В середу  в Сумській міській галереї в рамках  проекту «Поетичні середи» відбулася творча зустріч  двох молодих,  талановитих  і вже добре відомих  на теренах української поезії   майстринь   поетичного слова —  Ольги Бражник  і Ольги Бєляєвої. Зустрічались вони, зрозуміло, не тільки одна з  одною, а й із шанувальниками своїх талантів.

Взагалі, вони  дуже різні. Їх  об’єднує три речі —  однакові ініціали, безумовна поетична обдарованість  і  гарна зовнішність.  Але  дві останні риси,  як і імена та призвища   наших поеток,  все більше  відрізнялися в міру розкриття цих бутонів та перетворення їх у квіти,  яке відбувалося протягом  події, яку ми тут обговорюємо. 

Ольга Бєляєва будує свою   поетичну  образність на  декількох  сталих символах,  навколо або на тлі  яких відбуваються  бурхливі події та проживаються  різнобарвні емоції та відчуття її ліричної героїні.  Власне,  вона весь час  пише один вірш,  тільки різними словами  та в  змінних ритмах.

Ольга Бражник —  це феєрверк слів, образів, метафор, які  на неї, здається, падають  з неба, часом її саму не дуже слухаються  і їх доводиться тягнути  «за вуха». Але  та безодня  мови,  в яку вона  заглядає майже в кожному своєму вірші, вражає.

Ольга Бєляєва  подає себе як красиву жінку. Вона  рухається,  розмовляє,   наче   демонструючи,  що розуміє, яка вона красива, як це діє на оточуючих,   і з  цим  вона вимушена якось  жити,  виконуючи  свій важкий,  але приємний жіночий обов’язок. Та ще   при всіх  цих клопотах треба  встигати описувати  внутрішній світ  красивої жінки. Тому більшість її поезій —  про кохання.

Ольга Бражник при  не меншій  жіночості та вишуканості  рухів і вбрання,  існує в свій поезії, перш за все, як людина.  Хай і жіночої статі.  ЇЇ вірші чимось схожі на репортажі   з борту літака, що  летить світом, минаючи  різні там європи, америки та  московії.  Десь на другому плані  проходять іноземні, точніше,  різноземні  площі та будівлі,  зірки, люди та речі і автор мимохідь реагує на їх випадкову, тобто не головну для неї, появу. Інколи   серйозно.  Інколи не дуже.  І це дуже велика  рідкість для жінки.  Маю на увазі іронію і самоіронію.

 Ольга Бєляєва  ще й співає. У неї приємний і досить  сильний голос, і її вірші,  перекладені на музику, отримують  трохи інше звучання  в порівнянні  з тим. як вони  виглядають  в книжці, або  звучать під час декламації.

 Ольга Бражник  поки ще  не співає. Замість того вона  дотепно і одночасно мудро   імпровізує в паузах між віршами. У неї є ще один дуже  цікавий талант —   вона вміє приєднуватись до партнера на сцені і створювати ансамбль, тобто грати  в команді. Такою командою був її відомий «не дует» з Андрієм Катричем . Так це виглядало і зараз.  

На загал, те, що відбувалося,  якби вимкнути звук під час читання  віршів,  могло б  виглядати, як сцени  з  мильної мелодрами, або з життя  якогось гламурного  офісу, де дві  гарно одягненні  і «намарафечені»  красуні мило посміхаються одна одній, перекидаючись малозмістовними фразами. Але інколи  між ними проскакують блискавки,  як це завжди  буває у спілкуванні жінок. Навіть якщо вони думають, що оточуючі цього не помічають. Тобто навіть якби вони  і не  читали б  віршів, за ними було  б цікаво спостерігати.  Але вони читали.  І тут  виникало диво, бо вірші ці  настільки талановиті, що  це навіть  було забагато для жінок такої зовнішності.

Читання  поезій в цьому випадку  нагадувало  фокуси, коли  звичайна людина стоїть на сцені  і раптом починає діставати  з рукавів та кишень  пташок, іграшки та інші  дивовижні  предмети, які там аж ніяк не могли вміститися.  Ця невідповідність аудіо  та відеоряду  додавала  події  видовищності  і приємно дивувала. 

Програма мала назву «Дабл-шоу  «О2.  Формула кисню»». Не знаю щодо кисню, але  ковток свіжого та смачного поетичного повітря  глядачі отримали точно. 

 У кінці було багато справжніх квітів.  Задоволеними виглядали всі — і учасниці, і гості.  З цього ми робимо висновок, що  відбулося головне  — взаємокорисний обмін творчою  енергією. А під час такого процесу, як відомо,  збагачуються всі.