Народився Юрій у Харкові, а дитинство і юність провів у Путивлі, тому вважає його своєю другою батьківщиною. І зараз він частенько навідується до рідного міста: кличуть до себе мальовничі путивльські пейзажі й спогади дитинства. Чергові відвідини і стали нагодою для зустрічі з художником.

– Юрію Комінтерновичу, звідки у вас тяга до зображувального мистецтва?

— Враження, отримані в дитинстві, залишаються у пам’яті на все життя. Я прожив у Путивлі з 3-х до 19 років, і найцікавіші спогади і враження – саме звідси. Тут відбулося моє становлення як особистості, тут залишилося моє перше кохання. Творчий шлях у зображувальному мистецтві також бере початок у Путивлі. Основи малюнку й живопису я отримав у батька – художника Костянтина Юрійовича Базавлука.

– Старше покоління путивлян пам’ятає Костянтина Юрійовича не тільки як талановитого художника, але й як людину з активною громадянською позицією. Це саме К.Ю. Базавлук вперше в Путивлі 1 грудня 1991 року встановив державний прапор України – синьо-жовтий двоколор, витримавши облогу прихильників того устрою, який неминуче здавав свої позиції. Чи не вважаєте ви, що не тільки фах, а й погляди батька відобразилися на вашій подальшій долі?

— Безумовно. Частенько буваючи у майстерні батька, я із захопленням дивився на ті казково-чарівні метаморфози, які відбувалися на моїх очах: двомірна площина холста після декількох ударів пензлем раптово оживала і перетворювалася в живописно-світовий об’ємний простір. Не дивно, що моїм найулюбленішим заняттям було малювання. А коли до батька приходили друзі-однодумці, і точилися довгі політичні розмови, в дитячій пам’яті мимовільно закарбовувалося все те, про що говорили, хоч я тоді й мало що з того розумів. Батько дуже багато важив у моєму житті. Але моїм вихованням більше займалася мати: вона приділяла мені багато уваги, часу, піклування і любові.

– Розкажіть, як відбувалося подальше ваше становлення як художника.

— У шкільні роки я почав відвідувати гурток зображувального мистецтва у Будинку піонерів. Керував гуртком Анатолій Савич Ткаченко. Там же зустрівся зі студентом 2-го курсу графічного факультету Ленінградського педінституту Анатолієм Дашкеєвим, новаторство якого тоді ще тільки розвивалося. І Ткаченко, і Дашкеєв дали нам, дітям, найголовніше: прагнення до творчого самовираження.

Коли навчався у плодоовочевому технікумі (зараз коледж СНАУ – ред.), мої художні здібності помітила викладач російської літератури Тверітінова Лідія Федорівна. Вона з ентузіазмом взялася за мій розвиток. Завдяки їй я отримав знання як з світової літератури, так і з історії мистецтв. Вона залучала нас до гри в студентських драматичних спектаклях. Зображувальні образи часто виникають під впливом не тільки зорових вражень – спостережень у природі тощо, – але й під впливом художніх творів: як поетичних чи драматичних, так і музичних. Тому важко переоцінити ту колосальну роботу, яку вела Лідія Федорівна, намагаючись зробити нас всебічно розвиненими людьми. Дружба з улюбленою вчителькою продовжувалася більше 40 років, до її смерті. Зерно, кинуте в юні роки, дало свої сходи згодом. Я отримав направлення на роботу до Києва.

А там почалися пошуки продовження освіти в образотворчому мистецтві. Шляхи привели мене до художньої студії Жовтневого палацу, де під керівництвом народного художника України, професора живопису Академії зображувального мистецтва і архітектури Василя Івановича Забашти, досвідчені викладачі передавали свої знання талановитій молоді.

– Зрозуміло: найближче отчення – батьки, вчителі, мальовнича природа Путивльщини – все це вплинуло на ваш життєвий вибір. Було щось ще, що зіграло важливу роль у вашому житті?

— Вважаю, що книга, прочитана в молоді роки, здатна програмувати подальше життя. Роман Сомерсета Моема «Місяць і мідяки» залишив незабутнє враження. В романі С.Моем прослідковує долю відомого французького художника Поля Гогена. Він був успішним біржевим брокером, але кинув зовні благополучне і сите життя середнього буржуа та виїхав на край світу в Океанію, на острів Таїті, для того, щоб зайнятися живописом.

Два роки тому я теж кинув успішний бізнес в Києві. Був власником і керівником цього бізнесу 25 років, але вирішив залишити його і зайнятися живописом у нашому невеликому провінційному містечку на півночі України. Зараз у мене напружене творче життя, в якому заняття живописом поєднуються з активною виставковою діяльністю. За останні 3 роки брав участь у п’яти Всеукраїнських виставках, організованих Національною Спілкою художників України, а також у моєму доробку дві персональні виставки.

– Назвіть, будь ласка, свої останні здобутки.

— В Сумах з 20 травня по 6 червня експонувалася виставка «Мальовнича Україна». На ній представлена моя картина «Сосни». З 9 червня по 3 липня у Києві відбувалася Всеукраїнська Трієнале. На цю виставку картини відбираються на конкурсній основі. Туди потрапила моя картина «Селянське подвір’я».

– А які ваші плани на майбутнє?

— Планую подальшу участь у Всеукраїнських виставках-конкурсах до Дня Незалежності, Дня художника і різдвяній виставці, організованих Національною Спілкою художників України.

– Декілька слів про персональну виставку, що проходила в Путивлі.

— На цю виставку було відібрано 60 робіт за останні 3 роки, виконаних в техніці масляного живопису.

– Відвідувачі виставки «Пори року» відмічали особливості стилю, композиції, колористичного рішення ваших картин, оригінальну творчу манеру. Дуже влучно висловив своє враження від ваших картин директор історико-культурного заповідника Сергій Тупик: «От этих полотен идет какое-то тепло души, тепло родного края, рода и всего украинского народа».

Цікаво було б довідатись про історію створення картини «Огоньки. Чистый четверг». Зізнаюсь, коли вперше побачила цю картину, була вражена: так сколихнула вона мої власні дитячі спогади. Як вам це вдалося? Як вдалося передати атмосферу втаємниченості, загадковості, яка наповнювала наші дитячі душі, коли ми дивилися, як віруючі вервечкою, один за одним, поспішаючи йдуть зі своєю дорогоцінною ношею — «вогниками». Ні, ви, звичайно, не дасте відповіді на це питання! Це ще одна таємниця — таємниця майстра, закрита для «непосвячених», як була закрита для нас в ті далекі роки священа сила страсної свічки. Нині ми ходимо вільно до храму, стаємо до молитви, несемо ті самі «вогники» додому, але це таїнство вже наповнене для нас зовсім іншим змістом.

Спостерігати за тим, як «несут огоньки» було чи не найулюбленішим заняттям в дитинстві, ми намагалися не пропустити це сакральне дійство, що відбувається за кілька днів до Великодня. Цим спогляданням ми, «піонери і комсомольці», ніби-то долучалися до забороненого в ті часи Богослужіння. І хоч церковна брама була відчинена для всіх, але заходити за неї нам було – зась. Але ж заборонене так притягає!

— Та хіба ж я не казав, що і моє дитинство пройшло в Путивлі! Перший етюд з церковною огорожею Спасо-Преображенського собору з’явився, коли мені було 15 років, тобто 42 роки тому, на початку 70-х . В ті часи ідеологія комуністичного режиму забороняла мОлоді вільне виявлення своїх релігійних поглядів, забороняло брати участь у релігійних обрядах, хоча на папері декларувалася свобода совісті. Нам, пацанятам, теж, пам’ятаю, хотілося побачити хоч одним оком Богослужіння в єдиному працюючому тоді в Путивлі храмі, але на вході в храм стояв загін войовничих атеїстів з числа комсомольців на чолі з І і ІІ секретарями райкому. А того, хто все ж примудрявся і заходив до церкви, наступного ж дня викликали «на килим», могли виключити з комсомолу і навіть відрахувати з навчального закладу.

– Якщо вже ми заговорили про ідеологію, саме час згадати, що ви не були осторонь відомих подій на Майдані. Якою була ваша участь у Революції гідності?

— З початку Майдану і до його завершення я був волонтером у інформаційно-комунікаційному бюро. Я є автором емблеми і печатки «Пошта Майдану», входив у групу «Художники», писав плакати, брав участь у створенні наочної агітації. В Українському домі тоді розміщалася комендатура і штаб ГО «Свободи». У прес-центрі була розміщена виставка «мистецької сотні», а також виставка «На барикадах» (автор проекту – сотник «Мистецької сотні» Катерина Ткачук).

На виставках були і мої картини. Дві з них щезли після штурму «Беркутом» Українського дому 18 січня 2014 р. Тоді було розграбовано чимало цінностей. Але найгіршим було те, що без сліду пропадали не тільки культурні чи мистецькі цінності – пропадали люди.

Моя майстерня знаходилася неподалік Майдану Незалежності, тому майданівці часто ховалися в ній від спецслужб. Майданівців викрадали за межами Михайлівської площі та Майдану Незалежності, на виході з метро. Працювали спеціальні групи, які в мікроавтобусах з допомогою спецапаратури вираховували активістів-майданівців за номерами мобільних телефонів, розмови прослуховувалися. Викрадені люди пропадали без вісті, або знаходилися замерзлими на околицях Києва. Знаходилися і живими, але роздягненими, зі слідами катувань, дезорієнтовані у просторі й часі. Це є жахливі злочини проти людяності. Кращі з кращих йшли під кулі, захищаючи честь і гідність нашого народу.

– Чи знайшли ці знакові для нашого суспільства події відображення у вашій творчості?

— Звісно, ці події не могли не знайти відображення у моєму творчому доробку. З’явилися такі картини, як «Мітинг на Михайлівській площі 30 листопада 2013 р.», «Київ, вставай!», «Михайлівська площа», «Штурм Українського дому» та інші.

– На вашій виставці, яка нещодавно проходила у Путивлі, були картини, присвячені тим подіям.

— Так, на ній були представлені картини «Ніч напередодні штурму», «Мітинг на Михайлівській площі 30 листопада 2013 року», «Київ, вставай!».

– Над чим ви працюєте зараз?

— Зараз я працюю над відновленням тих картин, які були вкрадені чи знищені в Українському домі. Взагалі, політика – дуже брудна справа. Переконаний, що історію звершують не політики, а талановиті особистості, митці, у геніальних творах яких навічно закарбувалися риси тієї чи іншої епохи. Особливо це стосується живопису, який називають поезією без слів, або музикою тиші. Навряд чи хтось у нас згадає імена правителів Голандії 17-го сторіччя чи Франції епохи імпресіонізма, але, безумовно, згадають Рембрандта або Клода Моне, Дега і Ренуара. Колись забудуть і прізвища нинішніх можновладців, але наші талановиті українські митці назавжди залишаться в пам’яті народній.

«Життя коротке – мистецтво вічне», – казали у стародавньому світі. Я вважаю, що найважливіший процес всього життя людини як особистості – це самореалізація. Вона може не співпадати з сприятливими умовами всередині суспільства, сім’ї та інших соціальних інститутів та життєвих обставин, тому дуже важливо не звернути з вибраного шляху, не зважаючи ні на які труднощі: політичні, сімейні, матеріальні чи якісь інші.

Важко не погодитися з вами. Дякую, що знайшли час для інтерв’ю і бажаю наснаги і подальших творчих успіхів.

Висловлюємо надію в зацікавленості музейних і культурних закладів і організацій в продовженні експозиції виставки картин Ю.Базавлука на Сумщині: це дасть можливість мешканцям нашого краю ознайомитися з творчістю митця і буде слугувати подальшим внеском у розвиток сучасного національного зображувального мистецтва.

Фото: Олена Долгая

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

Голосование продлится до 1 мая 2015 года, сообщил член жюри конкурса, начальник управления музейного дела и нормативно-методического обеспечения перемещения культурных ценностей Министерства культуры Украины Василий Рожко.

На сайте конкурса выложены описания и фотографии каждого проекта. Всего на голосование выставлено 148 проектов в 4 номинациях.

Ранее мы писали: «В Киеве покажут спектакль французского драматурга про Майдан» 

Каждый участник голосования может выбрать один вариант лучшего проекта в каждой номинации:

I номинация. Общественное пространство Майдана и центрального ядра Киева — 29 проектов.

II номинация. Мемориализация событий Революции Достоинства и увековечения памяти Героев Небесной Сотни — 86 проектов.

III номинация. Международный культурный центр «Украинский Дом на Европейской площади» — 9 проектов.

IV номинация. Многофункциональный музейный комплекс «МУЗЕЙ Майдана / МУЗЕЙ СВОБОДЫ» — 24 проекта.

Ранее мы писали: «В Киеве представляют творческий взгляд на Майдан — символ свободы Украины» 

Для принятия решений по каждой номинации сформировано жюри из известных архитекторов, дизайнеров и художников.

Соорганизаторами конкурса является Министерство культуры и Киевская городская государственная администрация.

Спектакль будет проходить при содействии Президента Украины по случаю годовщины событий на Майдане.

Сама пьеса — это монолог длиной в 5 актов. Действие происходит 27 июня 2014, в Сараево, накануне мемориальных мероприятий в память о века с начала Первой мировой. Главный герой — писатель, который должен подготовить речь. Место действия — отель, в котором он бывал 20 лет назад.  Его речь о Европе, ее основополагающих ценностях, будущем и нынешнем состоянии духа, ждут миллионы. Он один в закрытой комнате  и ищет вдохновение в старых фотографиях и документах. Лейтмотивом через всю пьесу проходит тема Украинского Майдана, борьба Украины за право жить в свободной стране — напоминание всей Европе о том, каковы настоящие маркеры демократии и цена, которую народу приходится платить за достойную жизнь.

Бернар-Анри Леви рассказал: «Этот театральный текст является текстом борьбы. Это — театр на баррикаде Майдана. Ведь именно об Украине говорится в этой пьесе. О ее женщинах, мужчинах, патриотах, о героических европейцах, о самом Майдане, о Крыме, о Донбассе, которые являются неотъемлемыми частями страны в ее целостности. Вот об всем этом и пойдет речь в субботу вечером в оперном театре».

Предпоказ спектакля «Отель Европа» состоялся в Одесском оперном театре прошлым летом.

Осенью Бернар-Анри Леви продемонстрировал свое творение парижской публике, в театре Ателье.

21 февраля в Киеве, в Национальной опере Украины им. Т.Шевченко состоится единственный показ спектакля «Отель Европа».

Источник: socportal.info

Об этом заявил главный коммунист Крыма, председатель крымского отделения партии «Коммунисты России» Леонид Грач  — сообщает Хвиля.net

Правда, при этом он исключил его политический подтекст, который был на Майдане в Киеве.

«Люди будут протестовать по итогам местных  выборов, – прогнозирует Грач. – Пока ситуация накаляется, копится возмущение… В своей основе в Крыму будет сформирован двухклановый состав парламента. Один – Аксенова, а другой – Константинова. Сегодня они демонстрируют любовь, дружбу, по-другому говоря, брак по расчету. А завтра сосчитают свои голоса и согласно этим результатам между нуворишами пойдет дележка портфелей.

Будет ли в Крыму свой Майдан – это только время покажет. В Крыму есть проблемы с электроэнергией, с водой, с завозом продуктов и так далее. Коль эти выборы проводятся в спешке, они должны были бы пройти под идеологией очищения от всех тех элементов, которые вдруг с 16 марта стали называть себя пророссийскими, победителями, и так далее, и тому подобное».

Следует добавить, что во многом Крым  живёт от моря. Поэтому для экономического процветания крымчан  имеет весомое значение  наличие открытых пляжей. Многие зарабатывают тем, что сдают  квартиры или  мини-отели. Отдыхающие в них пользуются услугами  общественных пляжей.

Однако сейчас в Крымском парламенте активно дискутируется вопрос о  разделении крымских пляжей на общедоступные и «пляжи с ограниченным доступом».

Местные олигархи, такие как депутат Евгений Михайлов, являющиеся собственниками крупных отелей, требуют выделения им специальных огороженных пляжей, что вызывает законное возмущение  более мелких  хозяев, ведь  их отдыхающие, таким образом, могут лишиться доступа к морю.

По словам  крымского премьера Сергея Аксёнова,  в ограниченный доступ могут быть  вынесены до 20 %  пляжей. А  всего их в Крыму  около 560. Но тут, как говорится, был бы закон. А власть имущие найдут как его правильно применить в свою пользу.

В этой связи  у крымской общественности вызывает обеспокоенность судьба нудистов. Отделение для них специальных пляжей  в новом законе  не предусмотрено. А ведь нудизм – это не просто  так – это образ жизни. Поэтому вполне возможны  активные протесты.

 В Сумах  продолжается пикет, организованный  ВО «Свобода» и  сумской «Самообороной Майдана» возле  областной прокуратуры. Основные требования  митингующих —   увольнение  и люстрация ряда  сотрудников это органа власти.  Соответствующий список  вывешен тут же  на одной из агитпалаток.   Таким образом,    прокуроры, привыкшие  выступать в роли  обвинителей,   сегодня оказались в роли обвиняемых.

Под   давлением пикетчиков  основной «обвиняемый»  заместитель  прокурора Сумской области  Дмитрий Андреев написал заявление  об увольнении. Но  вскоре  сам же заявил,  что считает это заявление недействительным, именно по причине давления на него  митингующих.

Тем временем  улица перед   областной прокуратурой уже  приобретает   все признаки майдана – палатки, шины,  переносная кухня,  наглядная агитация. По словам пикетчиков, они   собираются находиться тут ровно столько,  сколько  нужно для того, чтобы их требования были удовлетворены.  Митингующие полагают,  что строительство новой Украины  нужно начинать с очистки от старых  кадров,  отдававших приказы  по преследованию активистов майдана.

 По мнению сотрудников прокуратуры,   митингующие  не представляют народ, а являются только  его  незначительной частью.  Иными словами, сотрудники прокуратуры считают,  что  имеют все основания работать и при новой власти.  

 Обычные горожане  расходятся во мнениях. Одни боятся «Славянска»  в Сумах и  поэтому считают,  что сейчас не стоит «качать ситуацию». Другие полагают,  что организаторы акции   видят на месте Дмитрия Андреева свои кадры.Третьи  полностью поддерживают   митингующих и благодарят их за активность и за надежду на то,  что  в Украине могут произойти позитивные перемены, которые могут  начаться только  после  замены  прежних правил  игры и, соответственно, игроков, умеющих играть только по ним.

Таков расклад вещей на сегодня.  

.

Явился как-то Господь хохлу и говорит: «Проси чего хочешь – все сделаю! Но помни, что ни попросишь – у соседа будет в два раза больше». Хохол подумал и попросил: «Виколи менi око!»

Как говорится, в каждой шутке есть доля правды, анекдоты рождаются из жизни и отображают нашу действительность. Но оглянитесь вокруг! Кто-нибудь когда-нибудь встречал такого человека, который описан в этом анекдоте? Украинские гостеприимство и доброжелательность прославляются в литературе и кинематографе, отражены в нашем фольклоре и занимают достойное место в ряду с гостеприимствами восточным или кавказским. Тогда задается вопрос, откуда появляются подобные анекдоты? Кто сочиняет небылицы про нашу жадность, глупость, прожорливость и ненависть к соседям или даже целым народам. И ведь это анекдоты не про какого-нибудь абстрактного Вовочку или Блондинку из Бердичева, это «жизненные» истории про Хохла. А в его лице про всех нас, про весь Украинский народ, жизнерадостный и трудолюбивый, когда-то гордый, как все казаки, а сегодня темный и забитый, рабски кланяющийся налево и что-то блеющий про заграничные ценности, мол «Придите и сделайте нам порядок, мы сами тупые и ничего делать не умеем!» Не правда ли странно?

Кому было выгодно свободолюбивую нацию поставить на колени и оболванить на столько, что мы согласны сами себе делать гадости, только чтобы насолить какому-то «виртуальному врагу»

В 70-80-е годы прошлого века в предместье Парижа, во Франции, существовал институт по культуре СССР, вроде нашего (тогда еще) института США и Канады в Москве. В этом институте работали ведущие европейские специалисты в области психологии, социологии и культуры народов СССР. А задача у этого научного учреждения стояла одна: разобраться в потемках «загадочной русской души», разработать метод ведения холодной войны со славянами на культурном уровне и заполнить наше культурное пространство качественными продуктами псевдофольклора, подменяя тем самым истинные ценности народов, населяющих Советский Союз, на разрушающие и деструктивные. И стали появляться в нашей стране анекдоты про тупость чукчей, тормознутость эстонцев, гомосексуальные наклонности армян, зажиточность грузин, жадность украинцев и лень русских. А еще были вполне диверсионные анекдоты про Чапаева и Петьку (с Анкой, разумеется), про Штирлица, про Ржевского с Наташей Ростовой, я уже молчу об анекдотах про Ленина, Сталина и Брежнева – самые значимые лица в нашей истории. Мы все хорошо помним эти шутки, ведь они действительно остроумные, смешные, легко запоминающиеся, а потому работающие как часы на разложение моральных устоев общества. Советский Союз еще не развалили, а горячие точки уже появились на Кавказе, в Средней Азии и даже в тормознутой Прибалтике.

Отделившись от всех Украина, казалось бы, могла наконец-то успокоиться и начать строить свою независимую и крепкую державу! Но нет! Кто-то посчитал, что Украина должна оставаться в недовольном состоянии. Зарплатами, дорогами, милицией, соседями, да в конце концов Собой: своими же гражданами, западные – восточными, восточные – западными и все вместе – Крымом! Да какая разница чем – главное Украина должна быть недовольна, чтобы в любой момент это недовольство можно было организовать, возглавить и направить в нужное для хозяев процесса русло.

Долго ж нас пришлось раскачивать. Что только не придумывали: электричество отключали веерно, зарплату задерживали, без тепла на всю зиму нас оставляли, пугали нищетой, коррупцией, Россией и Кучмой – ничего не помогало. И вот наконец-то, на счастливом тринадцатом году нашей вожделенной независимости (неизвестно от чего) нас с высокой трибуны обозвали «Быдлом», недотравили нашего любимого земляка и мы вышли на майданы! Но как не пытались заставить нас драться с нашей же родной милицией, кроме гвоздик в омоновские щиты и возгласов «Милиция с народом!» опять ничего не вышло. Зато получилось с третьей попытки привести к власти нашего «недотравленного», который уже через полгода оказался совсем не нашим, а вполне американским. И народ понял, что его «обули». Хотя все прекрасно знали и до выборов, что жена Ющенко – американка, что ради нее он развелся со своей первой женой и бросил ее с детьми. С каких пор мы гулящего мужика стали считать порядочным? Но тем не менее народ таки вляпался в «историческую грязь». Поняли все, что на Майдан выходили зря, что нашими руками заграничные мерзавцы обеспечили себе очередной кусок прибыли. Тем не менее, опыт есть, и выводы сделаны – на майдан теперь дзуськи!

Но какая же короткая оказалась народная память! Прошло всего лишь девять лет… Надо отдать должное, нас все девять лет опять усиленно к чему-то «готовили». Пенсионный возраст повышали, налоговое законодательство меняли, исправили главную ошибку «оранжевой революции» – нас поссорили с милицией! С нашими же соседями, братьями, отцами, одноклассниками, кумовьями и друзьями. Два последних года к ряду на всех каналах телевидения главной новостью было: «Сколько женщин на троллейбусной остановке сбил сегодня пьяный работник прокуратуры (гаишник, работник МВД)!» Вспомните – разве я не прав? Я перестал новости смотреть из-за этого новостного маразма.

Но цель была достигнута, мы опять подтвердили свой статус безмозглых «агнцев божиих», которые идут, куда скажут и делают, что будет велено. Мы добровольно, по собственной инициативе, перестали задумываться над тем, что происходит в нашем доме, озлобились на первого ближнего, согласились с тем что мы бедные и позволили стравливать себя друг с другом ради каких-то эфимерных ценностей, которые, кстати, никто еще не высказал словами.

Опять на те же грабли! Неужели мы так и не поняли к чему все это шло? Мы ведь все ездим в маршрутках. Разве не видно, что люди стали друг к другу относится как «Воронины» или «Интерны». Нагадить друг другу и возрадоваться! Да, каждый из нас в отдельности нормальный человек, но ведь все общество в целом стало именно таким, причем так быстро, за какие-то 10-20 лет. Вы верите, что это естественный процесс? Я уверен, что кому-то нужно сделать наше общество похожим на банку со скорпионами. И пока мы друг друга будем тут «кусать» этот кто-то под шумок не только вывезет с Украины золотой запас и скифское золото, но и слой чернозема с наших полей снимет, как фашисты в 42-м. А чтобы мы потом не опомнились и не стали требовать контрибуций нам организуют небольшую гражданскую войну за статус русского языка или за то как правильно петь «Несе Галя воду…». И нас останется, как когда-то хотелось Маргарет Тетчер, миллионов 8-10, шахтеров и лесорубов, чтобы мы сами грузили на баржи, что еще не успели вывезти.

Вы хотите такую историю для Украины? Вы согласны, что ваши дети официально будут носить статус рабов с соответствующей записью в новеньких биометрических паспортах, которые обещано ввести уже в этом году?

К сожалению, я не преувеличиваю. Еще тридцать лет назад мы и подумать не могли, что наши сограждане будут ковырятся в мусорных баках и выискивать чего-нибудь съестного, что человека запросто могут уволить с работы без всяких средств к существованию. Что все мы будем реально боятся гражданской войны и звонить родственникам в другой конец страны с замиранием в сердцем – не случилось бы чего!

Если ты не будешь управлять собой сам, тобой будут управлять другие!

А чтобы самому управлять своей жизнью, чтобы нашими руками разная нечисть не творила мерзости в нашем же доме, нужно научится «не наступать на очередные грабли». Предлагаю вместе овладеть этим не хитрыми искусством – думать самому, нести ответственность за себя, своих детей, свою Бáтьковщину!

Читайте через неделю: «Если на небе зажигаются звезды, значит это кому-нибудь нужно…»