Режисер-постановник Ігор Азаров. Сценографія – Лариса Аполлонова. Художник з костюмів – Ольга Ледньова. Спектакль створений за мотивами п’єси Вільяма Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр» у перекладі Ірини Стешенко.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Театр ляльок

Відомо, що у репертуарі сумського ТЮГу є вистави, де замість акторів грають ляльки. У даному випадку ситуація діаметрально протилежна. Тут актори грають ляльок.

Взагалі, з усього численного населення шекспірівської п’єси безпосередньо у дії беруть участь тільки троє – Яго (Іван Шестопал), Отелло (Артем Гапонець) та Дездемона (Олександра Зозуля).

Дездемона грає таку собі ляльку в руках долі – вона лише рухається, співає та чарує усіх своєї дівочою красою. А в цей час навколо її життя закручується та сама буремна інтрига, котра у підсумку доводить красуню до трагічного фіналу.

Отелло теж лялька, але вже за власною волею. Маніпулянт Яго знаходить в його розумі слабке місце, ту ниточку, за яку можна смикати і примушувати ревнивця робити все, що заманеться ляльководу. Так воно і виходить. Але і сам Яго не лише ляльковод.

Ревнощі. Яго

Яго веде за ниточку власна ницість. А він такий робить вигляд, що сам все вирішує і крутить долею. Хоча насправді не все так. Бо це в класичній п’єсі Шекспіра, котра, до речі, була створена ще до заснування Сум аж у 1604 році, діють персонажі одного плану і зокрема лиходій та інтриган Яго, котрий навіть не намагається приховати своєї злочинної суті.

У сучасного тюгівського Яго все не так. Він щосили хоче подобатися публіці – а вистава іде на малій сцені, де відстані між акторами та глядачами взагалі практично немає. Тож Яго навіть енергетично намагається підлещуватися до оточуючих, включно з Отелло (до пори, до часу). І взагалі, манерами та поведінкою нагадує одіозного кота Бегемота з відомого роману Булгакова, котрий, як відомо, був чарівно привабливим страховиськом.

Хоча за природою Яго — той же ж самий Отелло. Тільки його ревнощі спрямовані не на жінку, а на конкурента Кассіо. Тобто і він лялька в руках власної збоченої натури, яка підкоряє і примушує працювати на власні інтереси його, ніде правди діти, дійсно винахідливий розум.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Ревнощі.  Отелло

«Вона його за муки покохала, а він її за співчуття до них». На жаль, як виявляється, Отелло кохає тільки себе. І Дездемону теж  любить як свою власність. Без самопожертви, але з жадібністю. Він споживач її кохання. Він обожнює дружину за її любов. І вбиває, коли доходить висновку, що Дездемона його дурить.

Важливо підкреслити, що вбивство Дездемони у даному випадку – не порив засліпленого на мить розуму, а наслідок помилкового трактування кохання. Бо воно ж насправді має бути спрямованим на іншого, як промінь тепла та безкорисної ніжності…

І тим яскравіше, звучить фінальний вирок від Яго, котрий, фактично винуватець усього, що відбулося, тріумфуючи кричить – дивись, ти вбив невинну чисту жінку, яка тебе кохала — тобто злочинець не я, Яго, а ти… Цікава інверсія. Але і з вироком сперечатися важко.

Стимпанк

В афіші написано, що вистава зроблена у стилі «трагіфарс-стимпанк». Щодо трагіфарсу, як випливає з вищезазначеного, питань немає. А ось на рахунок стимпанку потрібні пояснення.  Взагалі це такий жанр екшену, що практикує перенесення логіки подій та поведінки персонажів одного часу в інший, з іншими технічними передусім умовами.

По костюмах та предметах, котрі з’являються у руках героїв по ходу дії, це дійсно вистава поза часом. Втім, воно у будь-якому разі так. Скільки подібних отелло ходить поруч з нами. І не тільки ревнивців у коханні. Ми бачимо також численні приклади службових та навіть політичних ревнощів.

Фрагмент вистави «Яго. Історія зради»

Війна

Вистава вийшла наприкінці другого року війни, коли ми, бажаємо того чи ні, знаходимося всередині невпинного інформаційного потоку, сповненого трагічних подій, в котрих ми навіть не ляльки, а просто ніби човники в буремному океані. Кожного з нас у будь-який момент може накрити фатальна хвиля і ми нічого з цим вдіяти не можемо. Так сталося, що сусідня держава, немов той Отелло, приревнувала нашу Україну до… Ну і далі все за сюжетом Шекспіра. Тільки з іншим фіналом, в який всі ми віримо.

Нормальний людський розум не може весь час перебувати в очікуванні найгіршого. Йому просто життєво необхідно перемикатися з тваринного страху на якісь життєві історії. Тому саме сьогодні, на наш погляд, край потрібні вистави на класичні теми, які дають можливість хоча б на деякий час забути про жах, що коїться навколо. Спектакль, про який ми розповідали, саме такий. Хоча і тут на задньому плані війна. Стара як людство війна.

P.S. П’єса «Отелло» існує в українській мові в декількох версіях перекладу. Першим її переклав ще Пантелеймон Куліш (1882 рік). Хоча, якщо мова виключно про ревнощі, то сам він давав для них набагато більше приводів ніж його дружина Ганна Барвінок.

Більше про першого перекладача «Отелло» у нарисі: Пантелеймон Куліш — опальний світоч української культури