Алла Акименко у багатьох сенсах незвичайна поетеса. По-перше, і це головне – вона дуже талановита. І при цьому мало відома широкому загалу сумських прихильників поетичного слова. Як це не дивно, але вечір, що відбувся в галереї, став першим публічним творчим звітом авторки, яка вже видала дві поетичні збірки.

Презентації першої з них, що носить назву «З осінню наодинці», і була присвячена зустріч у галереї. Книжка, до речі, вийшла ще у 2004 році. А презентація відбулась тільки зараз, 10 років потому, хоча багато хто з присутніх тримав примірник книжки в руках під час вечора. Так що можна стверджувати, що цього разу Алла Акименко точно не була наодинці ні з осінню, ні з глядацьким залом.

По-друге, поетка Алла Акименко справляє враження класичного ретранслятора текстів, які приходять звідкись ззовні. Тобто те, як вона спілкується з людьми, як просто розповідає про себе – все це  абсолютно не корелюється з її, по-жіночому мудрою, поезією. Дивує ще й те, що вона пише про речі, або події яких ніяк не могла бачити так, ніби вона прямий свідок  їх і учасник. Маються на увазі її алюзії на міфологічні та історичні теми.

І ще дуже приваблює в її віршах близкість до природи, з якою лірична героїня її поезії знаходиться в нерозривному зв’язку. Власне на тлі природи і відбуваються всі події її поетичних історій.

У лісі вже нічого не цвіте…

Холоне слід пелюстки на долоні

Німує небо, дикошиї коні

В осінніх снах п’ють літо молоде

А нам було так добре в тому літі!

Я б віддала усе за кілька квітів,

Що пам’ятають нас, та як на те –

У лісі вже нічого не цвіте…

На відміну від більшості сучасних молодих українських поетів, тексти яких схожі на безсюжетний потік свідомості, вірші Алли Акименко дійсно історії, маленькі, але дуже важливі епізоди тієї частини людського життя, яка є справжньою, бо відбувається у всесвіті почуттів, на межі душі і тіла..

І поки зі мною ніч

поряд

і місяць так довірливо шепче

«ти не одна»

І тьма

пахуча і тепла

як мамина хустка…

не клич мене в дня

правдиве й облудливе світло

хочу тремтіти

сльозою  на вітрі

квіткою вишні

мережити ніч білим-білим

пестити зорі

хоча б на мить

стерши межу

між душею і тілом.

Після такої поезії прозою і додати нічого…

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com