Як на скромний погляд автора цих рядків — найбільшого українського поета всіх часів.

І справа не тільки в тому, що Дмитру Васильовичу Бог дав талант, талант і щастя написати слова до пісні «Два кольори», яка є неофіційним, я б навіть сказав, особистим гімном кожного, хто ідентифікує себе як українця.

Хоча написати народну пісню – це верх мрій і кінцева місія будь якого справжнього поета.

Але Дмитро Павличко ще й великий лірик. Йому відомі слова, що описують таке кохання, яке здається невимовним для інших.

Власне поезія — це і є переклад невимовного на те, що можливо висловити.

Візьми  мене, як арфу, поміж  ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.

Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.

А як подамся, то не жди на мене,
Забудь мене, але не прокляни,
Щоб міг я серце втішити тружденне,
Приходячи в твої далекі сни.

Ти знаєш, я не схож на херувима,
І не тримав я в храмі хоругву,
Та доки бачиш ти мене очима
Заплющеними — я живу, живу…

Великі поети існують в іншому часовому вимірі, ніж звичайні люди. Для мене абсолютно не важлива політична діяльність Дмитра Павличка, як не важлива з точки зору вічності належність Данте до давно позабутих гвельфів або гібелінів. Вважаю, що нинішні політичні партії якщо і мають шанс залишитись в історії, то тільки тому, що їх якось можуть згадати в контексті біографії великого поета.

Ще про українську пісню: «Рушник» Андрій Малишко