Ми доволі непогано знаємо цей період з точки зору історичних процесів та особистостей державного рівня, котрі ті процеси рухали. А ось як і чим жили звичайні люди — історики не розповідають. На відміну від письменників. Тому романи, повісті та оповідання, створені в ті часи, окрім власне художніх якостей, цінні ще й справжнім, чесним описом складного та буремного внутрішнього світу «простих людей». І в цьому сенсі вони є чи не єдиним джерелом справжніх неполітизованих знань про минуле.     

Сьоме місце. Євген Плужник «Недуга» (1928 рік)

Роман, написаний поетом. У центрі — історія дивних стосунків «червоного директора» Івана Семеновича Орловця, вихідця з пролетарів, та Ірини Завадської — оперної співачки буржуазного походження.

Стосунки дивні тим, що Іван Семенович Завадську не любить, але жити без неї не може. Намагаючись перемогти незрозумілий ірраціональний потяг до ідеологічно чужої йому богемної діви, товариш Орловець звертається за допомогою і до дружини, і до товаришів по партії, і до спеців-інженерів із «колишніх», що оточують Завадську, пробує зрозуміти звичаї київських театральних кіл, і в підсумку, мов до глухої стіни, доходить до питання, що і нині не втрачає актуальності: чи можливе взагалі кохання між представниками різних ідеологій? І судячи з усього, авторська відповідь — ні. Хоча…

 Шосте місце. Агатангел Кримський «Андрій Лаговський» (1914 рік)

Автор — один із провідних українських інтелектуалів. Головний герой — молодий професор математики й одночасно талановитий і вже відомий поет Андрій Лаговський. Андрій — така ж еманація Христа, як Дон Кіхот, Лев Мишкін або Семюел Піквік із «Посмертних записок Піквікського клубу». Тобто екстремально чесна та порядна людина, що змушена жити поміж звичайних.

З розвитком сюжету найбільше алюзій виникає з романом Достоєвського. В обох творах головний герой після перебування у Швейцарії здружується із заможною родиною генерала, де є троє дорослих дітей, з якими у героя встановлюються тією чи іншою мірою еротичні стосунки.

Втім, на відміну від дочок генерала Єпанчіна, у Кримського діти генерала Шмідта — хлопці. А ось стосунки з жінками у Лаговського викликають ледь не хворобу. Роман вважають багато в чому автобіографічним. Зазначимо, що на відміну від, скажімо, Пруста, автор «Андрія Лаговського» не намагається приховати справжню спрямованість своїх інтимних уподобань.

В романі багато поезії, психології, моральних та духовних пошуків. Цікаво, що Леся Українка, котра високо цінувала Агатангела Кримського, вважала, що Андрія варто зробити професором якоїсь більш наближеної до літератури науки. І тут ми з нею не погодимося, а як контраргумент згадаємо відомий вислів: «У нього не вистачило уяви, щоб стати математиком, і тому він став поетом»…  

 П’яте місце. Юрій Яновський «Майстер корабля» (1928 рік)

Теж багато в чому автобіографічний  роман, хоча і написаний у жанрі фантастики. Автор дійсно у доволі молодому віці — 23 роки — служив художнім редактором Одеської кінофабрики. Але розповідь іде ніби з далекого майбутнього, приблизно з 70-х років XX століття, де головний герой, уже сивий та заслужений, згадує юність і ті часи, коли вони в Одесі знімали кіно про море та пригоди.

У книзі, окрім власне моря та пригод, багато цікавих описів технології кіносправи того часу та поетично висловленого захоплення деревами, з яких будують вітрильники. Емоційну динаміку забезпечує детективна колізія у любовному трикутнику То-Ма-Кі (оповідач), Сев (молодий Довженко) та балерина Тайах.                                     

Четверте місце. Валер’ян Підмогильний «Місто» (1928 рік)

Головний герой – азартний та жадібний до життя 25-річний хлопець Степан Радченко, котрий вже пройшов громадянську війну, прочитав практично всі книжки у місцевій сільській бібліотеці і ось тепер вирішив підкорити Київ.

І все у нього нібито виходить напрочуд вдало: кар’єра будується, потрібні двері відчиняються, гроші приходять… Та коли вже наприкінці оповіді Степан вчергове опиняється сам на сам із містом, він розуміє раптом, що воно йому нецікаве, і навіть думає повернутися додому.

Але тут зустрічає Риту. А до того— Надю, Мусіньку та Зоську. І кожну з них завойовує, а потім губить у всіх сенсах цього слова. Степан – мов той Фауст укупі з Мефістофелем. Він розумний, талановитий, потужний, наче йому допомагає хтось всесильний, але, як і у Фауста, у нього практично відсутні рефлексії з приводу страждань, які він спричиняє оточенню, коли так переможно рухається до своїх цілей.

Як наслідок, після завершення книги виникає відчуття, що власне сам Степан тут виступає лише в якості люстра, де віддзеркалюються та оживають, відчувають та пахнуть його жінки. І саме вони — їхні парфуми, вчинки, сльози та надії — і є справжніми головними героями твору.

Третє місце. Володимир Винниченко «Записки  кирпатого Мефістофеля» (1917 рік)

Автор відомий світу як держаний діяч і перший голова Директорії УНР. Але  він ще й чудовий письменник.  Головний герой роману — Яків Михайлюк — у якомусь сенсі антитеза Степану Радченко. На відміну від героя «Міста»,  Михайлюк сповнений рефлексій та моральних пошуків. Хоча зовні  він – успішний  адвокат, схильний до маніпуляцій  та авантюр.

Генеральна лінія, навколо якої, мов лози, в’ються його думки – це стосунки: жінки, чоловіки  та діти, моральні зобов’язання  та вимоги серця, страждання та радощі кохання. У книзі також багато різноманітних жінок – але всі вони: Клавдія Петрівна, Соня, Шапочка, Олександра, Варвара – схожі на дзеркала у яких виникає живий та насправді ні у чому не впевнений справжній Яків Михайлюк.  

У фіналі роману справа йде до жахливої розв’язки, але автор у найнижчій точці морального піке, наче жаліє і читача, і вже, мабуть, напівбожевільного героя  роману та не допускає найстрашнішого. 

Друге місце. Віктор Петров-Домонтович «Дівчина з ведмедиком» (1928 рік)

Автор – письменник, філософ та науковець. Роман «Дівчина з  ведмедиком» не лише блискучий взірець художньої прози як тканини, з якої зшита розповідь. Це ще й  інтелектуальне дослідження, у фокусі якого опиняється світ старого, точніше класичного, мислення, презентований викладачем  Іполітом Варецьким та модернового, настояного на ніцшеанстві погляду на життя, носієм якого є його екстравагантна учениця Зіна. 

Юна панянка Зіна грає з Іполітом Миколайовичем в ігри непорозумінь, протиріч та парадоксів  і начебто перемагає і робить чоловіка залежним від себе, але її непевна стежина заводить у темні хащі, з яких навряд чи існує вихід до світла.

Поруч з  історією неординарних стосунків героїв, роман цікавий також філософськими відступами та метафорами. І взагалі, все що робив Домонтович – від художніх творів та праць до  досі таємничої власної біографії  — це завжди непересічно, талановито та вишукано.

Перше місце. Михайло Коцюбинський  «Тіні забутих предків» (1911 рік)

Безумовна перлина світової літератури. Єдиний не урбаністичний твір з присутніх у нашому рейтингу, про який однойменний фільм Сергія Параджанова дає лише приблизну уяву, як плоска світлина, що розповідає про кулю.            

«Тіні забутих предків» — поема в прозі про високе та трагічне кохання та тлі природи, сповненої містики та емоцій. І саме це поєднання — природи та людських почуттів, християнства та язичництва, неба та землі – бо для цього й існують гори, де розгортається дія – саме воно у неподільній сукупності робить твір не просто літературним шедевром, але й унікальним явищем культури взагалі.

«Тіні забутих предків» Вистава театру ім. Щепкіна

Виставу в жанрі пластичної драми придумав та поставив Дмитро Некрасов.

Першоджерело

«Тіні забутих предків» у своєму первозданному літературному вигляді є однією з вершин української прози. Коцюбинському у цій повісті вдалося передати саму суть українського народного духу, де християнство перемішане з язичницькими повір’ями, світ потойбічний існує поруч з реальним, а містика є невіддільною частиною побуту.
Твір отримав широковідоме сценічне втілення у фільмі Сергія Параджанова (1965). Зокрема там, поруч з іншою гуцульською екзотикою, чи не вперше засобами кіно показаний старовинний поховальний ритуал «грушка», коли померлого проводжають у засвіти з веселощами та танцями. То були часи, коли люди вмирали від хвороб та важкої праці набагато частіше, ніж зараз тому і ставлення до смерті у них було трохи інше, особливо якщо взяти до уваги віру у близьку присутність потойбічного світу.
Ще було багато сценічних постановок у різноманітних театральних жанрах та версіях. І це зрозуміло, бо у повісті, окрім власне містики, присутні ще й дві історії кохання, яке є хлібом та сіллю будь-якої творчості.
Перша — любов Івана та Марічки, що почалася ще з дитячих років і завжди була світлою та чистою, але завершилася не тільки трагедією втрати коханої, але й переходом Івана на бік темних сил, коли він, вже майже божевільний, у кінці розповіді рятує мавку – злого духа, що прийняв образ Марічки, від чугайстира – доброго демона, котрий полює на мавок.

А ще у повісті присутня історія кохання мольфара Юри та Палаґни, котра «була з багацького роду, добра ґаздиня, що звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала…” До цієї жінки можна по-різному ставитися, але направду вона просто хотіла звичайного жіночого щастя, якого їй не дав Іван, та яке вона натомість сповна отримала, коли випадково закохала у себе нібито не дуже доброго чаклуна Юру.

Ще про про еманації твору Коцюбинського читайте тут — «Тіні забутих предків»: від британських відьом до гуцульських мольфарів

Сцена з вистави театру ім. Щепкіна «Тіні забутих предків»

Пластична драма в Щепкіна

Вистава щепкінців — це одна суцільна метафора-алюзія на тему твору Коцюбинського. А метафору кожен глядач бачить власною уявою. Нам здалося, що головним завданням режисера було показати нерозривність загробного та тутешнього світу. За головними персонажами буквально слід у слід ходять якісь інші, тіньові сутності, ба більше, не тільки ходять, а й направляють рухи героїв, ніби керуючи їхніми вчинками, іноді навіть проти їхнього бажання.
На сцені майже постійно присутня масштабна масовка, що складається з «духів та тіней забутих предків», фольклорних співів, містичних ритмів, та живих персонажів –односелеців головних героїв. Щоб все це організувати на посаду хореографа вистави було запрошено з самого Києва головного балетмейстера Київського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Ольгу Семьошкіну.
Щодо ліричних сюжетних ліній то, вони проведені ледь помітним пунктиром, тобто режисер (навмисно здається) навіть не давав шансів головним героям якось продемонструвати свої індивідуальні акторські здібності, пробудити емоції глядачів, закликати їх до спільного переживання подій та змусити пролити ту сльозу щирих почуттів, за якою багато хто з нас (окрім естетів чистої води) і відвідує театр. Хоча у ролях Марічки та Палаґни у виставі зайняті акторки з великим діапазоном драматичних можливостей, яких люблять і на яких «ходять у Сумах».
Натомість ми побачили яскраве різнобарвне видовище, що хвилинами нагадувало китайські карнавали і невпинний гармонійний рух світової, неподільної на живе та мертве, стихії у виконанні тієї самої масовки, яка власне і стала у підсумку головною діючою особою вистави.
Окремо сподобався момент, коли актори масовки під час похорон одного з членів двох розсварених родів Палійчуків та Гутенюків, з яких походять відповідно Іван та Марічка, з’являються у костюмах, які асоціативно нагадують іншу виставу щепкінців  — «Ромео та Джульєтта». Тут масовка, хор або творча стихія людського космосу нібито розмовляє з глядацьким залом. Ви розумієте про що.
Усі ці рухи супроводжуються музикою: іноді це фолк, іноді рок, іноді щось таке ритмічно психоделічне. Нам у музичному ряді не вистачило однієї повільної, проникливої та піднесеної мелодії, яка б звучала лейтмотивом дійства і постійно нагадувала, що взагалі-то все це про кохання

фрагмент з вистави «Тіні забутих предків» театру ім. Щепкіна

Епілог

У цілому скажемо так, що зовні вистава виглядає видовищно, режисер чарує своїм організаційним хистом – у нього моментами на сцені (здається) більше сотні людей, які постійно щось роблять – співають, танцюють, рухаються, розмовляють, приймають ті чи інші пози, а якщо врахувати, що всі вони професіонали та таланти, то і результат виходить точно талановитим, хоча інколи й не всім зрозумілим. Але сучасне мистецтво і не має бути зрозумілим – це прерогатива класики. А сучасність – перш за все співтворчість, та пробудження фантазії публіки.
Саме на це і варто очікувати тому, хто вирішить відвідати виставу «Тіні забутих предків» у постановці щепкінців.

Виставу створювали:

Режисер-постановник, автор інсценізації — Дмитро Некрасов
Сценограф, художник з костюмів — Андрій Романченко
Хореографка — Ольга Семьошкіна
Композитор — Євген Золотухін
Хормейстерка — заслужена працівниця культури України Катерина Докукіна
Художник з освітлення — Іван Бобок
Звукорежисер  — Михайло Мітін 

Дійові особи та виконавці:

Іван Палійчук — Сергій Самарський,, Сергій Пересунько
Марічка Гутенюк — Крістіна Зограбян, Дарія Некрасова
Палаґна — Катерина Саченко, Світлана Кулик,  Анастасія Картава
Мати Івана — заслужена артистка України Наталія Дехта
Юра Мольфар — Юрій Кулик, заслужений артист України Артем Кнопік
Хлопчик — Кірілл Горбунов
Дівчинка — Ірина Жигамовська

Увага! Вікові обмеження 14+