Чесно зізнаюся, мені фільм не подобається. Він нудний. І взагалі, після перегляду не дуже зрозуміло про що ідеться. Таке враження, що режисер більше тиснув на гуцульську екзотику, ніж акцентувався на створенні історії, якій хочеться співпереживати.

Я його дивився двічі у різному віці з однаковим розчаруванням і вже не повертався б, але тут захопився циклом легенд про короля Артура і згадав, що у Коцюбинського є повість «Fata Morgana», тобто — фея Морґана, родичка Артура. Ну і почав читати Коцюбинського, відкриваючи собі цього письменника безумовно світового рівня.

До слова про Морґану. Але спочатку, про чаклунів та абатів.

На Британських островах доволі довгий час паралельно існували християнські ірландсько-кельтська та католицька церкви. Вони не вельми між собою домовлялися і нарешті в 664 році у правителя англосаксонського королівства Нортумбрії та Мерсії Освіуна урвався терпець. Король зібрав абатів обох конфесій на відомому Синоді, що відбувся в абатстві Вітбі (Whitby), де після буремної дискусії зробив вибір на користь римської католицької церкви. Вона й запанувала далі в Англії, а кельтські священики були вимушені виїхати до Ірландії.

Але завдяки цій конкуренції християнська віра була вимушена доволі довгий час миритися з існуванням поруч язичницьких вірувань Більше того, ченці, особливо кельтські, у своїх монастирях переписували стародавні міфи, та інші літературні пам’ятки. Тому історична кельтська культура збереглася до наших часів.

А в легендах про короля Артура поруч безконфліктно діють абати, які коронують, вінчають, благословляють і маги, зокрема Мерлін та Морґана. Та сама фея, або фата Морґана.

Докторка магії

Морґана була старшою сестрою Артура. А за сумісництвом — знахаркою та чарівницею. Разом з подругою, теж відьмою, на ім’я Німуей вона висмоктала всі соки з чарівника Мерліна, після чого заперла його в дубі, де той і досі спить вічним сном. Тобто, згідно до міфу, Мерлін хоча і буквально дав дуба, але метафізично не вмер.

Та найцікавіше у постаті Морґани те, що вона не була представницею потойбічних сил. Ні, це була земна жінка, яка просто мала талант до магії, як, наприклад, Паваротті до співу або Коцюбинський до письменництва. У розвиток свого дару Морґана ретельно вивчала різноманітні чаклунські трюки та практики, опановувала мистецтво ворожіння, витягувала з того ж Мерліна магічні сили, інакше кажучи, була такою собі докторкою магії, а не якоюсь надлюдською особою. І якщо вона комусь крутила мізки, так це за допомогою того ж, але старанно розвинутого природного механізму, яким користуються мільйони звичайних жінок, коли заворожують чоловіків, на яких поклали око.

Так Морґана напустила чари на самого Артура, після чого зачала від нього сина, хоча король у процесі думав, що робить це зі своєю коханою дружиною Ґвіневерою. А потім ще й намагалася довести Артура до стану Отелло, коли привселюдно натякала йому на нібито занадто близькі стосунки Ґвіневери та Ланцелота.

Між іншим, у Коцюбинського теж була Леді Серця, з якою літератор мав стосунки схожі на відносини Ґвіневери та Ланцелота в їх платонічній версії. Йдеться про роман з Олександрою Аплаксиною, що тривав 10 років. Втім, відносно платонічності тих стосунків є питання. Принаймні листи Коцюбинського до Шурочки сповнені відвертих зізнань та палких поцілунків.

Чому я це все розповідаю? Тому що в «Тінях забутих предків» панує та ж сама містично-сюрреалістична атмосфера поєднання християнства та язичництва. Апофеозом тут є момент, коли мольфар, тобто чаклун Юра за допомогою магії проганяє грозову хмару і при цьому кричить:

«Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути…»

Висновок

«Тіні забутих предків» Коцюбинського — дійсно шедевр. Але його неможливо автентично екранізувати. І поставити на сцені теж неможливо. Його можна візуалізувати тільки в уяві читача, який відчув і зрозумів Маркеса, Борхеса, Павича та Булгакова, а не тільки Шекспіра, Гоголя та Мері Шеллі.

Ми розгорнули ланцюг асоціацій з міфами про Артура, і з таким же успіхом можна було рухатися у напрямку усіх вищезазначених літераторів (і багатьох неназваних) і знайти там свої збіги — від прямих, як з Шекспіром, до метафоричних.

Великий письменник – а Коцюбинський в цій повісті постачає саме таким —  він же ж має доступ до ноосфери і, як наслідок, до бібліотек з книжками майбутніх геніїв. Тому «Тіні забутих предків», які було створено в 1911 році не тільки виглядають абсолютно сучасним текстом, але й вочевидь перегукуються з творами, котрі на той момент ще чекали десь у творчих небесах на свого автора. І як жінки обирали, кому б віддатися, щоб він їх написав.

Містика? Ну так. Містика та сюрреалізм.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Думка, що викладена далі, теж може здатися несерйозною. Але це тільки на перший заангажований погляд. Як спочатку здалася легковажною ідея квантів навіть самому авторові цією ідеї фізику Максу Планку. До речі, про фізику. Це важливо.

Кіт Шредінгера та революція свідомості

Упродовж тисячоліть фізика була наукою очевидної логіки. Усі її висновки — від закону Архімеда до законів Ньютона і навіть Ома — можна було легко перевірити за допомогою побутового дослідження.

Кіт Шредінгера

Але близько ста років тому людство з’ясувало та змирилося з тим, що матеріальні об’єкти здатні одночасно перебувати у кількох версіях свого існування. У популярному вигляді це відомо як ефект контрінтуїтивного кота Шредінгера.

Квантова природа минулого

Збігло ще сто років. І на початку ХХІ століття стало зрозуміло, що минуле — теж такий собі «кіт Шредінгера». Тобто існує кілька абсолютно рівнозначних версій історії, які досконало перевірити неможливо.

У підсумку, сьогодні ми опинилися всередині реальної жахливої війни за головування різних версій історії, жодна з яких не є абсолютно істинною.

І це ламає логіку звичної нам очевидності. Як просто було воювати раніше. Спершу люди вбивали людей за ресурси. Потім за золото та рабів. У паузах – за «прекрасних олен». Потім розпочалися релігійні війни. Їм на зміну прийшли ідеологічні. Завершилось усе перемогою грошей. Вони виявилися сильнішими від нацизму, комунізму та інших кривавих мрій про загальнолюдське щастя. У результаті світ розділився на «демократії», тобто на країни, де при владі змінюються власники, точніше «пастухи» великої кількості грошей та тоталітарні режими, де на троні сидить один «Великий Пастух».

Ще про історію воєн: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Повертаючись до воєн за те, як правильно молитися, зазначимо, що по суті, будь-яка релігія також базується на історії, в яку пропонується вірити. Але в наші дні релігія, частиною якої обов’язково є космологія, повинна враховувати досягнення науки. І тому сьогодні вона вже наполягає не стільки на абсолюті власної базової історії, скільки на важливості своєї конфесійної культурної складової.

Фантазія як двигун прогресу

А ось в історії політично-географічній жодної космології немає. Як наслідок, немає й зв’язку з наукою, тобто з інтелектом людства.

Однак є зв’язок із фантазією. Відомо що, де інші земні створіння розвивали силу зубів, рогів та пазурів, люди розвивали мозок. І за рахунок цього стали пануючими тваринами планети. А мозок, крім логіки, має властивість породження ідей і мрій, які потім реалізуються і перетворюються з умовного килима-літака на реальний літак. Тому що не було б фантазії, не мала б над чим працювати логіка.

Втім, з іншого боку, фантазія – річ дика та некерована. Як жодна жінка не визнає себе непривабливою навіть у колі знаних красунь з довгими ногами і модними зачісками по всьому тілу, так і жодна фантазія не погодиться самоліквідуватися лише тому, що якийсь історик знайшов десь в архіві документ, що з нею не збігається.

«Фейк!» – миттєво вигукує фантазія. Фейк або спеціальне замовлення. Або просто суб’єктивне бачення реальності.

І має рацію. Адже погодьтеся, що навіть найчарівніші жіночі ніжки, овіяні наймоднішою спідницею, мають зовсім різний вигляд з ракурсу бачення орла та мурахи.

Висновок

Історикам слід нарешті припинити думати, що наука – аналіз архівних документів. Історія у ХХІ столітті — це одна з форм існування інформації. І підходити до неї треба, як фізики підходять до трактування квантових частинок, котрі колись корпускули, в інших випадках хвилі, а загалом не те, не інше, а щось взагалі апріорі непевне.

Треба терміново погодитися на це і нехай потім політики включають фантазію і вигадують інший привід для воєн. Ідеально було б, якби вони щось там собі надумавши, самі виходили на герць та билися за свої правди самостійно, а людей залишили у спокої.

Читайте ще по темі:  Український погляд  на культурний спадок імперії