Дуже гарна дошка. Чудово, що у нас пам’ятають і шанують поетів. Володимир Затуливітер дійсно був талановитим українським митцем з типовою для радянських часів біографією.

Народився на Сумщіні, в селі  Яблучному  Охтирського (нині Великописарівського) району у сім’ї  колгоспників, вчився у педінституті, викладав українську і німецьку мови, працював на комсомольській роботі, за державні кошти видавав свої поетичні збірки, а в останні радянські роки вже мешкав у Київі,  де посідав престижні посади в видавництвах:  “Молодь”, “Дніпро”, “Основи” та  у журналі “Сучасність”.

Мав столичну квартиру від держави, закордонні відрядження, був членом КПРС. Вже в часи Незалежності, коли модно і престижно було паплюжити радянське минуле, в інтерв’ю “Українській культурі” Володимир Затуливітер підкреслював:

„Моя впертість – це моя совість. Вона – внутрішній цензор, який змушує за будь-яких суспільних умов залишатись самим собою. Може тому, за жодну з написаних книжок мені не соромно.”

Безумовно, це стосувалося і книжки вибраних віршів  поета «Полотно», яку я зараз тримаю перед собою. Ось декілька рядків з неї:

«Не мить. Я —  пора тих останніх буранів,

коли паровозним котлам заздрять дзвони.

І прапор собі без вагань вибираю

Бо кров у мене  — червона!»

Ця книжка була підписана до друку у 1986 році, в часи перебудови, коли вже необов’язково було дуже прогинатися під офіційні гасла. До того ж  Володимир Затуливітер на той час був авторитетним українським літератором. Тобто, його ситуація принципово відрізняється від тієї, в якій розгорталась  трагічна доля ще одного талановитого сумського поета —  Миколи Данька,  якій, до речі, теж працював в тій же «обласній газеті».

Можна напевне стверджувати, що згадані слов  було написано від душі. Також як і наступні рядки:

«Є вищий у простих прикметах знак:

Майбутнє із нічого не почнеться…»

Власне тут ми й переходимо до головної теми цієї публікації.

На меморіальній дошці, що розміщена на будинку профспілок, ті, хто її вішав «забули» написати, що Володимир Затуливітер працював у обласній газеті,  яка мала назву (і досі  має) «Ленінська правда».

Володимир Затуливітер за радянських часів отримав все для нормального життя. А от коли прийшла омріяна українськими літераторами–романтиками Незалежна Україна – вона його і вбила. Це дуже символічно для долі поета —  його вбила мрія, яка справдилась.

Спочатку він залишився без роботи. Потім у нього за борги відібрали квартиру, і він був  змушений жити в чужому домі у друзів на Черкащині в селі Бучак, де й загинув трагічно на 59 році свого життя.

Я це все до чого веду. Як на мене, позиція сучасних  літературних «патріотів» є не зовсім чесною. Вони всі практично отримали безкоштовну вищу освіту на українських філфаках радянських вишів. Вони не можуть не пам’ятати,  як в ті часи шанували  Кобзаря, якого, власне, і почали видавати багатотисячними  накладами саме в часи СРСР. Вони повинні  розуміти, що тоді не все було однозначно.

Нам варто навчитись поважати всю свою історію, а не тільки дискретно якісь вигідні для сучасних господарів життя її фрагменти. Бо інакше ми так і будимо топтатися у глухому куті, в який зараз потрапила країна.

Нас і далі будуть штучно ділити на «свідомих» та «ностальгірющіх», люди похилого віку будуть проситись назад в Радянський Союз, не розуміючи, що путінська капіталістична імперія до нього жодного відношення не має, а політичні  шахраї на кшталт Петра Симоненко  з компанією будуть  дурити людей, видаючи себе за комуністів,  як той Остап Бендер видавав себе за сина «лейтенанта Шмидта».

Правду треба говорити. І пам’ятати всю правду. Навіть ту, яка ленінська. Без правди ми пропадемо.

Завершимо теж  рядками Володимира Затуливітра:

«Якби ж то  — папір та чорнило – ото й уся історія.

Такого добра навалом у кожній можній державі.

Скрутніше, якщо історику бракує щось трохи чеснот,

Якоїсь дрібки душі, черствої  крихти сумління»

Ще про долі поетів:  Іван Драч -комуніст і рухівець