З погляду так званих нормальних людей, які мислять «середньоарифметично», наша дружба була алогічною: доктор медичних наук, професор, широко знаний у Сумах лікар-інфекціоніст Зіновий Йосипович Красовицький і я, молодий журналіст, поет, письменник. Здавалося б різні життєві статуси, різні вікові категорії – паралельні світи. Але ми досить часто передзвонювались. А коли розмовляли в його кабінеті – від анекдотів до політики – він ніколи не зачиняв дверей. Називав мене «невольним художником».

— Знаєш, — усміхався він своїми розумно-іронічними очима, — чим відрізняється робота художника від роботи лікаря?

— Художник боїться лікаря, а лікар художника жаліє…

— Все банальніше, — сумна іронія не сходила з його уст, — помилки художника видно всім. А помилки лікаря ховає земля…

Він, безперечно, знав, що повторює стару істину. Але у цій тривожній істині він постійно стояв насторожі. Кожного пацієнта проглядав наскрізь, ніби третім оком. Працював відкрито і чесно, як художник, якому нічого приховувати. Тому був діагностом і лікарем від Бога. І ще за життя став легендою серед сум’ян.

Втім – про наші взаємини. Заходить до мене на роботу знайомий поет, талановитий, але з похмілля. Простить «на творче лікування». До зарплати далеко. Кишені у колег порожні. Інфекційне відділення за пару сотень метрів від телебачення. Дзвоню.

— Талановитий? – перепитує Зіновий Йосипович. Ну якщо геній — четвірку спирту виділю…

Виходить в 1998 році моя книжка прози «Кладка над прірвою». Звичайно, дарую Красовицькому, через два дні телефонує:

— У книжці ти навіть розумніший, ніж у житті, — жартує, — принось завтра кілька десятків штук. Хай медики купують і просвіщаються.

Це не дрібниці, а розуміння ситуації. Знає, що книжка видана в борг. Допомагає, як може.

Коли я підготував телепередачу про інфекційне відділення і Красовицького, він поцінував її своєю м’якою, сповненою щедрої доброти усмішкою:

— Я думав, що я старий, а я ще ого-го! Хоч на екрані. До речі, мої медсестрички плакали, коли звучала пісня про фронтову медсестру…

Зрозуміло, білохалатні працівниці його любили. Він справді був красивий – очі з туманцем загадковим, чуприна кучерява, пишна…

Зіновий Йосипович приїхав з Кельна десь у липні 2008 року. Ми зустрілися у Сумах, на його квартирі (провулок Промисловий). Він частував мене коньяком і говорив:

— У Німеччині медтехніка краща, а лікарів я люблю наших. (Між іншим, німці оперували і лікували його безоплатно, як постраждалого від фашизму)

І не вперше повторював: «Коли прийде мій час, заповів поховати мене у Сумах».

І ось через місяць, у серпні, дивлюсь обласне телебачення і чую – о жах! – помер Красовицький.

Прощалися з ним на подвір’ї його рідної клінічної лікарні. Поховали на центральному міському цвинтарі. Встановили пам’ятник. Живі квіти та вічна пам’ять земляків… Для мене особисто це була болюча втрата людини, близької мені духовно. Фронтовик, який втратив ногу у Берліні за кілька днів до Перемоги, орденоносець. І це не пафос, що життя його віддано Батьківщині. Про життя своє делікатно і скромно написав він дві книжки спогадів. А у повсякденні був добряком нарозхрист, без псевдоінтелігентського подвійного дна. У спілкуванні зі мною був ерудитом і мудрецем–філософом.

Тому і вірш, який присвячується світлій його пам’яті, овіяний глибинним смутком часу.

Пам’яті З.Й. Красовицького

«І помер Іов у старості, НАСИЧЕНИЙ днями»
Старий Завіт, Книга Іова

А що вимірює нам ту дорогу –
Тягучі кілометри, мигні дні?
Тисячоліття ходимо під Богом,
А чи лишаєм хоч сліди від ніг?

Вітри вертають на круги ті ж знову
Над берегами вічної ріки…
Але, як зорі світять нам Іова
Добром, як дні, насичені роки…

Юрій Царик

письменник

м.Суми