Народився Юрій у Харкові, а дитинство і юність провів у Путивлі, тому вважає його своєю другою батьківщиною. І зараз він частенько навідується до рідного міста: кличуть до себе мальовничі путивльські пейзажі й спогади дитинства. Чергові відвідини і стали нагодою для зустрічі з художником.

– Юрію Комінтерновичу, звідки у вас тяга до зображувального мистецтва?

— Враження, отримані в дитинстві, залишаються у пам’яті на все життя. Я прожив у Путивлі з 3-х до 19 років, і найцікавіші спогади і враження – саме звідси. Тут відбулося моє становлення як особистості, тут залишилося моє перше кохання. Творчий шлях у зображувальному мистецтві також бере початок у Путивлі. Основи малюнку й живопису я отримав у батька – художника Костянтина Юрійовича Базавлука.

– Старше покоління путивлян пам’ятає Костянтина Юрійовича не тільки як талановитого художника, але й як людину з активною громадянською позицією. Це саме К.Ю. Базавлук вперше в Путивлі 1 грудня 1991 року встановив державний прапор України – синьо-жовтий двоколор, витримавши облогу прихильників того устрою, який неминуче здавав свої позиції. Чи не вважаєте ви, що не тільки фах, а й погляди батька відобразилися на вашій подальшій долі?

— Безумовно. Частенько буваючи у майстерні батька, я із захопленням дивився на ті казково-чарівні метаморфози, які відбувалися на моїх очах: двомірна площина холста після декількох ударів пензлем раптово оживала і перетворювалася в живописно-світовий об’ємний простір. Не дивно, що моїм найулюбленішим заняттям було малювання. А коли до батька приходили друзі-однодумці, і точилися довгі політичні розмови, в дитячій пам’яті мимовільно закарбовувалося все те, про що говорили, хоч я тоді й мало що з того розумів. Батько дуже багато важив у моєму житті. Але моїм вихованням більше займалася мати: вона приділяла мені багато уваги, часу, піклування і любові.

– Розкажіть, як відбувалося подальше ваше становлення як художника.

— У шкільні роки я почав відвідувати гурток зображувального мистецтва у Будинку піонерів. Керував гуртком Анатолій Савич Ткаченко. Там же зустрівся зі студентом 2-го курсу графічного факультету Ленінградського педінституту Анатолієм Дашкеєвим, новаторство якого тоді ще тільки розвивалося. І Ткаченко, і Дашкеєв дали нам, дітям, найголовніше: прагнення до творчого самовираження.

Коли навчався у плодоовочевому технікумі (зараз коледж СНАУ – ред.), мої художні здібності помітила викладач російської літератури Тверітінова Лідія Федорівна. Вона з ентузіазмом взялася за мій розвиток. Завдяки їй я отримав знання як з світової літератури, так і з історії мистецтв. Вона залучала нас до гри в студентських драматичних спектаклях. Зображувальні образи часто виникають під впливом не тільки зорових вражень – спостережень у природі тощо, – але й під впливом художніх творів: як поетичних чи драматичних, так і музичних. Тому важко переоцінити ту колосальну роботу, яку вела Лідія Федорівна, намагаючись зробити нас всебічно розвиненими людьми. Дружба з улюбленою вчителькою продовжувалася більше 40 років, до її смерті. Зерно, кинуте в юні роки, дало свої сходи згодом. Я отримав направлення на роботу до Києва.

А там почалися пошуки продовження освіти в образотворчому мистецтві. Шляхи привели мене до художньої студії Жовтневого палацу, де під керівництвом народного художника України, професора живопису Академії зображувального мистецтва і архітектури Василя Івановича Забашти, досвідчені викладачі передавали свої знання талановитій молоді.

– Зрозуміло: найближче отчення – батьки, вчителі, мальовнича природа Путивльщини – все це вплинуло на ваш життєвий вибір. Було щось ще, що зіграло важливу роль у вашому житті?

— Вважаю, що книга, прочитана в молоді роки, здатна програмувати подальше життя. Роман Сомерсета Моема «Місяць і мідяки» залишив незабутнє враження. В романі С.Моем прослідковує долю відомого французького художника Поля Гогена. Він був успішним біржевим брокером, але кинув зовні благополучне і сите життя середнього буржуа та виїхав на край світу в Океанію, на острів Таїті, для того, щоб зайнятися живописом.

Два роки тому я теж кинув успішний бізнес в Києві. Був власником і керівником цього бізнесу 25 років, але вирішив залишити його і зайнятися живописом у нашому невеликому провінційному містечку на півночі України. Зараз у мене напружене творче життя, в якому заняття живописом поєднуються з активною виставковою діяльністю. За останні 3 роки брав участь у п’яти Всеукраїнських виставках, організованих Національною Спілкою художників України, а також у моєму доробку дві персональні виставки.

– Назвіть, будь ласка, свої останні здобутки.

— В Сумах з 20 травня по 6 червня експонувалася виставка «Мальовнича Україна». На ній представлена моя картина «Сосни». З 9 червня по 3 липня у Києві відбувалася Всеукраїнська Трієнале. На цю виставку картини відбираються на конкурсній основі. Туди потрапила моя картина «Селянське подвір’я».

– А які ваші плани на майбутнє?

— Планую подальшу участь у Всеукраїнських виставках-конкурсах до Дня Незалежності, Дня художника і різдвяній виставці, організованих Національною Спілкою художників України.

– Декілька слів про персональну виставку, що проходила в Путивлі.

— На цю виставку було відібрано 60 робіт за останні 3 роки, виконаних в техніці масляного живопису.

– Відвідувачі виставки «Пори року» відмічали особливості стилю, композиції, колористичного рішення ваших картин, оригінальну творчу манеру. Дуже влучно висловив своє враження від ваших картин директор історико-культурного заповідника Сергій Тупик: «От этих полотен идет какое-то тепло души, тепло родного края, рода и всего украинского народа».

Цікаво було б довідатись про історію створення картини «Огоньки. Чистый четверг». Зізнаюсь, коли вперше побачила цю картину, була вражена: так сколихнула вона мої власні дитячі спогади. Як вам це вдалося? Як вдалося передати атмосферу втаємниченості, загадковості, яка наповнювала наші дитячі душі, коли ми дивилися, як віруючі вервечкою, один за одним, поспішаючи йдуть зі своєю дорогоцінною ношею — «вогниками». Ні, ви, звичайно, не дасте відповіді на це питання! Це ще одна таємниця — таємниця майстра, закрита для «непосвячених», як була закрита для нас в ті далекі роки священа сила страсної свічки. Нині ми ходимо вільно до храму, стаємо до молитви, несемо ті самі «вогники» додому, але це таїнство вже наповнене для нас зовсім іншим змістом.

Спостерігати за тим, як «несут огоньки» було чи не найулюбленішим заняттям в дитинстві, ми намагалися не пропустити це сакральне дійство, що відбувається за кілька днів до Великодня. Цим спогляданням ми, «піонери і комсомольці», ніби-то долучалися до забороненого в ті часи Богослужіння. І хоч церковна брама була відчинена для всіх, але заходити за неї нам було – зась. Але ж заборонене так притягає!

— Та хіба ж я не казав, що і моє дитинство пройшло в Путивлі! Перший етюд з церковною огорожею Спасо-Преображенського собору з’явився, коли мені було 15 років, тобто 42 роки тому, на початку 70-х . В ті часи ідеологія комуністичного режиму забороняла мОлоді вільне виявлення своїх релігійних поглядів, забороняло брати участь у релігійних обрядах, хоча на папері декларувалася свобода совісті. Нам, пацанятам, теж, пам’ятаю, хотілося побачити хоч одним оком Богослужіння в єдиному працюючому тоді в Путивлі храмі, але на вході в храм стояв загін войовничих атеїстів з числа комсомольців на чолі з І і ІІ секретарями райкому. А того, хто все ж примудрявся і заходив до церкви, наступного ж дня викликали «на килим», могли виключити з комсомолу і навіть відрахувати з навчального закладу.

– Якщо вже ми заговорили про ідеологію, саме час згадати, що ви не були осторонь відомих подій на Майдані. Якою була ваша участь у Революції гідності?

— З початку Майдану і до його завершення я був волонтером у інформаційно-комунікаційному бюро. Я є автором емблеми і печатки «Пошта Майдану», входив у групу «Художники», писав плакати, брав участь у створенні наочної агітації. В Українському домі тоді розміщалася комендатура і штаб ГО «Свободи». У прес-центрі була розміщена виставка «мистецької сотні», а також виставка «На барикадах» (автор проекту – сотник «Мистецької сотні» Катерина Ткачук).

На виставках були і мої картини. Дві з них щезли після штурму «Беркутом» Українського дому 18 січня 2014 р. Тоді було розграбовано чимало цінностей. Але найгіршим було те, що без сліду пропадали не тільки культурні чи мистецькі цінності – пропадали люди.

Моя майстерня знаходилася неподалік Майдану Незалежності, тому майданівці часто ховалися в ній від спецслужб. Майданівців викрадали за межами Михайлівської площі та Майдану Незалежності, на виході з метро. Працювали спеціальні групи, які в мікроавтобусах з допомогою спецапаратури вираховували активістів-майданівців за номерами мобільних телефонів, розмови прослуховувалися. Викрадені люди пропадали без вісті, або знаходилися замерзлими на околицях Києва. Знаходилися і живими, але роздягненими, зі слідами катувань, дезорієнтовані у просторі й часі. Це є жахливі злочини проти людяності. Кращі з кращих йшли під кулі, захищаючи честь і гідність нашого народу.

– Чи знайшли ці знакові для нашого суспільства події відображення у вашій творчості?

— Звісно, ці події не могли не знайти відображення у моєму творчому доробку. З’явилися такі картини, як «Мітинг на Михайлівській площі 30 листопада 2013 р.», «Київ, вставай!», «Михайлівська площа», «Штурм Українського дому» та інші.

– На вашій виставці, яка нещодавно проходила у Путивлі, були картини, присвячені тим подіям.

— Так, на ній були представлені картини «Ніч напередодні штурму», «Мітинг на Михайлівській площі 30 листопада 2013 року», «Київ, вставай!».

– Над чим ви працюєте зараз?

— Зараз я працюю над відновленням тих картин, які були вкрадені чи знищені в Українському домі. Взагалі, політика – дуже брудна справа. Переконаний, що історію звершують не політики, а талановиті особистості, митці, у геніальних творах яких навічно закарбувалися риси тієї чи іншої епохи. Особливо це стосується живопису, який називають поезією без слів, або музикою тиші. Навряд чи хтось у нас згадає імена правителів Голандії 17-го сторіччя чи Франції епохи імпресіонізма, але, безумовно, згадають Рембрандта або Клода Моне, Дега і Ренуара. Колись забудуть і прізвища нинішніх можновладців, але наші талановиті українські митці назавжди залишаться в пам’яті народній.

«Життя коротке – мистецтво вічне», – казали у стародавньому світі. Я вважаю, що найважливіший процес всього життя людини як особистості – це самореалізація. Вона може не співпадати з сприятливими умовами всередині суспільства, сім’ї та інших соціальних інститутів та життєвих обставин, тому дуже важливо не звернути з вибраного шляху, не зважаючи ні на які труднощі: політичні, сімейні, матеріальні чи якісь інші.

Важко не погодитися з вами. Дякую, що знайшли час для інтерв’ю і бажаю наснаги і подальших творчих успіхів.

Висловлюємо надію в зацікавленості музейних і культурних закладів і організацій в продовженні експозиції виставки картин Ю.Базавлука на Сумщині: це дасть можливість мешканцям нашого краю ознайомитися з творчістю митця і буде слугувати подальшим внеском у розвиток сучасного національного зображувального мистецтва.

Фото: Олена Долгая

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

История иконы такова: храм, в котором находилась икона, сгорел, икона, бывшая на алтаре, чудом сохранилась и после этого события длительное время сберегалась у кого-то из прихожан. И только в 1998 году была возвращена в храм, потемневшая, побитая, с почти неразличимыми изображениями.

В 2000 году икона обновилась и замироточила. Появились свидетельства многих исцелений молящихся перед этой иконой от тяжелейших заболеваний. Временно икона находилась в одном из дальних женских монастырей, откуда и была привезена в нашу епархию. Пребывание ее у нас пришлось на Дмитриевскую родительскую субботу. Весь этот день нескончаемым потоком люди подходили и подходили к святыне, многие приходили с детьми. И несмотря на то, что служба в этот день была продолжительная, верующие не спешили расходиться по домам. Многие оставались, чтобы помолиться у иконы наедине. Тут и старушки, которые тихонько постукивая палочками, чинно подходят к иконе: они хотят спокойно и не спеша приложиться к святыне, чтобы их не теснил народ. Только сейчас замечаешь, какие у них просветленные лица: они уже не пекутся о земных суетных буднях, их мысли о горнем…

Тут и молодые родители, которые привели своих малых деток в надежде, что Господь не оставит их от своего заступления. Вот молодая женщина надолго припадает к иконе, преклонив колени, и встает с залитым слезами лицом. Какие горести обуревают ее? Возложи, милая, все свои печали на Господа: «Приидите ко мне, все страждущие и обремененные, и аз успокою ны»…

Но вот, наконец, храм на время опустел, и можно подробно рассмотреть икону – старинную, редкого письма и необыкновенной притягательной силы. На ней Ангел держит в руках плат с изображением Нерукотворного Образа (Убруса) Господа Иисуса Христа.

По Священному Преданию, образ Нерукотворного Спаса появился еще при земной жизни Господа. Первое прижизненное изображение Спасителя возникло чудесным образом: Христос, умыв Лицо, отерся чистым платом (убрусом), на котором отобразился Его Лик. Еще с тех пор образ Нерукотворного Спаса почитается как величайшая святыня.

… Ничто не нарушает тишины храма. Вечереет. В сгущающихся сумерках на темном фоне иконы четко различимы только Лице Ангела и Светлый Лик Христа с печальными глазами, которые пронизывают сердце, самые потаенные его уголки. В эти минуты чувствуешь ничтожность своего существования, греховность помыслов, приверженность к земному и суетному, сопричастность к беснующейся толпе, которая кричала Пилату: «Распни, распни его!».

Далеко ли мы ушли за 2000 лет от ветхого человека со своей злобой и ненавистью, гордостью и тщеславием, леностью и непокорством, завистью и лихоимством? А Он все Тот же: Всевидящий, Всезнающий и Всепрощающий.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

Зацікавившись поведінкою собаки, я продовжувала спостерігати за ним, жалкуючи, що не прихопила фотоапарата. Маршрутка, яку оглядала тварина, від’їхала, а на платформу під’їхав автобус. Собака уважно дивився на пасажирів, які виходили з автобуса; весь його вигляд показував, що він на когось очікує. Коли пасажири вийшли, пес знову так само оглянув салон автобуса, як і в перший раз. Маршрутки і автобуси приходили і від’їзджали мало не через кожні 15 хвилин, і пес з надією оглядав людей і транспорт.

Не було сумніву, що хазяїн поїхав, а собаку залишив. Впевнившись, що хазаїн не з’явився, розумний пес залишив перон і подався геть. Поведінка тварини розчулила всіх, хто це бачив. Виникали різні думки: чи не трапилось, бува, з хазаїном яких-небудь негараздів, бо навряд чи він залишив би навмисне такого відданного друга. Ця подія була така неординарна, що не можна було не розпочати негайного «розслідування». Як не дивно, але досить швидко вдалося з’ясувати сумну і навіть трагічну історію, яка трапилася з хазяйкою цієї розумної і вірної тварини. Історія стара, як світ: собака виявився найбільш доброзичливою, незрадливою і вдячною істотою, здатною на любов, на відміну від оточуючих людей, як близьких, так і тих, чия посада зобов’язувала проявити чутливість і людяність та допомогти жінці похилого віку, яка потрапила у скрутну ситуацію.

…Довелося ще раз побачити на вокзалі місцевого Хатіко. Він вже не заглядав у кожну маршрутку, але прийшов-таки з надією на зустріч з хазяйкою. Ось він, чекає… Пробач, вірний друже: ні у кого з нас не знайшлося і сотої долі твоєї безоглядної любові, щоб прихистити тебе. Ми байдужі й жорстокі, і душі наші зачерствіли і заїржавіли у цій байдужості й жорстокості. Кінець цієї історії такий самий старий, як світ: над бабцею, зрештою, зглянулася дочка, а собака… ну, що ж, собака – подумаєш, собака!

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

Кореспондент місцевої районної газети написав статтю під заголовком «Сини не пробачать». Як кажуть у селі: «із стидом діватись нікуди». Батько змушений був забрати трьох синів, з яких тільки старший щойно пішов у школу і залишити домівку. З тієї пори почалися поневіряння по родичах: то в одному селі поживуть, то в іншому. Це тільки людство взагалі любити легко, а коли кожного дня у хаті перевертається така купа народу, та ще й малих хлопців, то не кожному родичу до снаги витерпіти такий «додаток»… А їх же ще й годувати треба, і одежу таку-сяку справити. Що не кажи, а чоловічі руки звикли до іншої роботи, аніж латання чи прання штанців.

Тож найстарший син, бачачи батькові страждання, прийняв мудре рішення: «Тату, – сказав він, – віддай нас до інтернату!». Чи вже він сам такий видався – малий розумничок, чи може чув нишком жіночі розмови, але як би то не було, це був найкращий вихід із ситуації, що склалася. Без дітей батько легко зміг би знайти собі жінку: по селах завжди вистачає одиноких молодиць, от тільки трьох чужих дітей виховувати не кожна з них зголоситься…

Так і вийшло: діти пішли до інтернату, а батько – у прими. Ніякого фатального впливу на долю дітей ця історія не мала: всі вони закінчили школу, отримали спеціальність, працювали, одружились – діти, онуки – все як у всіх. А матері Богом судилося дожити у своїй хаті до глибокої старості, до такого стану, коли без сторонньої допомоги не обійдешся. Переказали люди сину – тому, найстаршому: хто ж бо її доглядатиме? Приїхав, забрав до себе, і разом з дружиною годують, купають – як малу дитину. А в шухляді комода й досі лежить пожовкла газетна сторінка із заголовком: «Сини не пробачать»…

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

Внимание конкурс!

Тема конкурса — «Я люблю Украину».

По его итогам творчество детей будет оформлено в сборник с одноименным названием, и каждый автор получит для себя несколько экземпляров.

Весь июнь на медиапортале АТС будет идти голосование за участников. По количеству голосов определятся 1, 2 и 3 призовые места. Победителям в сборнике будут отданы почетные первые странички. Их же ждут ценные призы от волонтеров.

Комментарии и рецензии очень приветствуются. По окончанию конкурса мы ознакомим с ними авторов. А пока для объективности они не знают на каком сайте проходит голосование.
Конкурс детского творчества, поэтому рекомендуем искать в стихах и прозе в первую очередь эмоцию, а потом уже собственно литературные достоинства.

Сборник будет напечатан ко Дню Независимости Украины (24 августа 2014).

Координатор проекта – Екатерина Петрова. https://vk.com/id8730751
Её помощницы — Лена Скалянская https://vk.com/especial__i и Анастасия Ступак https://vk.com/booblgoom

Нелегко зараз Україні — до війни два кроки…

Нелегко зараз Україні — до війни два кроки
На неї тиснуть вороги, тиснуть з усіх боків
Буває страшно ввечері дивитися новини —
Показують як страждає наша Батьківщина.
Люблю свою я Україну, люблю, чимдуж люблю,
Для неї, рідної моєї, усе можливеє зроблю.
Люблю увесь народ вкраїнський, ранкову пісню солов’я
Бо це-одна з моїх частинок, це друга матінка моя.
Можливо, я колись поїду, з сім’єю жити за кордон,
Та все ж ніколи не забуду Лісапетний Батальйон.
Не забуду я Сумщину, рідне Білопілля.,
Не забуду й ті місця, де проводила дозвілля.
УКРАЇНА-ЧИСТЕ МОРЕ, А Я В НІМ КРАПЛИНКА
Я ПИШАТИМУСЬ ЗАВЖДИ, ТИМ ЩО – УКРАЇНКА

«Моя Україна»

Моя Батьківщина — це Україна,

Велика,безхмарна,чарівна,єдина,

Співуча, як пісня, квітуча як луки,

Працьовита і щира, як мамині руки,

Я згодна прожити в цій Україні,

Бо ж тут я родилась і тут я живу,

Навчаюсь,страждаю,і тут я сміюся.

За долю народа я Богу молюся.

Люблю колискову,що мати співала,

І спів солов`я, і світанок яскравий,

Чудові пісні, і усмішки дитячі,

І очі прозорі  — дівочі, юначі.

Україну-неньку я кохаю дуже.

Напевно, як ніхто у світі, друже.

Люблю її спів пташиний зранку,

Так привчили його слухать мене ще змалку.

На цій сонячній землі ріс я, підростав,

На цій землі «мама» я вперше сказав.

Люблю, бо тут я родився й  живу,

Усім  в добрім ділі завжди поможу.

Моя ненько Україна, я тебе кохаю!

В світі кращої країни я не відшукаю,

Люблю твої степи широкополі,

Люблю зустрічати стада на роздоллі.

Мерехтять росою світанки,

З піснею пташиною прокидаюся зранку.

Вітерець у полі, трави гомонять.

А роки не йдуть, а роки летять.

Чорне море, жовте поле, високі Карпати…..

Чи я зможу в іншім краї ось так розквітати?

Вип`ю чистої водички і спаде утома,

В цьому краї відчуваю себе як удома.

Добрі люди гарним словом завжди привітають,

Підтримають, допоможуть, в гості завітають,

І озветься моє серце піснею народу,

Що цінує понад усе правду і свободу!

«Моя Україна»

Як місяць єдина,

Як квітка співуча,

Як пташка співуча,

Як сонце яскрава,

Тут я народились,

Це рідна Вкраїна,

І доля єдина, і щастя єдине!

Як квітка співуча,

Як пташка співуча,

Як сонце яскрава,

Тут я народились,

Це рідна Вкраїна,

І доля єдина, і щастя єдине!

«Люблю Україну»

Як я люблю Україну – ніхто не знає,

Як я їй бажаю добра, спитай мене.

Я люблю її тільки одну бо це – моя Батьківщина.

Я не розумію тих, хто її не любить,

Як можна обійтись без прекрасної країни,

Її щирими піснями широкими полями,озерами чистими,

Як не любити колискову яку співала мати.

Як я щиро люблю Україну нехай усі знають,

Як її любитиму всім розповідаю.

Я люблю Україну

Ще не мерла Україна,

Ще не порабіла.

Ще не впала на коліна,

Бо уже  змужніла.

Непокорна рідна ненька,

Ненька Україна,

Буде жити вона вільно,

Як давно хотіла.

Наші предки козаченьки

Були невблаганні,

Непохитні, мужні, сильні,

Духом нездоланні.

А дівчата споконвіку

Славились красою

Завойовували серце

Русою косою.

Заворожують лани широкі,

І високі гори,

Закохують в себе Чорне та

Азовське море

Такої краси десь годі й шукати

Нас би всіх разом докупи зібрати

Малих і старих запросити з хат звідусіль

Від всіх, щоб лунало добро, сміх і спів.

Щоб діти сміялись,

Обійняв хлопець дівчину,

І всі разом сказали:

«Я люблю Україну!»

» Люблю Україну»

Люблю Україну, як люблять  життя,

Це рідна країна,  батьків це земля.

Тут народилась, живу та  навчаюсь,

Мудрості й правди з життя набираюсь. 

Моя Україна красива і пишна:

І гори високі, поля колосисті,

У травах намистом рясніють квітки,

У зграях пташиних лунають пісні.

Єдина земля в нас, єдиний народ,

І я не дозволю здолати його,

Я теж буду землю свою захищати,

Щоб честь і свободу свою відстояти.

Щоб жив мій народ, багатів і мужнів,

І край свій він славив, і край свій  любив.

Ніхто і ніколи не скаже мені,

Що я не ціную своєї землі.

І  діти й онуки мої будуть знати,

Що край свій ділами нам слід прославляти,

Не дбати лише про добробут і гроші,

А ліс берегти і волошки у просі.

«Батьківщина»

Я живу у краї тому,

Де найкращая земля, там,

де море є глибоке,

Де пишається Дніпро,

І високії Карпати,

І заквітчане село.

Там від Львова і до Сум,

Від Хмельницька до Херсону

Люди щирі і привітні,

Добрі, ввічливі, гостинні.

Бо такими я їх бачу,

Інших думок не пробачу.

«Україні»

Всі ми, браття-українці,

Серцем і душею

Край свій рідний

Завжди будем

Глибоко любити.

Бо немає не цім світі

Найкращої долі,

Як на рідній Україні,

Тій єдиній батьківщині, жити у спокої.

Бо своя земля – це воля,

Це любов і радість.

І ніде на білім світі –

Ні на Мальті, ні в Гаїті

Нам не буде краще.

«Найдорожче»

У ріднім краї тихо і ясно,

За це завжди молюся я.

У ріднім краї затишно й прекрасно,

На цій зелі і народилась я.

Тут мати мене сповивала,

Навчала мові й пісні дорогій.

Тут щастя й радість я малям пізнала

І полюбила серцем рідний дім.

Скрізь, де була я завжди пам’ятала,

що серцю миліша одна сторона –

хатинка маленька в селі, в тихім раю,

де мама і тато, родина моя.

«Моя мила ненька — Україна»

Є таки країна – зветься Україна. Поглянь на карту світу і там ти побачиш Україну. Немов на зоряному небі, ти бачиш мільйони зірок. Одні – великі та яскраві, інші – менші. Вони приваблюють людей своїм загадковим світлом. Але є на небі зірочка, до якої я з радістю лечу, — це моя  Батьківщина, моя рідна Україна!

Тут я народилася, тут живуть мої найближчі і найрідніші люди. Тут я прийшла до школи й перша вчителька повела мене в країну знань, де навчала мене любити та пишатися своєю Вітчизною.

Я пізнаю все більше і більше  мою милу неньку – Україну. Влітку зачаровує мене заквітчане поле, ці пишні лани, на яких колоситься пшениця. Милують око шати зелених лісів. Щоранку вітаюсь із лагідним сонцем. А веселка після грибного дощу для мене – найкрасивіша, бо вона така яскрава, така якась замріяно усміхнена.

Подарувала мила Флора Україні чарівні простори, в блискітках роси. Ростуть дуби могутні, ялини стрункі, сосни пишні, ясени гнучкі, клени яскраво-зелені, верби і тополі поважні, липи розлогі, берести гарні. А найкращі дерева – берізки, незабутні подруги весни. Волошка синя в житі бродить, а в лісі на полянах ховаються дзвіночки. В лісах є папороть красива, що, говорять, на свято Купала в північ цвіте. Зустріти можна ніжну конвалію, замріяну ромашку і безліч інших дивовижних квіточок. Чого тільки немає на нашій Україні!

Щоб відчути та побачити всю цю красу, треба помандрувати по Україні, познайомитися з усіма дарунками Флори, помилуватися ними протягом всіх пір року.

Повертаючись з далеких і довгих подорожей, я помітила, що небо в моєму краю найкрасивіше, сонце найяскравіше і дихається тут найлегше. І я розумію, чому люди беруть з собою жменьку рідної землі, коли від’їжджають на чужину.

Коли я виросту, то всі свої сили і здібності віддам тобі, моя Батьківщино!

«Мово моя веселкова»

Мово моя веселкова,

Матінко рідна моя,

Скрипко моя яворова,

Пісня дзвінка солов’я.

Ніжна вербовая гілка

Тихо тобою шумить

І калинова сопілка

Пісню твою гомонить.

Клекіт вгорі журавлиний,

Що в піднебессі луна.

Ніжна,струнка тополина,

Що серед поля одна  —

Все по-вкраїнськи говорить,

Все гомонить і співа.

Рідна Шевченкова мово,

Ти в цілім світі одна!

Мово українського народу,

Ти неповторна і своя.

В тобі гримлять громи в негоду,

І чути стогони Дністра.

На своїй природній мові

І струмочки гомонять.

Зелен-клени у діброві

По-кленовому шумлять.

Смутні ранні роси,

Капаючи з трав,

Шепочуть про козака,

Що дівчиноньці співав.

Українська мово,

Вільна і чудова,

Ти пройшла

Крізь тернові тяжкії віки!

Твоїй силі завдяки

Не схиливсь народ, бо знає,

Що ніхто нас не зламає.

Дужий той,

Хто любить свою мову  —

Мелодійну, чарівну.

Рідна мово українська —

Ти найцінніше незамінне

Народне джерело.

Ти єднаєш між собою

Те, що буде й те, що вже було.

Мова — засіб спілкування

І культури сподівання,

Людського досвіду впорядкування

Й чогось цікавого пізнання.

У нашій мові українській

Дуже багато пестливих слів,

Тож нехай лунає ніжно

Українській, заворожуючий душу, спів.

Рідна мова українська,

Мов ромашка зацвіла,

Кожну розуму-пелюстку

Українцям віддала.

Щоб всі люди пам’ятали-

Україна в нас одна!

Мова наша калинова,

Горда й вічна молода.

Тож давайте шанувати

Українську мову всі!

І плекать її, любити,

Так, як пісню солов’ї.

Хай ніколи не згасає

Віра в себе, в свій народ,

Щоб на милій Україні

Зроду не було незгод!

«Край мій рідний – Україна!»

Край мій рідний – Україна!

Тут народились прадід мій і дід.

Ця земля уквітчана квітами, чарівна,

Що пройшла крізь терни всіх століть.

Стоять Кий, Щек, Хорив і Либідь

І дивляться на Київ з висоти.

На чудовий храм святої Софії,

Що мерехтить барвами своєї пишноти.

Це ж на нашій рідній Україні

Виспівують маленькі солов’ї.

Тихо шелестять кущі калини

Та шумлять поважно так гаї.

Приспів співають колоски пшениці,

А жайворонки заспів заведуть.

Дзюркочить вода в криниці

І все погане та лихе просить нас забуть.

Тільки на Вкраїні є газди і газдині,

Найсмачніша українська паляниця запашна.

Вербонька й калина – символи України

Оберігають Батьківщиноньку від зла.

У цілому світі країна єдина

І ниви безмежні, і білі хатки.

Медом пахне кожна билина,

Що росте на дорогій серденьку землі.

Ти для мене– рідна мати, Україно!

Я – твоя дитина назавжди.

Де б не довелося в світі бути,

А до тебе приведуть стежки.

Бо єднає нитка невидима,

Назавжди єдна наші серця:

Ти ж бо– матінка моя єдина,

Я– твоя кровиночка,дитя.

Мене влітку принесли лелеки

Не стала перешкодою їм довга путь.

Ти зігріла материнським серцем

І вселила материнський дух.

Підростаю і мужнію швидко,

Із тобою назавжди зрослась.

Ти – моя пахуча в лузі квітка.

Я ж – твого нектару напилась.

Рідна земле моя, Україно!

Признаюся  щиро я тобі:

Не покину тебе ні в добрі,ні в журбі.

Усім серцем люблю я тебе, Батьківщино,

Адже з усіх країн найдорожча ти мені, Україно!

«Україні»

Промінцем сонечка, хмаркою сизою

Лину до тебе я.

В піснях оспівана, в думках заквітчана

Ти, Батьківщино моя!

Які ж мені рідні гаї ці зелені

І сонечка теплий привіт.

Завжди у душі, у серці у мене

Любий і милий твій світ.

Природа прекрасна в усі пори року…

Зимою чаруєш сніжком,

Снігурі прилітають з північного боку

З червоним на грудях пушком.

А весни, мов пісні, сюди прилітають,

Чарують прекрасним розмаєм,

А пташки веснянки різні співають

Над тихим зеленим гаєм.

Літо приходить з сонечком яскравим

Усіх українців милує,

Співом солов`їним, жвавим

Ніжністю серце гаптує.

«Надія»

Багато, Вкраїно із тебе знущались

Як сталь, ти була тверда.

Ні з чим додому вони повертались

Багатьом ворогам ти відсіч дала.

Кожен час має тирана свого,

Кожен час не позбавлений цього,

Кожному краю недоля своя,

Також страждає Вкраїна моя.

Ні долі, ні волі в неї нема.

Зосталася тільки надія сама…

Надія пожити вільною трохи,

Надію цю покладає на Бога.

Та тільки Вкраїну не хочуть пускати,

І рештки багатства хочуть забрати

Й пустити по світу саму сиротину,

Й залишить вмирати, як малу дитину.

Народ України не хоче і знати,

Що є Україна його рідна мати.

Забули вони свою рідну Вкраїну,

Й звернули свій погляд в чужую країну.

Але вас я хочу, люди, спитати,

Хто в чужім домі може прихисток дати?

Кому потрібні зрадники ниці,

Що продадуться за жменю пшениці?

Тому благаю людей — схаменіться,

До рідного краю свого поверніться,

Віднайдіть заховані його багатства

Й не буде в нас горя, а буде лиш щастя!