Милорад Павич

Можливо, серце Павича зупинялося двічі. Як писав він сам в «Автобіографії»: «Я нікого не вбивав. Але мене вбивали. Задовго до смерті. Моїм книжкам було б краще, якби їх написав якийсь турок або німець. Я ж був найвідомішим письменником найбільш зненавидженого народу — сербського народу».

Кому тепер снитимуться всі ті вигадливі сни, яких не встиг побачити сербський письменник?

Чи зуміють ці новоявлені «ловці снів» приборкати словом могутню і тендітну, магічну й загадкову, дивну чарівливу стихію, визнаним (а можливо — і покликаним) оракулом якої у світовій літературі чверть століття (з часу публікації 1984 року «Хазарського словника») був Мілорад Павич?

Дуже цікаво, що станеться з усіма нами, якщо у світі не знайдеться жодного такого сновидця. Колись місто не стояло без праведника — чи встоїть глобальний Вавилон сучасної культури без Павича?

Побачити Павича очима читача мені вдалося не відразу — заважала якась дивна і в’язка тягучість тексту, запаморочлива метафоричність, смисловий феєрверк, що перевершував навіть дуже сміливі сподівання і мимоволі пригнічував.

«Усі на землі книжки мають цю зачаєну пристрасть — не піддаватися читанню», — розповів мені згодом сам Павич, і це було в точку, у десятку, в істину.

Я відчував, що можу розгадати загадку Мілорада Павича, а інколи навіть невиразно відчував післясмак цієї розгадки, до якої, втім, аж ніяк не вдавалося підібрати точне слово — все це скидалося на приємний сон, деталей якого ти, прокинувшись, не можеш згадати.

«Кожен із нас виводить свою думку попереду себе, як мавпу на повідку. Коли ти читаєш, то завжди маєш дві мавпи: свою й чужу. Або ще гірше: одну мавпу й одну гієну. Тоді уважно стеж, чим годувати кожну з них, тому що гієна не їсть того, що їсть мавпа», — радить у такому разі Павич.

Справді, у справжнє читання треба входити повільно, поступово освоюючи і обживаючи мерехтливий вербальний простір. Адже коли ти рухаєшся у правильному напрямку, «напрямку, в якому росте твій страх», життя змінюється — і в тобі, і навколо тебе. Головне — не перестати хворіти собою, бо «той, кому вдається вилікуватися від себе самого, погано кінчає».

Тому читати потрібно власною душею, а можливо, навіть у душі. Тут можна цілком покластися на авторитет Павича, коли він стверджує: «Душа, як і тіло, має свої органи. Дізнавшись про це, ми починаємо розуміти, що реальність двоїста. Божественне одкровення (інтуїція), людська порядність (думка, якої божество не потребує), сон (а він теж жива істота), уява, знання, спогади, почуття, поцілунок (невидиме світло), страх і, нарешті, смерть — усе це органи душі. У душі їх десять — удвічі більше, ніж органів чуття у тіла. З їхньою допомогою душа спілкується зі світом, який містить усередині себе».

Цей цілісний «світ усередині себе» можна назвати міфом, казкою, дивом. Поза цим світом людська культура немислима і безглузда, вона скидається на нічний похід у картинну галерею, де ще напередодні свідомо відключили світло. Це світ, у якому культура росте і з якого виростає — у наші долі. Первинний бульйон із міткою ex nihilo, — саме там вариться минуле, стаючи майбутнім.

«Проза Павича — не на щодня: вона говорить мовою циганської ворожки. Одиниця його тексту — згорнута казка. Він — оповідач кошмарів і гравець архетипами», — зазначає Олександр Геніс. Справді, Павич — майстер цього внутрішнього світу, таємний творець і віртуозний імітатор того, чим у сакральній традиції може займатися тільки Господь Бог. Він — Автор, що благополучно пережив продекларовану Бартом «смерть автора» і щасливо не зумів пережити «смерть дитинства».

«Будинок містився на березі, двері були розчинені навстіж, поруч із будинком стояв великий білий бик, прив’язаний до застромленого в землю кілка, а на кілок був надітий буханець свіжого хліба. У будинку було ліжко, на стіні — ікона, а під іконою — якась червона китичка, камінь на шнурку, дзига, дзеркало і яблуко».

Коли кілька років тому я прочитав ці рядки Павича, то зрозумів, що це не тільки опис його рідних Балкан, а й криптограма мого власного дитинства в Сумах, на Дзержинці, у 70-х.

Павич не боїться ставити запитання, які я забув ще в дитинстві, на жаль, так і не знайшовши на них відповідей. Пригадується сумна усмішка моєї бабусі, Марії Олександрівни Лебедєвої-Вишневської (1907—1996), коли п’ятирічним хлопчиком я мучив її безглуздими запитаннями, на кшталт того, де міститься «той світ», куди вона з роками чомусь дедалі частіше лаштувалася йти. «Це дуже далеко, десь на Баранівці?» — допитувався я. «Ні, Сергію, це набагато далі…» — задумливо відповідала бабуся.

Проза Павича значно далі постмодернізму і магічного реалізму, цих головних ярликів, які встигла приклеїти до нього метушлива літературна критика. У текстах Павича час завжди починається незалежно від того, який це час: минулий, теперішній чи майбутній. «Двадцатого столетья он, а я — до всякого столетья» — якось спересердя зронила Марина Цвєтаєва.

Мілорад Павич теж «до всякого столетья» — і після, і разом. «Ми проїхали повз гай білих кипарисів, потім повз людей, котрі збирали на березі росу і камінці з діркою, потім повз інших, які розпалювали багаття, щоб спалити на них свої тіні, повз двох жінок, котрі кровоточили світлом, повз сад завдовжки дві години, де в першу годину співали птахи, а в другу годину спускався вечір, у першу годину цвіли фруктові дерева, а в другу годину вітри навівали сніг».

Мені знайомий цей шлях. На ньому й тепер тролейбуси ходять по Сотні, і одна із зупинок дивно збігається з папертю Спасо-Преображенського собору. Він проходить повз Троїцький собор, з якого перед реставрацією і безглуздою метаморфозою в органний зал чомусь викинули на вулицю цілу гору стародавнього ліплення і дуже гарне розп’яття.

Тому собор чимось нагадує випотрошеного грифона. Проте ми, хлопчаки з Дзержинки, мріємо пробратися туди й можемо годинами обговорювати, як краще зачарувати сторожа і пройти у храм крізь його сон — адже тоді нам відкриється легендарний підземний хід, що веде на протилежний берег річки.

На лівому березі Псла ще не побудований спальний район, і сади тягнуться від Гусинець майже до озера Чеха. На цьому шляху часто зносять старовинні будинки, і, якщо пощастить, у руїнах можна знайти царські монети, чавунні праски та вигадливої форми пляшечки, вміст яких випив час. Там ще живуть корінні сумчани, народжені в моєму місті до революції, чию шляхетну, гарну мову забуло вже покоління наших батьків.

Я, звісно, теж її не пам’ятаю і можу лише загорнути власне безпам’ятство у щемливий смуток слів, що, хай трохи, але запізнюються — як запізнюється на зустріч із власною смертю принцеса Атех.

Подробнее про автора этого матриала: Сергей Курбатов. «Паломничество в сторону слова»

Ще від автора Сергія Курбатова: Творчість Борхеса справді потрясає своєю парадоксальністю, свободою поводження з історичною та культурною традицією

Метафора (от др.-греч. μεταφορά — «перенос», «переносное значение»), как известно,  — это оборот речи, состоящий в употреблении слов и выражений в переносном смысле на основе какой-то аналогии, сходства или сравнения. Основным свойством метафоры является её туманность, потенциальная возможность различных трактовок и конкретизаций. Например: «любовь, похожая на сон», или «симфония чувств» — на эти  фигуры речи можно «надеть» (в метафорическом понимании) огромное количество смыслов. 

 Метафора – незаменимый друг творца. Именно она делает его субъективные художественные тексты   актуальными для большого количества людей. «Я Вас любил, любовь ещё, быть может…» — каждый, прочитав эти строки,  вспоминает свой конкретный случай из жизни. Или улыбка Джоконды – у всех своя  разгадка этой метафоры. И замечательно. Метафора в искусстве является стимулом для пробуждения творческого воображения читателя, а значит  — поводом для сотворчества. Иными словами, метафора в искусстве — штука исключительно позитивная. И чем виртуознее владеет ею автор, тем выше ему цена.    

 Не то в политике. Практически все политические лозунги – метафоричны и туманны. В итоге, после выборов всегда выясняется, что под словом, скажем,  «покращення» избравшийся подразумевал совсем не то, что акцепторы из его электората. Но слово–то красивое. Поэтому обманщику часто прощают несовпадение смыслов. По такой схеме осуществляются все выборы и революции: метафора — приход к власти  метафороносцев и последующее выяснение, что победители имели ввиду совсем не то, что  рядовые революционеры.

Недавно случившийся  «евромайдан»  имеет все признаки метафоры. Одни, глядя на телекартинку, видели там борцов за свободу, сражающихся с безжалостными «беркутами». Другие переживали за «беркутов», геройски отстаивающих правопорядок, который рвались разрушать радикалы с майдана. И те и другие искренне болели за своих. Но и внутри сторон всё было не просто. Сторонники евромайдана видели в этой метафоре разные цели. Одни сражались со всеобщей несправедливостью вообще. Другие — против милиции, защищавшей носителей несправедливости. Третьи – за безвизовый режим с Европой.   Четвёртые — за смену правительства….

Однако социальными аспектами область применения метафоры не ограничивается. Приём на работу к частнику — классический пример обмена метафорами: работодатель туманно обещает перспективы роста, а работник – не менее туманно — гореть на  производстве.

То же самое в любви. Сколько удивлений бывает, когда  выясняется, что под метафорическим «счастье» или «женюсь» у потенциального жениха кроется совсем не то, что у вероятной невесты.

Иными словами, то, что  в искусстве хорошо, в реальной жизни – чревато. В этой связи, хочется оспорить великий пролетарский лозунг «искусство – для народа». По-хорошему, искусство, в частности, искусство метафоры,  предназначено исключительно для эстетов, умеющих отличать миры, где «бегают фантазии на тоненьких ногах», от реального мира, для проживания в котором нужны не метафоры, а чёткие ясные формулировки. Декартовский  призыв прояснять смыслы слов  актуален много лет. И каждый раз народ ловиться на очередную метафору, на очередную «свободу» или «демократию».

Вывод.Употребление метафор во всех случаях, кроме произведений искусства, следует запретить законодательно. 

 Когда я смотрю на человека, кричащего «Россия!» или «Европа!», мне сразу вспоминается как раз та метафорическая невеста, которая в порыве страсти,  готова поверить, что он утром и правда жениться…. И он в этот момент тоже в это верит. Метафорически…      

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com