У якості головного аргументу приводиться поема Пушкіна «Полтава» де нібито висловлено негативний погляд на Україну.

Щодо топоніміки – питань немає, прибрати, так прибрати. В Україні вистачає власних героїв, особливо після війни. Стосовно ж «Полтави», то там не все так просто. Давайте спробуємо розглянути Пушкіна та його твір трохи уважніше. Орієнтуватимемося на переклад Максима Рильского та Андрія Малишка, хоча мені особисто своєю мальовничою, хоча й дещо архаїчною лексикою більше подобається переклад на українську, зроблений ще у 1836 році Євгеном Гребінкою. У цій архаїці відчувається смак епохи.

Іван Мазепа

Сам факт існування подібного перекладу, до речі, доводить, що українці того часу доволі позитивно ставилися як до Пушкіна, так і до його конкретної поеми «Полтава».

Пушкін та Чехов

У світі літератури існують два різновиди небожителів: світові генії та «наші всьо» місцевого масштабу. Пушкін як раз із других.

Задля більшого розуміння попереднього тезису порівняємо Пушкіна та Чехова. А.П. Чехов – всесвітня величина. Його творчість була і є зрозуміла усюди — від Японських островів до островів Британських. Вона вперше після Шекспіра змінила погляд на театр та вплинула на творчість літераторів нобелівського рівня, таких як  Бернард Шоу, Самюель Бекет, Рюноске Акутагава та багато інших.

Чехов зрозумілий у всіх перекладах, бо послуговувався для своєї творчості чимось більшим, ніж мова.

А Пушкін був епігоном. Він нічтоже сумняшеся запозичував сюжети та теми у класиків античного світу та своїх західноєвропейських сучасників. Тому і не має успіху за кордонами російськомовного світу. Іншими словами, безумовна обдарованість Пушкіна реалізувалася виключно у межах руського язика та імперської московицької ментальності.

Пушкін  та Байрон  

Джордж Гордон Байрон (1788 – 1824) був кумиром Пушкіна. Зрозуміло, що російський  поет не міг пройти мимо такої смачної теми, якою є історія Мазепи, один з романтичних епізодів якої було так яскраво описано Байроном в однойменній поемі. Тож і Пушкін також вирішив долучитися до створення всесвітнього міфу про славетного українського гетьмана. Його версія теж спочатку називалася як у Байрона, а потім вже назву було змінено для запобігання зайвій плутанині. Втім, епіграф з Байрона таки залишився.

Пушкін та Україна

Окрім Байрона Пушкіна з Україною пов’язувала дружина, яка була правнучкою українського гетьмана часів Руїни Петра Дорошенка. А також інші захоплення велелюбного поета, зокрема дві Анни – Оленіна та Керн, — українки за походженням.

Читайте про це детальніше у нашій розповіді:  Пушкін та козацький устрій України

Пушкін та самодержавство

Пушкін вельми тепло ставився до України та українців, але його любов завершувалася в той момент, коли звучало слово «цар», котре на будь-якого московита діє як погляд удава на кролика.

Цар для росіян – це влада «божою милістю». Це щось невідділиме від імперії і всі його дії, навіть вочевидь дурні та звірячі, їдуть виключно на «благо її населення». Це важливо розуміти, коли читаєш «Полтаву», яку, власне, можна сміливо розглядати у якості психологічного портрету автора. Пушкін пише про Мазепу, але насправді розкриває себе.

Мазепа та Маруся

Спочатку творець»Полтави», котрий сам був небайдужий до гарного жіноцтва, описує свого головного героя як супермена. Уявіть собі – чолов’язі  67 років. І у нього закохується 16-річна красуня Мотря Кочубей (в поемі Маруся), яка походить з однієї з найзаможніших родин Гетьманщини, дочка самого Генерального судді. Закохується саме в його пишноту та чоловічу силу, навіть кидає батьків і переходить жити до старого гетьмана, стає його коханкою та божеволіє, коли розуміє, що Мазепа вбив її батька і що не вона є головною метою його життя.

Маріє, бідна ж ти, Маріє,
Красо черкаської землі!
Не знаєш ти, якого змія
Голубиш у нічній імлі,
До нього пристрастю окута!
Його ж душа розпутна й люта!
Кому ти, кинувши сім’ю,
Дала на жертву юнь свою?
Його хвилястий сивий волос,
Його лукаво-ніжний голос,
І зморшки темного чола.
І поглядів жагуча мла
Тебе навіки полонили.
Забула матір ти для них,
Віддавши отчий вік похилий
За ложе пристрасних утіх.
Своїми дивними очима
Тебе старий зачарував,
Словами тихими своїми
В тобі сумління він приспав.
На нього дивишся побожно,
В очах пашить кохання жар,
Його лелієш безтривожно,
Твоя ганьба — тобі як дар.
Її несеш в собі, безсила,
Як честь, — красуня молода,
Ти чари ніжного стида
В своїм падінні загубила…

Що стид Марії? Що слова?
Людські обмови — наче піна,
Коли схиляється в коліна
Гетьманська горда голова.

Які  пристрасті! Як романтично… Але тут є один нюанс. Цю історію придумав Пушкін.  Насправді все було простіше.

Мотрона Кочубей

Дійсно, у Мазепи з Мотрею існували взаємні почуття і гетьман навіть засилав сватів, але батьки відмовили. Чому? Не тільки по причині різниці у віці. Кочубей, батько Мотрі, регулярно катав доноси царю московитів на Мазепу і не хотів віддавати дочку за того, кого вважав своїм ворогом.

Мазепа та Мотря Кочубей

У підсумку Мотря таки втікла до Мазепи, бо кохала ж. Але той її повернув батькам. Невдовзі дівчина вдало вийшла заміж за менш геройського, але теж вельми достойного козака — інтелектуала та поліглота Семена Чуйкевича. Чоловік також був старший за неї, але усього на 14 років і Мотря прожила з ним хоча й порівняно недовге — до 48-ліття, але цілком звичайне жіноче життя. При цьому у конфлікті з Кочубеєм подружжя було на боці Мазепи.

Мазепа та «зрада»

Сюжет «Полтави» доволі довго тримається у межах української правди. Якщо трохи іронічно переоповідати лавсторі Мазепи та Марусі, то далі ми бачимо, що дівчина у самому соку, схоже, змучує старого гетьмана своїм постійним бажанням шаленого кохання і той починає обходити їхню спільну спальню, затримується «на роботі» і навіть на деякий час прикидається хворим. А коли палка Мотря (не справжня, а у пушкінській версії) таки дотискає коханця питаннями, чому він її ігнорує, з’являється тема підготовки бунту.

Втім, у тексті «Полтави» є і пряма народна мотивація українського повстання

«Що ж гетьман? Він старий, безсилий!» —
Казала молодь навкруги. —
«Труди і літа погасили
Вогонь колишньої снаги.
Пощо тремтячою рукою
Він носить славну булаву?
Тепер би вдарити війною
На злоненависну Москву!
Коли б старий наш Дорошенко,
Чи Самойлович молодий,
Семен Палій, чи Гордієнко
Були при владі військовій.
Тоді б у сніжному завої
Не мерли наші козаки,
І Малоросії сумної
Вже визволялись би полки».

«На злоненависну Москву!» — це ж Пушкін пише. І, до речі, ви усіх знаєте з перелічених в уривку? А Пушкін — знав.

Трохи про справжнього Мазепу

Варто зазначити, що Іван Мазепа був особистістю, сповненою протиріч. Європейсько освічений, віртуоз палацових інтриг, свій при дворі польського короля, він до того ж ще й складав талановиті вірші, на які варто звернути увагу хоча б тому, що там чудова українська мова – і це практично за сто років до Котляревського.

А з іншого боку, Мазепа довгий час був вірним васалом московських самодержців. Крім того, саме з ним пов’язують розмежування народу та козацької старшини, яка вже при Мазепі почала приймати дворянство та наполягати на закріпаченні козаків. Інакше кажучи, персонаж був живим, як історія. І, судячи з реакції тогочасних українців на його повстання, підтриманий Мазепа був далеко не усім народом. У якості протилежного прикладу згадаємо Богдана Хмельницького, котрий зміг об’єднати під своїми прапорами усіх українців, незалежно від статків.

Епітети, якими його нагороджує у своїй поемі Пушкін: «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту» — не взялися невідомо звідки. У Мазепи були вороги і серед своїх. Ті ж Кочубей та Іскра чого варті. А у порівнянні з висловами, які допускають на адресу своїх політичних опонентів наші сучасники, так… Ну ви зрозуміли.

Висновок №1

Пушкін не описував Мазепу як саме українця. Більше того, у всьому що стосувалося України, Пушкін був доволі тактовний. А Мазепа для нього був просто яскравою особистістю, яка творила події.

Цікаво, що навіть приводом для зради «божою милістю царя» Пушкін обирає для Мазепи не політичні міркування, а особисту образу. Мовляв, колись під час бенкету у шатрі царя гетьман дозволив собі сміливі промови і Петро схопив його за сиві вуса і довго тримав так – тобто принизив. Будь-який московит прийняв би це за належне, але Мазепа був козаком і тому вирішив помститися. Помста полягала у тому, щоб перевести  Гетьманщину з-під московського протекторату під польський або шведський. Про незалежність мови тоді ще не було. А у Пушкіна ця тема є.

Давно задумали ми діло,
Тепер воно кипить у нас.
Усім нам діяти наспіло;
На боротьбу ударив час.
Без вольності, добра і слави
Ми гнулись нижче від трави,
Під покровительством Варшави,
Під самовладністю Москви.
Вкраїні бути, як державі,
У незалежності пора:
Знамена вольності криваві
Я підіймаю на Петра.

Ще раз.

  «Вкраїні бути, як державі, у незалежності пора».

Це написав не Шевченко і не Франко. Це написав Пушкін. Не про Малоросію написав, а саме про Україну, а то нині деякі розумники кажуть, що такої назви у ХІХ  столітті не існувало.

А щодо епітетів на адресу Мазепи, то яка б цензура пропустила тоді хвалу на адресу геройського гетьмана, який виступив за незалежність України? Хто про це взагалі смів тоді говорити, навіть з українських діячів? Це були часи імперій. Максимум на що могли  претендувати неімперські за духом країни – це бути у складі однієї з могутніх імперій того часу.

Висновок  №2

Цілком  зрозуміло, що не може бути мови про якісь спільні речі між Московією та Україною сьогодні та у майбутньому. Але минуле вже сталося. І воно у нас було спільним. Від нього безглуздо відмовлятися, а навпаки, його треба прийняти та зробити максимально своїм у будь-яких площинах, трактуваннях та контекстах.

Більше про це у нашій публікації:  Український погляд на культурний спадок імперії