П’єса написана у 1937 році. Її події, зрозуміло, відбуваються у реаліях тогочасного американського життя. Але…

24 березня 2024 року. Суми. Україна. ТЮГ. Останні хвилини вистави «Дай дорогу наступному дню». Вистава триває понад дві години і якимось дивом за цей час не лунає жодної повітряної тривоги. І ось фінальна сцена, овації залу, потім ти з мокрими очима озираєшся і бачиш навколо, що ти не один такий – практично вся публіка у сльозах. Але це ті сльози, що рятують та очищують, котрі надихають та спонукають шукати в собі щось вище та краще, світле та чисте.
Вистава про любов у різних її проявах. Це і кохання пари, якому час тільки на користь, і сімейні стосунки, що починаються зі взаємної ніжності дітей та батьків – «Я тебе так люблю, мамо! І тебе, і тата, і нашого котика…» до, жорстокого вибору – «Мамо, я тебе люблю, бо це мій обов’язок, але ти не можеш з нами жити, бо це робить нещасними тих, кого я теж люблю – мою сім’ю…»
У певний момент, свідомість глядача ніби ділиться і ти одночасно робиш декілька речей; слідкуєш за сюжетом і співпереживаєш усім – а на сцені тільки хороші, порядні люди — негідників немає і від цього ще гірше, думаєш про державу своєї власної любові про всіх її мешканців і хвилюєшся, щоб не сталося тієї грьобаної тривоги. Бо такий унікальний душевний стан неможливо відтворити миттєво після перерви на відвідини бомбосховища, його треба проживати у просторі та часі, як сад росте.
У підсумку ти опиняєшся ніби усередині дійства. Ти одночасно і публіка, і герой (причому не один конкретний, а усі одразу). Але це вже не про невідому тобі американську родину, а про тебе та про твої особисті почуття.
Чергова прекрасна режисерська робота заслуженого артиста України Вадима Шерстюка. Якось йому так вдалося організувати виставу, що актори в ній ніби грають самих себе у запропонованих обставинах — настільки ти їм віриш. В  принципі, це нормально, коли майстри сцени демонструють мистецтво перевтілення. Але тут інше, тут саме перенесення себе у ситуацію, відповідну сюжету. Тобто все максимально чесно.
Пара закоханих, вони ж — батьки великої родини та люди, котрим на схилі літ ніде жити – народний артист України Володимир Хорунжий та Віра Ішан. Хорунжий сьогодні у феноменальній акторській формі — його виступи взагалі не варто пропускати. Але і партнерка у нього гідна — чудова та абсолютно переконлива. Вважається, що кохання – справа молодих, але тут обставини та емоційне наповнення роблять молодими семидесятирічних, і, як підсумок, доводять, що справжнє кохання здатне не тільки тліти, а й палати у будь-якому віці.
Щось подібне можна сказати про весь акторський склад цієї доволі густонаселеної вистави, у якій крім названих зайняті: Сергій Сидоренко, Наталія Шульженко, Алевтина Радіонова, Андрій Храпов, Інна Олексенко, Анна Буднік, Віталій Радіонов, Андрій Науменко, заслужений артист України Михайло Стрельченко, Марина Бистровська, Станіслав Сахно, Сергій Демиденко, Віктор Балановський, Любов Голубцова, Іван Шестопал, Вадим Шерстюк, Вікторія Данченко, Яніна Каба, Артем Гапонець та Маргарита Лугачьова.

Ми назвали всіх, бо кожен, незалежно від «розміру» ролі, став частиною органічної та природної картини, емоційну та естетичну дію якої ми вже описали вище.
І наостанок зовсім суб’єктивна думка. Під час війни дуже багато з’явилося вистав про війну. Не знаю, кому як, але коли ти з ранку до ночі знаходишся у цьому інформаційному потоці смертей та злочинів, локальних перемог та поразок, крові та бруду, надії та безнадії… І коли ти прямо з цього усього і з усім цим на душі заходиш у театр і там теж про війну та смерть – особисто я не розумію, як це сприймати і чого ще хочуть автори від і так вже до краю змученого розуму їхнього глядача.
А ось така вистава, котра запалює світло надії на обрії, котра повертає до справжніх почуттів і справжнього життя – вона сьогодні як ліки, та порятунок для душі та усього, що в нас ще залишається людським.

Ще про театральне життя міста Суми читайте  у розділі «Театр»