П’єса написана у 1937 році. Її події, зрозуміло, відбуваються у реаліях тогочасного американського життя. Але…

24 березня 2024 року. Суми. Україна. ТЮГ. Останні хвилини вистави «Дай дорогу наступному дню». Вистава триває понад дві години і якимось дивом за цей час не лунає жодної повітряної тривоги. І ось фінальна сцена, овації залу, потім ти з мокрими очима озираєшся і бачиш навколо, що ти не один такий – практично вся публіка у сльозах. Але це ті сльози, що рятують та очищують, котрі надихають та спонукають шукати в собі щось вище та краще, світле та чисте.
Вистава про любов у різних її проявах. Це і кохання пари, якому час тільки на користь, і сімейні стосунки, що починаються зі взаємної ніжності дітей та батьків – «Я тебе так люблю, мамо! І тебе, і тата, і нашого котика…» до, жорстокого вибору – «Мамо, я тебе люблю, бо це мій обов’язок, але ти не можеш з нами жити, бо це робить нещасними тих, кого я теж люблю – мою сім’ю…»
У певний момент, свідомість глядача ніби ділиться і ти одночасно робиш декілька речей; слідкуєш за сюжетом і співпереживаєш усім – а на сцені тільки хороші, порядні люди — негідників немає і від цього ще гірше, думаєш про державу своєї власної любові про всіх її мешканців і хвилюєшся, щоб не сталося тієї грьобаної тривоги. Бо такий унікальний душевний стан неможливо відтворити миттєво після перерви на відвідини бомбосховища, його треба проживати у просторі та часі, як сад росте.
У підсумку ти опиняєшся ніби усередині дійства. Ти одночасно і публіка, і герой (причому не один конкретний, а усі одразу). Але це вже не про невідому тобі американську родину, а про тебе та про твої особисті почуття.
Чергова прекрасна режисерська робота заслуженого артиста України Вадима Шерстюка. Якось йому так вдалося організувати виставу, що актори в ній ніби грають самих себе у запропонованих обставинах — настільки ти їм віриш. В  принципі, це нормально, коли майстри сцени демонструють мистецтво перевтілення. Але тут інше, тут саме перенесення себе у ситуацію, відповідну сюжету. Тобто все максимально чесно.
Пара закоханих, вони ж — батьки великої родини та люди, котрим на схилі літ ніде жити – народний артист України Володимир Хорунжий та Віра Ішан. Хорунжий сьогодні у феноменальній акторській формі — його виступи взагалі не варто пропускати. Але і партнерка у нього гідна — чудова та абсолютно переконлива. Вважається, що кохання – справа молодих, але тут обставини та емоційне наповнення роблять молодими семидесятирічних, і, як підсумок, доводять, що справжнє кохання здатне не тільки тліти, а й палати у будь-якому віці.
Щось подібне можна сказати про весь акторський склад цієї доволі густонаселеної вистави, у якій крім названих зайняті: Сергій Сидоренко, Наталія Шульженко, Алевтина Радіонова, Андрій Храпов, Інна Олексенко, Анна Буднік, Віталій Радіонов, Андрій Науменко, заслужений артист України Михайло Стрельченко, Марина Бистровська, Станіслав Сахно, Сергій Демиденко, Віктор Балановський, Любов Голубцова, Іван Шестопал, Вадим Шерстюк, Вікторія Данченко, Яніна Каба, Артем Гапонець та Маргарита Лугачьова.

Ми назвали всіх, бо кожен, незалежно від «розміру» ролі, став частиною органічної та природної картини, емоційну та естетичну дію якої ми вже описали вище.
І наостанок зовсім суб’єктивна думка. Під час війни дуже багато з’явилося вистав про війну. Не знаю, кому як, але коли ти з ранку до ночі знаходишся у цьому інформаційному потоці смертей та злочинів, локальних перемог та поразок, крові та бруду, надії та безнадії… І коли ти прямо з цього усього і з усім цим на душі заходиш у театр і там теж про війну та смерть – особисто я не розумію, як це сприймати і чого ще хочуть автори від і так вже до краю змученого розуму їхнього глядача.
А ось така вистава, котра запалює світло надії на обрії, котра повертає до справжніх почуттів і справжнього життя – вона сьогодні як ліки, та порятунок для душі та усього, що в нас ще залишається людським.

Ще про театральне життя міста Суми читайте  у розділі «Театр»

Режиссёр-постановщик – Вадим Шерстюк.

Историческая справка

Спектакль основан на реальных событиях и рассказывает о жизни на грани смерти в вильнюсском гетто в 1942-1943 годах, где активно работал театр. Залы  были переполнены. Билетов не было в продаже уже за две недели до спектакля, хотя ни один из зрителей не знал, будет ли у него завтрашний день. Премьера первого спектакля состоялась 4 месяца спустя после создания гетто, 18 января 1942 года. За два месяца до премьеры фашисты «ликвидировали» 50 тысяч из 70 тысяч жителей гетто.

Последний спектакль прошёл 20 сентября 1943 года. А через несколько дней все обитатели гетто были уничтожены.

Метафоры и смыслы

В реалиях Украины XXI века пьеса, кроме рассказа о трагедии еврейского народа, приобрела дополнительные философские смыслы. Мы приведём только некоторые из них.

Во-первых, мы все рано или поздно смертны. Настоящее человеческое мужество состоит в том, чтобы зная об этом, до последнего мига жить достойно, как жили люди в гетто.

Во-вторых, вопрос цены индивидуальной человеческой жизни. Вначале начальник еврейской полиции, а затем и единоличный глава гетто еврей Генс борется за выживание соплеменников, жертвуя жизнями одних, ради выживания большинства. В принципе, так поступают и полководцы во время битв, бросая под пули солдат, чтобы жил народ, который они защищают. Но с другой стороны, каждая человеческая жизнь бесценна. В качестве иллюстрации этой мысли приведём один из диалогов со спектакля.

«Китель – немецкий начальник гетто: А ну-ка, Вайскоп, ответь — какая разница между полной ликвидацией и частичной?

Еврей Вайскоп, предприниматель, создавший в гетто швейную фабрику: Если ликвидируют всех, кроме меня — это частичная. Если меня – полная.»

Отсюда вытекает тема ответственности за жизни других. Из гетто можно было попытаться бежать. Но тогда немцы, в качестве мести, расстреливали кого-то из оставшихся, по принципу «девять за одного».

Также, в спектакле остро обозначена проблема двух полюсов национализма. С одной стороны, безусловно, что сохранение национальной культуры и языка, это вопрос выживания народа. А с другой, когда нация, находящаяся в данный момент времени на данной территории в силе, объявляет себя имеющей право диктовать условия другим национальностям, живущим здесь же – это первый шаг к фашизму.

Да и  территория – достаточно условное понятие, сколько их этих спорных территорий за историю существования человечества накопилось. Гитлер, к слову, и начал ужас Второй Мировой с того, что стал «возвращать» в свою империю «спорные территории».

Игра и жизнь
Несмотря на любительский статус труппы, режиссёру Вадиму Шерстюку удалось достичь того эффекта, когда на сцене было жизни больше, чем игры. Его актёры как бы играют самих себя в предлагаемых обстоятельствах. К слову, в спектакле, наряду с джазовой (Гершвин) и бардовской (А.Галич) классикой, звучат песни на идиш и песни, написанные в вильнюсском гетто. И их звучание вносит мощные реалистичные краски в восприятие действия.

Спектакль длится два с половиной часа и всё время держит в напряжении, хотя трагический финал известен публике с самого начала. В какой-то момент начинаешь ощущать физическую усталость от такого напряженного восприятия. Но после завершения всё окупается тем эмоциональным и духовным состоянием, когда хочется думать, понимать и чувствовать не только свою, но чужую жизнь со всеми её болями и радостями.

Художественный руководитель проекта – Елизавета Шерстюк. Их семейный творческий тандем с Вадимом Шерстюком уже не впервые отмечается неординарными креативными событиями, в которых на равных сочетаются театр и музыка.

Об одном из них читаете в публикации: В Сумах говорили о романтической любви и дружбе между народами

Фото из личного архива Вадима Шерстюка

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com