Давним-давно, коли ліс був густий і в ньому було багато різних звірів, жило на галявині одне Маленьке Деревце. Всі жителі лісу вважали його лисим і тому не дружили з ним. Сумно було деревцю, що воно нікому не подобається. Але сталося так, що дерева з лісу стали зникати так швидко, що незабаром залишилося одне-єдине. Це було те саме лисе дерево — лісоруби підходили до нього, але не захотіли зрубати. Деревцю стало ще сумніше. Раніше воно було в оточенні інших дерев, а тепер … Воно мало не розплакалося. Раптом чує чийсь голос:

— Не плач, деревце, я не покину тебе.

Деревце побачило Сонце, що прямо на нього дивиться, і зраділо. Вони довго розмовляли, і Деревце раптом зазеленіло.

Наступав вечір. Сонцю пора було спати, і воно спустилося вниз прямо до деревця. На якийсь час сонце і деревце стали льодяником на паличці. А потім сонце сховалося. Синичка, що сиділа на пеньку, дуже здивувалася і запитала:

— Хто злизав сонце? Це ти, Дерево?

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

Идут два туриста. Груз у обоих одинаковый: у каждого спальник, палатка, каремат, рюкзак с едой, бутылка с водой. Идут они, идут, и вдруг первый говорит:

— Мне так тяжело!..

— Ну, давай мне свой каремат.

Отдал первый второму свой каремат. Идут дальше. Первый снова говорит:

— Ой, мне тяжело.

— Ну, давай мне свой спальник.

Отдал первый второму спальник. Дальше дорога в гору пошла. Первый опять говорит:

— Ах, как мне тяжело, просто сил нет!

— Ну, хорошо – давай мне свой рюкзак и воду.

Забрал второй у первого рюкзак и воду, а потом и его палатку на себя взвалил. Думает второй: «Ну все, теперь ему тяжело не будет! Налегке идет…» Но вдруг первый снова жалуется:

— Ох, мне тяжело!

Второй спрашивает:

— Почему тебе тяжело? Я у тебя уже весь груз забрал.

— У меня в голове так много мыслей, и она такая тяжелая!

Второй забрал у первого голову и спрашивает:

— Ну что, теперь тебе не тяжело?

— Теперь нормально! – отвечает первый.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

Попросив якось Іванко у свого дідуся вишневі саджанці, щоб посадити їх у садку біля свого дому. Бо він так часто чув «садок вишневий коло хати…» Це і по радіо звучало, і бабуся наспівувала, і навіть у школі вони вивчали вірша з такими рядками. «І чому це біля нашої хати немає вишень?» – думав хлопчисько.

Дідусь дав унукові два деревця. Приніс Іванко їх та посадив одну вишеньку біля черешні, а другу біля абрикосу. Гадає собі:

— Ось ця вишенька буде розмовляти з черешнею, а інша при нагоді поспілкується з абрикосом.

Ввечері Іванко підійшов до вишеньок, аж дивиться: стоять вони разом сумні та й кажуть хлопчикові:

— Ми, вишневі люди, полюбляємо, як і ви, об’єднуватися в родини. А ти, Іванко, нас роз’єднав. Сам ти живеш з матусею та татком, з сестрою та братиком. А нас мало, що від батьків уніс, а ще і у різні сторони розсадив.

— Пробачте мені, — вимовив Іванко і прокинувся.

Пішов він у сад та й пересадив деревця, щоб були вони завжди разом.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

Дівчинка Люсі могла не тільки бачити привидів, але й залюбки розмовляти з ними. Цей дар вона мала від народження. Дорослим про це нічого не казала, бо точно не повірять. Якось два знайомих і дуже молодих розбишаки-привиди заважали їй робити уроки. Близнюки Пак та Сак смикали дівчинку за коси, грюкали дверима, намагалися вщипнути за ніс. І в цю саму мить у кімнату завітала Тиша. Вона сумно оглянула приміщення. Її суворий погляд зупинився на двох примарах, які з великою цікавість розглядали гостю.

— Хто така? – запитали близнюки в один голос.

Тиша не відповіла, адже вони звикла мовчати – на то вона і є тиша. Пак запитав ще раз – думав, що пані не дочуває. Але Тиша мовчала і йшла прямісінько до них. Тоді привиди по-справжньому злякалися і втекли. Люсі з вдячністю подивилася на Тишу – вона кивнула і сіла у крісло.

А малі примари, коли повернулися до дому – на горище старого будинку — все розповіли дорослим. Дорослі привиди наказали їм більш ніколи не ходити до цієї квартири.

Ось так! Коли тобі заважають робити уроки якісь розбишаки – поклич пані Тишу.

Щоправда, Пак та Сак дуже скоро знов з’явилися у кімнаті Люсі. Вони навіть подружилися з Тишею, бо пообіцяли в її присутності не бешкетувати.

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

Спочатку познайомимось. Я – цуценя на ім’я Каштанка. Виглядаю я як справжня такса, але маленька. В мене нещодавно був перший день народження. Мені виповнився цілий місяць! Катруся, моя господиня, подарувала мені кісточку. Я, звісно, дуже зраділа, бо чула про цю смачну собачу страву. Також я вже знала, що кісточку треба гризти. Стала я цю кісточку на зуб пробувати. І що ви думаєте? Ну ніякого смаку! Подарунок виявився доволі пласким і не дуже твердим. Ця «кістка» вмить перетворилася на лахміття. А Катруся сміється:

– Це ж листівка! А ти що зробила?! Я ж її для тебе цілу годину малювала!

Тепер я вже не святкую день народження, бо сиджу і розмірковую: що собі думають створіння ці люди?! Дарують щось не те, що кажуть. А ще говорять, що подарунки треба обирати зі смАком. Чи-то за смакОм…

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

Маленький їжачок народився у вишневому садочку. Пішов він по стежці на свою першу прогулянку і побачив на гілочці жовту Повітряну Кулю (вона тут після свята залишилася). Каже Їжачок чемно:

— Вітання! Як тебе звати?

Але Куля мовчить. Підійшов Їжачок ближче. Куля вкололася і, звісно, лопнула. Їжачок злякався і згорнувся в клубок. Полежав-полежав – набридло. Став поступово випрямлятися. Розвернувся і питає:

— Ти чого?

Куля, вірніше, те, що від неї залишилося, мовчить. Їжачок побіг далі і побачив Сонце, яке вже низько було, нібито на вишні висіло. Питає:

— Як тебе звати?

Сонце мовчить. Думає Їжачок: «Раз мовчить, значить, скоро лусне! Не буду наближатися».

Коли настала ніч, і сонце сховалося, Їжачок подумав: «Не треба було мені до нього балакати — луснуло все-таки!»

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри»

Правда, мама очень не одобряет присутствие разных сладостей в кровати. Но ведь я так люблю сладкие сны!

Читать другие миниатюры, участвующие в конкурсе «Колибри» 2015

Книги не должны застаиваться на полках, они должны путешествовать от человека к человеку.

В Херсоне установили книжные шкафчики для буккросингу.Теперь херсонские книголюбы смогут насладиться чтением под открытым небом. Бокс с книгами разместили в пионерском сквере, книг пока не много, но большее их количество уже путешествует городом.

Эта книжная полка была организована благодаря креативной команде Творческого Объединения «Артхаос». По мнению книгоманов, сегодня просто необходимо популяризировать книгу, как лучшее средство досуга.

Особенностью буккросинга является то, что это не сбор макулатуры, а живой процесс общения через книгу. Обычно на полках буккросинга оставляют те книги, которые действительно могут прийтись по душе тому, кто их возьмет. Обязательное правило буккросинга — «когда берешь то, отдай взамен».

Источник: ksza.ks.ua