Навіть його струнка постать, увінчана копною сивого волосся, нагадує кульбабу, над якою не владний вітер часу. А написане й сказане – самобутньо квітне в посвячених у його творчість серцях. Авторська мова Зієдоніса – то молитва про найкраще в людині. Гуманізмом просочені рядки його віршів i прозових творів, які ошелешують неочевидністю тез i водночас їх невідворотним влучанням у душу.

Біографічна довідка

Імантс Зієдоніс (Imants Ziedonis) народився 3 травня 1933 року в рибальській сім’ї у селі Раґаціємс на березі Ризької затоки. Виріс серед простого люду, увібравши в себе повагу до праці, любов до рідного краю з його звичаями, фольклором i безмежністю самобутнього ландшафту.

Мріяв стати агрономом, але туберкульоз, з яким хлопець боровся зі шкільного віку, не дав змоги вступити до технікуму за бажаним фахом. Це стало доленосним. Імантс врешті вступив на філологічний факультет Латвійського університету. Закінчив його у 1959 році, а згодом і Вищі літературні курси при Літературному інституті імені М.Горького в Москві (у 1964-му).

Був одружений з акторкою Аусмою Кантане. Мав  двох дiтей – сина Рiмантса i доньку Байбу.

Ставши професійним письменником, Зієдоніс багато сказав своєму народу і світові. Також він зробив чималий культурний внесок як публіцист, перекладач, сценарист. Мав широкий вплив на суспільство ще і як мудрий громадський діяч i політик. Його новаторські ідеї в різних сферах життя і культури не втрачають актуальності й у сучасній Латвії, у кожному поколінні знаходячи своїх послідовників і провідників.

Інспірований його творами, у Латвії свого часу зародився поетичний театр. А у 2010 році, ще за життя Імантса Яновича, у Новому Ризькому театрі була створена тонка i пронизлива вистава «Зієдоніс і Всесвіт», яка і досі в репертуарі.

Помер Імантс Зієдоніс 27 лютого 2013 року в Ризі, майже на порозі 80-річчя. Похований у рідному Раґаціємсі.

«Часи не важливі – важлива людина»

Це один з найвідоміших висловів Зієдоніса. Власне, він і писав свої різнобарвні квітучі твори про людину з повною гамою її почуттів і суперечностей, про місце людини у світі, про її пошук світу в собі. Рисами неосяжної живої особистості наділяв і природу, якою захоплювався з дитинства. Володів одним з рідкісних умінь – зупинятися, спостерігати, всотувати красу навколишнього світу. Закликав інших тренувати в собі цю здатність. Уявляв знаки на дорогах, які б проголошували: «Зупиніться, побудьте тут з пів години – ви дещо, побачите».

Визволителі могутніх дерев

У 1976 році Зієдоніс започаткував самобутній визвольний рух, не давши при цьому радянській владі приводу для переслідувань. Він з однодумцями виборював свободу – наче й не для людини навіть, не для народу (на перший погляд). У різних куточках Латвії й досі шумлять крони велетенських дубів, яким Зієдоніс зі своєю групою «визволителів» розчистив місце у ландшафті. Також буяють гаї та алеї, висаджені ними в компенсацію вирубаного підліска.

Ідея свободи, якою дихало суспільство окупованої Латвії (а саме так прибалти відчували своє перебування у складі СРСР), реалізована метафорично, насправді була однією з форм боротьби за незалежність країни. І, безумовно, Імантс Зієдоніс був у джерел так званої «Співочої революції», що врешті призвела до відновлення незалежності прибалтійських республік у 1989 році.

Якого кольору казка?

Імантс любив дiтей, вболiвав за їх духовний розвиток, їх чесне й свiтле майбутнє, багато для них писав. Зустрічався з дітьми і підлітками у школах та бібліотеках, проводив цікаві бесіди, в ігровій формі допомагав малечі означити коло своїх цінностей, своє місце у такому великому світі. Був переконаний, що дітей можна й треба навчити відчувати. У 1976 роцi Зієдоніс був нагороджений почесним дипломом Ганса Крiстiана Андерсена за внесок у дитячу лiтературу.

Можливо, його «Кольоровi казки» слiд читати в день по однiй – тоді кожен день набуде свого неповторного кольору. Синiй кiнь надiї, червона Вогняночка, брунатний чоловiчок, зелений Лiс, що прийшов до мiста, Кроко, Дил, Ґудзик, Наперсток та iншi герої його казок не лише органічно розфарбовують дитячу уяву. Вони й дорослого читача здатнi повернути до дитинства – найресурснiшого iз часiв.

Епiфанiї

Осяяння, одкровення – саме так перекладається з грецької назва цього рiдкiсного літературного жанру, в якому свою найвидатнішу прозу написав митець. Це сповненi поетики лаконiчнi прозовi спалахи, з яких можна дiзнатись про себе багато неусвiдомленого ранiше. Як можна дізнатись і те, що з цим автором ви вже нiколи не втратите один одного. I дрiжджам вашої душi буде даровано вдосталь борошна i води. Якщо вiд якоїсь книги можна стати щасливiшим, то ця – саме така. Вона неймовірно афористична: виписуючи цитати на згадку, важко зупинитися. Ось лише деякі з них…

«Якби я був дрібкою, тільки голою дрібкою тирси – то й тоді я б не втратив своєї значності, бо я дрібка від того дерева, що має коріння».

«Я піднімався вище, і чим меншою з висоти здавалася людина внизу, тим більше я відчував, якою великою вона може бути».

«Сум є година смеркання душі, коли сонце вже зайшло, але зірки ще не встали».

Народний поет

У шкільні роки перші спроби пера Імантса не здобули підтримки серед учителів та вічно заклопотаної сім’ї. Але насіння поезії тоді не замерзло в юній душі. Пробилося воно і крізь будяки радянської критики, яка не одразу прийняла його людиноспрямованість. Першу книгу своїх віршів «Пісок землі і мрії» («Zemes un sapņus milts») Зієдоніс видав у 28 років. І його творчий доробок протягом життя поповнив скарбницю латвійської культури сотнями віршів, які склалися у майже два десятки поетичних збірок. Найвідоміші з них – «Мотоцикл» («Motocikls», 1965), «Входжу в себе» («Es ieeju sevī», 1968), «Напад метеликів» («Taureņu uzbrukums», 1988). Зієдоніс зізнавався, що віршами обробляє себе (і читача) подібно до того, як землероб обробляє землю. У 1977 році був названий Народним поетом Латвії i залишається ним після смерті.

«Латвія – прекрасна країна, але прекрасному треба допомогти з’явитися»

Раз на рік протягом 10 років невтомний Імантс з однодумцями проводив конкурс на найкраще сільське подвір’я. За життя пройшов пішки та об’їздив (на мотоциклі, авто, попутках) Латвію від краю до краю. Написав у жанрі дорожніх нотаток знакову для латишів книгу «Курземіте», сповнену гордості й болю за свій народ, невичерпної віри в нього.

Імантс Зієдоніс і Ренарс Кауперс

Передчуваючи близькість кінця, митець звернувся до «Малої кавалерії» (молоді, яка продовжувала його справу визволення велетенських дубів уже у новому сторіччі), аби вони реалізували його бачення музею, попіклувались про Латвію, про її культурне та освітнє майбутнє. Так у 2010 році був заснований фонд «Viegli».

«Легко»

Саме так перекладається назва фонду. Втiм, шлях, яким iде фонд, – не з легких. Це зараз вiн видає книги, аудiоальбоми, створює мультфiльми, впроваджує освiтнi проекти, бере пiд крило музей художника Пурвiтіса. А першi 8 рокiв iнiцiативна група фонду, до якої належить i лiдер найвiдомiшого латвiйського гурту «Prāta Vētra» («Brainstorm») Ренарс Кауперс, давала концерти, виконуючи покладенi на власну музику вiршi Зiєдонiса, щоб на зiбранi кошти створити i акредитувати музей поета в перiод економiчної кризи. Iдеальний музей Зiєдонiс уявляв як шлях, дорогу: «Mans muzejs varētu būt ceļš».

Але все ж музеєм (вiрнiше – «оселею муз», за словами поета) мав стати його лiтнiй будинок в селищi Мур’яни. Це унiкальна споруда з очеретяним дахом до самої землi, яку Iмантс Зiєдонiс з дружиною будували у 70-х протягом 5 рокiв разом. За словами голови фонду «Viegli» Жанете Гренде, «музей не про нього самого, не лише про нього: цей музей – про творчiсть, про усвiдомлення себе i свiту, своєї нацiональної ідентичності».

«Аби задум здiйснився, потрiбнi двi речi – воля та провидiння»

Вiдкривши для себе Імантса Зієдоніса, ви пiдете до бiблiотеки з вмiстким наплiчником, аби взяти там все видане ним, що тiльки можна знайти. I яким буде ваше розчарування, коли дiзнаєтесь, що iснує вкрай мало його видань українською. Як дуже пощастить, – вам запропонують першу книгу «Епiфанiй» у перекладi Валентини Силави, видану у 2005 роцi (берiть мерщiй, повернете дуже нескоро). Можливо, пощастить дуже сильно, i знайдуться ще й «Кольоровi казки» (переклад з латиської Михайла Григоріва), якi теж стануть для вас настiльною книгою на довгий час. А кiлька поезій Зієдоніса, перекладених українською Ю.Завгороднім, В. Коротичем, І. Драчем, В.Лучуком (якщо вдасться знайти їх), вiдкриють завiсу, за якою – бездонний поетичний доробок митця, майже недоступний українському читачевi.

Власне, так в українських Сумах на початку 2025 року i народилася iдея привнести в нашу культуру поезiю Зієдоніса, твори якого загалом – поза часом i простором. Ну дiйсно ж – чим ще зайнятися у прифронтовому мiстi? «Одна лише межа рухається. Межа є лiнiєю прикордонникiв i митців». Це з «Епiфанiй». Так i живемо – на межi, вiдчуваючи мистецтво життя, стаючи його митцями в умовах, що й самого життя (не те, що творчостi) не передбачають.

Читайте вірші з майбутньої книги: Поезія Імантса Зієдоніса у перекладах українських поетів

«Все можна в темноті загубити, але себе – тільки знайти»

Лише питання часу – коли одним з експонатів музею Імантса Зієдоніса стане книга перекладів його поезій українською мовою, що народжується просто зараз, у час війни – як проголошення цінності людського в нелюдських умовах. Адже прекрасному потрібно допомогти з’явитися і в нашій культурі.

«Обіцяйте мені що-небудь, обіцянка теж є перспектива, коли іншої більше немає, або ще немає».

Автор нарису Юлія Наумко

Імантс Зієдоніс 1933-2013 латвійський поет

***

Дивак

Дивнi жести якiсь кособокi та ламанi.
Дивний одяг якийсь iз тканини незнаної.
Дивнi очi — луна ялiвцевого гаю:
бiля наших ворiт незнайомець блукає.

Ти сказала менi: «Прикидається вiн.
Чом прямує крiзь вечiр так пiзно один?»

Зупинився, до нашого пса заграваючи,
наче кiстку, метнув йому вогник блукаючий.
I до нас: «Як ропуху звете у дворi?
Чи приходить до хлiву, як доять корiв?»

Ти сказала менi: «Прикидається вiн.
Це про що вiн ото проти ночi повiв?»

«Вашi кiнчики пальцiв умiють палати?
Моє серце iз золота. Подiлюся — бажаєте?
Та яку половину вам дати? Напевно,
зрозумiлу? Чи ту, що нiким не збагненна?»

Ти сказала менi: «Прикидається вiн.
Чом говорить таке, що в його головi?»

На подвiр’я тодi не впустили його ми.
А тепер от чекаємо. Знову i знову.
Та нiч — все як нiч, та i днина — як днина.
Корова за рiк з’їдає копицю сiна.
Та не тягне ропуху до нашого молока.
Бiля наших ворiт бiльше жодного дивака.

Dīvains cilvēks

Kādām dīvainām kustībām, greizām un lauztām,
Kādām dīvainām drēbēm, kas zin no kā austām,
Kādām dīvainām acīm — kā paegļu mežs —
Gar mūsu vārtiem iet cilvēks svešs.

Un tu man teici: «Tas cilvēks tēlo.
Kāpēc viņš tā iet viens caur vakaru vēlo?»

Pie vārtiem viņš apstājās, sauca mūsu suni.
Kā kaulu tam pasvieda malduguni
Un prasīja: «Kā jūsu krupi sauc?
Vai viņš izlien no paklēts, kad govis slauc?»

Un tu man teici: «Tas cilvēks tēlo.
Kāpēc viņš tā runa caur vakaru vēlo?»

«Vai deg jums svecītes pirkstu galos?
Man ir zelta sirds. Vai jūs gribat, lai ar jums dalos?
Un kuru daļu lai jums dod —
To, ko saprot, vai to, ko nesaprot?»

Un tu man teici: «Tas cilvēks tēlo.
Kāpēc viņš tā runā caur vakaru vēlo?»

Mēs toreiz pa vārtiem to neielaidām.
Tagad nu gaidām. Vēlreiz gaidām.
Bet nakts, kā nakts, un diena — kā diena.
Govs gadā noēd kaudzi siena,
Bet nenāk krupis pēc mūsu piena.
Un dīvainā cilvēka — arī nav neviena.

(переклад — Юлія Наумко)

***

Я хочу тебе
 
Ти та межа, що поміж правдою та грою.
Я просто хочу зустрічатися з тобою,
ловити в погляді твоєму звичне диво
і дивуватися захоплено й правдиво.

Щоразу щиро дивуватися й правдиво
майбутнім потягам, гучним, як літня злива.
І морю миль, які ми пройдемо потому
на чужині за сто турбот і втрат від дому.

На чужині, що нам туманить шлях до дому
ми вже долали разом відчай, спрагу й втому.
Я бачив шал в очах твоїх і відсіч хибам
і тілом ласував твоїм, як житнім хлібом.

Пухким і свіжим тілом, ніби житнім хлібом,
я насолоджувався найніжнішим штибом.
Там, де ми йшли, сади весни буяли пишні  —
червоні мальви розквітали й білі вишні.

Червоні мальви навкруги та білі вишні —
це час і простір смертним шлють новини втішні.
І геть відкинувши невігластво та вченість
два серця всотують взаємну нескінченність.

Es tevi gribu
 
Cik labi, ar tevi var neizlikties,
Es tikai ar tevi gribu tikties,
Es gribu, lai tikai tu manī skaties, —
Kad tu manī skaties, es esmu patiess.

Kad tu manī skaties, es esmu patiess,
Mūsu dzīvē vēl simtiem vilcienu aties
Un tūkstošiem jūdžu būs jāiet vēl kājām
Un varbūt bez ūdens, bez sāls un bez mājām.

Bez ceļa, bez ūdens, bez sāls un bez mājām
Man liekas, mēs tūkstošiem jūdžu jau gājām.
Tavs skatiens bij traks, un tavs skatiens bij prātīgs,
Tavs augums kā rudzu maize bij sātīgs.

Tavs augums kā rudzu maize ir sātīgs,
Ta zeme, ko min tavas kājas, man patiks,
Pat sviedriem un asinīm saindēta
Tā zeme, ko min tavas kājas, būs svēta.

Šī zeme, ko min tavas kājas būs svēta.
Balti ķirši un sarkanas rozes zied sētā.
Kā laiku un telpu, un bezgalību
Es tevi gribu.

(переклад — Ігор Касьяненко)

***
Про те, хто людина людині (з циклу «Тезa-антитезa»)

І

Я бачив те, як людина людину жадає.
Бачив і те, як людина людину скоряє,
як ця людина людьми упивається,
кожним душевним їх порухом. Кожною тіла тканиною грається.

Людина може людину гризти
за хліб, через славу чи всяке лахміття.
Від сходу до заходу сонця все гризти
по зубцю, погодинно, по крихтах.

Людина готова ковтати найближчого, мов пітон.
Тільки на розмір горлянки своєї зважатиме.
Пальці неспішно оближе, за тим перетравить
по молекулі кожній, по атому

І здатна людина всмоктати тебе,
мов пунш, ледь підталий попід піднебінням
І як денце вже геть спорожніє,
настане тоді понеділок.

ІІ

Але у людині вирують джерела.
Я ніжусь щокою об гілочки хвої.
Втамовую спрагу і знаю:
–Їх не здобути ніколи в двобої.

Їх неможливо і вичерпати.
Вони чисті такі і прозорі…
В них хмари липневі пливуть
і снігові талі зорі.

Щось від осіннього граду,
щось від травневих морозів.
Я дякую хвоям,
я дякую горам.

Я дякую цій землі
за те, що у мене є ти.
Ти є моє джерело
і тебе не вичерпати.

Я буду сильним,
коли крокуватиму навстріч вершинам і кпинам всім.
І якщо все це сон,
краще мені не прокинутись.

Par to, ko cilvēks cilvēkam

I

Es esmu redzējis, kā cilvēks cilvēku iekāro.
Es esmu redzējis, kā cilvēks cilvēku iekaro.
Kā cilvēks cilvēku ņem un bauda
No katras dvēseles kustības. No katra miesas auda.

Cilvēks var cilvēku grauzt
Dēļ maizes, dēļ slavas, dēļ lupatām
Līdz saules rietam no tās dienas kad saule aust,
Pa zobam, pa stundai, pa drupatām.

Cilvēks var norīt otru kā pitons
Atbilstoši savas rīkles platumam
Un tad ar baudu un ilgi gremot
Pa molekulai, pa atomam.

Un var kā kokteili cilvēku izsūkt.
Punšs ledu kausē un irdina,
Un tad, kad izsūc visu,
Tad nāk pirmdiena.

II

Bet cilvēki avoti ir.
Es savu galvu uz skujām lieku.
Es padzeros un zinu:
— Tos nevar iegūt.

Tos nevar iztukšot.
Tie ir tik dzidri un tīri…
Tajos ir jūlija mākoņi
Un izkusuši sniegavīri.

Kaut kas no rudens krusas
Un maija salnām.
Es saku paldies eglēm.
Es saku paldies kalnam.

Es saku paldies zemei,
Kas man tevi deva.
Tu esi avots,
Un tevi izdzert nevar.

Es būšu stiprs,
Kad mani soļi cauri laimei un postam ies.
Un, ja tas viss ir sapnis,
Tad labāk lai neatmostamies.

(переклад — Ксенія Атаманенко)

***

Не прагне вірш до вічності й спокою

Не прагне вірш до вічності й спокою,
бо вічність — то вже інший світ.
Поглянь, як ріки гнуться за тобою,
як гори бережуть свій вид.

У вірші правди сталої немає,
та, може, й зовсім правди не було.
Бо кожен тут лиш власне відчуває
і чує тільки те, що створює тепло.

Вірш — це омана, крик, шукання,
солодка правда у простій брехні,
що ніжно гріє серце у мовчанні,
і ніжно кличе слухати світи.

А як мене торкнеться стовбур правди
у вічності й глибинній самоті…
Я стану тишею (що потребує слави)
і з віршем згину в темноті.

Бо вірш, як вітер — він мінливий,
у ньому світло розкиса.
І доти він живе в людині,
поки горить її п’янка краса.

Dzejā nav stabilam jābūt

Dzejā nav stabilam jābūt.
(Tā jau var novecot.)
Paskaties, re, kā daba –
Līkumu līkumiem prot.

Dzejā jau taisnības nava.
(Taisnība vispār ir.)
Dzejā ir – katram sava,
Katrs kā grib, tā šķir.

Dzeja ir dzīvības maldi,
Sauciens un meklējums.
Un arī meli saldi,
Ko tā te sastāsta jums.

Tad, kad taisnības koku
Aizskaršu mūžībā reiz,
Nebūs ne dzeju, ne moku,
Nebūšu vairs arī es.

Dzejā nav mūžīgam jābūt.
Vējš – vai tad mūžīgi pūš?
Dzejai ir cilvēku daba –
Īss, skaists mūžs.

(переклад  Христина Пономаренко)

***

Дуби стоять, немов величні свічники

Дуби стоять, немов величні свічники,
Убрані в наготу весняну та осінню.
Стоять дуби, немов латгальські свічники,
між пальців місячне тримаючи пломіння.

Та місяць місяцем, а зорі – далі й вище…
Як мучиться підсвічник не дізнатись нам повік,
коли опівночі у чорній-чорній тиші
дереворукі молять запалити ґніт.

По них стікає біла вагота років,
впадає в течію й тече Молочним Шляхом.
Дуби стоять, мов величезні свічники,
ждучи своїх свічок, тримають рівновагу.

Kā milzīgi svečturi ozoli stāv

Kā milzīgi svečturi ozoli stāv
Kailos rudeņos, pavasaros,
Kā Latgales svečturi ozoli stāv
Ar mēness ugunīm zaros.

Bet mēness ir mēness, un zvaigznes ir tālas,
Jūs nezināt svečturu mokas,
Kad pusnakts melnajā klusumā
Pēc svecēm lūdz svečturu rokas.

Bet pāri plūst balta mūžība
Pa Pienceļa straumēm un tecēm,
Kā milzīgi svečturi ozoli stāv
Un gaida pēc savām svecēm.

(переклад — Лілія Поливода)

***

Як горить свіча

Вона горить
О, як вона горить!
У свічки полум’я тремтить, як цнота.
Пітьма збігає, світло йде за мить,
То Бог за мене душиться із чортом.

Та все ж горить.
О, як вона горить!
Мій вогник скаче, вітер дме у душу.
І парафін тече, немов кровить,
І хтось чекає тут, куди я рушу.

І все ж горить
Та свічка, мерехтить
Вночі, і темрява схиляє тіні.
Мов цяточкою білою мигтить,
Доки пальник не зникне в парафіні.

Встає пітьма.
Щось інше… І пітьма.
Вогонь, як потопаючий за бортом.
Небесний торг кипить поміж двома,
Де Бог за душі свічок б’ється з чортом.

Kā svece deg

Cik skaisti svece deg!
Cik balta liesma šūpodamās mirgo!
Un tumsa bēg. Un atkal — gaisma bēg.
Un Dievs ar velnu manu dvēsli tirgo.

Bet svece deg.
Cik skaisti svece deg!
Un atskrien vējš un manu liesmu baida.
Kā parafīns pār sveces malām tek
Un kāds jau manu aiziešanu gaida.

Bet svece deg.
Cik skaisti svece deg!
Un tumsa kuplo galvu noliec brīna:
No sākuma līdz beigām balta deg,
Līdz deglis lēnām ieslīgst parafīnā.

Bet kaut kas blāv,
Vēl kaut kas gaiši blāv,
Vēl manās acīs sveču gaisma mirgo.
Bet priekšā lielais debess tirgus stāv,
Kur Dievs ar velnu sveču dvēsles tirgo.

(переклад — Віктор Сироватський)

***