Ігор Касьяненко

***

За мотивами тексту Алана та Мерилін Бергман до пісні Мішеля Леграна

  «The Windmills of Your Mind»

Млин твоїх думок

Наче кільця у спіралі
без початку та кінця.
Як ті персні та коралі,
що тобі так до лиця.

Ніби сніжка, що на схилі
в сніговий зростає ком.
Як бджола й корова, в тілі
котрих мед і молоко.

Як плодів, що варті раю
прагне яблучний крадій.
Як нема межі та краю
у фантазій та надій.

Так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.

Як на конях каруселі
скачуть у прийдешні дні
юні вершники веселі,
мудрі, сиві та сумні.

Як годинникові стріли,
що летять їм навздогін,
ще нікого не зустріли,
хто б вертався з тих сторін.

Як повітряної  кульки
карнавальна лине мить
до лазурової люльки,
де циганське сонце спить.

Так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.

Літа спогади натхненні,
мов ліхтарики живі:
і ключі ще у кишені,
і слова у голові.

Два сліди на пляжі босі.
Двох тремких дзвіночків дзвін.
І відлунь переклик досі
чутний кожній з половин.

Як упала зірка й брижі
залишила течії,
як закохуються хижі
в тих, що ніжні та свої.

Як тунель, яким ідеш ти
у глухий заводить кут,
а ти серцем вибрав з решти,
саме цей собі маршрут.

Як штукар чаклун, що хмари
див тримає в рукаві.
І старі транслює мари,
і навіює нові.

Як весна приходить в строк,
так життя невпинний крок
крутить млин твоїх думок.

***
Леонард Коен «Алилуя» (переклад за англійської)

Я чув акорд, котрим Давид
потішив Бога й втримав світ,
та музику не відтворив би ту я.
Там щось на кшталт: раз, два, три раз,
мінор, мажор – між ними час
і раптом виникає: «Алилуя!»

Убрана у саму красу,
вона, мов промінь на росу,
упала в очі й вабить, і чаклує.
І ось твій трон вже у вогні,
твоє волосся біля ніг,
а на вустах твоїх лиш Алилуя!

Бог є Любов, але усе,
що для кохання має сенс —
як вцілити у серце, що гордує.
Ні, це не злочин і не звіт
пророка Світла свідку бід —
це зламана та хвора Алилуя.

Кімната, поверх – я тут жив
один поміж буденних жнив
й не відав, як мені тебе бракує.
Тепер ти у найвищій з веж,
але любов – не зліт без меж,
це зламана та хвора Алилуя.

Я бачив крізь твою сльозу,
що коїться у нас внизу,
та правда більше сліз не потребує.
Коли мій рух тебе відкрив,
свята голубка змахом крил
на небі написала: «Алилуя!»

Я не повів усе, що мав —
бо ще є тиша не німа,
хай кажуть, що її ніхто не чує.
Це нею мовлять бранці слів,
коли нічого взагалі,
нічого в голові, крім «Алилуя!»

***
Трохи пісенної поезії Володимира Висоцького.
Пісня починається з алюзії на біблейську історію. Тому перекладач дозволив собі у продовження авторської алюзії додати ще й епіграф із Біблії.
«І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх.»

Балада про кохання

Коли вода всесвітнього потопу
верталася вже в межі берегів.
Кохання вийшло з пінного потоку,
і закрутивши колесо років,
в повітрі розчинилося до строку,
а строку було сорок сороків.

І диваки, є вдосталь їх між нас,
у кого серце за дороговказ,
вдихають суміш ту на повні груди
і потрапляють, дихаючи так,
як на ковчег попарно в темп і такт,
у ритм, котрий чужі не знають люди.

Тільки довго долі ковалю
в кузні мрій кувати яв нову,
доки розум втямить, що «люблю»
є тотожним «дихаю» й «живу».

Ще будуть мандри та поневіряння,
бо лицарям високих почуттів
пройти належить іспити кохання:
думок бентегу, версти без путі,
неспокою з безсонням поєднання,
розлуки з найдорожчим у житті.

Але шаленим шлях лише вперед.
Вони вже ладні пити страх як мед.
І проти ста би вийти ризикнули.
Дістали б з неба тьменну-тьму зірок.
Аби між ними чарівний зв’язок
не став бездарно втраченим минулим.

Вітер їх на хмарах колихав.
Хміль бажань їм голови кружив.
А якщо ніколи не кохав,
то, вважай, не дихав, і не жив.

Не всяк дійшов з любов’ю до верхів’я —
скількох вже не знайти, куди не глянь.
Їм поголос у спини й марнослів’я,
фата-моргани й кривди чорна хлань.
Тож хай свічки палають в узголів’ях
на честь і в пам’ять кожного з кохань.

Гуляти душам обраних в раю.
І часу зупиняти течію.
Та з вічністю таємні мати змови.
І з подихом єдиним на вустах
зустрітися на бродах і мостах
на схрещеннях стежок світобудови.

Я віддам закоханим поля,
де для них ні бескидів, ні стін.
Бо любов – це небо і земля.
А людина — той, хто не один.

***

Коментар до перекладу.

«Tombe la neige» — я так назвав свій вільний переказ вірша «Снег идёт» Бориса Пастернака не тільки тому, що воно буквально і перекладається з мови мушкетерів як «Падає сніг». Але ще я мав намір таким чином передати вітання французькому філософу, фізику та математику Рене Декарту, який, крім того що існував, бо думав, ще й був  творцем  прямокутної системи  координат для площини та простору.

А вірш Пастернака – власне і є процесом відтворення у, так би мовити, прямому читацькому ефірі часопростору, де перехрестя – це двомірна система координат, сходи – вже третій вимір, що привносить об’єм, а час – четвертий, як у просторі Мінковського.

Паралельно створенню світобудова наповнюється рухом (снігу) та явищами ноосфери – нашими людськими подіями, предметами побуту і таке інше. Тобто наповнюється життям.

Ну і на завершення передмови, у якості  перекладацького епіграфу, цитата з повісті «Перехресні стежки» І.Франка

«Вечоріє. Надворі посутеніло, а небо насунулось важкими хмарами. Тихо паде сніг густими великими платками…»

***

Tombe la neige

Сніг паде, сніг паде,
білі зірочки в бездонні.
Журавець на підвіконні
хоче з кожною в тандем.

Сніг паде, мете, летить і
весь бентежить білий світ.
Перехрестя, сходи й миті
з ним пускаються в політ.

Сніг паде, сніг паде,
й множить безліч власних копій.
Та мов панночку в салопі
височінь на діл веде.

В мерехтінні й метушні
тишком-нишком із горища
потай сходить сутність вища
за всі істини земні.

Бо у часу крім турбот
є ще схованки та пастки —
тільки-но святили паски,
а вже знов сонцеворот…

Сніг паде і квап-не квап
сам вирішує як швидко.
І у темпі білих лап
йде життя, навгад, без мап,
а куди – там буде видко.

Певно і за ніччю день
лине так, як сніг паде.
Чи мов грації в балеті,
де як пара є в сюжеті,
то чекай на па-де-де…

Сніг паде, сніг паде.
На здивовані рослини,
на авто і на людей,
на спокуси і провини,
на яскраве та бліде.

Сніг паде, сніг паде.

***

 Сага

за мотивами вірша Андрія Вознесенського

Ти розбудиш мене на світанку.
Ми ще будемо ніжні, бо сонні ж.
Ти мене по золі того ранку
в незворотність проводиш босоніж.

Затуливши тебе від застуди,
я у спогад майбутній порину:
я ці очі шукатиму всюди
і ніколи ніде не зустріну.

Попри сни та нейронні тенета,
навіть після спокут і пробачень
повертатися – кепська прикмета.
Я ніколи  тебе не побачу.

В ліжках теплих, як води Гольфстриму,
у юрбі, між байдужого люду
я ніколи таку не зустріну
і ніколи тебе не забуду.

І хитнеться, безглузда до плачу,
вишина, де ні звади, ні бруду.
Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду.

П’ять поезій Імантса Зієдоніса (переклади з латиської)

***
Є такі люди
 
Є люди, у котрих серця такі бездонні,
як ніби взагалі вони не мають серця.
Що в їхній глибині – добро чи зло на троні?
Сміються там вони за обрієм чи сердяться?

Ти думав що приніс у світ шаленство бурі
і радості весну, що гостра аж до болю.
Але летіли дні — веселі та похмурі,
ти рухався вперед – і пустка за тобою.

Є люди, у котрих серця глухі неначе,
як ніби їм чужі хвилини хвилювання.
Але в тій глибині сміється, прагне, плаче
і з тих цеглинок світ свій створює кохання.

Невтомне і німе в байдужу плоть каміння
воно вселяє дух, вирує почуттями,
висаджує сади, а потім рве з корінням,
спустошує і знов наповнює життями.

Де те твоє «люблю», що ніжне, як сопілка?
Де дерево твоє й твоя на ньому гілка…
Де шлях у вічність твій крізь плинне, тлінне, кволе?
Де плуг, який зорав твоєї долі поле?

Хто друг тобі, хто брат? – ти сам не знаєш доки
не прийдеш до людей, в яких серця глибокі.
Вони сміються там, де ти не є собою
і перші, коли що, заплачуть за тобою.

***

Я хочу тебе 

Ти та межа, що поміж правдою та грою.
Я просто хочу зустрічатися з тобою,
ловити в погляді твоєму звичне диво
і дивуватися захоплено й правдиво.

Щоразу щиро дивуватися й правдиво
майбутнім потягам, гучним,  як літня злива.
І морю миль, які ми пройдемо потому
на чужині за сто турбот і втрат від дому.

На чужині, що нам туманить шлях до дому
ми вже долали разом відчай, спрагу й втому.
Я бачив шал в очах твоїх і відсіч хибам
і тілом ласував твоїм, як житнім хлібом.

Пухким і свіжим тілом, ніби житнім хлібом,
я насолоджувався найніжнішим штибом.
Там, де ми йшли, сади весни буяли пишні
червоні мальви розквітали й білі вишні.

Червоні мальви навкруги та білі вишні —
це час і простір смертним шлють новини втішні.
І геть відкинувши невігластво та вченість
два серця всотують взаємну нескінченність.

***

Про самотність (з циклу «Теза — Антитеза»)

Я (теза)

Я більше не можу додому один
вертатися в гожу погоду й негожу.
І драми класичні читати один
теж більше не можу.

Вести між собою усобиці сам  —
обридлі старі чи то свіжі й нові ще
і ноги сплітати у ліжку де сам —
не бачу навіщо.

Я щастя неспільне вважаю за гріх,
бо згадую очі чужі й невеселі.
Коли ж переступиш ти врешті поріг
моєї оселі?

Повітряний стовп наді мною, мов спис,
яким я у небо поцілити мушу
і ніч, як голодний та змучений пес,
що лиже мою неприкаяну душу.

Тому я й молюся до дня, що минає:
Не йди, тут потрібна твоя допомога!
Не йди — ти мене залишаєш самого!

Сьогодні опівночі вийде з тайги
кудлатий ведмідь, що реве, як тривога.
Той рев нажахає усіх навкруги —
стривай, не лишай мене в світі самого!

Ні коням, ні вершникам не перейти
у горах пороги, де б’ють білі хвилі.
І знову по колу мій шлях самоти,
ті версти порожні, ті милі безкрилі.

Та знову щоночі торують путі
вечірнього сяйва гінці рудогриві,
безжальні, невтомні – у них на меті
майбутнього миті – веселі й журливі.

І ти. І все те, що ще буде в житті.
Стривай, не лишай мене на самоті!

Дайте побути на самоті! (антитеза)

Відчепіться від мене! Дайте побути на самоті!
Я знаю пісню, яку листя співає осінній сльоті.
Дим підіймається в небо, мені відомі його путі.
Не турбуйте мій спокій! Дайте побути на самоті!

Відчепіться, шановні! У мене власна є голова!
Я знаю, як гарно співа в опівнічному лісі сова.
Я відчуваю дерева і, не менш ніж людей, вважаю їх за братів.
Не руйнуйте мій спокій! Дайте побути на самоті!

Я лишаю для вас мою долю в застіллі, де тости гуркочуть гучні,
коли клин журавлів з неба крилами маше мені.
Я іду сам-один і ніщо не зникає важливе в житті.
Дайте побути у спокої на самоті!

Приберіть руки з мого плеча! Благаю, приберіть!
Хай не кине мене цікавість, яка болить.
Я торкнутися прагну того, що гниє на отій глибині, де усі не святі.
Дайте побути на самоті!

Я не хочу висіти на спільній мотузці, мов сорочка між сорочок.
Нехай моя радість спіймає мене на окремий гачок.
Де я? На перехресті? Чи у глухому куті?
Дайте побути на самоті!

Чи знаєте ви, як зміїться стежина до райських кущ?
І мов іскра у полум’я крихітна брунька перетворюється на кущ.
Я буду з вами тільки-но опаную себе,
а поки, мої золоті,
дайте побути на самоті!

***

Зайти за горизонт

Не варто думати, що обрій
лише крива геометрична,
невинна лінія, де сенсу
істотно менше, ніж краси.
Це зовні так, але насправді
людської мрії видноколо
душили в будь-які часи.

Немов кільце раба на шиї
тримає виднокрай мій погляд
у межах чотирьох не більше
прилеглих кілометрів – там
у колі
з формулою площі,
яку я вивчив ще у школі
і відбуваються події
хліб, діти, дихання… Я чув

гучні численні вихваляння
тих, що, мовляв, здолали обрій
і горизонт завоювали —
о так, вони зайшли за пруг
і зникли, як під снігом луг.

Те вікодавнє покарання
невідворотне і для інших,
котрі пройшовши їхнім слідом
тотожні зроблять відкриття
Їх теж обмеженість
затягне
у видноколо, що мов зашморг
на горлі дерева життя.

Ні! Жодна формула не винна,
сухе рівняння завше чинне,
немов ім’я того, хто вмер:
πR² і 2πR.

π – непорушне, бо константа,
а радіус… —  у ньому й справа,
по суті це його провина,
що до межі завжди всього
4 кілометри тільки,
куди б не привела стежина.

Але якщо вже путь почато,
тоді нам, хлопці та дівчата,
лишається зайти за небокрай.
Це мало? – кажеш ти,
ні, це багато.

Читайте також  поезії Ділана Томаса у перекладах Ігоря Касьяненка тут — Ділан Томас. Вірші