Сказав:»Помру
на березі Дніпра,
як не приїдеш…»
Що ти?! Що ти?! Їду!
Але женеться щось
за мною слідом
й останні сили
в мене відбира…

Сказав, що там
столиця всіх вітрів,
які по світу
нас удвох закрутять…
Чи знаєш ти,
що я Сумами скута
і що між нами
докопають рів…

Що вже на очі
хмара наповза.
Що знову гнана
тим же вітром доля —
і котиться мій поїзд,
як сльоза,
холодною, мов лід,
щокою поля…

***

Це те, заради чого варто пасти
яскраві мрії в самоти полоні:
розлогі віти долі, вітру повні;
веселок мушлі; тихе море щастя..
.
Це більше, ніж кохання й некохання!
Усе життя тепер — у рук дуеті.
Всміхаються молодших днів портрети
портретам днів  тутешнього мовчання..

Заручені обручками Денеба,
ми — щасні птахи, сяєвом пернаті!
Устелим васильками всю кімнату
і візьмемо святі дари від неба!..

***

Зелений поїзд, наче гілку,
Хтось тягне в далини багаття…
Шумить повз мене гірко-гірко
І твій листочок темнуватий
У мокрім светрику…
….Ти їхав
Ні, не добу — а тридцять років.
І стукотів по рейках тихо
Відчеплений вагон, мов кроки…

***

Не впізнають мене мої дзеркала,
Моя кімната, світла і скляна,
Де відби-
відби-
ваються портали,
У люстрі — люстро, у стіні — стіна.

Де я сміюсь, і плачу, і щаслива,
Де я смілива — і всього боюсь,
Де я тебе квітчаю небом сивим,
А то із тебе раптом насміюсь…

Де промені, рентгенівські та чулі,
Час препарують і кладуть на скло.
Не страшно, якщо висвітять минуле,
А раптом… те, чого ще не було?!

Надихаюся чаду без свічада.
Бо хто назве моє повітря? Ну!
Лиш знаю, що немає в пеклі саду,
Й не знаю я, чи раю досягну…

Лавина йде… Я визначатись мушу.
Готова до стрибка? Ну раз, два, три!..
Мільйон світів, що відбивають душу…
Який з них справжній? Спробуй розбери…

***

Не виривається, не забувається —
Тільки приходить ночами вогненними…
Місяць хмариною надвоє крається.
Надвоє крається серце у мене!..

Не виривається! Що ж мені пишеться
Знов ця сторінка?! Чорнилом полиновим!?
Книгу Життя ти пошарпав на іжиці —
Як же тепер я писати покину?

Не виривається! Що мені сталося?
Зовсім недавно була я веселою…
Вічною щастя сторінка здавалася —
Вітром підхоплена, лине під стелю…

Вихід один — у чорнилі полиновім,
Що проявляється й після згорання,
Після затоплення, після щезання!
А не у клині, що виб’ється клином…

Не виривається, не забувається —
Книга Життя з видавництва надхмарного.
Вийти у світ кожне слово старається.
Вийде у Вічність лиш книга з Немарного…

***

Я його більше не кидала, навіть уже не прощаючи…
Це як пливти проти течії — знову назад віднесе!
Часу сліди зберігалися, хоч і петляли по-заячи —
То побіжать, то повернуться, то перестрибнуть усе.

Тихо приходили сумніви і умовляли: «Покинь його! —
Землю твою обітовану він продає за грошІ!
Можеш зусиллям відправити пам’ять, подалі дорогою,
Можеш покласти поспатоньки десь у куточку душі..».

І обвівали ці сумніви в спеку мене опахалами
Щоб в голові не варилося варево те не моє,
Щоб, як у всіх, по-пристойному, тільки ледь-ледь закипало, й ми
Щоб доживали — не мучились, віку-бо вже не стає…

Тихо приходили сумніви — в тому конвої міщанському,
Що із дитинства, як ворога, водить на страту мене.
Тільки — де доля знаходиться та чи дає вона шанс кому —
То вже не їхня парафія, тут їхня влада мине…

Тихо приходили сумніви… Я його більше не кидала…

***

Не казка це, мій хлопчику, — Жар-птиця.
Вона старіша тебе на віки.
Як можеш ти на неї так молиться,
У подруги чекать іскристу крицю,
О хлопчику, довірливий такий?!

Її не захистиш — не стане сили.
Її замучать дурні — відпусти!
Спитають, чи кохались, чи дружили,
І хто кого заманював щосили,
І чи були ті сіті золоті.

Чи ти для неї, ти для неї тільки —
Міраж тих днів, коли вона була
Жар-пташеням із пухом замість пір’я,
Ще пуп’янком веселки чи сузір’я,
Чи ти — за нею сяюча зола?!

Не слухай ти мене, о ні, не слухай!
У мить моєї слабкості хоч ти
Сильнішим будь за ті непевні слухи,
За поглядів нещадну завірюху,
В якій ми ідемо на цій путі!..

Мій русий промінь! Відблиск на граніті
Погаслих сонць і пережитих літ!
Жар-птиця — ясна казка серед літа!
Тобі її від себе відпустити —
Це все одно, що руки опустить!

***

Місяць в зорі цілиться довгим списом променя,
Снігове багатство сріблом виграє.
Пропливають лебедем роздуми і спомини –
Наче біле марево з ночі устає.

О, приходьте думати у сади засніжені!
О, злітайтесь мріяти на нічний вогонь!
А якщо згубили ви те,що зветься ніжністю,
Значить, ви утратили півжиття свого…

Зорі з неба крапають жовтими кульбабами
Й тут же розмерзаються в золоту крупу.
Ніч не втрима місяця золотими лапами –
Він поволі котиться серцем по степу…

***

Акація, Дюймовочка і сон,
В якому переплутані сюжети…
В якому — вмерти, навіть легше вмерти,
Ніж піднести пробудження до скронь!..

Дюймовочко! Засмійся їм у гнів —
Отим усім, кому ти плакать будеш!
Акація цвіте й біліє всюди.
А ти мала. Сама між пелюстків…

Акації у втіху облітать —
Бо ще рясніш заквітне в нове літо.
Тобі ж — ні повертатись, ні прощать,
ДанО лише назавжди відлетіти!

Забути все. Струсить з малих долонь —
Уже тоді, коли ти будеш майя! —
Акацію, Дюймовочку і сон,
І навіть сон, що сниться — не минає.

***

Білий сніг аж по коліна…
Післясмак адреналіну…
Павучата снігу виснуть
З невидимих павутинь.
Я обрала цю ялину,
Тишу лісу й безгоміння.
Срібний купол із мовчання
Узяла собі за дзвін.

***

Я сама замкнула коло, хай дзвенять мої замочки
із бентежних сонних квітів, із нечуваних пісень,
з непрочитаного листу, з непришитої торочки,
з усього, чого не знаю… Дзень!

Я сама замкнула коло, не торгуючись за щастя,
не благаючи уваги, не дивуючись тому,
що замочок за дзвіночок нам ніколи вже не здасться,
хоч ми їх і назбирали тьму…

Вже тебе чекає Оля і про тебе мріє Аня,
бо вони іще не знають, що ти щастя не даєш…
Я сама замкнула коло, щоб не вийти і востаннє
з надзвичайно безрутинних меж…

Знов зозулі над дощами закують, як напочатку,
і мене за руку візьме, як до танцю, день новий…
Дзвонять засуви басами, охоронники порядку,
та сльоза — на перелазі вій…

***

Невже це мій забутий сад,
Порослий тінями й травою,
Де жалять квіти з кропивою?

Чи знову здійметься рука
Нові жоржини посадити,
Чи буде так: бур’ян і вітер?!

Мене і сад змагає спека:
Чи тут я буду – десь далеко,
Чи десь далеко – буду тут?!

А сад мене таки манив.
Була я тут, хоча й далеко.
І снились мальви та лелеки…

І плакав кошик у кутку,
У сад той зібраний віддавна.
А я не їду – будні давлять…

Та в мене є куди – у сад,
Крізь очерет, болото, втому
Прочапать чаплею додому…

***

А що воно було?
Лишилася живою…
А що воно було?
Смерчами віднесло.
Передовірю це
лиш бересті сувою
і вкину письмена
в середньовічне тло…

Мине стосот віків —
постане світ повторний,
до серця прикладу
шляхетності клейнод.
Надасть йому ціну
не археолог чорний,
не пережитий смерч,
а тільки сам Господь…

Можливим це стало лише тепер, коли на Сумщині просто завирувало активне літературне життя, і, як наслідок, з’явилася численна плеяда  дуже перспективних і талановитих молодих поетів та прозаїків. Тож настав час об’єднати їх під егідою Сумської обласної організації Національної спілки письменників України, відродивши відомий у 70-80-х роках минулого століття доброї слави «Зажинок».

Першим засновником і керівником «Зажинку» в 1970 році став Микола Іванович Гриценко — на той час редактор обласної молодіжної газети «Червоний промінь» — за допомоги кореспондента сумської обласної газети «Ленінська правда» Володимира Затуливітра.

Ось уривок із біографічних спогадів М.І.Гриценка:

«… в молодіжці поставив за мету згуртувати творчу молодь. Разом із Затуливітром придумали назву і створили літстудію «Зажинок». Пригадую, один школяр аж із Вишневого їздив на засідання студії. Правда, із вчителем. Це був майбутній поет  Олександр Вертіль. На літсторінці «Червоного променя» друкували свої твори  Анатолій Гризун , Олександр Педяш , Василь Чубур , Олександр Вертіль та багато інших. Огляди поетичної пошти готував  Микола Данько . Часто публікував добірки нових поезій Володимир Затуливітер. Доводилось замовляти для добірки вірш на патріотичну на той час тему. Пам’ятаю, одна з них починалася віршем «Хлопці з Комісарівки».

Далі керівну естафету перебрав на себе професор, академік Академії наук вищої школи України Павло Павлович Охріменко, який об’єднав біля себе талановиту молодь, з числа якої постало багато відомих на Сумщині та за межами регіону імен, як то: Наталка Білоцерківець, Ніна Багата, Анатолій Гризун, Юрій Назаренко, Олександр Вертіль, Григорій Єлишевич, Микола (Семенович) Гриценко, Юрій Царик, Людмила Гудкова (нині відома поетеса Шевченко-Ромен), Тамара Герасименко,  Андрій Поляков, Григорій Хвостенко, Анатолій Стародуб, Лев Скринник, Володимир Поляков, Варвара Солнцева, Леонард Тушинський, Євгеній Миславський, Олена Арбузова, Юрій Плющенко, Ніна Лимар, Ксенія Нікольська, Олександр Сердюченко, Маргарита Москвичова (саме їй ми часто завдячували за ілюстрацію наших творів!).

При тому, що твори літстудійців часто і регулярно друкувалися в газеті «Червоний промінь», під редакцією П.П. Охріменка у харківському видавництві «Прапор» 1985 року вийшов літературний збірник «Зажинок», де опубліковано поезії 14-ти літстудійців.

З передмови П. Охріменка до цього видання: «Радує і наймолодше поповнення літстудії. Ліричністю, душевною чистотою сповнена лірика Ніни Гавриленко, Тетяни Бартош та ряду інших зажинківців».

Улюбленим керівником і наставником студійців після П. Охріменка був Василь Васильович Чубур — наш кумир, наш літературний гуру. Нам дуже пригодилася його м’яка, делікатна манера пояснювати наші огріхи, його величезна ерудованість, педагогічний талант. Ми, колишні літстудійці, вдячні йому і досі…

Часи в колишньому Радянському Союзі ставали все сутужнішими, культурне життя все більше сповільнювало своє дихання. Тож важкі випробування випали на долю керівника літстудії Леоніда Стрельника. В кінці 80-х «Зажинок» перестав працювати.

Але історію «Зажинку» впродовж 30 років, донині, продовжили самі зажинківці. Вони, навчені, за висловом Ліни Костенко, «носити редактора в собі», бути для себе нещадними критиками, працювали творчо, активно, самозабутньо — і досягли визнання. Багато хто з них стали членами НСПУ, відомими літераторами, керівниками нових сучасних літературних студій (Андрій Поляков, Юрій Назаренко). Так що якоюсь мірою можна сказати, що «Зажинок» не існував лише офіційно. Адже він всі ці роки маячив за нами, студійцями 70-80 років минулого століття, які стали літераторами сучасності…Його присутність серед нас не закінчувалася ніколи.

Тому мені надзвичайно боязно братися за кермо оновленого «Зажинку». Десятиліття його історії додають відповідальністі за нього.
А часи і нині — не найлегші. Хотілося б сподіватися на владну або спонсорську підтримку, на розуміння мистецьких кіл нашого краю, а головне — на значне поповнення літературної студії талановитою молоддю. Двері «Зажинку» відкриті для всіх, хто вже заявив про себе цікавими, оригінальними творами та має свої публікації.

Зв’язатися зі мною можна через мережі Фейсбук, «Однокласники», «вКонтакті», написавши в повідомленні про себе: прізвище, ім’я, де працюєте чи навчаєтесь, у якому населеному пункті проживаєте, де були опубліковані ваші поезії чи прозові твори; 2-3 свої вірші чи уривок з оповідання, повісті тощо. Ласкаво просимо!

Тамара Герасименко

член НСПУ, вихованка «Зажинку» і його новий керівник.

«Фейсбук» https://www.facebook.com/profile.php?id=100009101176907&fref=ts

«вКонтакті» https://vk.com/id319604883

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

Чествование превратилось в праздник поэзии и хороших талантливых людей. Собственно, такой и является сама виновница торжества. Тамара Герасименко — один из талантливейших поэтов Сумщины со своим неповторимым поэтическим голосом и трогательной лирической интонацией. Она, выпускница филологического факультета КГУ им.Т.Г.Шевченко, мастерски владеет словом, много лет работала редактором издательства, пишет не только стихи, но и прозу, а также пьесы и детские книжки.

Однако только одаренности и образования мало для того, чтобы стать поэтом. Нужно ещё быть яркой неординарной личностью. Тамара Герасименко – как раз тот случай.

Несмотря на время юбилеев и огромный багаж книжной и житейской мудрости, она свежа и молода в своём мировосприятии и образе жизни. Принимает участие в различных креативных поэтических проектах, посещает выставки и концерты других, путешествует, творчески общается с большим количеством людей разного возраста.

К слову, ведущими на вечере были Андрей и Оксана Катрич. Андрей  — талантливый молодой поэт, которого связывает с Тамарой Герасименко не только взаимная творческая симпатия, но и многолетняя дружба.

И таких, кто ценит в Тамаре Герасименко и человека, и поэта немало. Они и составили основу публики и выступающих. В зале присутствовали представители нескольких направлений: официальные сумские литераторы, члены любительских литературных студий, неформальные поэты-одиночки. А также музыканты, художники, барды, профессиональные артисты…

Несмотря на разношерстность компании, собрание выглядело органичным и по-домашнему тёплым, и всем нашлось время и место в авторском сценарии. Текст сценария,  написанный поэтом такого уровня, был, кстати, интересен и отдельно, сам по себе.

Действие разворачивалось вокруг темы Трои — как в изначальной трактовке Гомера, так и в дальнейшем версии Котляревского. Ну а выступающие-поздравляющие, среди которых были и сумчане, и иногородние гости, старались, прежде всего, передать своё душевное расположение по отношению к виновнице торжества.

И, конечно, звучали замечательные стихи Тамары Герасименко — на разные темы, в разнообразных трактовках – от авторской до музыкальных прочтений друзьями-композиторами.

Вечер получился длинным, но не утомительным. Такие тёплые и светлые события не могу утомлять, они, наоборот, вдохновляют.

 Эпилог     

Тамара Герасименко находится в расцвете человеческих, творческих и душевных сил. Её волнуют различные темы – от политики до лирики. У неё впереди ещё много интересных, содержательных событий и талантливых текстов, которые вызовут красивые высокие чувства у читателей.

Жизнь есть сейчас, и она продолжается – вот главное ощущение после юбилейного вечера. Лучшего послевкусия и пожелать нельзя.

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

В среду, 10 декабря, в Сумской городской галерее состоялся творческий вечер поэтессы, члена Национального союза писателей Украины Тамары Герасименко «Друзей прекрасные имена».

Редакция АТС до этого была не знакома с творчеством автора и из любопытства заглянула на огонёк, так как впервые в рамках проекта «Поэтические среды» здесь выступал неизвестный нам поэт.

Вначале мы планировали просто немного послушать и уйти по делам. Потом, обнаружив среди зрителей поэта Андрея Катрича, мы подумали, что, вероятно, он бы время тратить на ерунду не стал и уж если пришёл, то Тамара Герасименко —  автор, достойный внимания.

Затем последовало вступительное слово от главы Сумского отделения Союза писателей Украины Александра Вертиля. Слово получилось такое, что его надо было оправдать делом – и… после него началась поэзия.

Поэзию трудно пересказывать. Это такой поток искусно организованной речи, в котором  много мыслей и образов, и для всех их находятся какие-то свои индивидуальные, хорошо подобранные и красиво выстроенные слова. В результате у читателя — слушателя должно возникнуть ощущение присутствия гармонии. Если оно возникает – значит, поэзия случилась.

Откровенно говоря, мы пришли на этот поэтический вечер в несколько прозаическом настроении. Экономические нелады, отключения света  — всё это не очень способствует мажорному состоянию духа.

И вдруг… Это было похоже на костерок в тёмном сыром лесу, где в котелке кипит ароматный чай. Вечер поэта Тамары Герасименко действительно получился тёплым и по-семейному уютным. Немного отогревшись душами у костра поэзии, мы пошли дальше в лес житейской прозы.

P.S. В событии принимало участие много маленьких артистов: дети Андрея Катрича декламировали стихи Тамары Герасименко, а её внучка Диана вообще выступала в роли человека-оркестра и конферансье одновременно.Но это не отвлекало от поэзии.