Виставка відкрилась у четвер 1 березня. Приємним сюрпризом для всіх присутніх став приїзд на відкриття виставки науковця з Києва Ганни Решетньової. Так сталося, що в останні роки вона займалася дослідженням сім’ї Гансенів, в її поле зору потрапив і Оскар Германович Гансен, колекція якого стала основою Cумського художнього музею. У зв’язку з цим було розказано багато цікавих і досі невідомих фактів з життя колекціонера і його близьких родичів.

Про саму ж колекції музею Ганна Решетньова сказала: «Колекція Гансена дуже цінна, в 1919 роках оцінювалася приблизно в 5 млн рублів. Він збирав полоністику, у нього мати була з Польщі і батько був поляк і тому він цікавився польським мистецтвом, полоністики у нього багато…»

Детальніше про виставку експонатів під назвою «Стара колекція – джерело створення музею» розповіли співробітники музею.

Минуло 100 років відтоді, як до Сум з Києва була перевезена краща частина приватного музею Оскара Германовича Гансена – збирача, підприємця, мецената – на зберігання в міський маєток матері Олени Августівни Сумовської (нині – вул. Петропавлівська, 58). У 1919 році ця колекція (понад 5 тис. експонатів) була націоналізована і склала основу новоствореного художньо-історичного музею.

Не дивлячись на Постанову Сумського уїзного виконавчого комітету від 11 червня 1919 року про передачу будинків Сумовської в розпорядження Комісії художньо-історичного музею (обласний архів, ф. – 415, оп. 1, спр. 10, л. 42-зв), будинки під музей так і не були передані. Міська влада подбала про інше помешкання. Спочатку музей отримав 5 кімнат, потім – ще, й ще, поки не стало 23 пристосованих приміщення в колишніх Міських банках по вул. Соборній (за спогадами Оксани Онацької, дочки художника), а з першого березня 1920 року музей очолив Никанор Харитонович Онацький – громадський діяч, професійний художник, поет (музейний архів, меморіальний фонд Н. Х. Онацького). Його плідна діяльність позитивно відбилась на роботі музею.

Під час ІІ світової війни «стара» колекція музею перебувала в евакуації стараннями тодішнього директора музею Олександри Іванівни Маршали-Чаловської. Після повернення з евакуації колекція була розташована у приміщенні філармонії (колишнє дворянське зібрання), де перебувала до кінця 1970-х. Нову експозицію музею було відкрито у двох приміщеннях: у Воскресенській церкві (відділ декоративного мистецтва, 1981) та у будівлі колишньому банку (відділи живопису, графіки, скульптури, 1983). У 1994 році музею присвоєно ім’я його фундатора Н. Х. Онацького.

Сама колекція складалась з творів відомих художників зарубіжжя XVII – початку ХХ ст. (таких країн Західної Європи, як Італія, Фландрія, Голландія, Франція, Польща, Австрія, Бельгія, Німеччина, Іспанія, Швеція); з творів вітчизняних митців (Боровиковського В., Айвазовського І., Рєпіна І., Шишкіна І., Левітана І., Васильківського С., Пимоненка М., Котарбинського В., братів Кричевських, ін.); з виробів зарубіжних і вітчизняних мануфактур (вирізняються німецька Мейсенська та французька Севрська порцелянові фабрики, Волокитинський порцеляновий завод А. Міклашевського; мистецтво України, окрім фаянсу та фарфору, представлено зразками народного мистецтва: килими, гаптування, гутне скло, ін.).

На виставці також представлені книги з бібліотеки Оскара Гансена, які на час експозиції надав музею Сергій Гуцан.

Взагалі зібрання Оскара Гансена дає впевненість в тому, що історія людства – це історія культури і мистецтва, а не історія воєн чи збройних конфліктів.

Виставка працюватиме до кінця березня 2018 року.

14 августа в Областном центре культуры и искусства Харькова откроется выставка фаянса «Будянский петушок», где будет представлена коллекция посуды производства Будянского фаянсового завода.

В экспозицию вошли 75 декоративных тарелей, а также вазы, кувшины, сервизы и посудные наборы – всего 120 образцов фаянса. Как сообщили организаторы, выставка «Будянский петушок» представляет лучшие работы из фонда музея истории Будянского фаянсового завода, бывшего крупнейшего отечественного производителя художественно-бытовой посуды, который закрылся в 2006 году, не дожив до своего 120-летия. Большинство экспонатов выставки — эксклюзивные изделия.

Как сообщили в центре, известный на весь мир будянский фаянс навсегда вошел в сокровищницу декоративно-прикладного искусства Слобожанщины. На производстве применялись различные технологии отделки керамики: шелкография, ангоб, деколь, живопись. Будянские керамисты воссоздали неповторимый стиль фаянсовых изделий, для которого присущи традиционные украинские народные мотивы, получившие здесь творческое развитие. В росписи посуды будянского завода принимали участие в разное время около 20 членов Национального союза художников Украины. На момент закрытия завода на производстве работало 1,5 тыс. профессиональных керамистов, технологов, скульпторов, художников, большинство из которых — местные жители. Именно благодаря им удалось сохранить значительную часть уникальной коллекции фаянса, которую передали историко-краеведческому музею, созданному в 2012 году  в поселке Буды (Харьковский район). Часть коллекции находится в Харьковских художественном и историческом музеях.

Торжественное открытие выставки будянского фаянса: 14 августа,

Начало: в 16:00,

По адресу: ул. Пушкинская, 62.

Вход  свободный.

Источник: city.kharkov.ua

Следует также отметить, что роду Голициных усадьба в Тростянце досталась в качестве приданного: в 1831 году князь, действительный статский советник, камергер, Харьковский уездный предводитель дворянства Василий Петрович Голицын (1800-1863) женился на Софье Надаржинской-Корсаковой. Очаровательная 23-летняя Софья Алексеевна Корсакова (1808-1858) была наследницей одного из самых крупных состояний в России: она была правнучкой Т.В.Надаржинского и унаследовала все огромное состояние семьи Надаржинских. Ей досталось не только тростянецкое имение и огромные земли на Слобожанщине, но и знаменитый «Дом Корсаковых» в Петербурге, который в 1830-е годы молодой четой Голицыных был полностью перестроен и в помещении которого сейчас находится Театр Ленсовета. В 1881 году Голицыны продали свое тростянецкое имение Леопольду Кенигу – известному промышленнику, сахарозаводчику и владельцу роскошного дворца в Шаровке.

Написанная в усадьбе помещика Николая Кондратьева опера «Черевички» в 1875 году удостоилась первой премии на конкурсе Русского музыкального общества. Парк и удивительно живописные берега реки Псел вдохновили выдающегося русского композитора и к написанию Второй и Третьей симфоний, а также на создание еще нескольких фортепьянных пьес и романсов. Н.Кондратьеву П.Чайковский посвятил цикл пьес «Вечерние грезы», жене помещика – «Салонный вальс», а их дочери – «Вальс-безделушку».

В 1880 году следующим владельцем усадьбы стал сахарозаводчик Дмитрий Иванович Суханов, который являлся партнером Ивана Герасимовача и Павла Ивановича Харитоненко. Суханов выкупил имение у Кондратьева, после

(ЛФЗ) Борис Воробйов
«Вакула на черте»

того как тот разорился. Большую часть времени сахарозаводчик проживал в Сумах (теперь ул. Петропавловская, 58), а в Низах он имел сахарный завод. В ходе проведенной Сухановым реконструкции был снесен флигель, в котором жил П. Чайковский, но главное здание все-таки сохранилось. В настоящее время усадьб а в поселке Низы почти превратилась в руины. От великолепного и пышного усадебного комплекса осталось лишь три островка – музыкальная школа, библиотека и две комнаты музея «П.И. Чайковский и Украина»…

Персонажі опери П. І. Чайковського «Черевички» в малій пластиці    української порцеляни (доповідь на конференции, присвяченій        150 — річчю першого приїзду П. І. Чайковського в Україну)

Олена Корусь (Київ), Людмила Федевич (Суми)

Літературна основа музичних творів Петра Чайковського незаперечна. Лібрето опер були написані за творами Фрідріха Шіллера («Орлеанська діва»), Олександра Пушкіна («Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Мазепа»), Миколи Гоголя («Черевички») та інших письменників.

(ЛФЗ) Борис Воробьев
Вакула и Оксана

Особливу зацікавленість повістями Гоголя композитор виявляв не випадково. З автором «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Чайковського поєднувало поетико-містичне сприйняття життя українського народу, любов до його мелосу, фольклору, чарівливої природи (згадаймо його неодноразове відвідування України, зокрема, Сумщини), що й надихнуло музиканта на створення коміко-фантастичної опери «Черевички». Поставлена на сцені петербурзького Маріїнського театру 24 листопада (6 грудня) 1876 року під назвою «Коваль Вакула» (автор лібрето – відомий поет Яків Полонський), опера була тепло сприйнята публікою. Проте вимогливий до себе композитор через 10 років переробив оперу (доповнив новими сценами, підсилив ліричну лінію та урізноманітнив музичні характеристики героїв) і перейменував її.

Прем’єра другої редакції опери відбулася у московському Великому театрі 19 (31) січня 1887 року і зміцнила успіх твору, тим паче, що за диригентським пультом вперше стояв сам автор. Незважаючи на те, що за розробку даної теми пізніше взялися такі композитори, як Микола Лисенко («Різдвяна ніч») та Микола Римський-Корсаков («Ніч перед Різдвом»), опера Чайковського не втратила своєї привабливості для видатних постановників і надалі.

Цікавим виявився вплив «Черевичків» на порцелянову пластику ХХ століття. Вперше за розробку сюжетів взявся у 1954-му році видатний скульптор Ленінградського фарфорового заводу (ЛФЗ) Борис Воробйов (1911-1990). Його парна композиція так і називалася «Черевички». Автор витримав не тільки сюжетну і пластичну достовірність першотвору, а й типажність героїв (автентичні

(КФЗ) Валентина Трегубова «Черевички»

зачіски, вбрання, полтавський генотип тощо). В тому ж році він створив неповторну за динамікою фігурку «Вакула на чорті», об’єднану з попередньою портретною схожістю героя. Контрасти кольорів (чорний чорт, червоні чобітки та шаровари, жовта свитка Вакули) створюють відчуття руху у небесному просторі злитих в одне ціле персонажів: вони неначе летять над хмарами, які імітує підставка.

Творчий імпульс видатного художника дивним чином передався в Україну, на Коростенський фарфоровий (КФЗ) та Київський експериментальний кераміко-художній заводи (КЕКХЗ), де талановиті художниці Валентина Трегубова (1926 — 2010, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної Шевченківської премії) та Оксана Жникруп (1931-1993) з деякою перервою створили свої оригінальні композиції «Черевичків». У Валентини Михайлівни (КФЗ) – це дві окремі постаті: горда Оксана сидить, а палко закоханий Вакула, ставши на коліна, підносить дівчині золоті черевички. У 1960 році «мінімалізм» вже торкнувся композиційних та декоративних

(КЕКХЗ) Оксана Жникруп
«Оксана и Вакула»

подробиць твору, хоча віночок дівчини та чуприна парубка під смушковою шапкою трактовані досить детально. Трохи пізніше (1964) В. Трегубова виконує ще одну фігурку – «Перед дзеркалом», де постать Оксани передана досить умовно і ніяк не викликає асоціації з текстом «І чом у у селі кажуть, що я гарна?..» Набагато привабливішою постає Оксана в плахті, корсетці та віночку зі стрічками, з дзеркальцем у піднятій руці в однойменній статуетці (1985) Владислава Щербини (1926 р. н.). Вона дістала зі скрині всі свої прикраси та кокетливо чепуриться перед дзеркалом. Загалом головний художник КЕКХЗ В. Щербина протягом 1960-80-х років створив цілу серію фарфорових мініатюр на сюжет «Ночі перед Різдвом» Миколи Гоголя, що абсолютно точно відповідає і головним сюжетним вузлам опери Чайковського «Черевички» (його композицію «Вакула» будемо розглядати у кінці доповіді).

Провідний художник КЕКХЗ О. Жникруп у 1969 році цікаво трактувала композицію парної статуетки «Черевички». Її Оксана теж сидить, але вона вже встигла приміряти один черевичок (трохи виставлена вперед права ніжка, а ліва ще взута у червоний чобіток). Вакула, що стоїть поруч зліва, подає їй другий черевичок. Фігурки досить статичні, між ними не відчувається трепетного зв’язку, неначе втрачено радість від зустрічі, вдавана байдужість підкреслена німою сценою. На жаль, трактовкою дуету

(КЕКХЗ) Оксана Жникруп
«Солоха и дьяк»

Оксана і Вакула так більше й не займалися фарфористи. Їх швидше хвилювали комічні епізоди за участю Солохи – матері Вакули, які в українському фарфорі користувалися особливою популярністю.

Не обійшла увагою цю тему й О. Жникруп («Солоха і дяк», 1979). Її привітна Солоха, що сидить на мішку з чортом і тримає макітру вареників у руках, приймає любощі дяка (шкільного вчителя), чорна ряса якого вдало контрастує зі світлим святковим одягом сільської відьмочки. Пара сповнена динаміки і наративності. Зовсім по-іншому підійшла

до зображення однойменної сценки у 1959 році Ольга Рапай (1929-2012), яка працювала на КЕКХЗ у роки «відлиги». У неї «благолєпна» Солоха потрактована багатовимірно: вона не тільки гарна і моторна, а ще й лукава, насмішкувата. Взявши руки в боки, вона тримає під контролем і чорта, що виглядає з мішка, і кумедного рудого дячка. Театральність композиції неначе й справді «прийшла» з опери. Здається, що вокальний діалог між героями тільки-но розпочався. А от художник Валерій Албул (1955 р. н.) з Полонського заводу художньої кераміки у 1985 році створив сценку «В гостях у Солохи», яка

(КЕКХЗ) Ольга Рапай «Солоха и дьяк»

композиційно відрізняється від творів його попередників, проте умовність подачі деталей не заважає сприймати сюжет із взаємними лестощами героїв як знайомий дует двох комічних персонажів опери «Черевички».

Кульмінаційним моментом в сюжеті опери стала сцена, коли закоханий в Оксану Вакула, отримавши від неї нездійсненне для простої людини завдання – дістати черевички, які носить сама цариця, в момент відчаю раптом у себе на плечах знаходить у мішку чорта. Він зважується на блискавичний крок – осідлати це бридке створіння і скористатися з його нелюдських можливостей, аби виконати примху коханої. Саме в момент прийняття цього рішення й зобразив Владислав Щербина фігурку «Вакула з чортом» (КЕКХЗ, 1969). Мінімум деталей (величавий коваль міцно тримає бісівське створіння у своїй «залізній» руці), кольорів (білий, чорний, червоний) не заважають

(КЕКХЗ) Владислав Щербина
«Вакула с чертом»

глядачеві зосередити увагу на головному – усвідомленню його перемоги над силами зла…

Таким чином, на прикладі фарфорової пластики ІІ половини ХХ століття ми бачимо як взаємопроникають такі на позір віддалені види мистецтва, як література, музика, театр, мала скульптура, створюючи синтез художнього мислення і креативності.

P.S. Как свершившийся факт констатируем, что упомянутые украинские фарфоровые заводы, выпускавшие тиражную и уникальную скульптуру малых форм, в том числе и персонажей «Черевичек», уже прекратили свое существование: Киевский экспериментальный керамико-художественный завод и Полонский завод художественной керамики – в 2006 году, Коростенский фарфоровый завод – в 2009. Не удивительно, что на аукционах фарфора статуэтки пришлого века оцениваются как антикварные. Сумской фарфоровый завод, не производивший скульптуру вообще, и в частности гоголевских персонажей, также прекратил свое существование, не дожив до своего полувекового юбилея всего один год (1964 – 2013).

Творческий коллектив завода во главе с главным художником Верой Сиробабой-Климко и заведующая музеем Александра Татаренко, обеспокоенные судьбой заводского музея, обратились в городскую администрацию за поддержкой и содействием в передаче его коллекции в местный краеведческий музей. Его директор Владислав Терентьев сообщил нам, что музей следит за ситуацией и заинтересован получить коллекцию в полном объеме, тем более что уже обладает полученными от завода в 2008 г. произведениями.

Заводской музей был организован в 1975 г. В нем хранятся подарочные изделия, творческие произведения художников завода, оригинальные заказные сервизы, изделия за весь период истории завода. Летом замки на дверях музея заменили, музейную вывеску сняли. Бывшая заведующая музеем смогла попасть в него лишь в конце сентября. По ее словам, визуально все экспонаты остаются на месте.

Сейчас идет ликвидация предприятия и инвентаризация коллекции, поэтому она пока не может быть передана городу. В ходе процедуры заводчане с удивлением узнали, что музей, где проводились экскурсии и собраны уникальные вещи, на самом деле таковым не является. А только — кабинетом образцов продукции. Однако, несмотря на то, что в последнее время завод был частным, согласно статье 10 Закона Украины «О музеях и музейном деле», это не исключает предусмотренную процедуру передачи в региональный музей экспонатов заводского музея или ассортиментного кабинета предприятия в случае его ликвидации. Художники завода надеются, что коллекция не разойдется и в полном составе перейдет краеведческому музею.

Елена Корусь

Фото автора

Журнал «Антиквар» №10 (77) октябрь 2013

///https://antikvar.ua//////