Родина та освіта

Ганна Барвінок (1828-1911) – літературний псевдонім Олександри Білозерської, що походила з відомої в Україні родини Білозерських. Василь Білозерський, старший брат Олександри, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, став одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, після арешту та повернення із заслання редагував перший український щомісячний часопис «Основа» (1861-1862 рік). У роботі журналу брала участь і Ганна Барвінок.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Редактором, а також фольклористом та етнографом був і ще один брат – Микола. Батьки Олександри, Михайло Васильович та Мотрона Василівна, вільно читали французькою, російською та українською.

Проживала родина на власному хуторі Мотронівка, що так називався на честь господині, котра отримала його у спадщину. Згодом хутір носив ім’я самої Ганни-Олександри – Ганнина пустинь. А ще пізніше вже Ганна перейменувала його на честь покійного чоловіка. Про нього буде далі.

Олександра отримала ґрунтовну освіту, навчаючись у приватних жіночих пансіонах: спочатку у селі Кропивне Прилуцького повіту Полтавської губернії, а потім у місті Конотоп (нинішня Сумська область). На Сумщині народився і її майбутній чоловік.

У 14 років вільно володіла німецькою, французькою, російською та українською мовами. Коло авторів, котрих читала Леся, класичне для романтично налаштованих українців того часу: Новаліс, Гете, Гейне, Шекспір (рядки з «Ромео та Джульєтти» письменниця навіть використала у якості епіграфу до оповідання «Вірна пара»), Жорж Санд, Вальтер Скотт, Пушкін, Лермонтов, Квітка-Основ’яненко, а можливо і Вольтер, котрим захоплювався батько Олександри.

Це все до того, що деякі біографи, з легкої руки її чоловіка (про якого ми ще не зараз) стверджують, нібито Леся Білозерська була людиною малоосвіченою та малописьменною. На наш погляд – це навряд чи. Інше діло, що найбільшу цікавість у неї  викликав український фольклор: прислів’я, ритуали, пісні, звичаї. Вона їх старанно збирала і майстерно вплітала у свої оповідання, які дійсно схожі на віночки, що мають купу втілень, але одну мету – підкреслити дівочу красу.

Творчість

Знайомство з творчим доробком Ганни Барвінок краще за все починати з повісті «Русалка». У ній авторка демонструє блискучий талант оповідача, більш ніж півтори години (в аудіоварианті) тримає захоплюючу інтригу, встигає створити декілька вставних новел з життя головної героїні, котрі самі б потягнули на окреме оповідання, при цьому ідеально витримує темпоритм зміни епізодів та щедро, смачно і водночас тактовно й гармонійно здобрює всю цю історію українським фольклором.

А фінал «Русалки» — взагалі трагедія кохання на рівні Данте та Шекспіра, де проза злітає до висоти істинної поезії й викликає вибух емоцій та сльози на очах будь-якого читача, у котрого є серце.

Ганна Барвінок

Продовжити знайомство з творами Ганни Барвінок радимо оповіданням «Вірна пара», тим самим, що починається епіграфом з Шекспіра. Ви приймали колись контрастний душ? Так от «Вірна пара» — такий же контрастний душ, тільки для душі. А далі вже можна поринати в ніжне «Восени літо» та інші.

Українська проза ХІХ століття

Варто пам’ятати, що до ХІХ століття української (втім як і російської) прози фактично не існувало. Перша повість української літератури — «Маруся», авторства Григорія Квітки-Основ’яненка, вийшла друком лише у 1834 році. «Маруся» створила і літературний тренд того часу, котрий полягав у тому, що художній твір має викликати сльози у читача. Люди збиралися в одній із поміщицьких садиб, слухали як хтось читав у голос ту ж «Марусю» і у кінці усім загалом, включно з декламатором, обливалися горючими сльозами. А якщо ні –то або погано читав, або твір видався невдалим.

Власне і сьогодні проживання читачем (глядачем, слухачем) катарсису у фіналі є головною метою будь-якого публічного творчого процесу. І тут справа навіть не в історії, не в сюжети, бо людське життя скупе на сюжети. Як і на мелодії. Їх теж не так багато. Натомість існує безліч парафразів на тему кожної з них, що дозволяє множити катарсичні переживання публіки і продовжувати розвиток мистецтва.

У якості ілюстрації до розмови про сюжети, згадаємо зокрема «Орисю» (1844) автором якої є той самий чоловік Ганни Барвінок, про якого ми поговоримо пізніше. Ця ідилічна love story, що оспівує щасливе кохання прекрасної доньки сотника Таволги, по суті є імпровізацією на тему шостої пісні гомерівської «Одисеї», де героїнею виступає Навсікая, дочка феакійського царя Алкіноя.

До речі, писалася «Орися» у той час коли автор був палко закоханий в юну Лесю Білозерську і мабуть сам себе уявляв таким Одіссеєм, котрий нарешті вирвався з тенет інших жінок і був викинутий морем життя під ноги своєї істинної мрії.

Художні засоби Ганни Барвінок

Письменниця знаходилася у річищі літературних запитів свого часу, тому теж розповідала історії, розраховані на сентиментальний (себто душевний) відгук. А як жінку її безумовно цікавили стосунки з чоловіками. Кажуть що у жінок одна душа на всіх, тому вони так і переживають серцеві драми своїх сестер, особливо коли ті знаходяться всередині літературних творів, а не поруч, де можуть випадково звабити вже ангажованих мужчин. А таке буває. У подібні жіночі пастки періодично потрапляв і чоловік Олександри Білозерської.

А ще вона була людиною з чималим природним талантом емпатії. І це дозволяло їй проникати у найінтимніші глибини жіночої та й чоловічої психології та зображати героїв своїх творів напрочуд живим та справжніми.

Щодо арсеналу літературних засобів Ганни Барвінок, то це; інтонація, така щира, ніби авторка розповідає історії з власного життя комусь дуже близькому, жива літературна і одночасно народна мова, пересипана прянощами прислів’їв та приказок, вкрапленнями з говірок та лексикою ритуальних обрядів, що створює враження невичерпності словникового запасу. Не випадково її твори називають віршами у прозі. Бо що таке поезія, особливо сучасна? Це перш за все авторська мова. І тут ми зробимо ліричний відступ, який виведе нас на розуміння того, чому творчість Ганни Барвінок — це не тільки історія літератури, але й актуальне читання.

Ганна Барвінок та джерела слів

Так склалося, що російська поезія почала розвиватися раніше, ніж українська. Ми порівнюємо саме з російською, бо вони співіснували в одній імперії. Перші російські поети орієнтувалися на Європу: Батюшков на Торквато Тассо, Пушкін на Байрона та французьких бардів. Орієнтувалися та творчо копіювали теми, форму, технічні засоби, арсенал культурних асоціацій. До того ж Пушкін та Лермонтов дійсно були геніями. Як наслідок, вже за часів Тютчева російська поезія стала урбаністичною та інтелектуальною, такою, де думка мала право на існування на рівні з почуттями.

А українські віршотворці, з легкої руки свого генія Тараса Шевченка намагалися відтворювати народні пісні, плачі та думи, душевні, емоційні, але прості за формою та змістом. Недарма ж Шевченко — Кобзар, бродячий музика. У підсумку українська поезія почала повертати на шлях інтелектуальних європейськи орієнтованих текстів тільки після Миколи Зерова та інших представників розстріляного Відродження. Сталін їх власне за те і знищив. Але процес вже було не зупинити.

Все вищезазначене привело сьогодні до цікавого стану речей. Будь-який поет створює свої тексти ніби ткач гаптує полотно вишуканими узорами, привносячи все нові й нові комбінації ліній та фарб. І ось сьогодні російська поезія дійшла до лексичного глухого кута. Їй нема звідки черпати нову лексику. Тому поети, щоб хоч якось висвіжити звучання, намагаються вводити у вірші елементи ненормативної лексики (тобто народної, бо ми чуємо як розмовляє глибинний російський народ — переважно матюками), або термінологію епохи high-tech.

Є такі, хто намагається інтегрувати  у свої твори  елементи діалектів, але виглядає це вже занадто посконно та домоткано. Зрозуміло, що в російській мові і сьогодні з’являються талановиті автори, але свіжість та оригінальність їхніх текстів тримається переважно на унікальності авторської інтонації та на вмінні грати в інтелектуальні ігри постмодерну.

Натомість в українські поезії сьогодні свято нових слів. Українська міська поезія відкрита для місцевих говірок, наріч, гутірок та балачок, що стікаються в неї, немов притоки в ріку з усіх регіонів країни. У сучасній українській поезії всіляко вітається використання маловживаних слів і взагалі створення таких текстів, які умовний росіянин, котрий не вивчав українську, зрозуміти не здатен.

Саме тому лексичний колорит тексту в сьогоднішній українській поезії вартує більше, ніж чергове повторення вічних думок та сюжетів. Хоча і це безумовно має мати місце.

І тут ми повертаємося до Ганни Барвінок. Бо її тексти і є тим святом мови, якого так прагне сьогодення. На щастя вже існує сучасне двотомне видання її творів 2023 року видавництва VD Prostir.

Жіноча доля

Ганна Барвінок поєднувала у собі еманації Беатріче, Пенелопи та дружин декабристів. Пізнала справжню пристрасть, коли майбутній чоловік добивався її три роки. А невдовзі після весілля охолонув та майже довів чуттєву поетичну натуру Олександри до божевілля. А потім здався, перебісився і повернувся, ні, навіть точніше сказати, пригорнувся до дружини, бо вона була любляча, вірна, розумна і як людина, і по-жіночому.

Ганна Барвінок

Ганна Барвінок жила на хуторі та у столицях. На тлі нервових переживань, пов’язаних з арештом чоловіка, втратила дитину і більше не мала дітей. Побувала за кордоном, знала гаразди та злидні. Шафером на її весіллі був сам Тарас Шевченко. Великим  шанувальником її творчості виступав Борис Грінченко, протягом усього життя її одночасно оточували прості селяни та еліта української нації.

ЇЇ чоловік теж був великою людиною, одним з титанів своєї епохи, талановитим письменником та просвітником. Енергійний, запальний, активний він часто-густо затьмарював своєю постаттю дружину.

Але не цього разу. Давайте ми у нашому нарисі не будемо називати його ім’я. Зрештою люди, що цікавляться українською літературою і так його знають, а наш нарис присвячений чудовій авторці віршів у прозі Ганні Барвінок. Нашою ціллю було розповісти про її чесноти як письменниці, та про її життя у контексті формування українського прошарку всесвітньої ноосфери.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про письменників ХІХ століття читайте в нарисі: Пантелеймон  Куліш  — опальний  світоч української  культури