В человеке изначально заложена необходимость наполнять себя пространством и временем. Но если временем нас наполняют мгновения и годы нашей жизни, то пространство мы вбираем в себя самостоятельно. Не зря же одним из тяжелейших наказаний является ограничение свободы передвижения. Человеку нужно двигаться, менять пейзажи перед  глазами, как-то что-то преодолевать и узнавать в этом преодолении себя. А как себя постичь иначе?

Читатель знакомый с нашими публикациями на тему оздоровления уже, наверное, обратил внимание на то, что в этой мы начали с поэзии, а не с физиологии, как в предыдущих материалах. Ещё бы. Туризм –  уникальное  человеческое занятие. Туризм — это не просто транспортирование себя вместе с рюкзаком  из координаты икс в координату игрек. Туризм – это, прежде всего, романтика, возможность провести ночь в, так сказать, аутентичных человеческих условиях – у костра под звёздным небом, неспешно поговорить, не боясь, что в беседу вклинится телевизор или компьютер.

Это возможность стать частью пейзажа, то есть слиться с Божьим творением, которое, как известно, прекрасно и совершенно. А с совершенным и прекрасным всегда приятно и полезно сливаться. В качестве доказательства того, что автор сейчас прав, а не просто впал в романтический пафос, давайте вспомним какой ещё вид спорта или физкультуры породил целый музыкально-поэтический жанр? А туризм породил – бардовскую песню. Ту самую, которая начавшись у туристических костров, дошла до завоевания крупнейших концертных залов мира.

Из вышесказанного вытекает очевидный вывод: туризм — это природная необходимость человека. А все недуги возникают в нас тогда, когда мы ограничиваем свои природные необходимости (за исключением ухода в монахи, конечно, там вступают в дело другие мощные компенсаторные силы).

В наши дни для туристов раздолье. Уже нет необходимости тащить на себе неподъёмные рюкзаки, тяжёлые палатки и металлическую посуду – когда непонятно вообще, что ты делаешь  — идёшь по интересному маршруту или просто  несёшь рюкзак до следующей стоянки.

В XXI веке всё иначе. Достижения создателей туристической экипировки таковы, что количество минусов всё уменьшается, а плюсы остаются на месте и, таким образом,  турпоход превращается  в радость души и тела.Сегодня вес комфортной двухместной палатки чуть превышает 2 кг, имеются утеплённые спальные мешки, непромокаемые керамзитовые коврики-подстилки и даже такая комфортная роскошь как налобные фонари.

Если мы решились открыть для себя радость пеших (или водных) путешествий, прежде всего, нужно выйти на контакт с опытными туристами. И пройти с ними сначала по магазинам, чтобы подобрать соответствующую поставленным целям экипировку, а затем по знакомому нашему гуру маршруту.

Функцию инструктора в туризме переоценить невозможно. В принципе он —  мессия, поводырь, Моисей в пустыне. Только он точно знает, куда идёт группа. А  идущим следом, остаётся подчиниться и думать не куда, а зачем. Кстати, похоже, что именно в моменты таких размышлений и родилась туристическая бардовская песня.

А по ходу похода, проходя через лес можно лечиться лесом, или заниматься терренкуром, а кроме того общаться, узнавать себя и других и, наполняясь пространством, постигать мир, в котором мы, волей Божьей на время оказались.

Впрочем, вполне возможно, что земная жизнь – это тоже одна из стоянок во время нашего туристического похода по вечности. Не исключено, что где-то на одной из планет в системе Альфа Центавра в это момент сидят у костра какие-нибудь гуманоиды  (или не у костра, а в проруби, и не гуманоиды, а разумные звероящеры) и так же, романтически вздыхая, смотрят на звёзды, чувствуя там своё родное. Ведь ранее их души совершали  турпоход  на Землю…

Возможно и мы поэтому смотрим на небо и чувствуем, что там у нас уже что-то было, в других телах и обстоятельствах. Может быть даже любовь…

Кстати, космический туризм, как и просто путешествия на автобусах и других автоматизированных средствах передвижения, мы оставляем за  пределами наших рассуждений.

Всё что сказано выше, относится только к двум видам настоящего  туризма – пешеходному и водному. Об альпинизме мы с почтением промолчим. Те, кому покоряются снежные вершины, для нас почти боги…

Читайте ещё по теме «Оздоровление»

До розмови про творчу реалізацію ми запросили Оксану Коваленко — психолога і філолога за освітою, засновника бардівського клубу в Мукачево (Закарпатська область), людиною з безліччю захоплень: спів, гра на гітарі, складання музичного супроводу до пісень, письменство, малювання…

Оксана Коваленко — засновник бардівського клубу «Аквамарин» у Мукачево.

— Оксано, те, що ти творча людина – безумовно. Коли ти усвідомила свої творчі здібності и як ти це сприйняла?

— Якось мені завжди подобалися прояви мистецтва — літератури, музики, образотворчого мистецтва… Це те, що наповнює наше буденне життя чимось вишукано змістовним, додає смаку і тоді стає цікаво. Я, напевно, до цього звикла з дитинства. Мене так виховував батько — він дуже любив життя у всіх його проявах! Міг насолоджуватись книжкою, піснею, картиною чи якоюсь гілочкою на дереві, бо — он, як вона гарно листочком на сонці переливається! Ну і… Ось якось так все від нього і почалося….

А чи я творча? Я не знаю. Мені здається, що кожна жінка творча. Будь де. І коли вона варить борщ, і коли вдягається, і коли прибирає оселю, і коли творить свій макіяж!

Єдине, що хочу сказати… Що нещодавно усвідомила, що тільки в творчості людина є абсолютно вільною. І це викликає залежність.

Ми не вільні ні у дитинстві, ні у дорослому віці. Постійно існують рамки. Творчість нас окриляє повною свободою! А це велике щастя. Я вже тепер не можу без цього жити. Ось і все.

— У кожної будівлі є фундамент. Яке своє творче покликання ти вважаєш головним?

— Не можу визначитись. Чесно. Бо ні те, ні інше не випадкове у моєму житті.

Ніколи не зможу не торкатися гітари, хоча я і не вмію на ній грати, але я обожнюю звук струни! 15 хвилин у день може бути достатньо, аби набратися сили йти далі.

Пишу багато, бо вже втяглася в таку історію, що завжди, якщо декілька днів не пишу, то хтось починає питати: «А що сталося? Чому немає нічого нового?» Для мене важливо, що хтось чекає, бо каже, що це його надихає, дає енергію. І це вже якось відповідально — приручила ж!)) Але саме ось такі люди мене привчили до швидкого викладання думки! І я стала писати більш, і більше і ось, випадково, потрапила у фінал літературного конкурсу!)) Цього би не було ніколи, бо я дуже лінива, а тут прийшлося мобілізуватися.

А коли малюю — це, взагалі, для мене велике диво! Бо мені завжди здавалося, що то неможливо! Художники для мене — інопланетяни! Ось Ірина Проценко, що живе і творить у Сумах, — абсолютно геніальна! Як вона це робить — бог її знає… Я стала брати уроки в ютубі і вчитися. І потроху ніби щось виходить і це мене страшно дивує!!!

Я дивлюся на це без такого захоплення, як на картини справжніх художників, але воно мене не відштовхує. Виявляється, я теж можу щось таке «накалякати», що хоча би не відштовхує!! Я радію і малюю далі. А поки малюю — придумую новий сюжет нового роману. В перервах варю борщі і прибираю квартиру, іноді складаю нові пісні на вірші хороших сучасних поетів… І ходжу на роботу! Це, мені здається, справжнє життя! А інакше навіщо було народжуватись!)

— Як в тебе народжується музика до поетичних текстів, і з твоєї точки зору: з любого тексту можна зробити пісню? 

Музика не народжується у мене. Музику несе у собі кожен текст. Я ось так його читаю! А потім просто промовляю вголос, а ви кажете, що це пісня. Але це, напевно, не пісня. Це така музична чи співана поезія. Мені здається, що хорошу прозу теж можна співати. Все можна співати!)) Тут головне, аби його захотілося співати — від нього спочатку має заспівати душа. А коли душа співає, то все навколо співає, не тільки вірші чи проза.

Оксана Коваленко разом з дітьми на улюбленому відпочинку в Одесі

— До речі про гітару. Як і чому прийшла ідея створити бардівський клуб «Аквамарин» в Мукачево?

— Ідеї такої не було взагалі… То все випадково! Я жила абсолютно таким собі звичайним життям, двічі примудрилася вийти заміж, потім народила собі трьох дітей, раділа, що маю родину і все було цілком добре, поки мені не перевалило за сорок років. І щось в голові таке раптом клацнуло: стоп!

А життя вже майже пройшло! Я так і не навчилася грати на гітарі! А я завжди хотіла. І я собі сіла вдома у куточку і почала по 5 хвилин на день «бемцяти», чим доводила до сказу близьких. Через рік вже сім акордів давали можливість щось співати.

Захотіла провести вечір творчості В. Висоцького — перечитала 11 томів видання, де описані історії написання його пісень, що мені здалися цікавішими навіть за пісні. Написала сценарій, жодної людини з гітарою знайомої у мене не було, я все робила сама, але мені ніхто не давав приміщення — мене не знали! Максим Адаменко домовився із рестораном і я замовила афіші. Аж три! І прийшли люди! І з’явилися гітаристи! І привели інших! І виник клуб.

Потрібно було якось назвати об’єднання людей, що приходять час від часу з гітарами поспівати та поспілкуватися не про політику чи про ціни, а про щось відсторонене від буденності. Я нічого не могла придумати. Ніяк! Хотілося щось дзвінке і таке — надійне! От і назвала камінням — аквамарин. Гарно звучить, як на мене.

— Коли з’явилася література у твоєму житті. Чи трансформується її роль?

Література народилася разом зі мною — батько читав напам’ять поеми. «Полтаву» Пушкіна я слухала по дорозі зранку у садочок, а назад «Катерину» Шевченка — і дуже-дуже гірко плакала, у саночках, бо ж так мені було жаль тієї Катерини… «Кохайтеся, чорнобриві…» — батько читав чудово!

Ми говорили про Толстого і Чехова, про те, що донька Толстого була закохана у Чехова… «Колокольчики мои, цветики степные! … » — дотепер пам’ятаю! Батько хотів мене бачити юристом, а виростив філолога.

А чи трансформується? Так. Я відчуваю якусь незручність від того, що ніяк не можу перечитати усього Чехова — я не знаю, коли він встигав то все написати! І я почала писати сама — відчуваю від цього велике задоволення, занурюючись у світ донесення власної думки через слова! Це так захоплює, що забуваю іноді не те що їсти — спати можу лягти о п’ятій ранку, а через три години вже маю бути на роботі! Карантин мене розслабив, бо не потрібно зранку збирати дітей до школи і я можу спати довше…

Оксана Коваленко у горах

— Ти так частенько з теплом згадуєш батька. А хто були твої батьки?

— Ой… Це цікаве питання. Були. Так. Давно вже немає батька. Мені було 19, коли його не стало. Я пізня дитина. Батькові було 47, коли я народилася. Мамі – 37.

Батько все життя пропрацював адвокатом, був начитаний і дуже добрий, а мама — здається і трьох класів не закінчила, бо залишилася сиротою у гірському селі — на Тячівщині. Що їх пов’язувало? Для мене дотепер загадка. Ну, мама хотіла безбідно жити — вийшла за нього, бо він її забезпечував. А він хотів родину і щоб була сиротою — то йому було важливо. Бо попередня дружина виявилася донькою полковника КДБ — а зять полковника КДБ не міг бути безпартійним, батька в партію не приймали — він був у Німеччині під час війни — на роботах… То таке… Давнє.

— Живописом ти зайнялась нещодавно, що покликало тебе зануритись у цю царину?

Так. У серпні 2020 ще й думки не було братися за фарби! Це мені здавалося недосяжним, неймовірним, чимось фантастичним, як, наприклад, робота стоматолога!))

Але моя старша донька потрапила до лікарні через певну бюрократичну процедуру — треба було там ізольовано знаходитися 30 днів. І я дуже переживала і не знала, як її цей період полегшити — стала купувати для неї ці картини, що тепер продають, — розмальовки по номерах! І в неї дуже гарно виходило! І це мене так здивувало…

І я теж собі купила. Стала себе почувати такою собі Іриною Проценко.. Ну, вона ж так само сидить біля полотна, думала я, занурює пензлик у баночку з рідиною, потім — у фарбу… Це було таке собі психологічне, уявне, естетичне задоволення, до якого я звикла, як ми звикаємо до всього у своєму житті. А потім — на п’ятій картині я себе зловила на тому, що виправляю картину — не по номерах вже малюю, а сама!

І від цього відчуття, що я можу, я взагалі ледь не підскочила! Пішла до крамниці, накупувала собі приладдя, знайшла учителя, потім іншого — і ось. Тепер усі питають — як це? А воно, насправді, кожен може! Дерева легко малювати, бо яке б воно не було криве — таке буває! Бувають криві дерева! А щастя все одно справжнє — не криве!

— Які літературні форми тобі подобаються найбільше?

— Я люблю поезію. Але не свою! Чужу. Бо це — занурення у чийсь Всесвіт — там завжди цікаво.

Пишу прозу. Але вона у мене, хтось сказав – поетично побудована. Можливо, не знаю…

— У тебе виходить друком перша книга прози. Про що вона? Чи буде включено до неї роман «Кохання Короля», що став нещодавно фіналістом літературного конкурсу «Кохання не купити»?

Книжка називається «Пастораль-ХХІ» — це збірка російською, українською та навіть одне чи декілька ессе, оповідань — русинською (закарпатською) мовою. Туди мали увійти ще три повісті, але я просила редакторів, щоб шрифт не був надто дрібним — планую дарувати різним людям і хочу, щоб то можна було вичитати. Тому у 460 сторінок усе не помістилося! Видаватиму пізніше все інше.

«Кохання короля» я щойно написала — за два тижні, ми ледь устигли то викласти в ніч з 5 на 6 березня. Бо 7-го з першої хвилини вже не приймалися роботи на конкурс.

Зараз роман можна почитати у електронному вигляді на сайті Букнет. Але коштує він там 29 гривень — зі мною підписано контракт — я не маю права надавати безкоштовного доступу протягом півтора року. Друкувати можу, але щось мені не хочеться його друкувати. Мене навіть назва смішить — хто таке читатиме! Там кохання було умовою конкурсу, а я цю тему тримала за хвіст і писала про свою собаку і безліч інших реальних історій, вмонтованих у сюжет твору. Згадувала час від часу: «Ой! треба ж щось про те кохання!» І дописувала аби що… Мені здавалося, що журі конкурсу це не може не помітити! І я постійно чекала, що мене викинунь звідти, як погане кошеня, що випадково попало не у свій дім. Але я чомусь у фіналі. Знову якесь диво. Тепер редактор каже, що я йду там чи то п’ятою чи сьомою у рейтингу, хоча може вже і впала… Поки тут пишу… І що варто поборотися за призове місце. А я дивуюся і з того, що є!)))

Київ. Дім художника. Творча зустріч «Дежавю»
(Оксана Коваленко, Ігор Касьяненко та Дмитро Кобринський) разом з глядачами

— Що для тебе творчість?

— Повітря. Життя. Єдино можливий спосіб існування.

— В тебе є свої правила життя?

— Ой… Ніколи про це не думала. Певно, що є. Ми відповідальні перед тими, кого привели у цей світ. Все інше підкоряється цій темі. Мама у дітей має бути здоровою, щасливою і задоволеною, тільки тоді вона може для них бути корисною. Це вважається правилом?

Я хочу, щоб мої діти мною пишалися. І все для цього роблю. У нас з ними гарні стосунки. Ми дружимо.

— У нас, на медіа порталі АТС, є традиція закінчувати інтерв’ю побажанням цьому світу.

— Цінуймо життя! Бо воно в нас одне-єдине! Цінуймо одне одного, бо ми — не відокремлені. І поточна пандемія це доводить щохвилини. Цінуймо світ, природу, час, у який нам довелося жити, бо ніхто з попередніх поколінь ніколи не мав стільки можливостей, як ми тепер маємо завдяки інтернету! Навіть це інтерв’ю неможливо було би уявити ще декілька років тому.

В світі стільки всього цікавого, а люди воюють і воюють… Як хом’яки у банці за територію. Людство нічому не вчиться. Це засмучує. Тому мені здається, якби ми цінували життя по-справжньому, то цього б не було. Тому — цінуймо життя! Воно прекрасне. І — одне!

Також про творче життя на Закарпатті читайте у матеріалі: В «Сказочном доме» на Закарпатье прошёл литературный фестиваль

Впервые в городе Сумы выступит лидер подмосковной группы НедРа Алексей Вдовин. Уже в который раз он отправляется в тур по городам Украины, где его любят и неизменно ждут.

Песни Вдовина очень интимны и проникновенны, что особенно явственно ощущается на акустических выступлениях и слышится в сольных релизах.

В его музыке будто скрыт некий универсальный код, позволяющий песням находить дорогу к сердцам таких непохожих между собой слушателей и поселяться там навсегда.

6 октября 2016 года (пятница)

Зал профсоюзов (ул.Петропавловская, 61)

Начало в 18.30

Билеты можно приобрести:  в кассе ТЦ «Киев» на 2-м этаже и в театральном киоске возле гостиницы  Рейкарц,  по цене  40 и 50 грн.

Телефон для справок (095) 738 00 88

1999 год — первый фестиваль авторской песни «Чумацький Шлях» памяти Александра Авагяна, потом — Всеукраинский фестиваль авторской песни. Сколько их еще было… 2000 год — впервые появился в клубе авторской песни «Арсенал», окончательно придя туда осенью 2002 г.

За период с 2000 до 2012 гг. дал огромное количество концертов как сольных, так и с любимыми авторами и исполнителями, а также сборных.

Дипломант  и лауреат различных украинских, всероссийских и международных фестивалей. Гость и член жюри международных фестивалей авторской песни.

Место: Центральная библиотека им. Т.Г.Шевченко (отдел литературы и искусства)

Начало: 18.00

Американца зовут Джош Ланца, по основной профессии он программист в компании Майкрософт, живёт в Сиэтле, а на досуге увлекается музыкой и русской поэзией. Джош уже был в Сумах и даже становился лауреатом «Булата». На этот раз у него новая программа,  с которой он во время отпуска решил поездить по Украине.

Сначала был Киев. А далее —  серия концертов в  Сумах. Бесплатных,  к слову. Это такая себе американская гуманитарно–поэтическая помощь. Одно из первых сумских выступлений Джоша Ланца состоялось в отделе литературы по искусству сумской городской библиотеки им. Т.Г. Шевченко. Таким образом, великий украинский поэт тоже поучаствовал в  поэтическом интернационале Джоша Ланца.  А организовывал гастроли, как всегда, Игорь Добровольский.

Надо сказать, что Пушкин в исполнении Ланца звучит своеобразно. Учителя литературы могут даже не согласиться с некоторыми  трактовками. Но как по мне – Пушкин настолько велик (кстати, и Джош об этом всё время говорил), что такой вариант, более чем просто приемлем. Ланца точно не испортил поэзии Александра Сергеевича. Даже в тех песнях, где он музыкально не дотянул до уровня всех смыслов пушкинского текста, сами стихи были поданы максимально бережно и талантливо. Очень интересно и неожиданно звучал Пушкин на еврейскую музыку. В этой связи вопрос —  куда смотрят барды Израиля? Ведь там «на четверть бывший наш народ»! Почему не поём Пушкина?

Кроме того, я вообще сто лет уже не слушал вживую песен на стихи Пушкина. Украинские барды, в основном,поют песенки своих друзей и членов жюри многочисленных фестивалей КАП. Максимум — рискуют спеть Бродского. Или классиков жанра. Кроме того, в Украине сейчас вроде бы не патриотично делать программы по зарубежному Пушкину. Хотя вот было бы здорово, если бы  кто-нибудь  из качественных авторов музыки  и исполнителей  собрался, написал бы  песни на стихи А.С. Пушкина и Т.Г. Шевченко, и спел их в одной программе. Интересно, как бы это звучало….

Во втором отделении Джош Ланца исполнял  песни Высоцкого. И это тоже было здорово,  ещё и потому, что песни он выбрал, в большинстве своём, хулиганские, «блатные», те которые местные барды, опасаясь опять же тех же учителей литературы, петь стесняются.

А  американец спел. И даже рифму на слово «герань», вместо которой даже сам Владимир Семёнович часто пел «ничего», Джош спел строго по авторскому тексту —  артистично и с чувством. Очень хорошо получилось. В целом, Джош произвёл впечатление человека открытого, с тонким чувством юмора и такта. Как в общении с поэзией, так и со зрителями-слушателями.

Одним их «хитов» вечера стала  «Группа крови» Виктора Цоя. Тут роковый ритм и видимо именно такая музыка в крови Джоша. Хотя, в его пушкинских песнях даже романсовая мелодика проскальзывала.

В воскресенье 8 декабря, там же в библиотеке, Джош Ланца ещё будет петь песни Боба Дилана и Битлз.  Я обязательно пойду смотреть и слушать.

Ещё по теме выступлений необычных бардов: Концерт Ольги Чикиной в Сумах. Послесловие