Іван Драч, безумовно, —  один з найталановитіших поетів XX – го сторіччя. Мені, як любителю поезії, дещо образливо, що поетів такого рівня, як Драч або Павличко не згадують в одному контексті з, наприклад, Пастернаком, або Євтушенко. Для того, щоб переконатись в яскравій обдарованості Івана Драча є сенс просто прочитати його «Лебединий етюд» —  вірш, який співається без музики, бо він сам і є музика, яка написана словами.

Одягни мене в ніч,

одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною

легким лебединим крилом,

Хай навіються сни, теплі сни лебедині,

І сполоха їх місяць

тугим ясеновим веслом.

Зацвіте автострада доспілими гронами,

Змиє коси рожеві

в пахучім любистку зоря.

З твого чистого ставу

між лататтям та Оріонами

Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.

Одягни мене в ніч,

одягни мене в хмари сині

І дихни наді мною

легким лебединим крилом.

Пахнуть роси і руки.

Пахнуть думи твої дитинні.

В серці плавають лебеді.

Сонно пахне весло.

Цей вірш, як і багато інших талановитих творів, увійшов в поетичну збірку «До джерел», видану в 1972 році накладом 12 000 екз. Це для радянських часів був зовсім малий тираж. І достати її було майже неможливо, бо поезія в ті часи була в ціні.

І тут виникає питання: як же так, Іван Драч – він же соратник В’ячеслава Чорновола, перший голова Народного Руху України, тобто  людина яка одна з перших повстала проти  московської експансії за українську незалежність – він же ж, мабуть, був в часи Совєтов дисидентом і відчував на собі непомірні утиски з боку радянської влади? Бо інакше ж чому вона йому так не подобалась, що він став в авангарді її руйнівників?

Але відкривши вже згадану збірку, ми там читаємо у першому ж  вірші:

Віра – це праця. Все інше —  тля.

Дихаю Леніним до останнього подиху…

Так писав член КПРС з 1959 по 1990 роки Іван Драч.

Той самий видатний радянський поет, який у 1983 році отримав Державну премію СРСР з літератури за російськомовну збірку «Зелёные врата».

І от скажіть будь ласка, як розбиратися нашим нащадкам з минулим, коли ми тут в  сучасності отак жили і живемо, що нам самих себе зрозуміти  важко ?

Взагалі, в класичній біографії поета все повинно було б відбуватись як раз навпаки. Поет повинен бути дисидентом при всіх владах, бо вони всі є насильство і несправедливість. А поет — він же співак свободи, людина, яка оспівувала крила! ( Це я вже конкретно про Івана Федоровича)

А вийшло ось як…

Важко жити в суспільстві і не цікавитися політикою. На жаль, від неї дуже багато що залежить у матеріальному світі  і, як правило, ті, від кого щось залежить – люди  досить обмежені, бо тільки обмеживши себе, можливо сконцентруватись на одній меті  — залізти наверх,тобто зробити кар’єру в політиці і владі.

Але ж справжній, такий як Іван Драч, поет, це ж такий дар…   Може йому і не треба б було в той Рух йти? Писав би собі далі свої геніальні балади та етюди… А так тільки нащадків заплутав, які вивчаючи біографію шановного класика української літератури, не будуть розуміти, як було поету за радянських часів і чому він повстав, коли обставини змінились.

Таким чином, Іван Драч стає в один ряд з Данте, який теж не втримався без того, щоб не  зайнятись не своїми справами. Та й Тарас наш Григорович, долею якого так опікувалась родина російського царя Миколи. Не найгірша, треба сказати, компанія…

В якості висновка, ще раз підкреслимо, що у Івана Драча є виправдання —  його чудова поезія. Таким ось чудодійно талановитим, тонко відчуваючим світ музикантом мови і хотілося б щоб його пам’ятали у віках. А політична сторінка його біографії хай буде просто прикрим непорозумінням. Як нетверезі дебоші Єсєніна по московським кабакам…

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com