очі, вилиці… Між втікачів
найбільш невідомий — твій сусід по полярній зорі,
сонце чужої вулиці.
Він, хто рішуче крокував до твоїх мерців,
пірне до власних сліз, обмиє свою дощову кров
у чоловічому морі, а наприкінці
змотає особисту земну кулю з твоєї водяної нитки
і завантажить у горла снарядних мушель
кожний крик, який виплакали німі
відтоді як світло нізвідки очікуваних зірниць
вперше спалахнуло в пітьмі його грозових зіниць.

В напівзапаленому вже напередодні
смертей та входів, коли поранені, знайомі та чужі,
шукали твою самотню могилу
на хвилях Лондона, перекинутих мов сходні від межі
буття до зони, де втрачають силу
радари співчуття,
один ворог із багатьох, хто добре знає, що серце твоє світиться,
у спостереженій темряві, тремтячій крізь шлюзи й печери,
дочекавшись нагоди,
потягне за блискавки, щоб закрити шлях світилу,
зануритися, з’ясувати твої темні коди
і обпалити лише вершників навспак,
перш ніж той, кого любив найменше,
увійде останнім Самсоном
у твій зодіак.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

Deaths And Entrances 

On almost the incendiary eve
Of several near deaths,
When one at the great least of your best loved
And always known must leave
Lions and fires of his flying breath,
Of your immortal friends
Who’d raise the organs of the counted dust
To shoot and sing your praise,
One who called deepest down shall hold his peace
That cannot sink or cease
Endlessly to his wound
In many married London’s estranging grief.

On almost the incendiary eve
When at your lips and keys,
Locking, unlocking, the murdered strangers weave,
One who is most unknown,
Your polestar neighbour, sun of another street,
Will dive up to his tears.
He’ll bathe his raining blood in the male sea
Who strode for your own dead
And wind his globe out of your water thread
And load the throats of shells
with every cry since light
Flashed first across his thunderclapping eyes.

On almost the incendiary eve
Of deaths and entrances,
When near and strange wounded on London’s waves
Have sought your single grave,
One enemy, of many, who knows well
Your heart is luminous
In the watched dark, quivering through locks and caves,
Will pull the thunderbolts
To shut the sun, plunge, mount your darkened keys
And sear just riders back,
Until that one loved least
Looms the last Samson of your zodiac.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Ділан Томас

Вірш «Shall Gods Be Said To Thump the Clouds» Ділан Томас створив у 1935 році. Твір є частиною збірки «Twenty-five Poems» (1936).

Чи буде сказано богам гатити в хмари 

Чи буде сказано богам гатити в хмари,
коли ті громом прокляті, і плакати,
божественної не шкодуючи сльози,
коли негодою підбурені вітри
ревуть і виють, і віщують кари…
Чи має по завершенню грози
тунікам їхнім райдуга роздати кольори?

Коли дощить – чим зайняті боги?
якими справами години їхні сповнені?
Садові лійки взявши в руки, ніби промені,
розбризкують краплини навкруги?
Чи відпускають на свободу повені?

Чи буде сказано, що з погляду Венери
соски старого бога змучені і нерви
здають, коли: Чому? –  втрачаючи опору,
душа питає громовержця забобонна. —
Чому ця ніч сира сварить мене, як бонна?

Боги – так буде сказано — каміння.
Чи вистукає камінь в мить падіння
на ґрунті ріні передзвін? Чи інше вміння
направду гідне бога явить він?

І, бувший справіку німим
зв’язком руїн з новобудовами,
бог-камінь врешті стане язиком,
що усіма говорить мовами.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

Shall Gods Be Said To
Thump the Clouds
 
Shall gods be said to thump the clouds
When clouds are cursed by thunder,
Be said to weep when weather howls?
Shall rainbows be their tunics’ colour?

When it is rain where are the gods?
Shall it be said they sprinkle water
From garden cans, or free the floods?

Shall it be said that, venuswise,
An old god’s dugs are pressed and pricked ,
The wet night scolds me like a nurse?

It shall be said that gods are stone.
Shall a dropped stone drum on the ground,
Flung gravel chime? Let the stones speak
With tongues that talk all tongues.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші

Цей вірш автор написав і вперше оприлюднив коли йому йшов 11-й рік. (грудень 1925 року,  шкільний журнал «Swansea Grammar School».)

Пісня пустотливого пса 

Кажуть, в морі примар є рожевий омар
і бджола з лежебоких сортів.
Також чув я, шо пес має день від небес,
а в котів кільканадцять життів.

Теревенять, прикинь, і про те, ніби кінь –
достеменно двогорбий рогач.
Бо не возить ландо, а будує гніздо
і пускається хмарами вскач.

Що до мене — я з тих, чия миска утіх
смачно повниться змістом кісток.
А ось печиво – ні, більш смакує мені
полошити кролів та качок.

Не сваріть мої забавки, гуска й коза.
Порося, зайві сльози не лий.
Я ще й хлівом гуляв та гризнув там теля —
пустотливий бо я, а не злий.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

***

The Song Of The Mischievous Dog
 
There are many who say that a dog has its day,
And a cat  has a number of lives;
There are others who think that a lobster is pink,
And that bees never work in their hives.

There are fewer, of course, who insist that a horse
Has a horn and two humps on its head,
And a fellow who jests that a mare can build nests
Is as rare as a donkey that’s red.

Yet in spite of all this, I have moments of bliss,
For I cherish a passion for bones,
And though doubtful of biscuit, I’m willing to risk it,
And I love to chase rabbits and stones.

But my greatest delight is to take a good bite
At a calf that is plump and delicious;
And if I indulge in a bite at a bulge,
Let’s hope you won’t think me too vicious.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші