У якості головного аргументу приводиться поема Пушкіна «Полтава» де нібито висловлено негативний погляд на Україну.

Щодо топоніміки – питань немає, прибрати, так прибрати. В Україні вистачає власних героїв, особливо після війни. Стосовно ж «Полтави», то там не все так просто. Давайте спробуємо розглянути Пушкіна та його твір трохи уважніше. Орієнтуватимемося на переклад Максима Рильского та Андрія Малишка, хоча мені особисто своєю мальовничою, хоча й дещо архаїчною лексикою більше подобається переклад на українську, зроблений ще у 1836 році Євгеном Гребінкою. У цій архаїці відчувається смак епохи.

Іван Мазепа

Сам факт існування подібного перекладу, до речі, доводить, що українці того часу доволі позитивно ставилися як до Пушкіна, так і до його конкретної поеми «Полтава».

Пушкін та Чехов

У світі літератури існують два різновиди небожителів: світові генії та «наші всьо» місцевого масштабу. Пушкін як раз із других.

Задля більшого розуміння попереднього тезису порівняємо Пушкіна та Чехова. А.П. Чехов – всесвітня величина. Його творчість була і є зрозуміла усюди — від Японських островів до островів Британських. Вона вперше після Шекспіра змінила погляд на театр та вплинула на творчість літераторів нобелівського рівня, таких як  Бернард Шоу, Самюель Бекет, Рюноске Акутагава та багато інших.

Чехов зрозумілий у всіх перекладах, бо послуговувався для своєї творчості чимось більшим, ніж мова.

А Пушкін був епігоном. Він нічтоже сумняшеся запозичував сюжети та теми у класиків античного світу та своїх західноєвропейських сучасників. Тому і не має успіху за кордонами російськомовного світу. Іншими словами, безумовна обдарованість Пушкіна реалізувалася виключно у межах руського язика та імперської московицької ментальності.

Пушкін  та Байрон  

Джордж Гордон Байрон (1788 – 1824) був кумиром Пушкіна. Зрозуміло, що російський  поет не міг пройти мимо такої смачної теми, якою є історія Мазепи, один з романтичних епізодів якої було так яскраво описано Байроном в однойменній поемі. Тож і Пушкін також вирішив долучитися до створення всесвітнього міфу про славетного українського гетьмана. Його версія теж спочатку називалася як у Байрона, а потім вже назву було змінено для запобігання зайвій плутанині. Втім, епіграф з Байрона таки залишився.

Пушкін та Україна

Окрім Байрона Пушкіна з Україною пов’язувала дружина, яка була правнучкою українського гетьмана часів Руїни Петра Дорошенка. А також інші захоплення велелюбного поета, зокрема дві Анни – Оленіна та Керн, — українки за походженням.

Читайте про це детальніше у нашій розповіді:  Пушкін та козацький устрій України

Пушкін та самодержавство

Пушкін вельми тепло ставився до України та українців, але його любов завершувалася в той момент, коли звучало слово «цар», котре на будь-якого московита діє як погляд удава на кролика.

Цар для росіян – це влада «божою милістю». Це щось невідділиме від імперії і всі його дії, навіть вочевидь дурні та звірячі, їдуть виключно на «благо її населення». Це важливо розуміти, коли читаєш «Полтаву», яку, власне, можна сміливо розглядати у якості психологічного портрету автора. Пушкін пише про Мазепу, але насправді розкриває себе.

Мазепа та Маруся

Спочатку творець»Полтави», котрий сам був небайдужий до гарного жіноцтва, описує свого головного героя як супермена. Уявіть собі – чолов’язі  67 років. І у нього закохується 16-річна красуня Мотря Кочубей (в поемі Маруся), яка походить з однієї з найзаможніших родин Гетьманщини, дочка самого Генерального судді. Закохується саме в його пишноту та чоловічу силу, навіть кидає батьків і переходить жити до старого гетьмана, стає його коханкою та божеволіє, коли розуміє, що Мазепа вбив її батька і що не вона є головною метою його життя.

Маріє, бідна ж ти, Маріє,
Красо черкаської землі!
Не знаєш ти, якого змія
Голубиш у нічній імлі,
До нього пристрастю окута!
Його ж душа розпутна й люта!
Кому ти, кинувши сім’ю,
Дала на жертву юнь свою?
Його хвилястий сивий волос,
Його лукаво-ніжний голос,
І зморшки темного чола.
І поглядів жагуча мла
Тебе навіки полонили.
Забула матір ти для них,
Віддавши отчий вік похилий
За ложе пристрасних утіх.
Своїми дивними очима
Тебе старий зачарував,
Словами тихими своїми
В тобі сумління він приспав.
На нього дивишся побожно,
В очах пашить кохання жар,
Його лелієш безтривожно,
Твоя ганьба — тобі як дар.
Її несеш в собі, безсила,
Як честь, — красуня молода,
Ти чари ніжного стида
В своїм падінні загубила…

Що стид Марії? Що слова?
Людські обмови — наче піна,
Коли схиляється в коліна
Гетьманська горда голова.

Які  пристрасті! Як романтично… Але тут є один нюанс. Цю історію придумав Пушкін.  Насправді все було простіше.

Мотрона Кочубей

Дійсно, у Мазепи з Мотрею існували взаємні почуття і гетьман навіть засилав сватів, але батьки відмовили. Чому? Не тільки по причині різниці у віці. Кочубей, батько Мотрі, регулярно катав доноси царю московитів на Мазепу і не хотів віддавати дочку за того, кого вважав своїм ворогом.

Мазепа та Мотря Кочубей

У підсумку Мотря таки втікла до Мазепи, бо кохала ж. Але той її повернув батькам. Невдовзі дівчина вдало вийшла заміж за менш геройського, але теж вельми достойного козака — інтелектуала та поліглота Семена Чуйкевича. Чоловік також був старший за неї, але усього на 14 років і Мотря прожила з ним хоча й порівняно недовге — до 48-ліття, але цілком звичайне жіноче життя. При цьому у конфлікті з Кочубеєм подружжя було на боці Мазепи.

Мазепа та «зрада»

Сюжет «Полтави» доволі довго тримається у межах української правди. Якщо трохи іронічно переоповідати лавсторі Мазепи та Марусі, то далі ми бачимо, що дівчина у самому соку, схоже, змучує старого гетьмана своїм постійним бажанням шаленого кохання і той починає обходити їхню спільну спальню, затримується «на роботі» і навіть на деякий час прикидається хворим. А коли палка Мотря (не справжня, а у пушкінській версії) таки дотискає коханця питаннями, чому він її ігнорує, з’являється тема підготовки бунту.

Втім, у тексті «Полтави» є і пряма народна мотивація українського повстання

«Що ж гетьман? Він старий, безсилий!» —
Казала молодь навкруги. —
«Труди і літа погасили
Вогонь колишньої снаги.
Пощо тремтячою рукою
Він носить славну булаву?
Тепер би вдарити війною
На злоненависну Москву!
Коли б старий наш Дорошенко,
Чи Самойлович молодий,
Семен Палій, чи Гордієнко
Були при владі військовій.
Тоді б у сніжному завої
Не мерли наші козаки,
І Малоросії сумної
Вже визволялись би полки».

«На злоненависну Москву!» — це ж Пушкін пише. І, до речі, ви усіх знаєте з перелічених в уривку? А Пушкін — знав.

Трохи про справжнього Мазепу

Варто зазначити, що Іван Мазепа був особистістю, сповненою протиріч. Європейсько освічений, віртуоз палацових інтриг, свій при дворі польського короля, він до того ж ще й складав талановиті вірші, на які варто звернути увагу хоча б тому, що там чудова українська мова – і це практично за сто років до Котляревського.

А з іншого боку, Мазепа довгий час був вірним васалом московських самодержців. Крім того, саме з ним пов’язують розмежування народу та козацької старшини, яка вже при Мазепі почала приймати дворянство та наполягати на закріпаченні козаків. Інакше кажучи, персонаж був живим, як історія. І, судячи з реакції тогочасних українців на його повстання, підтриманий Мазепа був далеко не усім народом. У якості протилежного прикладу згадаємо Богдана Хмельницького, котрий зміг об’єднати під своїми прапорами усіх українців, незалежно від статків.

Епітети, якими його нагороджує у своїй поемі Пушкін: «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту» — не взялися невідомо звідки. У Мазепи були вороги і серед своїх. Ті ж Кочубей та Іскра чого варті. А у порівнянні з висловами, які допускають на адресу своїх політичних опонентів наші сучасники, так… Ну ви зрозуміли.

Висновок №1

Пушкін не описував Мазепу як саме українця. Більше того, у всьому що стосувалося України, Пушкін був доволі тактовний. А Мазепа для нього був просто яскравою особистістю, яка творила події.

Цікаво, що навіть приводом для зради «божою милістю царя» Пушкін обирає для Мазепи не політичні міркування, а особисту образу. Мовляв, колись під час бенкету у шатрі царя гетьман дозволив собі сміливі промови і Петро схопив його за сиві вуса і довго тримав так – тобто принизив. Будь-який московит прийняв би це за належне, але Мазепа був козаком і тому вирішив помститися. Помста полягала у тому, щоб перевести  Гетьманщину з-під московського протекторату під польський або шведський. Про незалежність мови тоді ще не було. А у Пушкіна ця тема є.

Давно задумали ми діло,
Тепер воно кипить у нас.
Усім нам діяти наспіло;
На боротьбу ударив час.
Без вольності, добра і слави
Ми гнулись нижче від трави,
Під покровительством Варшави,
Під самовладністю Москви.
Вкраїні бути, як державі,
У незалежності пора:
Знамена вольності криваві
Я підіймаю на Петра.

Ще раз.

  «Вкраїні бути, як державі, у незалежності пора».

Це написав не Шевченко і не Франко. Це написав Пушкін. Не про Малоросію написав, а саме про Україну, а то нині деякі розумники кажуть, що такої назви у ХІХ  столітті не існувало.

А щодо епітетів на адресу Мазепи, то яка б цензура пропустила тоді хвалу на адресу геройського гетьмана, який виступив за незалежність України? Хто про це взагалі смів тоді говорити, навіть з українських діячів? Це були часи імперій. Максимум на що могли  претендувати неімперські за духом країни – це бути у складі однієї з могутніх імперій того часу.

Висновок  №2

Цілком  зрозуміло, що не може бути мови про якісь спільні речі між Московією та Україною сьогодні та у майбутньому. Але минуле вже сталося. І воно у нас було спільним. Від нього безглуздо відмовлятися, а навпаки, його треба прийняти та зробити максимально своїм у будь-яких площинах, трактуваннях та контекстах.

Більше про це у нашій публікації:  Український погляд на культурний спадок імперії

Народився 13 січня 1893 р. у Тростянці Сумської області. Пішов із життя шляхом самогубства 13 травня 1933 р. після  спільної з письменником Аркадієм Любченком мандрівки Україною, коли він, член КП(б)У з 1919-го року, на власні очі побачив жахи Голодомору.

Микола Хвильовий

А тут ще й арешт однодумця, однопартійця та близького товариша літератора Михайла Ялового… А ще треба додати тиск на самого Хвильового, закриття його суспільно-літературних проектів, марні намагання зламати себе самого аби залишатися у річищі генеральної лінії партії…

Аlter ego

Микола Хвильовий пройшов фронти Першої світової. У часи Громадянської війни – червоний командир. Ще у шкільному віці відрізнявся надмірною емоційністю, із-за чого навіть був виключений з гімназії, іспити за яку здав екстерном.

Участі у бойових діях додатково вплинула на стійкість нервової системи. Мав суїцидальні схильності, двічі намагався застрелитися, але тоді не знайшов у собі сил. До того ж зловживав алкоголем.

При цьому був наділений дивовижною харизмою, вмів впливати на людей, мав купу друзів та шанувальників. Особиста енергія Миколи Хвильового сьогодні вважається однією з головних рушійних сил українського літературного процесу 20-х років минулого століття.

Справжнє прізвище Хвильового – Фітільов. Син збіднілого російського дворянина, Микола Григорович Фітільов вигадав Хвильового і прожив його долю точнісінько так же, як Павло Губенко придумав Остапа Вишню, а Іван Лозов’яга —  Івана Багряного. До речі, всі вони родом з нинішньої Сумської області.

Тоді взагалі вважалося романтично–революційна шиком заводити собі соціальні аlter ego: Ленін-Ульянов, Сталін-Джугашвілі, Зинов’єв-Радомисльський, Троцький-Бронштейн …

Геть від Москви!

Хвильовий відомий проголошенням епатажних, з огляду на ситуацію, у якій це відбувалося, гасел: «Геть від Москви!», а також «Дайош Європу!».

Цікаво, що дослідники так і не знайшли у публікаціях Хвильового таких формулювань. Гасло ніби саме собою виникло з виру ініційованих їм літературних дискусій українських культурних діячів, що почалися 1925 року. Там дійсно мова йшла про те, що українським літераторам треба орієнтуватися не на російську, а на європейську літературну традицію.

Хвильовий писав:

… я — не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.

І у той же час:

Я тепер покохав город
так весняно, як дуб цвіте.
Вже не ляже на скроню скоро
цей прекрасний безмежний степ.

Не піду на стіжки сіна
і забуду озерну косу,
де ширяв неможливо синій
моїх дум і мрій лосунь…

Але хіба автор тут не виглядає українським Єсеніним? Справедливості заради зазначимо, що це перший з надрукованих віршів Хвильового.

А ось іще:

Я із жовтоблакиття перший
На фабричний димар зліз.
Журавлиних пісень моїх верші
По цехах розставляю — скрізь.

Годувала мачуха-недоля,
Збайстрював мене батько-кукіль…
І до тебе, матусенько рідна,
Моя крице, прийшов звідтіль…

Через наступні рядки теж хтось дуже знайомий зазирає, наче через паркан:

Весняні квартали.
Ріг.
Моя сестра повія…
Вечоріє.
— Беріть мене всі —
для вас
фльондра я.
В ліхтарях червоних
відблиски крові —
це юнача кров
— моя.

Ну тут хіба що рими не такі вишукані, як у Маяковського…

Нарешті Хвильовий сам:

Блакитний мед до уст прилип,
душа — метелик колекційний,
приколена натхненням до небес.

Антени… ах! цікаво… ах!
Блукав і там над містом місяць
і до піщаних берегів
тріпотно кораблі тяглися,
а в щоглах кублився
уламок бурі…

Навіть з наведених прикладів видно, що безумовно обдарований літератор Хвильовий мав усі підстави шукати захист від потужного тиску російської літературної маси. На яку, до слова, у ті ж самі часи працювало і багато талановитих вихідців з України – Анна Горенко/Ахматова, Володимир Нарбут, Михайло Шейнкман/Свєтлов…

Направду заклик «Геть від Москви!» зовсім не стосувався державотворчих та економічних аспектів. Навіть дивно, що більшовицька Москва так злякалася. Вони ж самі твердили, що базис, тобто економіка, визначає надбудову. У тому числі і культуру. А проти спільного базису Хвильовий нічого не мав. Його цікавив напрям розвитку українського мистецтва та літератури зокрема. Більше того. «Дайош Європу!» — це взагалі назва екстремально провладної московської вистави театру Мейерхольда 1924-го року, де малася на увазі всесвітня пролетарська революція.

Більше по це у нарисі  Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічністі. 

Однак галас у столиці імперії здійнявся неймовірний, дійшло аж до Сталіна, той тупнув ніжкою у листі до Кагановича, що був тоді «смотрящім» в Україні, себто Генеральним секретарем КП(б)У. Як наслідок, з’явився термін «хвильовизм» — що означав відрив від генеральної лінії партії.

Хвильовий спочатку намагався уточнювати та пояснювати свою позицію. Йшов лише 1925 рік. У радянському  суспільстві ще була можлива дискусія. Хоч і керована. Хвильового навіть випустили за кордон на лікування – можливо сподіваючись, що не повернеться. Але він повернувся.

Щодо прозаїчних спроб  то Хвильового називали засновником пореволюційної української прози (академік Олександр Білецький, 1926 рік). Якщо у когось виникне бажання у цьому пересвідчитися, головне не починайте з новели «Я(Романтика)», котра являє собою монолог садиста-чекіста, що шукає і таки знаходить ідеологічні підстави для ліквідації власної матері. Це твір не для естетів зі слабкими нервами.

Взагалі, щоб розуміти вчинки та мотивації людини, котра активно діяла у суспільній площині минулого, обов’язково треба враховувати історичний контекст. Тому, продовжуючи розповідь про Миколу Хвильового, спробуємо паралельно максимально стисло відтворювати атмосферу тодішньої доби.

Українське відродження перших років СРСР

Громадянська війна 1918-1921 років поділила населення України на два табори. Головним прагненням одних виступала соціальна справедливість — їхнім лідером можна вважати Нестора Івановича Махно. Для інших першочерговою метою стала реалізація української ідеї – навколо неї гуртувалися УНР, Гетьманщина Скоропадського та Директорія Петлюри-Винниченко.

Білі в Україні підтримки практично не мали, бо асоціювалися з полицейскою владою російського царя та панів-дворян.

А ось більшовики змогли перетягнути на свій бік значну частину населення, коли пообіцяли землю селянам, фабрики робітникам, а інтелігенції — національну самостійність, хоча й у статусі союзної республіки. Ця форма тоді ще не була наповнена конкретним змістом, зокрема до тексту союзної угоди увійшла ленінська ідея щодо права вільного виходу з Союзу. Романтики українського руху, у свою чергу, наповнювали новостворену конструкцію власними мріями. Між тих романтиків був і Микола Хвильовий.

Час від закінчення громадянської війни до початку масових репресій називається українським Відродженням. Або червоним Ренесансом. По суті це був шлях до прірви, який лідери українського культурного руху долали святковим маршем з мідними трубами та прапорами, не здогадуючись, що їх чекає попереду.

Націонал-комуністи

Націонал-комунізмом називають конформістський рух всередині більшовицької партії, що мав місце на початку радянської влади у декількох союзних республіках. Особливо впливовим він був в Україні. Власне саме українські націонал-комуністи стали тим компромісним рішенням, що в теорії єднало прагнення українців до незалежності, та до соціальної справедливості.

Допоки у столиці більшовицької імперії точилася  боротьба за трон Леніна, український націонал-комуністичний рух при підтримці, а частіше/краще при невтручанні вихідців з України Троцького та Зинов’єва розгорнув активну українізацію. На чолі процесу опинилися радянські партійні діячи Олександр Шумський (репресований та вбитий у 1946 р., м. Саратов)  та Микола Скрипник (звільнений з усіх посад у 1933 р. після чого наклав на себе руки)

Микола Скрипник

З останнім пов’язана загальна українізація суспільства у 20-роках ХХ століття. Зокрема, мова про українізацію преси, шкільної освіти та навіть діловодства. 1927 року в УРСР  була проведена реформа орфографії та введений так званий «скрипниківський правопис». Мудрим кроком Миколи Скрипника, на той час наркома освіти, було запрошення у комісію по розробці нової граматики українців Заходу, який тоді ще не був у складі УРСР. У відповідь галичани погодилися визнати новий правопис як єдиний для української мови. Скрипниківкою, до слова, і досі послуговуються на деяких українських телевізійних каналах.

1928-1933 року побачив світ Академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського (репресований, загинув у в’язниці м. Кустанай 1942 р.) та Сергія Єфремова (репресований, загинув і в’язниці м. Владимир, 1939 р.). Щоправда друком вийшло тільки три томи. Четвертий вже потрапив під заборону.

Зазначені вище процеси супроводжувалися масштабною культурною революцією, одним з лідерів і натхненників якої був Микола Хвильовий.

Терор голодом

Голодомор – штучний голод організований в Україні Сталіним та його поплічниками у 1932-1933 роках.

Ще 1921 року більшовики зрозуміли, що конфіскація сільськогосподарської продукції та пов’язаний з нею голод діють на селян таким чином, що люди гублять мотивацію до спротиву. Саме тоді, після рейдів червоних продзагонів по українським селам, почалися невдачі селянського війська Нестора Махна.

Коли за 10 років після громадянської Сталін зіштовхнувся з масовим спротивом процесу насильницької колективізації, він знову застосував терор голодом. Тепер усе було організовано згідно з класичним сценарієм, за яким московити діють завжди. Терор голодом, холодом, руйнуваннями житла непокірних — єдина мова, якою ці брати-каїни вміють умовляти українців  Особливо голосно перегукуються з сьогоднішнім часом тисячі журналістів–пропагандистів, котрі у роки Голодомору заїхали в Україну, маючи завдання створити картину «масового приховування українськими куркулями зерна, якого так потребувала молода радянська держава». Власне для того, щоб читати та засвоювати всю цю пропагандистську отруту більшовикам і потрібна була всенародна грамотність. Телебачення ж іще не було. Хоча його тоді вже і придумав онук Павла Грабовського.

До конфіскації зерна доєдналися натурштрафи, коли з хат вигрібали взагалі все, що можна було їсти. Іншими словами, ціллю було не тільки зерно, а ще й знищення частини українського селянства.

Українські націонал-комуністи як могли протидіяли біді. І у підсумку, знову ж таки за класичною московської методою були обвинуваченні у «перегибах», які нібито привели до масового голоду. Невдовзі Сталін взагалі прикрив націонал-комуністичну вольницю. У ворожій діяльності були звинувачені 56 з 62-х членів ЦК, обраних на XIII з’їзді КП(б) у травні-червні 1937 року . А з 11-ти членів  політбюро ЦК КП(б) 10 були репресовані.

Микола Хвильовий до подорожі Україною цілком міг не знати про масштаби народного лиха. Організатори Голодомору старанно ізолювали села, які вони засудили до голодної смерті, не допускаючи будь-яких контактів із зовнішнім світом.

Український літературний процес

Взявши курс на подолання неграмотності, радянська влада приділяла пильну увагу творчій та науковій інтелігенції. Безумовно нелояльних висилали або ліквідовували. З іншими співпрацювали. А далі дивилися на їхню поведінку.

Митцям, які мали можливість друкуватися, держава платила доволі щедрі гонорари. А друкувалися ті, хто входив у відповідні письменницькі спілки та організації, що вели між собою активну літературну дискусію за право визначати битий шлях української культури.

Столицями літературних процесів вважалися, зрозуміло Харків  та Київ. Однієї з найпотужніших виступала студія «Гарт»(1923-1925), на чолі з Василем Блакитним. Спілка мала філії у багатьох містах УРСР. До неї входив і Микола Хвильовий. А також Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко, Микола Куліш, Михайло Йогансен та інші відомі літератори.

1925 рік. Зліва направо у першому ряду: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Зліва направо у другому ряду: невідомий, Іван Дніпровський.

Після передчасної смерті Василя Блакитного (у 32 роки від хвороби серця), «Гарт» розпався і на його місці виникла  організована Хвильовим «Вільна Академія Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ. До складу «академії» увійшли не всі члени «Гарту». Частина 1926 року заснувала ВУСПП  — Всеукраїнську спілку пролетарських письменників.

Також діяла відповідно орієнтована спілка селянських письменників «Плуг». А ще аполітична, попри назву, «Майстерня революційного слова» – Марс, що походила від письменницької організації «Ланка», яка у свою чергу відокремилася від київської спілки «Аспис» (Асоціація письменників), до складу якої входило об’єднання «Неокласики», лідером якого був професор української літератури та віртуоз сонетної форми Микола Зеров (розстріляний у 1937 році).

Взагалі об’єднання у спілки не властиве єству творчих людей. Кожен справжній митець створює власний неповторний світ і почувається його деміургом. А тут організаційна дисципліна, членські внески, збори, необхідність прислуховуватися до бажань та думок інших деміургів…

А з іншого боку, тільки учасники спілок мали доступ до державних коштів. Пам’ятаєте — «Пиво лише для членів профспілки»? Тому творцям-індивідуалістам доводилося упокорювати гординю і терпіти один одного заради хліба насущного.

А хліб, як правило, був з маслом.

Забезпечена людина

Про матеріальні статки нашого героя ми можемо судити по тому, що він наприклад одного разу подарував своїй донці шикарний білий рояль.

Справа там розгорталася так. 1920 року у Богодухові Хвильовий взяв шлюб з місцевою вчителькою Катериною Гащенко. За рік на світ божий з’явилася їхня донька Іраїда. Невдовзі чоловік поїхав підкорювати столичний Харків, де спочатку проживав у гуртожитку один. Ну і діло молоде, одного разу стрибнув у гречку. Та ще й був застуканий Катериною.

Так вони й розійшлися. Катерина, кажуть, кохала Миколу до останніх днів життя, але зовні поводилася максимально жорстоко, зокрема заборонила будь-які побачення з дитиною і навіть переписала доньку на батьківство свого нового чоловіка Дмитра Кривича. З часом вони теж переїхали до Харкова. Ось тоді  Хвильовий і зробив доньці шикарний презент у вигляді білого роялю, який зрештою так і залишився біля під’їзду, бо горда Катерина заборонила Іраїді приймати подарунок.

Ми вже згадували про закордонну мандрівку Хвильового, що тривала з грудня 1927-го по березень 1928 –го. Він тоді перебував у Берліні та Відні. Лікував туберкульоз. І мав на це відповідний кишеньковий капітал.

Як і на те, щоб робити внески у будівельний кооператив. Саме там, у квартирі № 9 кооперативного будинку письменників «Слово» Микола Хвильовий застрелився у 1933-му…

Спочатку було Слово. Потім Крематорій

Будинок «Слово» було побудовано коштом членів кооперативу літераторів, та ще й з додатковим внеском держави у розмірі 51 000 карбованців. Будівля вийшла елітна, з високими стелями, ізольованими кімнатами, соляріями на даху, центральним опаленням, телефонами, спортивними майданчиками у дворі та навіть бомбосховищем. Але доля її склалася зовсім не так, як про це мріялося щасливим новоселам.

З шестидесяти шістьох квартир незабаром було репресовано мешканців сорока. Заарештовували не тільки господарів, але й гостей. Першим таким гостем 16 квітня 1932 року став Іван Багряний. Він потім і назвав «Слово» «Крематорієм». Зокрема і за «воронки», що приїжджали по його мешканців уночі.

Так московський режим знищував українську творчу інтелігенцію. І навіть через багато років, ненависть імперської влади до всього українського не вщухла і втілилася у прильот по будинку «Слово» після початку повномасштабної війни московської імперії проти вже незалежної України.

Микола Хвильовий з родиною. Праворуч дружина Юлія Уманцева. Ліворуч — дочка Люба

Хвильового також не минула арештантська чаша. З другою дружиною, Юлією Уманцевою, він познайомився в НК (у Чека тобто), коли перебував під вартою, та ще й за крок до трибуналу. Кажуть, що його врятувала саме Юлія, котра там працювала. Це трапилося 1919 року. Згодом вони перетнулися у Харкові. Юлія Уманцева вже мала доньку Любу, котру Микола Хвильовий прийняв як рідну і навіть заповів їй авторське право на свої твори.

До речі, Юлія Уманцева – один з літературних псевдонімів Хвильового. Отака у них було духовна спорідненість.

Прощальний  концерт

Микола Хвильовий, хотів того він сам чи не хотів, був духовно дуже близьким із Володимиром Маяковським. Обидва за сумою біографії, літературного обдарування, публіцистичної енергії та впливу на оточуючих заслуговують на звання ідейних лідерів (кожен свого) революційного творчого покоління.

Маяковський пішов 14 квітня 1930 року. І як справжній поет – змалював це у віршах.

Все чаще думаю —
не поставить ли лучше
точку пули в своем конце.
Сегодня я
на всякий случай
даю прощальный концерт.

Хвильовий також дав прощальний концерт. 13 травня запросив до себе друзів, пригостив чаєм, пограв їм на гітарі, потім сказав, що хоче прочитати новий твір. І вийшов у кабінет, нібито за рукописом. Назавжди.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію України: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Далі ми розкажемо про одну українську родину, знайомство з представницею якої відіграло фатальну роль у долі російського поета Лермонтова.

Лермонтов про Україну

Михайло Лермонтов подарував літературі поетичну перлину, на створення якої вихідця з шотландського роду Лермонтів надихнула українка. Стосовно шотландського коріння, остаточно не доведено, але сам Лермонтов волів, щоб так було. Значить, хай воно так і буде.

Михайло Лермонтов

Ми не відмовимо собі у задоволенні навести вірш повністю.

На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла,

Но юга родного
На ней сохранилась примета
Среди ледяного,
Среди беспощадного света.

Как ночи Украйны,
В мерцании звезд незакатных,
Исполнены тайны
Слова ее уст ароматных,

Прозрачны и сини,
Как небо тех стран, ее глазки,
Как ветер пустыни,
И нежат и жгут ее ласки.

И зреющей сливы
Румянец на щечках пушистых
И солнца отливы
Играют в кудрях золотистых.

И, следуя строго
Печальной отчизны примеру,
В надежду на бога
Хранит она детскую веру;

Как племя родное,
У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит;

От дерзкого взора
В ней страсти не вспыхнут пожаром,
Полюбит не скоро,
Зато не разлюбит уж даром.

Вірш присвячено княгині Марії Щербатовой. Багато хто з дослідників вбачає в ньому інверсійний перегук з «Признанием» українця Євгена Гребінки.

Українсько-сербський союз, або Іван та Параскева Штеричі

Прадід Марії – Іван Штерич (1734-1787) був сербом, підданим Австро-Угорської імперії. Якраз тоді російський уряд започаткував на території України проект «Нова Сербія» (1751-1764), куди запросив православних сербів, котрі почувалися незатишно між католиків на рідних Балканах.

У 26 років Іван Штерич взяв громадянство Російської імперії і пішов служити до кавалерійського полку, що квартирувався поблизу Полтави. У підсумку дослужився до генерал-майора.

Згодом Іван одружився з Параскевою Михайлівною Донець-Захаревською, донькою полковника Сумського козацького полку Михайла Донець-Захаревського та його другої дружини Анастасії Шидловської, що у свою чергу була донькою полковника Харківського козацького полку Лаврентія Шидловського.

У місті Суми (колишня садиба Баси на березі річки Псел) зберігся палац генерал-майорші Параскеви Штеричевої, збудований на початку 1810 року у псевдоготичному стилі архітектором Олександром Паліциним.

Суми. Баси. Маєток Параскеви Штеричевої

Про Суми ми згадали не випадково. Відомо, що там живуть найгарніші жінки у світі. Саме такими були правнучки Івана та Параскеви – Марія та Поліксена. Про них трохи згодом. Зазначимо тільки, що сербсько-українська з можливим домішком польської кров чарівних юнок, настояна на п’янкому трунку мальовничих краєвидів Слобожанщини явила собою чаклунську субстанцію непереборної сили. 

А ще додамо дрібку здивування діапазоном фантазії батьків, які старшу доньку назвали на честь Богородиці, а молодшу — ім’ям, яке носить яскравий і вельми поширений в Україні метелик.

Метелик Поліксена (Zerynthia polyxena)

Петро Іванович та Серафіма Іванівна Штеричі

Якщо остаточно триматися історичної правди, то на думку авторитетних краєзнавців Іван Штерич одружився з Параскевою вже у статусі вдівця з трьома дітьми. Але жодних відомостей про його першу дружину ми не маємо.

Один з його синів – Петро Іванович отримав освіту у Штутгартському університеті, де зокрема вивчав геологію і металургійну справу. А далі взяв шлюб з Надією Лутковською, донькою гусара, потім козака, потім знову гусара Алексія Лутковського з Херсонщини.

Надія народила Петру шістьох дітей та померла у 30-річному віці. Після чого 40-річний багатодітний удовець одружився з 30-річною Серафимою Борноволоковою. А та, по смерті чоловіка, переїхала до Петербургу, де придбала будинок на Фонтанці,101.

Всі шляхи ведуть до Полторацького 

Син Петра — Олексій мав двох доньок – Марію та Поліксену, яких 1834 року вирішив відправити з України до петербурзької бабусі Серафими Іванівни Штерич (Борноволокової). Серафима Іванівна прийняла дівчаток як рідних.

Ми не випадково акцентувалися на адресі бабусиного будинку. Саме в ньому 1819 року, коли він ще належав Олексію Оленіну, відбулася перша зустріч Пушкіна та Анни Керн. Олексій Оленін – чоловік Єлизавети Марківни Полторацької, дочки глави Придворної співочої капели дійсного статського радника Марка Полторацького. А ще Єлизавета Марковна матуся Анни Олексійовни Оленіної, тієї самої, котра у Пушкіна «как мимолётное виденье»…

Детальніше про українські пристрасті Пушкіна та дівчат з роду Полторацького у нарисі: Олександр Пушкін та полковий устрій України

Марія Штерич невдовзі, у віці 17 років, вийшла заміж (17 січня 1937 року – тієї зими, коли Дантес 10 лютого смертельно поранив Пушкіна) за штаб-ротмістра лейб-гвардії Гусарського полку молодого князя Олександра Михайловича Щербатова, котрий, окрім княжого титулу, мав 1000 душ кріпаків.

Бабусі Серафимі князь-гусар не сподобався. Далі ми ні на що не натякаючи просто повідомимо, що шлюб тривав усього один рік. А потім княгиня Марія Щербатова залишилася вільною вдовою з дитиною, яка народилася вже після відходу 28-річного Олександра Щербатова у кращій світ

Поліксена, або Генеральша–від-кавалерії

Поліксена, теж маху не дала і вийшла заміж за полковника Олександра Грессера. Втім, за два роки подружжя розлучилося. Згідно зі щоденником барона М. Корфа, взимку 1843-го:

  …головним і майже винятковим елементом світської бесіди була розмова про розлучення полковника Грессера з гарненькою його дружиною. Злі язики стверджували, що вона ще дівчина. Ініціатива була взята її бабкою (знову бабуся Серафима), в будинку якої вона виховувалася.

Сам Грессер говорив великому князю, що причина розлучення  — безсилля і розповідав одному приятелю, що дружина вигнала його з дому, і що він узяв всю провину на себе, щоб їй можна було знову повінчатися хоч на другий день після розлучення.

Поліксена чудово розуміла, що вік всепереможної дівочої краси недовгий як життя метелика, тому зайвої паузи вирішила не брати і невдовзі стала генеральшею, дружиною пруського аташе генерала-від-кавалерії Густава Вольдемара фон Рауха.

Марія та дуель

Не меншого галасу в «свєтє» наробила і Марія Щербатова.

Марія Олексійовна Щербатова (Штерич)

Після перебування в обов’язковій публічній жалобі молода заможна та розумна красуня-вдова почала виїжджати на бали та закохувати у себе чоловіків. Один з них, Ернест де Барант  — аташе французької амбасади, активно звертав увагу на Щербатову. Але та у підсумку віддала перевагу Лермонтову, бо мала вдосталь смаку, щоб відрізнити живу воду справжнього таланту нащадка суворих шотландських лицарів від штучного меду залицянь куртуазного французького хизуна. Між іншим і тому, що будинок її бабусі, ще з часів володіння їм Оленіних, вважався чи найпопулярнішим у Петербурзі літературним салоном, який почитали за честь відвідувати всі тодішні знаменитості. Серед них і М.Ю.Лермонтов.

Знехтуваний Марією аташе на нервах задрався до поета, той теж був не найтихішої вдачі, справа дійшла до герцю. Дуель росіянина з французом традиційно відбулася на Чорній річці. Але цього разу без трагічного кінця.

Проте подія набула розголосу і де Баранта відправили на батьківщину. А Лермонтова заслали на Кавказ, де невдовзі, теж на дуелі, його вбив Мартинов.

Отаким фатальним виявився українським слід у біографії Михайла Лермонтова.

Але не все так просто. Пушкін був птахом високого польоту. Тож і ми почнемо розповідь з панорамного погляду на Україну, яким дивится, наприклад лелека, коли мандрує від Закарпаття до Слобожанщини.

Лелека у польоті

Ми не впевнені, що лелеки подібні подорожі взагалі практикують, але уявити зазначене нам ніхто не забороняє. Особливо, якщо взяти до уваги, що говорячи про людські крила, ми зазвичай маємо на увазі крила фантазії.

Полковий устрій України

Відомо, що у XVII-XVIII столітті Україна поділялася на три незалежні складові: Гетьманщина, Військо Запорізьке низове (Січ) та Слобідська Україна. Січ не підкорювалася нікому. Гетьманщина мала певну автономію, але, залежно від берега Дніпра, узгоджувала свої дії з інтересами Речі Посполитої та Московії. Слобожанська Україна знаходилася під владою московського царя.

Також існували заселені етнічними українцями Волинь та Галичина. У ХІІІ столітті вони звалися Князівством Галичини та Володомирії, або Руським королівством. Потім титул короля Галичини та Володомирії (Лодомерії) додав до переліку своїх регалій угорський король, далі польський. Територія ця тоді називалася Руським воєводством і так тривало аж до 1772 року, коли землі Галичини та Волині стали частиною Австро-Угорської  імперії під назвою Королівство Ґаліції і Лодомерії.

Козаччини там формально не існувало, але саме звідти вийшли; козацький отаман Северин Наливайко (Гусятин, Тернопольскої області), Петро Конашевич-Сагайдачний (Кульчиці, Львівська область), а по деяким версіям і Михайло Хмельницький – батько  Богдана. У будь-якому разі освіту Богдан Хмельницький отримував на Галичині.

Ще була Північна Буковина, де українці відчували суттєвий вплив та підтримку як з боку Гетьманщини, так і Королівства Ґаліції і Лодомерії. але не мали державності навіть у формі автономії, бо Буковина входила до складу Румунії та Австро-Угорщини.

Закарпаття також з часів короля Стефана І Святого( XI століття) по XX століття перебувало під владою угорської корони. Але якимось чином примудрилося не втрати духовні та культурні зв’язки з Галичиною, а через неї і з Великою Україною.

Попри ієрархічні відмінності Гетьманщину зі Слобідською Україною поєднував  не тільки етнічний склад, але й однаковий адміністративно–територіальний полковий устрій. Але це не були виключно військові містечка. На землях козацького полку, поруч з козаками та їхніми родинами, мешкали також селяни, ремісники та працівники, так би мовити, духовної галузі. Некозаче населення сіл називалося посполитими, а міське – міщанами. Керувала усім цим господарством козацька старшина, що утримувала відповідну канцелярію.

Цей вступ нам був потрібен, щоб хтось грішним ділом у ході нашої подальшої розповіді не сплутав Україну з Малоросією. Ви спитаєте: «А де ж тут Пушкін?»

А.С. Пушкін

Чекайте, вже скоро буде.

Пушкін та Гончарова

Офіційним початком впровадження полкового устрої в Україні вважається день укладення Куруківської угоди, що була підписана після перемоги козацького війська над армією Речі Посполитої біля Куруківського озера (передмістя Кременчука).

Підписання відбулося 27 жовтня 1625 року. Українську делегацію очолював отаман Війська Запорозького Михайло Дорошенко – дід гетьмана Петра Дорошенка, правнучка якого Наталія Гончарова була дружиною…Олександра Пушкіна.

Козак

Російського (точніше, афроросійського ) генія з дитинства тягнуло до всього українського. Ще у 1814 році п’ятнадцятирічний ліцеїст Сашко Пушкін склав вірш «Козак». То була не дуже вдала переробка на московицький лад всесвітньовідомого (без перебільшення) шедевра українського козака-філософа Харківського полку Семена Климовського «Їхав козак за Дунай».

Ми згадували про долю цієї пісні у розділі «Українська барокова поезія», нарису: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів.

Пушкін природно у своїй версії на блакитному оці поміняв запоріжця на донця. Олександр Сергєєвич взагалі не гребували запозиченнями чужої інтелектуальної власності задля переробки на свій манер. Ну імперець, що з нього візьмеш. Золота рибка — та що у братів Грімм камбала — про це більше розповість.

Українкофіл

А ще Пушкін, схоже, був, так би мовити, українкофілом. Окрім законної дружини, поет періодично закохувався в інших українок. Зокрема шедевр російської поезії «Я вас любил, любовь ещё быть может…» присвячено Анні Оленіній, онучці українського козака Марка Полторацького з містечка Сосниця, що на Чернігівщині.

Анна Оленіна

А її двоюрідній сестрі Анні Керн – теж  українці з роду Полторацьких, присвячено не менш геніальний вірш «Я помню чудное мгновенье».

Анна Керн

Сосниця. Чернігівський та Ніжінський козацькі полки

Сосниця – стародавнє містечко серед соснового лісу – була центром Сосницької сотні, що існувала з 1648 року, тобто з часів Хмельниччини, входила до складу Чернігівського, потім Ніжинського, а далі знову Чернігівського полку, аж до  його розформування 1782 року у ході  антиукраїнських реформ Катерини Другої. Місто мало Магдебурзьке право та фортецю.

На хуторі біля Сосниці у 1894 році народився кінорежисер Олександр Довженко. А 1729 року в родині козака Федора Полторацького – майбутній дідусь муз Пушкіна, а по сумісництву видатний музичний діяч тодішньої російської імперії Марк Полторацький.

Дійсний статський радник Марк Полторацький

Якщо бути вже абсолютно точними, то Марк Федорович народився у родині соборного протоієрея Федора Полторацького, котрий до прийняття сану дійсно був козаком. Та й потім, одягнувши рясу на шаровари, не перестав їм бути. Подібний характерний для тогочасних українських реалій персонаж — полковник і панотець Шрам (Чепурний) – діє в романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

Марк Полторацький

Марк Полторацький вчився у Києво-Могилянській академії. Бог дав хлопцеві чудовий голос. У 15 років його почув ще один могутній козак — Олексій Розумовський — той, що спав з царицею Єлизаветою – і забрав обдарованого юнака до Петербургу. Там Полторацький зробив карколомну кар’єру, був призначений регентом «Придворной певческой капеллы», а потім і її директором.

Саме Марк Полторацький привіз до Петербургу з Глухова, тодішньої столиці Гетьманщини, двох козачат  — Дмитра Бортнянського та Максима Березовського – найвидатніших композиторів XVIII століття російської імперії. До речі, з того ж самого Глухова де вже у ХХ столітті вчився Довженко. Що зробиш. Світ малий.

Варто зазначити, що не Пушкін єдиний закохувався в українок. Михайло Лермонтов теж.

Про український вплив на долю Михайла Лермонтова читайте у нарисі: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Їхні долі свідчать, що принаймні в європейській частині тієї велетенської імперії, що канула у небуття, усі шляхи талановитих та активних так чи інакше пролягали через Україну.

Загалом, подібні панорамні ретроспекції завжди виводять на думку про те, яким неймовірно складним та взаємопов’язаним явищем є феномен homo sapiens, де мільярди окремих особистостей, об’єднані в єдиний живий організм, де поруч співіснують генії та лиходії, артисти та чекісти, літератори та стукачі, фізики та ідеологи масових фізичних розправ, безжальні володарі доль та лікарі душ людських…

Історія Таганрогу

Сучасний Таганріг («таган» — сосуд з вогнем, «ріг» – мис, що виступає в море, тобто мова про маяк) засновано 1698 року Петром Першим на місці стародавніх поселень як фортецю та порт Азовського моря. Ще за часів Хмельниччини більшість населення тут складали етнічні українці, що переселялися на вільні землі подалі від панських утисків та руйнівних військових дій.

Петро, між іншим, планував зробити Таганріг азовським Петербургом, тобто столицею імперії. Але «завдяки туркам» задум реалізовано не було. З 1711 року на Таганрожчині розташовувалася Нова Запорізька Січ, що перебувала у васальній залежності від османів.

І тільки 1774 року територія знову повернулася під владу російських деспотів.

Портом на Азові Таганріг таки став і згодом перетворився на типове багатонаціональне приморське місто з кількома діаспорами, серед яких на початку ХХ століття виділялися українська, грецька та єврейська. У 1920—1924 рр. місто та його околиці входили до складу УРСР.

Сьогодні переважна більшість мешканців пишуть себе росіянами.

Валентин Парнах, Микола Хвильовий, джаз та Європа

Валентин Парнах (1891-1951). Уродженець Таганрогу. Справжнє прізвище — Парно́х. Музикант, поет, хореограф. Гімназію закінчив з золотою медаллю. Численні таланти виявив ще у студентські роки. Приблизно 1915 року подався у мандри світом. Невдовзі став частиною паризької богеми, особливо її емігрантської складової. Існує навіть портрет Парнаха роботи Пабло Пікассо.

Мав двох рідних сестер. Сестра-близнючка Лізавета Тараховська ( по чоловіку)  — також літератор. Друга, Софія Парнок — «російська Сапфо» — поетеса, відома публічними романами з жінками, зокрема з Мариною Цвєтаєвою.

1921 року в Парижі Валентин Парнах заснував та очолив доволі епатажний літературний гурт «Палата поетів». Назва філігранно балансує на рівній відстані від «Палати лордів» Британської імперії та «Палати номер шість» ще одного уродженця Таганрогу — Антона Чехова. До складу об’єднання увійшли амбітні літератори-емігранти. Гурт формувався на елітарній основі, брали не усіх, у членстві  відмовили навіть одному з найталановитіших поетів еміграції Борису Поплавському.

У Парижі 1921 року Валентин Парнах вперше почув джаз. І зрозумів, з яким трофеєм хоче і може ефектно в’їхати у столицю держави ведмедів та балалайок. Вже 1922 року Парнах, маючи у багажі комплект джазових інструментів та ореол ідейного лідера паризьких поетів, прибув до Москви, зібрав джаз-банду свого імені та 1 жовтня 1922 року влаштував перший російсько-радянський джазовий концерт. 1 жовтня з того часу вважається днем народження російського джазу. Слово «джаз», до речі, придумав теж він, Валентин  Парнах.

Валентин Парнах

У 1922 році, перебуваючи на вершині популярності, Парнах завідував музичною та хореографічною частинами в театрі Мейєрхольда. І там разом зі своїм джаз-бендом брав участь у виставі «Дайош Європу!».

Це було дійство для червоних естетів, засноване на гротесках Іллі Еренбурга. Згідно сюжету, у Нью-Йорку повстали пролетарії. Їм на підтримку вирушили ленінградські гегемони. А щоб скоріше справа рухалася, радянські трудівники  швиденько побудували в Атлантичному океані тунель між Ленінградом та Нью-Йорком. Смисл назви був в експансії пролетарської революції в Європу та Америку.

Мейєрхольду цей прогин перед більшовицькою владою однаково не зарахували. 2 лютого 1940 року розстрільний вирок видатному режисеру було приведено до виконання. І це про людину, яка казала друзям, що з гімназійних років носить у душі мрію про революцію у самих крайніх її формах. Все так. Революція, як відомо, обожнює пожирати своїх дітей.

Щодо гучного успіху вистави «Дайош Європу!», то публіка загалом йшла не на очевидний агітпром, а на джаз-бенд Парнаха – носія нової революційної для того часу музики. А ще на молодих шикарних акторів — Марію Бабанову, Ераста Гаріна, Ігоря Іллінського, які виконували по декілька ролей, танцювали та постійно перевдягалися.

Однойменний слоган «Дайош Європу!» незабаром виринув у літературній дискусії, яку завели харківські літератори з ініціативи уродженця міста Тростянець Сумської області  Миколи Хвильового (1893-1933).

Але його вже було трактовано керівною партією саме як націоналістичний намір податися геть від Москви. У підсумку Хвильового почали щемити і таки довели до трагічного кінця. Це був початок доби Розстріляного Відродження. Розстріляного саме тому, що «Геть від Москви!» та «Дайош Європу!».

Детальніше про Миколу Хвильового і його час у нарисі: Микола Хвильовий. Романтик шаленої епохи  

У завершення теми джазу згадаємо, що в Україні, перший джазовий концерт відбувся лише 1925 року.  Грав колектив Юлія Мейтуса. З опису Остапа Вишні, котрий був присутнім на дійстві, складається враження, що публіка була  у шаленому захваті від модернової музичної  екзотики, а особливе захоплення викликав член бенду, який у якості засобу звуковидобування використовував відро. Хоча на думку деяких знавців з гальорки «відро було ненастроєне».

Потім Мейтус — до речі, фаховий класичний музикант — співпрацював у Харкові з театром Леся Курбаса «Березіль». 9 січня 1929 року там відбулася прем’єра мюзиклу «Алло на хвилі 477!», який вважається першим джаз-ревю в Україні.

Курбаса було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Борис Подольский, або  Парадокс ЕПР

Борис Подольский (1896-1966) – фізик-теоретик зі світовим ім’ям. Народився в Таганрозі. Ще у гімназії демонстрував феноменальні математичні здібності. У 17-річному віці емігрував до США. Там отримав ґрунтовну освіту і знайшов себе в галузі квантової та ядерної фізики.

Борис Подольский

Під час Другої Світової війни перебував у США і передавав секретні наукові відомості радянській розвідці. Кажуть, що був єдиним, хто робив це не з ідейних міркувань, а за гроші. Навіть називають таксу у $300 за інформацію.

1926 року разом з Альбертом Ейнштейном та Нотаном Розеном сформулював «парадокс ЕПР» (Ейнштейна- Подольского–Розена). Суть парадоксу полягала у тому, що згідно до одного з головних положень квантової фізики — принципу невизначеності Гейзенберга — неможливо одночасно виміряти координату мікрооб’єкту та його імпульс. Але Ейнштейн з колегами запропонували уявний дослід, де це можливо.

Після публікації відповідної статті у науковому світі розгорнулася бурхлива полеміка. Лідер прихильників квантової механіки Нільс Бор заперечував Ейнштейну, той знаходив все нові і нові аргументи у відповідь на заперечення. У підсумку з’ясувалося, що вся проблема полягала у різниці розуміння поняття «стан частинки». Ейнштейн, стоячи на позиціях класичної фізики вважав, що стан частинки – це набір параметрів, які існують об’єктивно, незалежно від наявності спостерігача. А Бор дивився на це з точки зору квантової механіки, де лише поява спостерігача примушує частинку проявляти якийсь набір параметрів.

У підсумку багаторічного обміну думками наукова спільнота дійшла висновку, що головна користь дискусії полягала у тому, що сторони уточнили власні позиції і набагато більше зрозуміли самі себе, ніж то було до початку суперечки. Тобто за результатами змагань знову переміг… Декарт (1596—1650) з його славнозвісним закликом визначати значення слів:

…якби серед філософів встановилася згода щодо значення слів, то майже всі їхні суперечки було б припинено.

Щодо Бориса Подольского, то на початку 1930-х років він деякий час працював за контрактом у Харкові в Українському фізико-технічному інституті, разом з такими світилами світової фізики як: Лев Ландау, Володимир Фок, Поль Дірак (лауреат Нобелевської премії 1933 року) та Пауль Еренфест.

Ініціатором створення Українського ФТІ був уродженець Сумщини Абрам Іоффе (1880, місто Ромни – 1960, Ленінград), який у листі до голови РНК України Власа Чубаря писав:

Навесні я робив доповідь у Харкові про важливість саме в ньому заснувати Фізико-технічний інститут, аналогічний нашому в Ленінграді…. Таким чином, Харківський фізико-технічний інститут буде центральним для СРСР (і, ймовірно, для сусідніх держав-Естонії, Латвії, Польщі тощо), інститутом низьких температур та науково-технічною базою промисловості.

В українському публіцистичному просторі присутні численні повідомлення щодо літературного Ренесансу 20-х років ХХ  століття, пов’язаного з Харковом. Але  одночасно там відбувався і фізико-технічний ренесанс. У цих паралельних процесах присутня ще одна трагічна рима. Під кінець 1930-х, поруч з членами Розстріляного Відродження  репресовані були також і українські фізики. А з ними у 1939 році і сам Влас Чубар.

Надія Сиги́да

Надія Сигида (Малаксіано) — полум’яна революціонерка грецького походження. Народилася у Таганрозі 1963 року. Працювала вчителькою. Разом з чоловіком Якимом Сигидою брала участь у революційному русі, зокрема подружжя утримувало дома підпільну друкарню. 1885 року обох заарештовано.

Надія Сигида

Після вироку Надія потрапила на сумновідому Карійську каторгу. Там очолила протести проти свавілля тюремного начальства. Брала участь у голодуванні. Одного разу у якості акту спротиву вдарила по обличчю жандармського чина Маслюкова, за що отримала сто ударів різками по наказу самого Приамурського генерал-губернатора барона Корфа. Хоча щодо політичних тілесні покарання були заборонені.

У відповідь 8 листопада 1889 року Надія Сигида разом з трьома українками: Марією Калюжною з Лебедина (теперішня Сумщина), Марією Ковалевською (Дніпро) та Надією Смирницькою з Київщини прийняла смертельну дозу морфію.

Подія викликала гучний резонанс і примусила царський уряд піти на суттєві поступки політв’язням.

Одним із головних речників розголосу відомостей про Карійську трагедію став уродженець села Грабовське (тоді – слобода Пушкарна) Краснопільського району Сумщини відомий український поет-засланець Павло Грабовський, який ще на початку свого ув’язнення декілька місяців пересувався з Бутирської в’язниці до Сибіру одним етапом з Надією Сигидою.

У молодих людей виникли стосунки, сутність яких ми не знаємо. Відаємо тільки, що на багато років Надія стала для Павла чимось на кшталт Беатріче для Данте. Він присвячував Надії свої поезії і взагалі знаходився під впливом її духовної, перш за все, особистості, хоча вони ніколи більше не бачилися.

Чехов, Раневська та вишневий сад    

Антон Чехов (1860-1904) – всесвітньовідомий письменник та драматург. Вчився у одній гімназії з Борисом Подольским та Валентином Парнахом (у різні, зрозуміло, роки). Мав українське коріння. Детальніше про це у розділі «Юстас — Алексу, або Від сакури до вишні» нарису Український погляд  на культурний спадок імперії.

А. П. Чехов 1889 рік

Так склалося, що саме Чехов – єдиний з усіх світовий знаменитостей, написав захоплені слова про природу Сумщини —

Аббація і Адріатичне море чудові, але Лука і Псел краще.

Слобода Лука сьогодні — частина міста Суми.

Безсумнівно, що Беккет, Пруст і навіть сам Франц Кафка після відвідин Сум теж написали б щось подібне. Але вони на жаль до Сум так і не доїхали.

Фаїна Раневська (Фельдман, 1896 — 1984). Ця білоруська єврейка, уродженка Таганрогу та видатна російська акторка жодним чином з Україною не пов’язана, але сценічний псевдонім — Раневска взяла на честь героїні п’єси Чехова  «Вишневий сад».

Фаїна Раневська

А вишневий сад – це український національний сакральний символ. І ось тут нарешті ми дійшли до того, що об’єднує героїв нашої розповіді.

Їх об’єднує сад — вишневий сад, що стоїть десь на березі небесного Псла. І у ньому під вишнею, під черешнею, десь у вічності сидять собі парою за чаєм і закохано мріють про щастя всіх людей Павло Грабовський із Надією Сигидою.

А поруч ведуть нескінчений науковий диспут Абрам Іоффе з Борисом Подольским. А трохи далі імпровізують джаз та навперебій читають свої вірші Микола Хвильовий з Валентином Парнахом.

А біля чистого прозорого Псла на тлі мальовничих сумських краєвидів прогулюються під ручку Антон Чехов з Фаїною Раневською.

Так ми їх і залишимо.

Ще про український вплив на культурний спадок імперії у розповіді: Михайло Лермонтов, або Пригоди українок у Петербурзі

Всупереч поширеній думці, той час не варто вважати виключно деконструктивним з точки зору побудови української державності. Спробуймо розібратися детальніше.

Гетьман

Після перемоги очолюваного ним повстання Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом усієї Території Війська Запорізького. Термін «гетьман» має німецьке коріння і значення «командуючий». Зокрема гетьманом у XV столітті чехи називали ватажка гуситів Яна Жижку.

Запорожці

На Січі цей термін також використовували. Гетьманом призначали командуючого черговим військовим походом. А загальне керівництво Січчю здійснював кошовий отаман.

Коли Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом всієї України, він фактично підніс це суто військове звання до рангу державного титулу. Більш того, в останні роки Хмельницький наполягає, щоб титул наслідував його син.

І все було б добре, але новопроголошена Гетьманщина не була першою української державою. Задовго до неї існувала Запорізька Січ — демократична козацька республіка. Січ нікому не підкорялася раніше і не збиралася підкорятися новому Гетьману усія Русі-України.

І якщо авторитет Хмельницького не дозволяв цьому протиріччу проявитися у повній мірі при житті, то після його смерті все змінилося.

Іван Виговський, московити  і запорожці

Першим гетьманом після Богдана став його 16-річний син Юрко Хмельницький. Але вже за місяць юнака змінив досвідчений Іван Виговський – колишній генеральний писар Богдана Хмельницького, який спочатку був регентом при Юрії.

Талановитий полководець і державник Виговський спочатку уклав партнерську угоду зі Швецією. Але скандинавський вектор не спрацював, тому що шведи невдовзі почали війну з Данією і тимчасово втратили цікавість до українських справ. Також, продовжуючи традиції Хмельницького, Виговський проголосив союз з Кримським ханством.

Практично відразу проти нового гетьмана виступають запорожці на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем. І хоча їх підтримали ще й козаки Полтавського полку під головуванням Мартина Пушкаря, повстання було придушене.

16 вересня 1658 року Виговським став одним з укладачів Гадяцького договору, за яким Україна, входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративної Речі Посполитої під назвою Велике Князівство Руське.

Гетьман Іван Виговський

Це, зрозуміло, не сподобалося московитам і вони, за звичкою, пішли війною на Україну. І були вщент розбиті військом Виговського під Конотопом 27-29 червня 1659 року. Але далі справа не пішла. Бо водночас Іван Сірко на чолі запорожців напав на Крим. Таким чином Виговський втратив союзника у лиці татар. На превеликий жаль, бо далі гетьман збирався йти на Москву, розуміючи, що з московитами краще воювати на їхній території.

Невдовзі Виговський під тиском козацької старшини був вимушений зректися булави на користь Юрія Хмельницького. Тут вже  активно попрацювала московицька агентура. Наближався кінець 1659 року.

Дві України

Юрій Хмельницький у той час був розумний 18-річний юнак. Навіть якби він і успадкував державницькі таланти батька, однаково вік мав дуже ранній. А до того ж Юрко був ну ані трошки не державник. Його світ створювали книжки і молитви.

Тому після кількох років хитань між Москвою і Варшавою, у січні 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся гетьманської булави та постригся у ченці.

На початку 1663 р. відбулася знакова подія. Гетьманом був обраний Павло Тетеря. Але він став гетьманом лише Правобережної України. Та ще й за підтримки короля Речі Посполитої. Запорізька Січ і козаки Лівобережжя відмовилися визнати Тетерю, небезпідставно вважаючи його польською маріонеткою.

В червні 1663 р. у Ніжині відбулася Чорна рада, метою якої було обрання гетьмана Лівобережної України. Саме про неї, між іншим, ідеться у однойменному романі Пантелеймона Куліша.

Чорна рада

Чорною вона називалася тому, що у зборах брали участь не тільки представники козацької старшини, але й прості козаки та посполиті – тобто чернь. Це безумовно вплинуло на хід і зміст передвиборчих перегонів. Переміг той, хто наобіцяв бідним більше соціальних благ.

Так гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький, якого взагалі-то краще було назвати Бреховецьким. Обіцянок своїх він не виконав. Натомість першим ділом стратив своїх політичних конкурентів Якима Сомка та Василя Золотаренка. Після чого почав тулитися до Москви.

Чорна рада

Таким чином, в Україні з’явилося вже два протилежно орієнтованих гетьмана. Чому так сталося?

Селяни і свобода

Однією з вагомих причин перемоги Богдана Хмельницького у повстанні, котре він багато у чому почав, виходячи з особистих мотивів, стала підтримка низів, які все більше відчували на собі тиск польсько-литовської шляхти. Як альтернативний варіант щоденній панщині, польська влада запропонувала бажаючим селитися на спустілих після монголо-татарських набігів територіях України, у так званих слободах. Слобода – від слова свобода. Мешканці нових слобод були на 20 років звільнені від податків. І цей термін якраз збігав до часу повстання Хмельницького.

Московити, дивлячись на такі справи, і собі вирішили організувати слободи. Так виникли Суми, Харків, Білгород та інші міста та села, які нині об’єднані під назвою Слобожанська (тобто вільна) Україна.

Між двох зол

І ось українці опинилися перед вибором. З одного боку – Польща, від шляхти якої вони вже натерпілися. З іншого — Московія, яка принаймні на декілька десятків років обіцяє вільне життя у слободах. Або на «государєвой службє». Поганого від них на той час ще ніхто не бачив, бо під ними не жили і як вони зі своїми холопами поводяться не знали. А шкода.

З іншого боку, Польща – це Європа, культура, університети, магдебурзьке право, історичні зв’язки що встановилися за три століття спільного існування. Але поляки — католики, а московити — православні і українці з ними у той час мали одну церковнослов’янську (письмову) мову…

Терези вагалися. А тим часом Московія і Річ Посполита взяли й підписали Андрусівський мир, згідно з яким Україну було поділено на Лівобережну (московську) і Правобережну (польську). Йшов 1667-й рік. На Дону цього року почалося повстання Степана Разіна (1667-1674). Його підтримали українські козаки Острогожського полку. І царю-батюшкє тимчасово стало не до поляків.

Третій гетьман

Трохи раніше до влади на українському Правобережжі прийшов Петро Дорошенко (1666). З самого початку новий керманич показав себе сильним керівником. Дивлячись на такі справи, Брюховецький запропонував йому спілку проти Московії, яка, підписавшись під поділом України, порушила Переяславську угоду. Гетьмани домовилися зустрітися у селі Опішня біля Полтави. Але під час зустрічі Брюховецького було вбито. Згідно з версією Дорошенка, вбивство вчинили козаки самого Брюховецького у якості помсти за невиконані обіцянки.

Дорошенко на якийсь час став гетьманом обох берегів. Але вже у 1668 році призначив наказним (тобто виконуючим обов’язки, або тимчасовим) гетьманом Лівобережжя Дем’яна Многогрішного, а сам повернувся на Правобережжя.

У цей час запоріжці вирішили, що хочуть теж мати свого гетьмана. Ним за підтримки кримських татар став писар Січі Петро Суховій. Таким чином, гетьманів в Україні стало три.

Османи, Самойлович і Мазепа

В ситуації коли Московія та Річ Посполита повелися до України, м’яко кажучи, без поваги, Дорошенко вирішив повернутися до давньої ідеї Хмельницького, щодо союзу з Османської імперією. Союзний договір був укладений восени 1669 року і отримав назву Корсунська угода. До неї вирішив приєднатися і Лівобережний гетьман Многогрішний, за що негайно був затриманий московитами і відправлений у заслання в Бурятію.

Гетьман Петро Дорошенко

Замість Многогрішного головувати на Лівобережжі було обрано Івана Самойловича. Але він забажав керувати обома частинами України і розпочав війну з Дорошенком. І переміг. Простий народ не сприйняв Дорошенкового союзу з турками. У 1674 р. Іван Самойлович був проголошений  гетьманом всієї України.

Самойлович тримав гетьманську булаву майже 13 років. Та у 1687-му після невдалого  спільного з московитами походу на кримчаків був звинувачений у зраді Москві і позбавлений гетьманства.

З  25 липня 1687 р. на Лівобережжі настала 20-річна доба гетьмана Івана Мазепи. А правобережжя відійшло під пряме управління Речі Посполитої.

На цьому період Руїни завершується.

Позитивні наслідки Руїни для української державності

Повстання Хмельницького почалося у 1648 році. Мазепа прийшов до влади майже через 40 років. Це той термін, котрий знадобився Мойсеєві, щоб євреї нарешті відчули себе народом. За цей період на землях колишньої Київської Русі виросли два покоління людей, що ідентифікували себе як українці.

Іншими словами, саме тоді виникла нова історична спільнота — український народ, ще не нація, але вже народ, представники якого могли називати себе русинами, руськими або навіть малоросами, але достеменно знали, що і в  Слобожанщині, і в Галичині живуть такі ж самі українці. Тому з півслова розуміли один одного через два століття підданий Австро-Угорщини Іван Франко і уродженець Російської  імперії, слобожанин Павло Грабовський. Розуміли, бо розмовляли однією мовою.

Більш детально про Грабовського у публікації: Павло Грабовський український поет і дідусь радіотелефоту

А ще це була славна епоха дивовижних звитяг і трагічних поразок, могутніх воїнів і не менш епічних зрадників, час, коли на мапі світу між декількох потужних імперій вперше з’явилася самостійна Українська держава. Такі історичні періоди ще називають пасіонарним вибухом. Про неї потім складали свої думи кобзарі, вона надихала перших українських літераторів, які творили вже сучасною народною українською мовою. Творили і одночасно створювали легенду про великих предків, котрі у неможливих умовах повного оточення виборювали свою незалежність.

У підсумку ідея незалежності стала державоутворюючою. А патріотичне гасло «Україна понад усе!» є для українців не просто словами, а базовою національною цінністю.

Ложка дьогтю

Дьоготь був постійним супутником українців того часу. Дьогтем змащували колеса своїх возів чумаки. Його у якості захисного засобу намазували на тіло аби не заразитися чумою. Ми теж насамкінець додамо в нашу діжку меду трошки дьогтю. Тобто зупинимо увагу на двох українських проблемах, котрі ясно проявилися у період Руїни і залишаються актуальними досі.

Точніше, ні. Одна з них нарешті вже остаточно вирішена 24 лютого 2022 року. Мається на увазі колишня наявність двох центрів тяжіння – на Московію і на Європу, які завжди заважали цілісності і внутрішній єдності української держави.

А ось друга все ще є актуальною. Мова про соціальну нерівність. У часи Руїни практично всі гетьмани орієнтувалися на вимоги шляхти. Що приводило до народного незадоволення, розчарування в їх політиці, і як наслідок, до втрати авторитету, необхідного задля консолідації суспільства в край складних обставинах того часу.

На жаль, і сьогодні ми спостерігаємо, що сучасна українська шляхта не бачить межі у своєму прагненні розкоші. Зайвої, непотрібної ні для чого, окрім самоствердження розкоші. І в той же час значна частина «простих» українців скніють на межі зубожіння.

Зрозуміло, що суспільство для забезпечення непорушності держави має знайти формулу компромісу, який би дозволяв мінімум не поглиблювати прірву між бідними і заможними. В ідеалі, зрозуміло, хочеться, щоб заможними були всі. Ну принаймні всі, для кого це важливо.

Ще про історію України читайте в матеріалі: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Важливо підкреслити, що Пантелеймон Олександрович був далеко не поодинокою зіркою українства на тлі буйного розквіту імперської словесності XIX  століття. У процесі розповіді ми будемо постійно згадувати його літературних та наукових побратимів.

З іншого боку, Куліш дійсно був унікальною особистістю. З точки зору масштабу письменницького та наукового доробку у нього є всі права вважатися одним з найвидатніших українців того часу. Але сьогодні його ім’я згадують набагато рідше, ніж воно того варте. Та й радянська влада чомусь не дуже святкувала Куліша. На відміну від Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Чому ж так? Чому творів  Куліша не знайти у шкільних підручниках радянських часів?

Відповідь,точніше наша версія відповіді, буде трохи згодом.

Життєпис. Цікаві факти.

Пантелеймон Куліш народився 7 серпня 1819 року в селищі Вороніж Глухівського повіту нинішньої Сумської області. Тепер це Шосткінський район Сумщини.

Пантелеймон Куліш

Як і його молодший побратим Борис Грінченко (1853-1910), походив з дрібнопомісних дворян – колишньої козацької старшини. Важливою складовою початкової освіти майбутнього письменника були казки та народні пісні. Їх малому Паньку розповідала та співала мати, про яку він казав, що вона думала піснями, а розмовляла приказками та прислів’ями.

Схожий бекграунд у більшості знакових діячів української культури XIX століття, зокрема у Павла Грабовського. Жива народна мова, втілена у казкові фантазії та ліричні переживання – ідеальний родючий ґрунт для творчих сходів талановитого митця.

Куліш на чотири з половиною роки молодший за Тараса Шевченка, з яким товаришував у житті і гаряче сперечався у творчості. Шевченко, до речі, навіть був шафером на весіллі Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок (Олександри Білозерської).

Життя Куліша було схоже на гойдалку. Працював викладачем російської мови і одночасно активно пропагував українську. Збирав історичні пісні та думи. Віршував, писав прозу імперською та рідною мовою. Знав старослов’янську, німецьку, польську, французьку, шведську, італійську та латину. Багато перекладав зі світових класиків

Отримував гранти від Петербурзької Академії наук, був заарештований за зв’язки з Кирило-Мефодіївським братством, пережив з дружиною втрату дитини, провів три роки у засланні, видавав книжки та журнали. Склав та випустив друком перший український буквар. Працював в імперських державних установах, мандрував Західною Європою, обіймав посаду директора Департаменту духовних справ у Варшаві. Жив у Відні, потім повернувся до  Санкт-Петербургу.

Після Емського указу 1876 року придбав хутір у Чернігівській губернії, який назвав на честь дружини —  Ганнина Пустинь. Там і пішов з життя 14 лютого 1897 року. Наприостанку, вже долаючи завершальні версти земної путі, перекладав на українську мову Біблію. 

Кулишівка

Кулишівка або система Куліша — фонетичний правопис української мови, який винайшов і застосував у своїх книжках Пантелеймон Куліш.

Завдання правильної передачі вимови українських слів повстало після виходу «Енеїди» Котляревського. Однією з перших спроб впорядкувати граматику народної мови, яка раптом стала літературною, була система Олексія Павловського, створена ще у 1804 році.

Куліш продовжив напрацювання Павловського. Власне, тут важливо було домовитися щодо єдиних правил, які б задовольняли усіх літераторів і адекватно сприймалися читачем. І хоча авторитет Куліша-інтелектуала був надзвичайно високим, пошуки ідеалу кулішівкої не завершилися. Вони продовжуються й досі.

Детальніше процес становлення писемної української мови дорадянського періоду ми описали у публікації, присвяченій життю Бориса Грінченка: «Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів.  

Епістолярний Казанова

Незважаючи на те, що Куліш прожив усе життя у шлюбі з однією жінкою, йому приписують безліч паралельних романів. Втім, при цьому додають, що листи він писав більш охоче, ніж ходив на побачення. Він взагалі жив у стилі письма. Кажуть, що вже хворий, лежачі у півсвідомому стані, водив перед собою пальцем, ніби щось дописував…

Марко Вовчок

Щодо жінок, то більш за все Куліш  полюбляв вчити їх життю. Воно і зрозуміло. Чоловіком він був вельми розумним, естетично обдарованим, мав у голові купу знань та ідей і якщо когось і визнавав собі за рівню, так тільки Шевченка. Та й зовні, судячи з портретів, був так нічого собі — і гарний, і модний.

Мужчинам поруч з таким альфа-титаном було незручно, а ось жінки з задоволенням сприймали увагу Куліша. Ми не наважимося перераховувати численні імена усіх представниць прекрасної статі, з якими пильна громадськість пов’язує пікантну складову життя Куліша. Згадаємо тільки історію з Марією Маркович. Вона ж Марія Вілінська, вона ж Марко Вовчок.

Ця жінка знала 10 головних європейських мов, але краще за все вміла мовчати. Вона просто геніально мовчала. ЇЇ мовчання зводило з розуму талановитих чоловіків і в Україні, і за кордоном. Саме за це божественно-відчужене мовчання, тобто за «вовкуватість» Куліш назвав її Вовчок. Ну а ім’я Марко вже пішло від прізвища чоловіка — Опанаса Марковича.

Трагедія кохання сталася, коли Марко Вовчок пообіцяла Кулішу втекти з ним до Дрездена і… подалася до Берліну з Тургенєвим. Пантелеймон Олександрович від такої вишуканої зради ледь не збожеволів, але доволі швидко втішився і перемкнув увагу на інших панянок.

Чорна рада

«Чорна рада» — перший український історичний роман. Пантелеймон Куліш працював над ним 14 років і створив книгу російською та українською. Російськомовну віддав на перевірку цензурі, а потім, отримавши дозвіл на публікацію, у 1857 році видав обидві версії. Вони дещо відрізняються.

Взагалі, Чорна рада – це спільні виборчі збори, у котрих мали право брати участь не тільки представники козацької старшини, але й чернь – прості козаки та посполиті. В романі Куліша описуються події, які передували і наслідували Чорній раді, що відбулася в Ніжині у 1663 році. Тоді гетьманом було обрано Івана Брюховецького.

Історичний період, про який ідеться в романі, носить назву Руїна. Детальніше читайте у нашому матеріалі: Позитивні наслідки періоду Руїни для української державності.

Роман «Чорна рада»  — не тільки про політику, але й про кохання, честь, мужність, про ідеали та побут українців тієї важкої, але славної доби. В ньому описується Україна часів розквіту козацького руху, коли українці починали себе відчувати єдиним народом і шукали шляхи створення власної держави. Дійові особи роману — як реальні історичні постаті, так і видумані автором персонажі. Але вони однаково живі, вони діють, змінюються, сумніваються, мріють і виборють своє право на щастя.

Звернемо увагу на важливий момент. Іван Брюховецький прийшов до влади на хвилі обіцянок простим людям, що їхнє життя покращиться. Але після перемоги на виборах повівся зовсім не так, як обіцяв. Одним словом — абсолютно сучасний сюжет.

Опальний літератор

І ось тепер нарешті прийшов час з’ясувати, чому ж радянська влада практично ігнорувала Куліша.

Відповідей тут декілька. По-перше, радянська історія взагалі намагалася не помічати період Руїни. Для імперської ї науки СССР все щасливо завершилося в момент підписання Переяславської угоди. По-друге, образ промосковського гетьмана Івана Брюховецького (Іванця), якого у підсумку за брехню вбили власні козаки…

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод?

— питає Куліш у XVI главі «Чорної ради» і таким чином закриває собі доступ в імперські шкільні підручники.

Але і це ще не все. Пантелеймон Кулиш з юних років займався дослідженням історії українських визвольних рухів і наприкінці життя дійшов висновку, що народні повстання, як той руський бунт – безглуздий і нещадний. Зазвичай після таких стихійних заворушень наставав час репресій і жити ставало ще важче.

До рідного народу Куліш звертається так:

Народе без пуття, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що постав єси з безумної одваги
Гірких п’яниць, сіпак і розбишак великих!

Єдиний в тебе скарб — прапращурівське слово,
Закляв його Боян від кражі й чудоядства:
Одно воно твого життя міцна основа,
Певніша над усі потуги і багатства.

Це голос праведний до тебе з домовини,
Промова душ святих, що марно погибали
В страшенних злигоднях двоїстої Руїни…
Останню козаки твоїм тріюмфом звали.

О варваре сліпий! Покинь тріюмфовати,
Потупся, счервоній од сорома тяжкого:
Бо мають всі твої сусіди що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.

Що не здобув єси мечем серед Руїни,
Все взяв у тебе з рук премудро твій добродій:
Шукаєш помацки десь іншої Вкраїни,
І з материзною ховаєшся мов злодій.

На-ж дзеркало: воно всесвітнє, визирайся,
І зрозумій, який ти азіят мізерний,
Розбоєм по світах широких не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,
І на культурну путь Владимерську вертайся.

1882

Зрозуміло, що подібні думки та висновки не припадали до душі радянській владі, для якої революція і революційні маси були апогеєм духовного існування людства.

Куліш також був проти утисків бідних і свавілля багатіїв. Про це теж ідеться у романі «Чорна рада». Але він вважав, що для подолання соціальної нерівності необхідно працювати над створенням високорозвиненої української культури, а з нею такого духовного  середовища, у якому бути надмірно заможним поруч з бідними просто соромно і непристойно.

Власне, на цій ідеї сьогодні стоїть світ західних демократій. А ось в Україні час втілення задумів Пантелеймона Куліша, схоже, ще не настав. Тому і пам’ятників йому менше, ніж монументів революціонерам. І навіть у сучасному підручнику з української літератури його, вже класика, називають Паньком, так ніби зверхньо поплескуючи по плечі, мов, розумний ти був чолов’яга, Панько Куліш, а ось до справжньої правди так і не доріс.

Між іншим, це зараз була не авторська імпровізація, а цитата з Івана Франка, який писав про Куліша:

Це був великий, хоч недужий дух. Йому не дано було гармонії, але він пристрасно шукав те, чого не міг осягнути.

Не знаю як вам, але автору тексту, котрий ви зараз читаєте здається, що Франко, можливо й сам того не відаючи, просто за рахунок притаманної йому геніальної інтуїції, цим висловом вивів формулу справжньої Людини з великої літери — світлої і трагічної істоти, що своїм потужним розумом прагне створити те, велич чого сама не в змозі осягнути.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних діячів української культури: Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову 

За розповідями сучасників володіла магнетичною енергетикою та майже гіпнотичним даром впливу на глядачів. Мала шалений успіх у публіки, хоча здебільшого грала ролі формально другого плану. То були часи, коли всі актори мали амплуа. Затиркевич-Карпинська вважалася «акторкою на ролі жартівливих молодиць і сварливих бабів». Однаково успішно та переконливо перевтілювалася в комедійних персонажів, за що прозивалася «радісної актрисою», та у негативних, точніше, складних за характером, як наприклад Ганна — мати Гната з п’єси Карпенко-Карого «Безталанна». Зачаровувала публіку виконанням українських народних пісень.

Ганна Затиркевич-Карпинська

Після Театру корифеїв служила в Театрі Миколи Садовського та в Державному народному театрі під орудою Панаса Саксаганського. Загалом зіграла близько 130 різноманітних ролей.

Тло та оточення

Коли розповідаєш історії життя видатних митців (а Затиркевич-Карпинська саме з цієї когорти), варто пам’ятати, що зірки небесні не сяють окремо. Зазвичай вони об’єднуються в ту саму казкову сутність над головою, що поруч з моральним законом наповнювала священним трепетом душу вельмишановного Іммануїла Канта. А по-друге, зірками  — себто таємничими вогниками магічної вабливої краси вони стають лише на тлі нічного неба.

Стосовно зірок мистецтва ситуація тотожна. Задля розуміння їхніх вчинків, звитяг та досягнень важливо тримати у свідомості загальне тло відповідної епохи та професійне оточення митця.

Тому поруч з бібліографічними відомостями ми вважаємо за необхідне включити у розповідь стислий опис історичного часу та людського простору, частиною яких була зірка театральної сцени Ганна Затиркевич-Карпинська.

Український Ренесанс ХІХ століття

З початку ХІХ століття, після виходу «Енеїди» Котляревського розпочався український Ренесанс. Ідеться саме про Відродження, бо до горезвісного Переяславського об’єднання з московитами в Україні панувала доба розквіту барокової поезії. Детальніше про це в нарисі: Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

А потім вийшов указ Петра Першого від 1709 року про заборону друкарства українською мовою і подальші дії, котрі привели до того, що у кінці XVIII століття навіть Сковорода, котрий вочевидь відчував себе українським філософом, писав поезії та трактати російським суржиком.

Втім, після «Енеїди» багато що змінилося. З’явилися українські письменники, драматурги, композитори, діячі театру.

• 1834 року вийшла друком перша українська повість «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка.

• У 1838 році Євген Гребінка видав збірку ліричних поезій та байок «Малоросійські приказки».

• 1840-го світ побачило перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.

•1844 року Пантелеймоном Кулішем було створено перший український історичний роман «Чорна рада», котрий вдалося надрукувати лише у 1857-му.м

• 1863 року відбулася прем’єра першої україномовної опери «Запорожець за Дунаєм» на музику та лібрето Семена Гулака-Артемовського.

• У 1882-му Марком Кропивницьким було засновано перший професійний український театр — Театр корифеїв в Єлисаветграді (нині Кропивницький).

«Корифей» у перекладі з еллінського — «той, хто стоїть на вершині». Дійсно, акторський та режисерський склад театру абсолютно відповідав назві, яка, до речі, виникла не всередині театру. Так його охрестила публіка.

Саме з Театром корифеїв пов’язані імена зоряної плеяди перших українських акторок.

Жінки та творчість

Протягом тривалого часу вважалося, що справа жінок – надихати, тобто бути прекрасними дамами для лицарів та музами для митців. Але жінка – істота допитлива, це ще з часів Єви відомо. З розвитком цивілізації представниці чарівної статі почали поступову, але невпинну інтервенцію на територію у минулому виключно чоловічої діяльності. В тому числі і в мистецтві.

В Україні до того ж жінки взагалі особливі – розумні, сміливі та ініціативні, бо саме на них залишали господарство чоловіки, коли відправлялися у козачі мандри.

Тож як тільки українська культура почала входити в тренд, на її теренах з’явилися і талановиті творчі жінки: Ганна Барвінок (1828 р.н.), Олена Пчілка (1849 р.н), Марко Вовчок (1849 р.н.), Наталія Кобринська (1851 р.н), Ольга Кобилянська (1863 р.н), Дніпрова Чайка (1861 р.н) — це тільки літераторки.

А ще була композиторка — випускниця Варшавської консерваторії Людмила Александрова, авторка всесвітньовідомого  романсу «Дивлюсь я на небо» на вірші Михайла Петренка. На жаль, нам достеменно невідома дата її народження, але це вочевидь не пізніше 1850-го року.

Згадаємо також просвітительку Христину Алчевську (1841 р.н), засновницю Харківської  жіночої недільної  школи, єдиної на всю імперію, що мала власне приміщення, збудоване на кошти Алчевських.

І перейдемо до акторок.

Перші жінки українського театру

Усі вони грали в Театрі корифеїв. Але потрапили до нього різними шляхами.

Софія Тоболевич

Софія Тобілевич (1860-1953) до шлюбу з Іваном Тобілевичем (він же – Іван Карпенко-Карий) звалася Зосею Дитковською, вийшла із збіднілого польського шляхетського роду, сама здобула освіту, самостійно заробляла собі на життя, була хористкою в колективах Миколи Лисенка та Михайла Старицького (автора вірша «Вигук» на який написано романс «Ніч яка  місячна») і вже професійною акторкою познайомилася зі своїм чоловіком. Іван, зрозуміло  прийняв її та покохав саме такою, якою вона була.

Ганна  Борисоглібська

 Ганна Борисоглібська (1867/8-1939) — білоруска за походженням. З дитинства жила в Україні, починала з аматорських вистав, учителювала на Харківщині, а потім отримала запрошення від Марка Кропівницького, після чого назавжди пов’язала життя з професійним театром. Чоловік Ганни Борисоглібської – теж актор, а ще і лікар Гнат Рокитянський, зважаючи на все, цілком позитивно ставився до професійних занять дружини.

Марія Садовська-Барілотті

Марія Садовська-Барілотті  (1855-1891) — оперна співачка (сопрано) та акторка. Дружина оперного тенора Дениса Мови. Сестра Івана Карпенко-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Блискучий талант у сукупності з відповідним родинним оточенням не залишали інших варіантів життєвої путі, окрім шляху на професійну сцену. Частина прізвища Барілотті у пані Марії є спадщиною від першого шлюбу та недовгого перебування у статусі італійської синьйори.

Марія Занковецька

Марія Занковецька (1854-1934) — вважається примою українського театру. На відміну від своїх колежанок, задля вибору на користь акторської стезі була вимушена у 34-річному віці розлучитися з чоловіком, підполковником у відставці Олексієм Хлистовим. Далі і до останніх хвилин земного шляху акторки її головним коханням був театр.

І нарешті Ганна Затиркевич-Карпинська (1856-1921) — видатна акторка, співачка, одна з перлин трупи Театру корифеїв. Як і її подруга Занковецька заради сцени розірвала шлюб з першим чоловіком.

Ганна Ковтуненко-Прилуцька-Затиркевич-Карпинська-Кольцова

Ганна Ковтуненко (дівоче прізвище) народилася в селі Срібне Прилуцького повіту. Дебютувала на професійній сцені під псевдонімом, пов’язаним з місцем народження — Ганна Прилуцька.

Десять років виховувалася у Київському інституті шляхетних дівчат. Саме там театр став її пристрастю. Мала гарний голос, мріяла про вступ до консерваторії. Але батьки вирішили інакше і в 18 років видали дівчину заміж за поміщика Дмитра Затиркевича, що був на 20 років старший.

Чоловік досить індиферентно ставився до участі юної дружини у численних аматорських виставах, але став дибки, коли Ганна вирішила присвятити себе професійному театру. Справа завершилася розривом шлюбу.

Наступний обранець Ганни — лікар Карпинський у 1900 році брав її вже як знану акторку. У знак вдячності Ганна Затиркевич додала до свого прізвища другу частину – Карпинська. Власне чоловік був із роду Карпинських-Кольцових, але потрійне прізвище – це мабуть було б занадто навіть для театральної зірки.

Місто Ромни, або Крижова дорога долі

У кожного з нас траплялися ситуації, коли мойра виводить на крижову дорогу і людина, опинившись на перехресті, обирає шлях, котрий далі веде її у напрямку визначеному долею.

Таким перехрестям екзистенціального вибору стало для Ганни Затиркевич–Карпинської місто Ромни, що на Сумщині.

1882 року 26-річна заміжня пані Ганна Затиркевич у Ромнах зіграла матір головного героя —  Одарку в аматорській виставі по п’єсі Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Давно і безумовно закохана в театр Ганна після вистави отримала овації та захоплені відгуки глядачів, що остаточно обумовило її вибір на користь професійної театральної сцени.

Після першої вистави моя здушена любов до театру прорвалася,

– згадувала Затиркевич-Карпинська.

Чоловік (як ми вже зазначали) був проти і тоді Ганна, кажуть, застосувала свій магічний дар впливу на людей і так налякала законного, що той відпустив її назавжди. Невдовзі Ганна вже була у складі трупи Марка Кропивницького, котрого завжди шанувала як режисера, що навчив її професійній акторській майстерності. Сам Кропивницький скромно рахував себе у даному випадку лише кимось на кшталт ювеліра, у руки якого потрапив дорогоцінний камінь, що не потребував нічого окрім невеличкої тактовної обробки, яка підкреслить його і без того феноменальний природний блиск.

Повернення у Ромни

Другий раз Ганна Петрівна Затиркевич-Карпинська опинилася у Ромнах вже після революції у 1920 році. У той час колишні актори з трупи Миколи Садовського організували в Ромнах професійний театр, а Ганна Затиркевич–Карпинська після хвороби та негараздів революційного лихоліття перебувала в творчій відпустці у своєму домі в селі Блотниці на Черніговщині. За відгуками людей, що були вхожі до пані Ганни її дім виглядав як прихисток справжнього естета: картини, вишивки, килими, японський посуд. І квіти навколо.

Ганна Затиркевич-Карпинська

Отримавши від друзів запрошення долучитися до нового проєкту, Ганна Петрівна із ентузіазмом відгукнулася і майже рік активно працювала в роменському театрі. Грала, навчала молодь акторській майстерності, читала просвітницькі лекції. Та невдовзі її життєвий шлях обірвався.

The Show Must Go On

Поховали Ганну Затиркевич-Карпинську в Ромнах, у місті, де одного разу вже кардинально змінилося її життя. І ось друга зміна — юдолі земної на райські кущі. Безумовно райські, бо окремим сюжетом у спогадах про пані Ганну проходить тема її великого та щедрого серця. Поруч з непересічним акторським даром Бог дав їй ще й не менший талант людяності. Актриса мала власну доньку, але крім того матеріально допомагала сиротам, підтримувала сім’ї молодих акторів, полюбляла пригощати та дарувати.

Ганна Затиркевич-Карпинська зійшла на небеса 1921-го року. А за деякий час (1925-го) в місті її останньої гастролі з’явився новий театр, що взяв на себе відповідальну честь носити ім’я видатної української актриси. Головним режисером нового театру став «майбутній український Мікеланджело» Іван Кавалерідзе.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про історію української культури  у нарисі Олександр Потебня — людина, яка зрозуміла мову. 

Леонід Кагадєєв

Народився на Сумщині в селі Михайлівка Лебединського району (за іншою версією —  у хуторі Ново-Михайлівка поблизу Сум). Походив з дворян.  Закінчив Олександрівську гімназію в Сумах. Викладав музику в Сумському Михайлівському кадетському корпусі, першій жіночій гімназії та в приватній музикальній школі Наталії Чурилової – дружини директора державного сумського банку Олександра Чурилова.

Історичне тло

На початку ХХ століття у зв’язку з виникненням нових підприємств кількість населення міста Суми швидко та суттєво збільшувалася, починаючи з 27564 за переписом 1897 року до приблизно 50 тисяч у 1913-му. Переважну більшість мешканців складали робітники місцевих заводів, фабрик та ремісничих майстерень. Праця на капіталістичних підприємствах була пекельною – 12-14 годин на день, а після початку Першої Світової війни ще й без вихідних.

Центр, де жили промисловці, купці, інженери, лікарі, банківські та державні службовці, а також нащадки (переважно збіднілі) дворянських династій був більш-менш обладнаний благами цивілізації – бруківка, електрика, водопровід, телефонний зв’язок. Але вже за декілька кроків у бік починалася глухомань.

Для культурних розваг існував театр, якість постановок у якому, судячи зі спогадів Чехова та Купріна, залишала бажати кращого.

Спільно зі зростанням загальної кількості населення збільшувався і той невеличкий прошарок місцевої інтелігенції, котра прагнула долучатися до справжніх мистецьких цінностей. А ще між інтелігентів, особливо дворянського роду, була поширена практика безкорисного служіння народу. Як наслідок, в Сумах, попри все, виникали початкові загальноосвітні та музичні школи, аматорські театральні трупи, літературно-мистецькі об’єднання. До їх складу поступово входили і жителі тих навколишніх сіл, які сьогодні вже є частинами міста.

Таким чином невеличка кількість потенційної публіки культурних заходів повільно, але невпинно зростала. Одночасно ріс і попит на музичну освіту класичного штибу.

Музичне училище в Сумах. Хронологія  виникнення

В 1917 році Леонід Кагадєєв у приміщенні школи Чурилової відкриває перше приватне музичне училище, до складу якого входить три відділення: дитяче, доросле та спеціальний 4-річний курс.

Садиба Чурилова

20 листопада 1920 року у Сумах на базі училища Кагадєєва, «Кружка педагогів» та студії при «Палаці Праці» організовується державна освітня установа музичного профілю з класами: «спеціального роялю», сольного співу, скрипки, віолончелі, духових інструментів, «обов’язкового рояля», теорії музики, сольфеджіо. Першим директором закладу, що діє при відділі Народного Освіти, призначають Леоніда Кагадєєва.

З листопада 1921 року нова культурна інституція розташовується у трьох кімнатах торговельного приміщення на Воскресенській вулиці №3 (садиба Чурилових у той час вже націоналізована) і отримує назву «Сумська музпрофшкола». ЇЇ випускникам вручають дипломи про середню спеціальну музичну освіту.

У вересні 1960-го наказом Міністра культури УРСР «Сумську музпрофшколу» перейменовують в музичне училище. У 1962 році над парком ім. Кожедуба зводять 4-х поверховий будинок, де з того часу розташовується училище. Сьогоднішня назва закладу — Сумський фаховий коледж мистецтв і культури ім Д С Бортнянського.

Підсумовуючи, робимо висновок, що музичне училище в Сумах з’явилося тому, що був відповідний запит та люди, котрі мали внутрішню мотивацію відповісти на нього практичними справами. Одним із перших в списку таких людей-практиків стоїть Леонід Кагадєєв.

 У дуеті з Павлом Харитоненком

Павло Харитоненко запам’ятався у місті Суми не тільки тим, що був меценатом-будівником, але ще і як великий поціновувач мистецтва взагалі та музики особливо. Учнів шкіл на території маєтків Харитоненка безкоштовно забезпечували навчальними посібниками з музичної грамоти та нотами, вони співали в церквах і на святах. Павло Іванович оплачував навчання студентів-українців у Московській консерваторії. А також утримував хор, прикрасою якого свого часу був хлопчик на ім’я Іван, котрого у майбутньому назвуть «українським Шаляпіним».

Варто зазначити, що окрім особистого задоволення та народної вдячності Харитоненко та інші багатії того часу отримували від своїх неприбуткових щедрот ще й прямий зиск. Царський уряд усіляко вітав благочинні акції купців, підприємців та інших скоробагатьок – нагородами та званнями. Зокрема, у 1899 році П. І. Харитоненку було надано російське дворянство з поширенням цього привілею і на його дітей. А що ще потрібно людині у якої вже є мільйони?

До речі, Павло Іванович доволі вправно грав на скрипці. А Леоніда Кагадєєва, як визнаного сумського піаніста-віртуоза запрошував у якості акомпаніатора. Близьке знайомство з Харитоненком дозволяло Кагадєєву втілювати в життя численні музичні проєкти, на які була багата його творча натура.

Музичний продюсер

Сумам щастить на музичних ентузіастів. Наприкінці ХХ — початку ХХІ століття таким став Орест Коваль, котрий організував у місті найбільші у Східній Європі фестивалі музики Баха та класичної музики.

А за сто років до нього головним ініціатором подій музичного життя в Сумах був Леонід Кагадєєв. Завдяки йому сумська публіка змогла почути живі голоси видатних ліричних тенорів — Леоніда Собінова, котрому аплодувала Європа, включаючи публіку «Ла Скала», та Івана Алчевського. Останній, до слова, ще й був фундатором московського мистецького осередку українства «Кобзар», про яке ми згадували у розповіді про Андрія Волощенка – автора всесвітньовідомого хіта «Ніч яка місячна».

Для сумчан, відгукнувшись на запрошення Кагадєєва, грав Олександр Зілоті – піаніст-віртуоз, а ще благодійник, котрий 1916 року організував «Російський музичний фонд» для підтримки музикантів, що потребують допомоги. Співзасновником фонду між іншим був Максим Горький, — теж не чужа до нашої розповіді людина.

Справа в тому, що однією з учениць Леоніда Кагадєєва була дівчинка Катерина на прізвище Волжина. Невдовзі її збіднілу дворянську родину таки «доїли» сумські кредитори і сім’я була вимушена переїхати до Самари, де Катерина на відмінно закінчила гімназію і відразу влаштувалася коректором у місцеву газету, одним з дописувачів якої був 27-річний письменник Алексєй Пєшков. Молоді люди познайомилися, закохалися, повінчалися і мали у шлюбі двох дітей.

У Сумах на прохання Кагадєєва грала Софія Ментер, котру називали найзначнішою піаністкою другої половини ХІХ століття. З нею пов’язана практично детективна історія перетину двох геніїв при створенні фортепіанного концерту «Циганські наспіви». До його написання (спеціально для Софії Ментер) долучилися Ференц Ліст — вчитель Софії — та Петро Чайковський —  її великий особистий шанувальник.

Сумську публіку зачаровували звуки скрипки Леопольда Ауера, про якого Ігор Стравинськийписав:

Його  викладанню ми зобов’язані майже всієї фалангою сучасних нам знаменитих скрипалів.

У  Сумах звучала унікальна віолончель Анатолія Брандукова – близького товариша Сергія Рахманінова, у якого він навіть був поручителем на вінчанні. Знаменитому віолончелісту присвячено Pezzo capriccioso Чайковського та Сонату для віолончелі та фортепіано Рахманінова.

Названі імена творчих гостей Леоніда Кагадєєва далеко не вичерпують їх перелік, котрий можна ще продовжувати на тому ж високому рівні представництва.

Леонід Кагадєєв та його янгел-охоронець

Приведемо тільки два факти з життя Леоніда Кагадєєва, які красномовно та переконливо демонструють присутність у його житті провидіння або особистого янгола–охоронця.

Ще в 1879 році студент медичного факультету Харківського університету Кагадєєв започаткував у Сумах збір коштів на підтримку свого заарештованого товариша по університету, теж випускника сумської Олександрівської гімназії, народовольця Івана Калюжного. Пильні співгромадяни відразу написали донос у відповідні органи і влада запроторила юнака до в’язниці. На щастя, окрім ініціації збору грошей, інших провин за студентом не виявили, тому за місяць хлопця з буцегарні звільнили. Але і навчатися на медика заборонили.

Здавалося б, це негативна подія, яка не дозволила реалізувати задумане – тобто опанувати фах лікаря, до чого прагнув Леонід. Але, по-перше, саме завдяки відрахуванню з університету Кагадєєв зробив остаточний вибір на користь музики, закінчивши по класу фортепіано Харківське музичне училище (нині — Харківська консерваторія). Це йому дозволили. Чомусь царська влада вважала лікарів більш небезпечними, ніж музикантів.

А по-друге… У 1933 році Леонід Павловичу, котрому вже було за 70, раптом згадали його дворянське походження. Як наслідок – виселення з власного будинку, позбавлення пенсії та виборчих прав. Все відбувалося дуже швидко. Речі родини, з яких значну долю складали ноти та книги, вантажівкою терміново перевезли в невеличку квартиру на дві кімнати в Суханівському провулку.

Втім, за два роки пенсію та виборчі права повернули. Це сталося після того, як Леонід Павлович нагадав радянським чиновникам тюремний епізод своєї біографії — мовляв, я теж був революціонером та політичним в’язнем. Не інакше як янгол-охоронець ще тоді у 1879-му все передбачив.

Сумський фаховий коледж мистецтв і культури ім Д С Бортнянського.

Будинок Кагадєєва, з якого його виселили скоріше за все після нашепту начальника місцевої МТС, котрий невдовзі туди і переїхав, знаходився поруч з нинішнім училищем мистецтв на перехресті вулиць Магістрацької та Кустовської, що донедавна були Першотравнева та Гагаріна, а у часи  Кагадєєва – відповідно Думська та Кустовська. Він не зберігся, тому що під час війни з німцями в нього потрапила бомба. На щастя виселеної родини Кагадєєва там вже не було. Мабуть і за це треба дякувати янголові-охоронцю.

Дзеркало душі

Вчинки людини краще за все віддзеркалюють її внутрішній світ. Леонід Кагадєєв був дворянином у кращому розумінні цього слова, тобто людиною шляхетною — згадаємо той же випадок з Калюжним. Першим його поривом було допомогти, а потім вже думати про себе.

У якості ілюстрації — ще один промовистий факт біографії. У 1918 році у розпал Громадянської війни в Сумах опинилася родина генерала білої гвардії Михайла Бєляєва – рідного брата мачухи поета Олександра Блока. За рік до них приєднався і сам генерал. Господарі квартири, яку винаймала генеральська родина, злякалися, коли дізналися про нового жильця і відмовили Бєляєвим. І тоді Леонід Кагадєєв знайшов для них кімнату у власному будинку.

Леонід Кагадєєв

Між іншим трохи раніше напівпідвал цього ж будинку (і тут  вочевидь не обійшлося без участі персонального янгола) орендувала швейна майстерня, де працювали дівчата, згуртовані в комуну за прикладом Вєри Павловни та її компаньйонок з роману Чернишевського «Что делать». Гроші на оволодіння професією та на обладнання дали їм Линтварьови, сумські поміщики у яких декілька разів гостював Чехов.

Однією з учасниць комуни була майбутня дружина Леоніда Павловича – Ірина Максимівна, з якою вони у підсумку народили чотирьох дітей. Наймолодша з них — донька Ганна з’явилася з небес між люди в 1919 –му і прожила сто два земні роки. В день її народження батьку вже виповнилося 58, а мамі – 31.

Самому Леоніду Павловичу Кагадєєву доля відвела 83 роки життя. Кажуть, що пішов музикант з цього буремного світу тихо, з книгою в руках – і це, мабуть була остання службова послуга його янгола-охоронця.

P.S. У розповіді використані матеріали з публікацій сумських журналістів Олени Адаменко та Юлії Лесіної, а також історика-краєзнавця Дмитра Кудінова.

P.P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про музикантів у публікації: Борис Гмиря. Привід опери

Перші кроки. Факти та припущення

Народився 19 серпня 1883 року у селі Процівка, що нині є одним з мікрорайонів міста Ромни Сумської області. Стосовно батьків відомостей немає. Можна припустити, що вони, якщо не були заможними людьми, то принаймні жили не в злиднях. Андрій з дитинства захоплювався малюванням. Навряд чи хлопець мав змогу це робити, якби сім’я була вимушена з ранку до ночі заробляти на шматок хліба.

Андрій Волощенко

У 1895 році завершив навчання у процівському початковому народному училищі. І, як повідомляють бібліографічні джерела, почав працювати писарем у Роменській земській управі. Це трохи дивно, бо хлопцю тоді виповнилося лише 12 років. А у 15 він вже вчився в Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. В. Гоголя (1898-1903), отримуючи стипендію від того ж роменського земства.

Контекст

Щоб приблизно уявити собі роменську реальність перших літ нашого героя, згадаємо, що майже однолітком Андрія був Абрам Іоффе (1880 рік народження) – «отець радянської фізики». Поруч з Іоффе у роменському реальному училищі студіював шкільні науки видатний україно-американський інженер, «батько світової прикладної механіки» Степан Тимошенко (1878 р.н). Неподалеку втілював у матеріалі свої перші фантазії «український Мікеланджело» Іван Кавалерідзе (1887 р.н.).

У місті ще з початку XIX століття діяло декілька приватних театрів, що мали власні трупи та приймали різноманітні антрепризи. До слова, відомо що, один з них — приватний театр Огнева — був кам’яним і тому вцілів у пожежі 1862 року, коли вигоріла половина міста.

На роменських підмостках неодноразово гастролював геніальний Михайло Щепкін, а пізніше — «батько українського  театру» Марко Кропівницький. У 1882 році після виступу в Ромнах остаточно зробила вибір на користь професійної сцени видатна українська актриса Ганна Затиркевич-Карпинська.

Ромни (проїздом) відвідував Антон Чехов і навіть побував на репетиції у місцевому Літньому театрі. І хоча там побачене Антон Палич назвав «вульгарною п’єскою», але що було, то було.

У Ромнах починав свій творчий шлях заслужений артист РРФСР та Народний артист УРСР Степан Шкурат (1885 р.н.). У студентські роки (1898-1903) в роменських театрах грав на бандурі Андрій Волощенко.

Архітектура та живопис

Взагалі Волощенко хоча й був багатогранною артистичною натурою, але цілеспрямовано йшов до хлібної професії архітектора. Закінчивши у 1914 році Московське училище живопису, скульптури та архітектури він нарешті отримав  диплом архітектора, що давав право самостійного керівництва будівельними роботами.

Далі до останніх своїх днів Андрій Прокопович жив і працював у Москві, був членом Московського архітектурного товариства, терпляче приймав від партії та уряду численні нагороди та премії, став проектантом декількох московських будівель, обіймав престижні посади і пішов у кращий світ на 77-му році свого земного життя (1959).

У словниках та енциклопедіях Волощенко згадується ще й як живописець. Дійсно, малювання завжди було його хобі.  Більшість робіт митця нині знаходяться в колекції Роменського краєзнавчого музею. Але при всій до них повазі, в історію мистецтва Андрія Волощенка ввів не пензель, а бандура.

Картина художника Андрія Волощенка

Бандура    

Судячи з усього, грати на бандурі майбутній архітектор почав у роки навчання в Миргородській художньо-промисловій школі. У той час неподалеку, у Сорочинцях, мешкав сліпий кобзар Михайло Кравченко. Андрій став учнем знаного майстра, а також замовив собі інструмент, котрий була точною копією однієї з бандур Кравченка. Вибір бандури, а не гітари, наприклад, свідчить  про те, що молодий  Волощенко був людиною українофільських поглядів, бо історичний та художній образ бандури передбачає  й відповідний вибір пісенного репертуару.

Переїхавши на навчання до Москви Андрій взяв бандуру з собою. У грошовитій  білокамінній завжди існувала чималенька українська діаспора, тож бандурист Волошенко мав тут свою публіку. Там же ж у Москві відбулася зустріч з майбутнім співавтором шедевру, актором та драматургом Василем Овчинніковим.

Творчий дует

Василю Овчиннікову на той момент вже виповнилося 43 роки. Він давно мріяв опанувати гру на бандурі. Ще в 1885 році купив собі у Харкові  інструмент, але так і не знайшов учителя. І тимчасово полишив спроби. Потім доля привела актора в Москву, де він служив суфлером в Большом театрі.

А  приблизно в 1911 році сталася щаслива зустріч. В гостях у спільного товариша Овчинніков познайомився зі студентом Волощенко. Той показав Василю Павловичу простий акомпанемент до декількох пісень. І цього разу у нього вийшло!

Василь Овчинніков:

Мені й декільком іншим спало на думку організувати бандурну групу в Москві. Музична фірма «Кальнус і Ко» у Москві зробила кілька інструментів. Ми взяли за приклад бандуру, яка була у Волощенка. Він мав копію бандури Кравченка, у якого навчився грати на бандурі і яка добре грала…

Керівником капели бандуристів у Москві (1913-1814) був уродженець Кубані Василь Шевченко. Поруч з іншим він  випустив «Школу гри на бандурі», де, зокрема, надрукував ноти пісні «Ніч яка місячна» саме з тією мелодією, на котру невдовзі чекав світовий тріумф.

Василь Овчинніков — артист імператорських театрів

Також підручник для гри на бандурі написав і Василь Овчинніков. За його словами:

…Глава товариства «Кобзар» запропонував мені скласти короткий підручник по бандурі. Я відмовився, бо не знав, з чого почати. Тоді Ф. Корш із академії запропонував мені скласти не школу бандури, а посібник, який би продемонстрував систему, яку я використав для навчання грі на бандурі. Я так і зробив. Я познайомив читача з бандурою, а потім записав початкові вправи, якими навчився у Волощенка. У 4-й розділ я включив ряд простих пісень і в 1913 видав у Москві 1000 примірників «Самовчителя для бандури (кобзи).

Згаданий Овчинніковим Ф.Кірш – це Федір Євгенович Фірш (1843-1915) – всесвітньовідомий професор філології уродженець Москви, котрий закохався в українську мову, історію та культуру і багато зробив для популяризації українства як на теренах імперії, так і взагалі у світі.

А голова московського літературно-мистецького товариства «Кобзар» —  видатний український  український ліричний тенор Іван Алчевський.

Відтоді Андрій Волощенко та Василь Овчинніков почали виступати разом. Схоже, що вони не лише виконували відомі пісні, а й включали до репертуару власні музичні інтерпретації віршів українських поетів, котрі їм подобалися. Саме у той час  в їхньому спільному репертуарі з’явилася пісня «Ніч яка місячна» на вірш Михайла Старицького «Виклик».

Історія з мелодією

Вперше як пісня вірш прозвучав у якості серенади Левка в опері Миколи Лисенка «Майська ніч, або Утоплена». Ноти були надруковані 1885 року. А в 1914 -му вищезгаданий Василь Шевченко оприлюднив музичну версію пісні від кобзарів Волощенка та Овчиннікова.

Але їх мало хто знав. Овчиннікова взагалі невдовзі (1916 р.) вислали у сільську місцевість за українофільство. А 1934 року вже інша влада, але за те саме арештувала кобзаря і…  Більше відомостей про нього немає.

Волощенко у свою чергу став респектабельним московським архітектором і, судячи з доволі успішної кар’єри, активними публічними демонстраціями свого українства не зловживав.

Натомість Микола Лисенко (1842-1912) з роками тільки набирав авторитету. Тому не дивно, що багато хто нині вважає саме його автором всесвітньовідомого романсу.

У тому що це не так, легко пересвідчитися, прослухавши  арію-серенаду Левка з опери Лисенка.

Музика на двох

Історії відомі випадки композиторських дуетів. Пол Маккартні та Джон Леннон — найбільш яскравий приклад. Виходячи з розповідей сера Пола, ми можемо уявити, що Волощенко з Овчинніковим створювали свій «мегахіт» аналогічним методом «пінг-понгу» — один починає і задає тему, другий продовжує і так далі. Вочевидь обидва кобзаря мали знати сам вірш Михайла Старицького, бо, як і сам поет, були не чужими театру.

Овчинніков так той взагалі на одному з етапів своєї артистичної кар’єри співав у хорі Миколи Лисенка та деякий час перебував у трупі Марка Кропівницького, однолітки, творчого партнера та доброго приятеля Старицького. Волощенко теж, як ми вже зазначали, грав у театрах і мав знати оперу «Утоплена». Не так вже і багато тоді було пісенного українського репертуару. Українська культура тільки починала свій сучасний шлях і мова йшла не про сотні і тисячі авторів, як зараз, а у кращому випадку про один-два десятки.

Народна пісня

Після 1914 року романс «Ніч яка місячна» в Україні та околицях включали та включають досі у свій репертуар практично всі артисти класичних вокальних жанрів. У тридцяті роки минулого століття дуже схожа версія мелодії  набрала популярності в Іспанії під назвою «Romance Anónimo» або «Романс Гомеса». Його грають практично всі, хто вчився в музичній школі грі на класичній гітарі.

Цікаво, що і версій тексту існує декілька. Так завжди буває з авторськими творами, котрі стають народними.

Епілог

Сумщина пов’язана з іменами двох авторів всесвітніх пісенних шедеврів, які вважаються народними і настільки ж близькі за рівнем популярності, як їхні творці за мірою невідомості. Кажуть, що коли шукали пісню до фільму «В бой идут одни старики», то вибір стояв між «Ніч яка місячна» та «Дивлюсь я на небо». Автор слів останньої — Михайло Петренко — працював імперським прокурором в Лебедині і при житті був  відомим поетом лише в доволі обмеженому колі поціновувачів.

Зовсім не згадують про Андрія Волощенка як про бандуриста та композитора і російські довідники. Для них він залишився авторитетним радянським архітектором.

Власне кожен з двох створив, або коректніше — долучився до створення лише одного шедевру. Та скільки ж відомих музикантів та віршотворців бажали б опинитися на їхньому місці!..

P.S. Прізвище нашого героя у різних джерелах пишуть по-різному — Волошенко або Волощенко. Ми зупинилися на другому варіанті, тому що саме так писав прізвище свого співавтора Василь Овчинніков. У будь-якому випадку наголос на другий склад.

P.P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

У продовження теми читайте нарис: Михайло Петренко як еманація колективного генія

Біографічний портрет

Михайло Петренко народився 1817 року. Місце та дата народження невідомі. Дитинство майбутній поет точно провів у Слов’янську нинішньої Донецької області, де мешкала багатодітна родина його батька – губернського секретаря Миколи Петренка. Тоді це була Слобідсько-Українська губернія. Ностальгічні спогади про краєвиди, що оточували  хлопця у перші роки життя пізніше художньо оформилися в однойменному вірші.

…Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні —
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі…

Наступні більш-менш достовірні відомості починаються з 1833 року. У той час Петренко живе у Харкові, де у 1841 році завершує повний університетський курс. Навчався на юридичному факультеті.

Михайло Петренко. Художня реконструкція О.Чередниченка

Того ж року його однокашник (тільки на курс молодший) Олександр Корсун видає україномовний альманах «Сніп», куди між інших входить цикл віршів Михайла Петренка під загальною назвою «Думки». До цієї добірки зокрема увійшов і вірш «Дивлюсь я на небо».

У Харківському університеті тієї пори існував український літературний гурток, який, з легкої руки дослідника історії літератури початку ХХ століття Агапія Шамрая ще називають Харківською школою романтиків. Збори «романтиків» відвідували зокрема Микола Костомаров, Амвросій Метлинський та навіть «батько української прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. У колі учасників і Корсун з Петренком.

Костомаров так описував Петренка: … Петренко бідний студент меланхолічного характеру, що у віршах зазвичай звертався до роздумів про свою батьківщину та про стосунки у родині (цитата не буквальна лексично, але точна за змістом).

Бідним студентом без роду та племені називає Петренка і старший за нього на три роки «співромантик» Амвросій Метлинський. І додаває, що цей «бідний студент» — справжній поет та істинний талант. До речі, той же ж Метлинській у передмові до публікації у своїй збірці «Южний руський зборник» стверджував, що Петренко ще написав оперу, але ніде її не друкував. З цього можна зробити припущення, що Петренко знав нотну грамоту і грав на фортеп’яно. Хоча це вже чистої води екстраполяція.

Також про Михайла Петренка згадував Павло Грабовський, зокрема він зазначав, що згідно до свідчень сучасників, у літературному гуртку до якого належав Петренко шанувалася українська мова, та що гуртківцями регулярно влаштовувалися концерти українських пісень.

Щодо альманаху з першою публікацією віршів Михайла Петренка, то він комерційного успіху не мав. Як писав з цього приводу Олександр Корсун у листі до Тараса Шевченка:

… Надрукував 600, продав 50, роздарив 200, а 300 не знаю, куди й діти. Пани кажуть: «Нащо нам?! Хіба ми школярі, чи що?» – А пані кажуть: «Нет, не чытаю такых кныжок. Я тэрпэть не мóжу малосерыйського языку!…

Цікаво, що сам Олександр Корсун народився на українській тоді Таганрожчині та з відзнакою закінчив Таганрізьку гімназію, у якій пізніше навчався Антон Чехов. І не тільки він.

Детальніше про це у нарисі: Суми-Таганріг транзит, або Зупинка на шляху до вічності

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що поетом Михайло Петренко став у студентські роки. Причому йому пощастило потрапити у блискуче літературне товариство. Це був край важливий подарунок долі, бо далі на Петренка чекала зовсім не романтична кар’єра чиновника.

Служив він старанно, пройшов шлях від губернського секретаря, що дорівнювало чину козацького сотника часів Гетьманщини, до повітового стряпчого (прокурора) у Лебедині  нинішньої Сумської області, в обв’язки котрого входив нагляд за судами у повіті та контроль за оподаткуванням.

У Лебедин Петренко мешкав з 1849 по 1862 рік, прибув туди вже з дружиною Ганною Миргородовою, з якою мав п’ятеро (за іншими свідченнями вісім) дітей.

Михайло Миколайович Петренко не дожив півтора роки до сумно відомого Валуєвського циркуляру, котрий суттєво обмежував розвиток української мови і за виконанням якого йому, українофілу, ймовірно довелося б здійснювати прокурорський нагляд.

Михайло Петренко. Пам’ятна дошка у Лебедині

Поет пішов у засвіти 25 грудня 1862 у віці 45 років від хвороби, що супроводжувалася лихоманкою. Похований на одному з лебединських цвинтарів. Точне місце поховання наразі не відоме. Портретів також не залишилося. Ті що існують – це реконструкції, виконані сумським художником Олександром Чередниченко на основі фотографій онуків: Бориса та Олександра Петренків.

Михайло Петренко та Пантелеймон Куліш

На два роки молодший від Михайла Петренка письменник Пантелеймон Куліш є не тільки автором безсмертного роману «Чорна рада». Він ще був визначною особистістю свого часу і навіть одним з ідеологів українофільського руху. Але на відміну від непримиренного Тараса, Куліш у питаннях національного – «своєнародного» — був романтиком та прихильником культурної еволюції.

Ось як стисло переповідає погляди Куліша Віктор Петров (Домонтович) — ще одна унікальна особистість, але вже з іншого часу. Ми згадували про нього у розповіді про Миколу Зерова.

… Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильності до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Скоріше за все саме на таких засадах фундував свій світогляд і Михайло Петренко. В його віршах немає закликів до боротьби і взагалі практично відсутній соціальний аспект. Петренко концентрується на людині як центрі світобудови. Його хвилює не соціальна реалізація, а так би мовити апріорна екзистенціальна неможливість сповна скористатися  тим, що потенційно дає людині сам факт життя.

Зрозуміло, що у цих пошуках він вимушений користуватися лише тим арсеналом поетичних засобів, котрі були наявні у його час. Певно тому у віршах Петренка зустрічаються не вельми характерні для тієї доби сліди творчого пошуку, зокрема експерименти з римуванням та ритмікою.

Власне соціальний момент у Петренка теж присутній. Але він втілюється лише у тому ж тяжінні до «своєнародного», шо й у Куліша. Інакше пояснити доволі гармонійне поєднання прокурорського та поетичного в одній особистості важко.

Цікаво, що у сучасній Незалежній Україні Шевченка ставлять набагато вище за Куліша. Однак у життя втілюють саме філософію Куліша, яка полягає в примиренні панства та бідноти на базі верховенства ідеалів національного: мови, традицій, ритуалів та відповідного погляду на історію. А Тараса Шевченка, хоча і вважають офіційним пророком та державним генієм, але не читають і тим більше не слухають. А між тим Кобзар з цього приводу висловлювався відверто та недвозначно:

І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується

На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих

І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні!..

Михайло Петренко та Тарас Шевченко

На Галичині українці завжди любили та поважали Шевченка. Так, що будь-яку гарну поезію нез’ясованого авторства приписували Кобзарю. Зокрема 1876 року у рубриці «З недрукованих ще поезій Тараса Шевченка» львівського літературного журналу «Правда» було оприлюднено вірш «Дивлюсь я на небо». На щастя для справжнього автора це була не перша публікація тексту і, хоча тільки аж у 1887 році, але помилку було виправлено. Пояснена вона була тим, що цей вірш знайшли переписаним власною рукою Шевченка в його альбомі.

Окрім цього так би мовити віртуального перетину, існує досить велика вірогідність, що у Лебедині відбулася і реальна зустріч двох поетів. На початку червня 1859 року Шевченко подорожував Україною, зокрема відвідав Суми та Лебедин, де гостював у братів Олексія та Максима Залеськіх.

Протягом тієї мандрівки III відділ окремо сповіщав жандармські управління всіх губерній України, куди мав завітати Шевченко, шо до них прямує «небезпечний політичний злочинець», котрого не можна залишати без пильного догляду. Зрозуміло, що місцевий прокурор Петренко мав бути в курсі. І український поет Петренко теж.

Цікаво, про що вони розмовляли (або розмовляли б) – прокурор та політв’язень, геніальний та плодовитий митець, що став символом нації, біографія котрого досліджена ледь не по дням та малий за творчим доробком поет, про якого залишилися доволі скупі відомості, але який написав вірш, що у вигляді пісні цілком може вважатися візитівкою української культури .

У цьому місці ми дозволимо собі невеличкий ліричний  відступ, за допомогою якого спробуємо пояснити назву нашого нарису.

Ейдос та еманація

Відповідно до філософії Платона на небі, тобто у якомусь вищому, надлюдському, досяжному лише для богів вимірі, існують ейдоси або ідеї речей, котрі приймають різноманітні втілення на землі. Наприклад, на небі є ідея стола. Стола взагалі. А на землі вона втілюється в безліч різноманітних конкретних матеріальних столів, які трактуються як еманації загального ейдосу стола.

З поетами працює та ж сама тема. Можливо уявити, що десь на небі перебуває ейдос узагальненого колективного поета, еманаціями якого є всі земні віршотворці.

Враховуючи, що поезія – найвища форма існування мови, а мова – одна з перших ознак нації як культурного феномену, варто припустити, що той колективний геній поезії є національним, а вже далі, ще вище над ним панує генеральний Ейдос, що являє собою ідею такого, умовно кажучи, Всеосяжного Поета, творчість котрого є вищою формою існування єдиної довавілонської протомови і котрий об’єднує у собі усіх колективних національних поетів Всесвіту.

Вищезазначене веде нас до логічного висновку, що всі поети рівні. Якимось дивовижним чином епоха призначає одного з них своїм головним генієм, пророком та дороговказом. Але минає час і тексти минулої доби невблаганно стають архаїчними для читачів з прийдешнього покоління. І геній та пророк перетворюється на систему пам’ятників, музейних експонатів, розділів шкільної програми та пліток про його особисте життя. Творчість і діяльність його цікавлять нову генерацію виключно в історичному контексті. А місце поточного генія займає наступний, бо як же нам без кумирів та провидців.

Та інколи у цьому логічному ході змін трапляються виключення. І якийсь текст звільняється від впливу часу і залишається таким же нагальним для наступних поколінь, як і для сучасних автору. Ніби отой небесний колективний Ейдос Всеосяжного Поета в мить його створення сконцентрував усю свою потужність в одній еманації. Так, це була мить. Геніальна мить особливого натхнення. А потім речі повернулися на свої місця. І автор знову став одним з багатьох. Але подарований йому колективним Ейдосом вірш залишився! І розпочав жити своїм окремим життям.

Така щаслива доля спіткала вірш Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо», що вперше був надрукований під назвою – як по-доброму інколи жартує провидіння! — «Недоля».

Космонавт Павло Попович

Петренко і небо

Михайло Петренко неодноразово скеровує свій поетичний погляд на небо, ніби відчуває, що саме там б’є джерело того геніального натхнення, бризки від якого інколи падають і на його твори.

По небу блакитнім очима блукаю
За думкою думку туди посилаю;
Тону там душею, тону там очами
Глибоко, глибоко поміж зіроньками.

Або

Схилившись на руку, дивлюся я
В вечірнє крайнебо далеке і глибоке…
І чую: проситься душа моя
Туди, де потонуло в хмарах око.

Але навіть у найсміливіших мріях поет не міг собі уявити, що майже за сто двадцять років після створення вірша «Дивлюсь я на небо» він прозвучить … не просто з неба, а з самого космосу. 12 серпня 1962 року його як пісню виконав космонавт Павло Попович, що у той момент знаходився на орбіті Землі. І це була перша пісня, що прилетіла до людей зі Всесвіту. А не навпаки, як зазвичай.

Зрозуміло, що у даному випадку величезне значення грає музика композиторки Людмили Александрової в аранжуванні та обробці Владислава Заремби. Але спочатку було слово.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Читайте про ще одного великого таланта, життя якого пов’язане з Лебедином у нарисі: Іван Стешенко. Лебединський оперний діамант  

Родина та освіта

Ганна Барвінок (1828-1911) – літературний псевдонім Олександри Білозерської, що походила з відомої в Україні родини Білозерських. Василь Білозерський, старший брат Олександри, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, став одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, після арешту та повернення із заслання редагував перший український щомісячний часопис «Основа» (1861-1862 рік). У роботі журналу брала участь і Ганна Барвінок.

Ганна Барвінок (Олександра Білозерська)

Редактором, а також фольклористом та етнографом був і ще один брат – Микола. Батьки Олександри, Михайло Васильович та Мотрона Василівна, вільно читали французькою, російською та українською.

Проживала родина на власному хуторі Мотронівка, що так називався на честь господині, котра отримала його у спадщину. Згодом хутір носив ім’я самої Ганни-Олександри – Ганнина пустинь. А ще пізніше вже Ганна перейменувала його на честь покійного чоловіка. Про нього буде далі.

Олександра отримала ґрунтовну освіту, навчаючись у приватних жіночих пансіонах: спочатку у селі Кропивне Прилуцького повіту Полтавської губернії, а потім у місті Конотоп (нинішня Сумська область). На Сумщині народився і її майбутній чоловік.

У 14 років вільно володіла німецькою, французькою, російською та українською мовами. Коло авторів, котрих читала Леся, класичне для романтично налаштованих українців того часу: Новаліс, Гете, Гейне, Шекспір (рядки з «Ромео та Джульєтти» письменниця навіть використала у якості епіграфу до оповідання «Вірна пара»), Жорж Санд, Вальтер Скотт, Пушкін, Лермонтов, Квітка-Основ’яненко, а можливо і Вольтер, котрим захоплювався батько Олександри.

Це все до того, що деякі біографи, з легкої руки її чоловіка (про якого ми ще не зараз) стверджують, нібито Леся Білозерська була людиною малоосвіченою та малописьменною. На наш погляд – це навряд чи. Інше діло, що найбільшу цікавість у неї  викликав український фольклор: прислів’я, ритуали, пісні, звичаї. Вона їх старанно збирала і майстерно вплітала у свої оповідання, які дійсно схожі на віночки, що мають купу втілень, але одну мету – підкреслити дівочу красу.

Творчість

Знайомство з творчим доробком Ганни Барвінок краще за все починати з повісті «Русалка». У ній авторка демонструє блискучий талант оповідача, більш ніж півтори години (в аудіоварианті) тримає захоплюючу інтригу, встигає створити декілька вставних новел з життя головної героїні, котрі самі б потягнули на окреме оповідання, при цьому ідеально витримує темпоритм зміни епізодів та щедро, смачно і водночас тактовно й гармонійно здобрює всю цю історію українським фольклором.

А фінал «Русалки» — взагалі трагедія кохання на рівні Данте та Шекспіра, де проза злітає до висоти істинної поезії й викликає вибух емоцій та сльози на очах будь-якого читача, у котрого є серце.

Ганна Барвінок

Продовжити знайомство з творами Ганни Барвінок радимо оповіданням «Вірна пара», тим самим, що починається епіграфом з Шекспіра. Ви приймали колись контрастний душ? Так от «Вірна пара» — такий же контрастний душ, тільки для душі. А далі вже можна поринати в ніжне «Восени літо» та інші.

Українська проза ХІХ століття

Варто пам’ятати, що до ХІХ століття української (втім як і російської) прози фактично не існувало. Перша повість української літератури — «Маруся», авторства Григорія Квітки-Основ’яненка, вийшла друком лише у 1834 році. «Маруся» створила і літературний тренд того часу, котрий полягав у тому, що художній твір має викликати сльози у читача. Люди збиралися в одній із поміщицьких садиб, слухали як хтось читав у голос ту ж «Марусю» і у кінці усім загалом, включно з декламатором, обливалися горючими сльозами. А якщо ні –то або погано читав, або твір видався невдалим.

Власне і сьогодні проживання читачем (глядачем, слухачем) катарсису у фіналі є головною метою будь-якого публічного творчого процесу. І тут справа навіть не в історії, не в сюжети, бо людське життя скупе на сюжети. Як і на мелодії. Їх теж не так багато. Натомість існує безліч парафразів на тему кожної з них, що дозволяє множити катарсичні переживання публіки і продовжувати розвиток мистецтва.

У якості ілюстрації до розмови про сюжети, згадаємо зокрема «Орисю» (1844) автором якої є той самий чоловік Ганни Барвінок, про якого ми поговоримо пізніше. Ця ідилічна love story, що оспівує щасливе кохання прекрасної доньки сотника Таволги, по суті є імпровізацією на тему шостої пісні гомерівської «Одисеї», де героїнею виступає Навсікая, дочка феакійського царя Алкіноя.

До речі, писалася «Орися» у той час коли автор був палко закоханий в юну Лесю Білозерську і мабуть сам себе уявляв таким Одіссеєм, котрий нарешті вирвався з тенет інших жінок і був викинутий морем життя під ноги своєї істинної мрії.

Художні засоби Ганни Барвінок

Письменниця знаходилася у річищі літературних запитів свого часу, тому теж розповідала історії, розраховані на сентиментальний (себто душевний) відгук. А як жінку її безумовно цікавили стосунки з чоловіками. Кажуть що у жінок одна душа на всіх, тому вони так і переживають серцеві драми своїх сестер, особливо коли ті знаходяться всередині літературних творів, а не поруч, де можуть випадково звабити вже ангажованих мужчин. А таке буває. У подібні жіночі пастки періодично потрапляв і чоловік Олександри Білозерської.

А ще вона була людиною з чималим природним талантом емпатії. І це дозволяло їй проникати у найінтимніші глибини жіночої та й чоловічої психології та зображати героїв своїх творів напрочуд живим та справжніми.

Щодо арсеналу літературних засобів Ганни Барвінок, то це; інтонація, така щира, ніби авторка розповідає історії з власного життя комусь дуже близькому, жива літературна і одночасно народна мова, пересипана прянощами прислів’їв та приказок, вкрапленнями з говірок та лексикою ритуальних обрядів, що створює враження невичерпності словникового запасу. Не випадково її твори називають віршами у прозі. Бо що таке поезія, особливо сучасна? Це перш за все авторська мова. І тут ми зробимо ліричний відступ, який виведе нас на розуміння того, чому творчість Ганни Барвінок — це не тільки історія літератури, але й актуальне читання.

Ганна Барвінок та джерела слів

Так склалося, що російська поезія почала розвиватися раніше, ніж українська. Ми порівнюємо саме з російською, бо вони співіснували в одній імперії. Перші російські поети орієнтувалися на Європу: Батюшков на Торквато Тассо, Пушкін на Байрона та французьких бардів. Орієнтувалися та творчо копіювали теми, форму, технічні засоби, арсенал культурних асоціацій. До того ж Пушкін та Лермонтов дійсно були геніями. Як наслідок, вже за часів Тютчева російська поезія стала урбаністичною та інтелектуальною, такою, де думка мала право на існування на рівні з почуттями.

А українські віршотворці, з легкої руки свого генія Тараса Шевченка намагалися відтворювати народні пісні, плачі та думи, душевні, емоційні, але прості за формою та змістом. Недарма ж Шевченко — Кобзар, бродячий музика. У підсумку українська поезія почала повертати на шлях інтелектуальних європейськи орієнтованих текстів тільки після Миколи Зерова та інших представників розстріляного Відродження. Сталін їх власне за те і знищив. Але процес вже було не зупинити.

Все вищезазначене привело сьогодні до цікавого стану речей. Будь-який поет створює свої тексти ніби ткач гаптує полотно вишуканими узорами, привносячи все нові й нові комбінації ліній та фарб. І ось сьогодні російська поезія дійшла до лексичного глухого кута. Їй нема звідки черпати нову лексику. Тому поети, щоб хоч якось висвіжити звучання, намагаються вводити у вірші елементи ненормативної лексики (тобто народної, бо ми чуємо як розмовляє глибинний російський народ — переважно матюками), або термінологію епохи high-tech.

Є такі, хто намагається інтегрувати  у свої твори  елементи діалектів, але виглядає це вже занадто посконно та домоткано. Зрозуміло, що в російській мові і сьогодні з’являються талановиті автори, але свіжість та оригінальність їхніх текстів тримається переважно на унікальності авторської інтонації та на вмінні грати в інтелектуальні ігри постмодерну.

Натомість в українські поезії сьогодні свято нових слів. Українська міська поезія відкрита для місцевих говірок, наріч, гутірок та балачок, що стікаються в неї, немов притоки в ріку з усіх регіонів країни. У сучасній українській поезії всіляко вітається використання маловживаних слів і взагалі створення таких текстів, які умовний росіянин, котрий не вивчав українську, зрозуміти не здатен.

Саме тому лексичний колорит тексту в сьогоднішній українській поезії вартує більше, ніж чергове повторення вічних думок та сюжетів. Хоча і це безумовно має мати місце.

І тут ми повертаємося до Ганни Барвінок. Бо її тексти і є тим святом мови, якого так прагне сьогодення. На щастя вже існує сучасне двотомне видання її творів 2023 року видавництва VD Prostir.

Жіноча доля

Ганна Барвінок поєднувала у собі еманації Беатріче, Пенелопи та дружин декабристів. Пізнала справжню пристрасть, коли майбутній чоловік добивався її три роки. А невдовзі після весілля охолонув та майже довів чуттєву поетичну натуру Олександри до божевілля. А потім здався, перебісився і повернувся, ні, навіть точніше сказати, пригорнувся до дружини, бо вона була любляча, вірна, розумна і як людина, і по-жіночому.

Ганна Барвінок

Ганна Барвінок жила на хуторі та у столицях. На тлі нервових переживань, пов’язаних з арештом чоловіка, втратила дитину і більше не мала дітей. Побувала за кордоном, знала гаразди та злидні. Шафером на її весіллі був сам Тарас Шевченко. Великим  шанувальником її творчості виступав Борис Грінченко, протягом усього життя її одночасно оточували прості селяни та еліта української нації.

ЇЇ чоловік теж був великою людиною, одним з титанів своєї епохи, талановитим письменником та просвітником. Енергійний, запальний, активний він часто-густо затьмарював своєю постаттю дружину.

Але не цього разу. Давайте ми у нашому нарисі не будемо називати його ім’я. Зрештою люди, що цікавляться українською літературою і так його знають, а наш нарис присвячений чудовій авторці віршів у прозі Ганні Барвінок. Нашою ціллю було розповісти про її чесноти як письменниці, та про її життя у контексті формування українського прошарку всесвітньої ноосфери.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про письменників ХІХ століття читайте в нарисі: Пантелеймон  Куліш  — опальний  світоч української  культури 

Після 24-го лютого 2022 року будь-який варіант спільного для України та сусідньої території братів-каїнів майбутнього зводиться до паркану завширшки з море та висотою вище за небо. Іншими словами, стосовно прийдешнього питань немає. А як щодо минулого? Де там наше?

Спільне минуле

Важливо розуміти, що талановиті люди, які жили на землях Гетьманщини та Слобожанщини з кінця XVII по XX століття просто не мали інших терен для реалізації, окрім реалій російської імперії. Якщо ми не визнаємо їх українцями, то маємо відмовитися від визначних музикантів — Марка Полторацького, Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Артема Веделя.

Також ми будемо вимушені викреслити родину Розумовських, завдяки яким українська культура зробила важливі кроки до єднання з європейською та філософа Григорія Сковороду, котрий не тільки деякий час прикрашав собою почет імператриці Лізавети, але й присвячував філософські трактати російським друзям, зокрема поміщикам Тев’яшовим –  ми до них ще повернемося.

Відмовитися треба буде від письменників Миколи Гоголя та Євгена Гребінки, котрі писали імперською, але оспівували Україну, а з ними і від Пантелеймона Куліша, бо він свою «Чорну раду» подавав на перевірку державному цензору російською.

А ще треба виключити з реєстру своїх творця першої української граматики Олексія Павловського, який співпрацював з Петербурзькою Академією наук, та професора Петербурзької Академії  мистецтв Василя Григоровича. А також лінгвіста-філософа Олександра Потебню, бо він теж був академіком Імператорської Академії. А з ними й професора кафедри російської історії Петербурзького університету Миколу Костомарова – засновника Кирило-Мефодіївського братства.

І забути ще про багатьох — починаючи від літератора-просвітителя Симеона Полоцького та включаючи навіть самого Тараса Шевченка. Бо якби Кобзар не погодився навчатися малярству у Петербурзі та не завів там впливових друзів у особі росіян Василя Жуковського та Карла Брюллова, то, можливо, світ би і не дізнався про божий дар українського пророка…

Інша нація

Чим українці принципово відрізняються від московитів? Визначальну роль тут грає сакральний вимір. Українці – це влучно відтворив Гоголь у своєму «Вії» – етнос, на ментальній території якого знайшли компроміс християнство, причому у формі постійної дискусії католицизму з православ’ям, та невідривна від природи містика слов’янського язичництва.

Якщо подивитися на головні церковні свята сучасності, то практично всі вони календарно прив’язані до традиційних народних свят. День Святої Трійці — Зелена неділя. Воздвиження Хреста Господня – треті Осенини. І такі відповідності дійсні практично для будь-якої християнської урочистості.

Той же Вакула, який домовляється з чортом – це ж зовсім не Фауст і Мефістофель. Чорт у Гоголя  — жива та метушлива язичницька погань місцевого розливу, а не могутній виплодок християнського пекла. Такому і забажаєш продати душу – не купить, бо нема за що. Бідолаха здатний лише поцупити Місяць або таксувати від Диканьки до Петербурга.

Московити, у свою чергу, взагалі не мають природного культурного базису. Їх спочатку хрестили ім’ям чужого бога, потім відірвали від своєї землі і змішали з фінно-уграми, а далі примусили підкорятися культу монголо-татарського хана, який у підсумку переродився у московського царя.

В цілому, якщо торкатися володарів Московії, то там згуртувалися вкрай одіозні особні.

Згадаємо, для початку, Андрія Боголюбського, який у 1169 році образився на киян, а правильніше сказати — на київську демократію — і виключно помсти заради захопив та жорстоко зруйнував Київ. Ще й вкрав ікону Вишгородської Божої Матері, автором якої вважають євангеліста Луку. Росіяни тепер називають її іконою Володимирської Божої Матері.

А ще був такий собі Ярослав Всеволодович. Це він фактично здав Київ Батию. І не тільки Київ, а ще й свого рідного брата Юрія Всеволодовича, котрий так і не дочекався обіцяної допомоги від Ярослава. Натомість, після загибелі Юрія від рук монголів, брат — так московити завжди розуміли братерство — зайняв його вільний стіл у Володимирсько-Суздальскому князівстві. І далі вже віддано служив ханам, доки ті його не отруїли.

Естафету від батька підтримав ще один вірний васал монголів — Олександр Ярославович Невський – дідусь ханського митаря та московського царя Івана Калити (Гаманця), який першим почав носити титул правителя «всєя Русі».

Між іншим ставитися до угод з ворогом – на кшталт усяких там Будапештських меморандумів – виключно як до військових хитрощів московити теж навчилися у своїх духовних батьків – монголів.

Не менш разючі відмінності існували і на побутовому рівні. Показовим тут буде приклад Острогозького козачого полку.

Острогозький козачий полк

Острогозький (або Рибинський) козачий полк було сформовано з козаків Чернігівського та Ніжинського полків. Існував з 1652-го по 1765 рік на землях нинішньої Воронезької, Курської та Бєлгородської областей, поблизу річки  Воронеж та інших допливів Дону.

Територіально це був найдальший схід Слобідської України. Сьогодні місто Острогозьк — районний центр Воронезької області. Але й досі там, вже по переказах, пам’ятають, що переселенці з України істотно відрізнялися від місцевих мешканців, навіть донських козаків. Відрізнялися всім — мовою, вбранням, святковими традиціями та побутом.

Відомо, наприклад, що московитів шокували козацькі чуби-оселедці. А одного разу місцевий батюшка прибіг до судді с криком, що козаки на Пасху принесли святити… бабаків. Почали розбиратися. З’ясувалося, що то були маленькі поросята, яких місцеві ще не бачили. Ну не було у них свинарства.

Точніше, не те щоб взагалі не було — свиню вони завжди вміли підсунути, але культури розведення та вигодовування свинок не мали. Свиня ж – вона не цап, її треба у повазі та комфорті тримати. А московити їх, ніжних, виганяли пастися з козами та коровами. Як тваринка у таких недружніх умовах смачне сальце нагуляє?

Зазначимо принагідно, що перша саме російська порода свиней була виведена лише на початку ХХ століття професором-зоотехніком Михайлом Івановим – вихідцем з України, зрозуміло. І називалася вона – «украинская степная белая». А потім вони ще трошки піднапружилися і у них вийшла «миргородская черно-пестрая».

Ще трохи про Острогозьк

З Острогозького повіту Воронезької губернії походив вже згадуваний нами вище видатний український вчений Микола Костомаров. Також в околицях Острогозьку мешкали друзі Сковороди – поміщики Тев’яшови.

До речі, там було майже одночасно два Степана Івановича Тев’яшова. Тев’яшов –молодший (1730—1789) – бригадир  руської імперської армії — один з найбагатших людей Слобожанської України, син острогозького полковника Івана Івановича Тев’яшова (молодшего). Та його дядько, Степан Іванович Тев’яшов (1718-1790) — полковник Острогозького слобідського козачого полку в 1757—1763 роках.

Тев’яшови були російськими воєводами, що вели своїх предків від ординців. Цар їх поставив на чолі Острогозького полку, щоб наглядати за непередбачуваними козаками. Особливо самодержці перестали довіряти автентичним українським полковникам після того, як ті підтримали повстання Степана Разіна. У світлі сказаного трохи кумедно виглядає те, що Тев’яшови невдовзі назвали своїх дітей Степанами. Ми не візьмемося гадати на честь кого.

Родина Тев’яшових пов’язана не тільки зі Сковородою, але і з іменем літератора Антона Чехова, один з предків якого – Михайло Євстафієвич Чехов мешкав у заснованому козаками селі Ольховатка і «спочатку був кріпаком бригадира С.І. Тев’яшова», а «потім Ольховатка перейшла у володіння О.В. Чорткова, що був протягом ряду років воронезьким губернським ватажком дворянства, який одружився з єдиною донькою С.І. Тев’яшова».

Юстас – Алексу, або Від сакури до вишні

Герман Гессе у романі «Гра в бісер» торкнувся багатьох вічних тем, але так і не розповів, у чому власне полягала суть самої гри в бісер. Однак можна припустити, що це було таке змагання на краще вміння вибудовувати низки алюзій та асоціацій навколо будь-якого відправного пункту.

Хай, наприклад, це буде «розвідка» — термін, який у сучасній українській мові означає, не тільки шпигунську діяльність, а ще й «пошук» або наукове дослідження. Спробуємо зробити декілька асоціативних кроків одночасно у бік обох сенсів цього «випадково» обраного нами слова. Отже.

Гессе — німець. Найвідоміший розвідник, що контактував з німцями — Штірліц. Позивний Штірліца — Юстас. Чому Юстас? Як повідомляє творець образу геройського шпигуна Юліан Семенов, матір Штірліца (Ісаєва-Володимирова) звали Олеся Остапівна Прокопчук. Тобто дідом Штірліца був українець Остап Прокопчук. Ім’я Остап в англомовній версії — Юстас.

А російською Остап — Євстафій. І тут ми згадуємо, як Антон Чехов завжди підкреслював, що має українську кров. І не тільки завдяки загальновизнаній українкою бабусі письменника —  Єфросині Омелянівні  Шимко. По чоловічій лінії теж цілком переконливо проглядається українська версія походження. Відомо, що вже згаданий нами Михайло Євстафієвич Чехов жив у типовій українській хаті-мазанці під солом’яною стріхою. Батька його росіяни писали Євстафієм. Так що тут скоріше за все, у його особі мова йде про українського козака або посполитого Остапа Чеха.

Чи міг уявити собі той неписьменний Остап, який і прізвища ще не нажив (у більшості простолюдинів тоді  були лише прізвиська), сидячи у вишневому садочку коло хати, де соловейко щебетав і хрущі над вишнями гули, що його нащадок Антон Павлович Чехов стане всесвітньовідомим літератором та автором, твори якого будуть перекладені більше ніж на сто мов, а п’єси не лише йтимуть на сценах найпрестижніших театрів планети, але й суттєво вплинуть на творчість таких титанів драматургії як Бернард Шоу та Семюель Беккет?

А відлуння чеховського «Вишневого саду» долетить аж до Країни Вранішнього Сонця і повернеться новелою «Сад» — літературним поклоном від феноменального японського майстра слова Рюноске Агутагави. Власне, цю новелу можна було б назвати «Три брати» — така конотація теж присутня в сюжеті. Зрозуміло, що не випадково.

Між іншим одним з перших оповідань Акутагави був «Ніс» — відвертий натяк на відому повість Гоголя. В обох випадках мова йде про використання схожої метафори – все інше відрізняється. Навіть сад у Акутагави не вишневий, а декоративний. Хоча сакура, тобто японська вишня, є таким же національним духовним символом для японців, як  вишня для українців. Цікавий збіг…

І ще. Яблуко у нашій традиції – символ зваби та гріхопадіння. А вишня — вона вишня, себто надземна, небесна, духовна тобто. Тому у Чехова й сад вишневий, а не яблуневий.

Акутагава творив японською, тому що мешкав у японській імперії. А от Беккет і Джойс користувалися англійською — мовою своєї імперії. Але це не заважає їм обом і досі вважатися великими ірландцями. А теж англомовним — Роберту Стівенсону  та Вальтеру Скотту — бути великими шотландцями.

Тож і Чехова, відомого своєю закоханістю в українські краєвиди, варто рахувати українським письменником. Ви можете цього не робити – і тоді у вашому житті не буде Чехова. А у нашому буде. І Чехов, і Гоголь і всі інші талановиті українці, яких ми згадували вище.

І тут ми переходимо до висновку.

Український погляд на минуле

Від спільної історії нікуди подінешся. Ні у якому разі від неї не можна відмовлятися. Просто треба дивитися на видатних особистостей минулого не імперським, а українським поглядом. І тоді виявиться, що це власне була історія України та українців, у яких постійно плуталися в ногах інші мешканці спільної держави.

Ще про українську складову історії імперії у нарисі: Олександр Пушкін та полковий устрій України.

Пролог

Коли з плином часу з життя йде літератор, композитор або художник, то у нащадків все ж залишається можливість доторкнутися до генія минулого через його творчу спадщину. А ось музиканти, співаки, танцюристи або актори театру до останніх років після свого відходу перетворювалися на легенди. Ну тобто всі вірили, що Паганіні грав так, як ніхто з людей. Але як? Або Щепкін… Чим він брав та захоплював публіку? Замість відповіді — тільки фантазії на базі відгуків сучасників.

Іван Стешенко

І навіть у наші дні, коли за талановитим музикантами вже залишаються записи, однаково стовідсоткової справжності в них немає. Бо артист на сцені — це ж не тільки майстерність, а ще й насамперед унікальна неповторна жива енергетика, яку практично неможливо відтворити механічними засобами, як неможливо зберегти прекрасну квітку або жіночу красу, скільки не фотографуй її з усіх ракурсів. Бо існують речі, які тільки тут і зараз. Вони, власне, і називаються життям.

Злет 

Іван Никифорович Стешенко народився на Сумщині в місті Лебедині 24 січня 1894 року. Пішов у кращий світ 2 травня 1937 року у Москві. Причина смерті — давня хвороба нирок. Доля, яка подарувала йому тільки 43 роки життя, натомість наділила Стешенка унікальним артистичним талантом, що поєднував у собі феноменальний голос, яскравий драматичний дар та привабливу зовнішність. Також до щедрот долі варто зарахувати зустрічі з людьми, які рано помітили й оцінили обдарованість юнака, та допомогли його здібностям розкритися у повній мірі.

Іван походив зі співочої сім’ї і вже в шість років був прикрасою церковного хору лебединської Успенської церкви. Там його почув граф Василь Капніст і взяв солістом до церковного хору села Михайлівка поблизу Лебедина. Після ломки голосу чистий дискант Івана змінився на баритональний бас оксамитового тембру і його запросив у Суми солістом до свого хору цукрозаводчик та меценат Павло Харитоненко.

Згодом син графа В. Капніста Олексій відрядив юнака на навчання до Петербургу і взяв на себе оплату курсу. Далі вже до Капніста долучився П.Харитоненко. За їхні спільні кошти Івана Стешенка було направлено до італійських професорів співу.

Незабаром прийшли й нагороди. 1914 року Іван Стешенко отримує першу премію на Міжнародному конкурсі молодих співаків. Цього ж року дебютує на професійній оперній сцені в Бергамо, виконавши партію короля Генріха в опері Річарда Вагнера «Лоенгрін». Йому ще тільки-но минуло 20, а в нього вже  є сім’я – дружина Емілія Орлова, теж вокалістка, та донька Тамара. І усі шанси на вдалу кар’єру, бо за плечима виступи на престижних оперних сценах Італії.

Але почалася Перша Світова, тож співак з родиною були змушені повернутися додому.

Принагідно зазначимо, що приблизно за півроку до народження Івана Стешенка влітку 1893 року в Лебедині в маєтку купця Якова Миколайовича Лисикова за запрошенням господаря жив і творив 20-річний Сергій Рахманінов.

Тобто у цьому невеличкому місті завжди розумілися на високому мистецтві взагалі та на музиці зокрема. Тут жив і творив автор тексту всесвітньовідомого пісенного шедевру «Дивлюсь я на небо» Михайло Петренко, працювали художники Федір Кричевський, Давид Бурлюк та інші непересічні творчі особистості.

Перерваний політ

По поверненню Івана було мобілізовано до Преображенського полку у Петербурзі, де він співав у шпиталях для поранених. Потім трапилися події 1917 року і родина повернулася до Києва. В українській столиці, особливо при гетьмані Скоропадському, було більш-менш спокійно й сито, на відміну від великих російських міст.

Іван Стешенко влаштувався солістом Київської опери, де прослужив чотири сезони. Батьки його дружини, генеральської доньки, були заможними людьми, мали у володінні декілька будинків, у одному з яких оселився Іван з сім’єю. Там у них з Емілією народилося ще двійко дітей: донька Валентина та син Георгій.

А потім прийшла радянська влада і забрала все. Дружина з дітьми подалася до Лебедина, а Іван жив у сирому підвалі, де й схопив ту саму злощасну хворобу нирок, яка його у підсумку згубила.

1921 року Іван Стешенко виїхав за кордон лікуватися.

Коло замикається

Ми не випадково у назві цього нарису використали порівняння з діамантом, тобто з алмазом, над яким попрацював ювелір. Бо Іван Стешенко — це природній талант, який зріс на українських теренах, а потім пройшов огранювання російською, європейською, зокрема італійською, та американською школами вокалу. Протягом першого року перебування за кордоном артист з успіхом виступав у Європі: Польщі, Німеччині, Франції, Великобританії. 1922 року разом з родиною опинився у США, де провів 10 років, періодично перетинаючись на одній сцені зі світовими знаменитостями: Амелітою Галлі- Курчі, Мері Гарден, Тітта Руффо, Федором Шаляпіним, Соломією Крушельницькою…

Тут він пройшов школу творчої конкуренції з корифеями сцени, відшліфував майстерність, брав участь не тільки у класичних, а й у експериментальних постановках, зокрема виконував партію Доктора у філадельфійській прем’єрі опери австрійського композитора А. Берга «Воццек». Опера наробила галасу в мистецьких колах того часу, викликала величезну цікавість публіки і стала справжнім викликом для виконавців.

Поховання Івана Стешенка. Москва. Новий Донський цвинтар

Після Америки знову були гастролі на європейських оперних підмостках і нарешті повернення додому. Це сталося 1931 року. Затриматися у Харківській опері не вдалося з побутових причин, тож Іван Стешенко став солістом Харківської обласної філармонії. Об’їхав з гастрольними концертами практично весь Радянський Союз. А потім раптово помер на 43 році життя. Хвороба таки перемогла. Поховано співака у Москві на Новому Донському цвинтарі.

Критика

Важливо наголосити, що Іван Стешенко дійсно був частиною світової плеяди оперних зірок свого часу.

Його виступи, зокрема у Західній Європі, збіглися зі зростанням там цікавості до культури Російської імперії, у зв’язку з великою кількістю російських емігрантів. Зрозуміло, що у місцевих постійно виникали порівняння своїх (західних) митців з тими, що «понаїхали». У цьому сенсі показовою є цитата з рецензії, надрукованої у газеті «The Musical Times» (липень 1930 року).

Росіяни (іноземці всіх вихідців з Російської імперії  тоді рахували  росіянами) були більш кричущі у орнаменті… але коли діло доходило до співу, були у рішучому програші. Кожна вистава у Ковент-Гардені  поставала руйнівною критикою російського стандарту співу. Не було нікого, хто міг би відповісти Леману, Шуману, Андерсену, Стабіле, Фертіль, Понсель, якщо на сцені не було Шаляпіна. Там-сям можна було б підібрати співака, який мав іскру життя і певну компетенцію… виділявся… Стешенко у «Князі Ігорі»…

І якщо Федір Шаляпін вже давно вважався авторитетом занебесного рівня, перед яким знімали капелюха й вочевидь тенденційно налаштовані критики, то Стешенка автор рецензії навіть при такому настрої був вимушений згадати у доброзичливому тоні, бо талант і майстерність артиста виглядали незаперечними.

Український Шаляпін

Взагалі-то порівняння з Шаляпіним, як з еталоном, не міг позбутися жоден бас того часу. Стешенко цей іспит витримав на відмінно. Як неодноразово було вказано у рецензіях на виконання ним партій з «Бориса Годунова», Стешенко довів, що ця опера М.П Мусоргського може існувати і без Шаляпіна, точніше, не тільки з Шаляпіним.

Співаки неодноразово перетиналися в США (зокрема, коли працювали в Чикаго), мали гарні робочі та товариські стосунки. Шаляпін усіляко підтримував молодшого колегу та допомагав тому порадами.

Цікаво, що «українським Шаляпіним» також називали й народного артиста СРСР соліста Київської опери Івана Паторжинського. Але його ми згадаємо лише у тому контексті, що Паторжинський, м’яко кажучи, не зовсім сприяв музичній кар’єрі ще одного геніально співака, що родом з Лебедина – Бориса Гмирі.

Іван Стешенко та Борис Гмиря

Стешенко був на 9 років старший за Гмирю. Обидва починали в одного викладача  — регента лебединського церковного хору О.І. Пінчука. Обидва були феноменально обдарованими майстрами своєї вокальної справи, мали славу та визнання. Але долі їхні склалися по-різному. Борис Гмиря довго шукав себе, тільки у віці 36 років (!!!) закінчив консерваторію і розпочав свою тріумфальну біографію на оперній сцені. А Стешенко за цей час не тільки прожив зіркове життя, а й, на жаль, невдовзі завершив свій шлях на цьому світі.

Сумарний наклад платівок фірми «Мелодія» з записами голосу Бориса Гмирі складає приблизно 7,5 мільярда штук. Його голос, як і голос Шаляпіна можна будь-якої миті почути, скориставшись можливостями всесвітньої павутини.

А щодо Івана Стешенка, відомо, що у 1929 році в США вийшло дві платівки з записами його голосу. Але де вони – невідомо і знайти їх на просторах інтернету наразі неможливо.

Більше про Бориса Гмирю у нарисі: Борис Гмиря. Привід опери

Повернення до Радянського Союзу

Іван Стешенко не єдиний з відомих людей, хто повернувся з еміграції на Батьківщину. У цьому ряду згадуються також Марина Цвєтаєва, Олександр Вертинський…Останній по поверненню також став артистом-гастролером, як і Стешенко. Але чому ж вони поверталися?

По-перше, причиною є Велика депресія (1929-1939 рр.), від якої найбільш постраждали США, Канада та Західна Європа. У ті часи на Заході було не до мистецтва. А Радянський Союз вмів створювати і поширювати міфи про себе. Ці всі виїзні поети на кшталт Маяковського та Єсеніна, котрі виглядали за кордоном забезпеченими та безтурботним людьми, різноманітні піар-акції з демонстраціями досягнень соціалістичної економіки, як наприклад велетенський павільйон Радянського Союзу на Всесвітній Виставці у Парижі, з яким конкурувати міг тільки павільйон нацистської Германії, байка про свободу трудящих та комунізм, на який у Радянській Росії очікують вже незабаром.

Московська пропаганда ще в ті часи і без телевізора вміла працювати так, що навіть всередині імперії люди бачили навколо себе один світ, а вірили в інший, про який читали  в газетах та чули по радіо. Що вже казати про тих, хто довго перебував за кордоном…

Ну і ностальгія по Батьківщині. Більшості людей важливо жити там, де вони народилися, у колі рідної мови, віри, традицій…

У будь-якому разі доля Івана Стешенка після повернення не була щасливою. Йому поталанило не потрапити під репресії, але те, що для артиста такого масштабу не знайшлося місця у Харківський опері, і що про його смерть повідомили тільки «Известия» у декількох скупих рядках некрологу…. Для радянської влади він був і залишився чужим.

Іван Стешенко ув опері «Борис Годунов»

У цьому сенсі показовою є історія з молодшим сином Івана Никифоровича — Георгієм. Той, під час війни був майором артилерії, пішов добровольцем, воював геройські за що двічі був представлений на отримання звання Героя Радянського Союзу. Але його прізвище кожного разу викреслювали, бо «це ж син того самого Івана Стешенка»…

Епілог

Людство не стоїть на місці. Сьогодні олімпійський чемпіон Давньої Греції навряд чи міг б виконав перший розряд, а так як у ХІХ столітті писали лише «віртуози пера», сьогодні може віршувати кожен, хто володіє  технікою версифікації. Це нормально, бо кожне наступне покоління починає не з нуля, а з того пункту, на якому зупинилося попереднє, засвоюючи напрацювання предків ще у шкільному віці.

Тому може воно й на краще, коли згадка про митця живе у легендах та фантазіях, в захоплених описах його виступів та буремних вражень від них. Образи фантазії з часом не стають архаїчними, навпаки вони завжди живі та актуальні.

І якщо звучання голосу та енергетику Івана Стешенка вже незворотно втрачено і навіть записи знайти неможливо, однаково легенда про нього живе і буде жити, як живе історія про голос Орфея. І кожне наступне покоління буде чути його у своїй уяві сучасним собі. А наша скромна місія у даному випадку, а також у безлічі подібних, полягає в тому, щоб підтримувати пам’ять про чарівний Божий дар, носієм якого був один з нас, людей, з котрим ми на рівних правах складаємо єдиний організм людства.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про справжню історію української культури у нарисі Неокласика Миколи Зерова та нова українська поетична мова —

Біографічна довідка. Початок

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року у місті Зіньків тодішньої Полтавської губернії у родині вчителя, випускника Глухівського педагогічного інституту. Отримав ґрунтовну освіту, яку розпочав у Зіньківській двокласній школі, де його однокласником був Остап Вишня. Далі було три роки на Сумщині в Охтирській гімназії, з викладачів якої найбільш тепло Зеров згадував вчителя історії М.П.Попова.

Потім —  п’ять років елітної Першої Київської гімназії, серед випускників якої: Анатолій Луначарський, Михайло Булгаков, Костянтин Паустовський, Ігор Сікорський, Олександр Вертинський, Михайло Терещенко та багато інших відомих людей.

Микола Зеров

Товариші по гімназії, згадуючи Миколу Зерова того часу, відзначають його феноменальну пам’ять, зокрема те, що він з першого читання запам’ятовував сторінку складного богословського тексту, та те, що він практично не розлучався з книгами.

Вищу освіту Зеров отримав на історико-філологічному факультеті Київського університету. З 1923 року Зеров — професор цього університету, який тоді називався Київським інститутом народної освіти, та один із учасників зібрання діячів культури навколо Георгія Нарбута. Тоді його життям була викладацька, перекладацька та редакторська робота. А також власна поетична творчість.

Приблизно у ті ж часи виникає літературне зібрання «неокласиків», яке разом з очолюваною Миколою Хвильовим харківською групою «Гарт» стало ініціатором низки буремних літературних дискусій.

Оточення

У колі «неокласиків» не було нецікавих людей. І все ж особливо відзначимо двох: Максима Рильського та Віктора Петрова. І не тільки тому що обидва  — непересічні літературні таланти.

Рильський до арешту взагалі робив вигляд, що не помічає суспільного ладу та писав собі  лірику. Але радянська влада, котра у той час, скажемо про це справедливості заради, була єдиним джерелом фінансування всіх літературних видань, у свою чергу бажала, щоб письменники працювали на неї, а не на якусь таку українську культуру, що ігнорує радянську ідеологію.

Як наслідок Максима Рильського було заарештовано 19 березня 1931 року, після чого він провів п’ять місяців у Лук’янівській в’язниці і вийшов звідти співцем радянської дійсності. Ну а далі вже став академіком АН УССР та СССР, депутатом Верховної Ради СРСР, членом КПРС, лауреатом Ленінської та двох Сталінських премій, носієм п’яти радянських орденів, виїзним літератором та таке інше.

При цьому у особистому житті Рильський залишився порядною людиною, багато кому допомагав і навіть, за словами  сучасників, писав патріотичні проукраїнські вірші, котрі ніде не друкував, не записував і які пішли у небуття разом з ним.

Не менше, якщо не більш яскравою особистістю був Віктор Петров. Археолог, етнограф, історіограф, філософ (друкувався під псевдонімом Віктор Бер), доктор історичних та філологічних наук, видатний письменник-постмодерніст, активний діяч української післявоєнної еміграції, котрий одним з перших ще у 50-ті роки ХХ століття активував тему розстріляного Відродження… І у фіналі життя лояльний  радянський громадянин та науковець, нагороджений у 1961 році орденом Вітчизняної війни Першого ступеню. Як свідчив Іван Драч, на похованні Віктора Петрова у 1969 році на Лук’янівському військовому цвинтарі  генералів КДБ було більше, ніж письменників.

Микола Зеров (праворуч) та Віктор Петров

Свої романи Петров видавав під псевдо «Домонтович», що нібито перекладається з литовського як «той, що каламутить». Ну а ще можна згадати Сковороду з його «Світ ловив мене та не спіймав.» Теж саме і про Петрова.

На завершення опису літературної атмосфери того часу наведемо цитату з роману Петрова-Домонтовича «Доктор Серафікус». Мова про 1926 рік.

«Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром і таку ж смушкову шапку. Григорій Іваниця на гонорар, одержаний од Вукопспілки за підручник зі шкільної граматики, купив на Фундуклеївській двоповерховий будинок, що колись належав професорові Образцову.

Микола Плевако носився з проєктом видати повну збірку творів Ганни Барвінок, М. Новицький не перший рік працював над мочемордами. Олександер Білецький, на спілку з Плеваком, з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій. Сергій Пилипенко, як провідну постать в літературі, проклямував Биковця. Биковець був миршавий, метушливий і малописьменний. Михайло Сергійович Грушевський оточував себе в будинку на вулиці Короленка 35 плеядою власних Биковців.

Зеров перекладав «Кримські сонети» А. Міцкєвіча, Рильський в Романівці — «Пана Тадеуша». Павло Тичина селянам зі свого села подарував трактора. Довженко фільмував квітучі яблуні, небо, трактори, землю. «Сяйво» процвітало. Павло Комендант збирав колекцію скляних барилець із XVII сторіччя. Дмитро Загул жовтів, грубшав, страждав на ядуху, ходив, спираючись важко на ковіньку. Євген Плужник покашлював у підведений каракульовий комір темного ватяного пальта.»

Так, дійсно, Радянська держава платила щедрі гонорари письменникам. А потім почалися репресії. У тексті наведеної вище цитати, виділені жирним шрифтом прізвища тих, хто невдовзі став жертвою НКВС.

Та перш ніж перейти до чорних сторінок того часу, згадаємо у декількох реченнях ще одну особистість, без якої неможлива розповідь про життя Миколи Зерова.

Софія Федорівна Зерова (Лобода)

Микола Зеров одружився 1920 року. Йому вже виповнилось 30. Стільки ж було і його дружині Софії. Вона, професорська донька, стала дружиною професора. І теж прожила незвичайне життя. Народила Миколі Костянтиновичу сина Костика, якого вони називали Котиком. Котик був вельми обдарованою дитиною. Але на жаль помер 3 листопада 1934 року від скарлатини у віці 10 років. Софія Федорівна у цей час теж хворіла і перебувала у лікарні…

Зрозуміло, що смерть дитини стало величезною трагедією для батьків. Але і у цій ситуації і у подальших трагічних обставинах, коли Микола Зеров вже перебував у засланні, пані Софія залишалася справжнім товаришем, регулярно писала чоловікові та до останнього дня надсилала гроші й продуктові передачі.

І це при тому, що у неї ще з 20-х років існували ліричні стосунки з… Віктором Петровим. Тоді був час романів у листах, що почався ще з інтимно-просвітницьких послань своїм численним коханим від П.Куліша. Згадаємо також і 10-річну любовну переписку Михайла Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною. Лист, на відміну від електронного послання, має запах та зберігає енергію того, хто його писав, туди можна вкласти малюнок, світлину або квітку…

Роман Софії та Віктора теж залишив епістолярний слід, але, на відміну від історії  Коцюбинського та Аплаксіної, увінчався одруженням, котре відбулося у 1956 році. Пані Софії тоді було 66 років. А Віктору виповнилося 62. Микола Зеров на той час вже 20 років був у кращих світах.

Микола Зеров з дружиною Софією та сином

Родзинкою цієї історії є ще й те, що сам Зеров був предметом обожнювання серед своїх студенток, які вважали його особистість надзвичайно магнетичною, а лекції — не тільки інтелектуальними, а і емоційними радощами свого дівочого життя. У цьому контексті можна було б згадати романтичну історію Мартина Хайдеггера та Ханни Арендт...

Але не будемо відволікатися.

Арешт і страта

Миколу Зерова — абсолютно аполітичного поета та науковця заарештували 28 квітня 1935 року і звинуватили у тому, що  він є керівником контрреволюційної терористичної націоналістичної організації. Після жорстоких допитів з катуваннями та знущаннями він підписав все, що від нього вимагали. Хоча який це могло мати юридичний статус? – біль, котрий спричиняють тортури взагалі відміняє все людське в людині і виходить, що підпис ставить зовсім не той, від кого це очікують.

Після «зізнання» та вироку літератора етапували на горезвісні Соловки в заслання, але цього московитам виявилося замало. 3 листопада 1937 року професора Миколу Зерова в урочищі Сандармох у Карелії розстріляв росіянин, капітан держбезпеки Міхаїл  Матвєєв, істота з двома класами освіти, котра після цього нормально так дожила своє підле життя аж поки не була забрана чортами у пекло аж у 1971 році.

Важливо підкреслити, що направду практично всі митці так званого Розстріляного Відродження були лояльними радянськими громадянами без жодних думок про незалежність і таке інше. Московський режим знищив їх тільки тому, що вони своєю творчістю спрямовували розвиток української культури у самостійне, відокремлене від російської річище.

Мова поезії та прози

Вважається, що сучасна українська літературна мова почалася з «Енеїди» Котляревського. Це не зовсім так, бо ледь чи не за сто років до того вже загальновідомі були вірші Мазепи. Ось наприклад фрагмент з його «Думи».

Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати…

І це вже була не усна пісенна народна творчість, як у Марусі Чурай та Семена Климовського.

Але подальший розвиток української літературної пішов таким шляхом, на якому мова прози істотно випереджала мову поезії. Остання все ніяк не могла звільнитися від впливу народних пісень – прекрасних, мелодійних, але доволі одноманітних та лексично архаїчних.

А проза розвивалася за законами світової прози. Тому та ж «Чорна рада» П.Куліша (примірник роману, до речі, був  вилучений у Миколи Зерова при арешті і трактований як доказ наявності у того фашистської літератури) і сьогодні є  цілком читабельною історичною книгою з пригодами та історією кохання. Теж саме щодо актуальності прози І.Франка, не кажучи вже про шедеври Стефаника та Коцюбинського.

А ось українська поезія ХІХ століття викликає відчуття, що так вже не пишуть і не розмовляють. Особливо показовим тут є Франко. Візьмемо, для прикладу його прозовий твір «Маніпулянтка». Там все – думки, проблематика, лексика, темпоритм — із сучасного світу. Натомість вірші Франка навряд чи витримують конкурентне порівняння з модерновою українською поезією.

І навіть вже на початку ХХ  століття, у творчості таких авангардних поетів як М. Хвильовий, або І. Багряний – відчувається вплив більш розвинутої на той час російськомовної поезії, головний геній якої  — Пушкін  — і сьогодні більш сучасний, ніж багато хто з його колег-одномовців ХХІ століття.

А потім з’явився Микола Зеров. І, на наш погляд, саме після його літературної та навкололітературної праці українська поетична мова наздогнала час і стала породжувати таких віртуозних майстрів та експериментаторів слова як ті ж Іван Драч, Василь Стус, Ліна Костенко…

Микола Зеров та мова поезії

Українська поезія заговорила власним новим сучасним європейським голосом саме після перекладацької роботи Миколи Зерова. При всій повазі до постаті Тараса Шевченка, все ж треба визнати, що єдиний його поетичний бекграунд – народні українські пісні. Але поезія, як і будь-яке мистецтво, потребує класичної школи. Неможливо уявити, наприклад, композитора, котрий сам не чув-не грав Баха, Моцарта та Бетховена  і раптово почав писати геніальні симфонії. Так не буває. Кожен наступний митець, умовно кажучи, стоїть на вершині вежі, котру для нього побудували попередники.

Тому перекладацька робота Зерова, особливо у царині античної поезії та детальна розробка їм сонетної форми мають величезне значення не тільки у загальноосвітньому сенсі, але й і в плані привнесення в українську поетичну мову взірців та здобутків світового класичного мистецтва з його багатовіковими напрацюваннями — ритмікою, технікою римування, лексикою та тематикою.

Теж стосується і підходу до методики перекладу. Вже згаданий вище у цитаті з роману В.Петрова професор філології Григорій Іваниця у рецензії на збірку перекладів М. Зерова «Антологія римської поезії» зокрема зазначав:

Перекладач дбає про те, щоби передати не слово і речення, а поняття в прозі, поетичний образ в поезії.

І це теж сприяло розвитку літературної мови, бо складні метафори великих можна адекватно передати тільки за допомогою не менш складного мислення та відповідного мовного апарату.

На жаль, десь в архівах КДБ загубилася, або була знищена дуже важлива праця Миколи Зерова – повний переклад  «Енеїди» Вергілія, поета, який – так склалося – відіграє ексклюзивно важливу роль для української культури.

Детальніше про це у нарисі:   Вергілій — поет, пророк та культурний герой України

У тому ж матеріалі ми приводимо повністю вірш  Еклога IV у перекладі Зерова. Вірш за який  християнський світ вважає Вергілія одним зі своїх пророків. Саме про це введення українських текстів у контекст світової культури і йде мова, коли ми говоримо про Миколу Зерова.

Власне, у якомусь сенсі московити були праві, коли вважали Зерова терористом. Далебі, його поетична та наукова праця була атакою, руйнівним замахом на провінційний образ української літератури як «малоросійського» фолку, що нібито є вторинним у порівнянні зі столичною урбаністичною культурою «великоросів».

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про першопрохідців сучасної української письменності у нарисі: Олексій Павловський- загадковий піонер української лінгвістики    

В історії України було декілька яскравих особистостей, які могли би постати у якості загальнонаціонального героя.

Тарас Шевченко

Генеральним чинником, який визначає присутність Тараса Григоровича в сучасному рейтингу претендентів на головного національного героя України є його спільне визнання всією Україною. Він близький і східнякам, і мешканцям Заходу країни.

23 грудня 1873 року у Львові було засновано Літературне товариство імені Т.Г. Шевченка, яке згодом стало всесвітньою науковою академією українознавства. То був час, коли уряд російської імперії почав утиски української культури. Цим скористалися у канцелярії Австро-Угорської імперії і дозволили галичанам національну організацію, яка взагалі-то виникла за ідеєю Куліша та Драгоманова, тобто українців з Наддніпрянщини.

Раніше ми писали: Як створювалася сучасна українська мова

Фінансували товариство також меценати з центру та сходу України: Василь Симиренко – інженер, винахідник і промисловець та красуня-графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська.

Товариство імені Шевченка стало одним з головних осередків української культури того часу. Але природною стихією самого Тараса була степ широкий – тому і Херсонщина з Запоріжжям, і Сумщина з Харківщиною, і Черкаси з Полтавою — всі вважали його своїм.

До мінусів історичної постаті Кобзаря можна віднести не дуже чітко окреслену політичну позицію. Вільна Україна – це як. Коли всі рівні? Чи коли є пани та холопи? А як щодо людей інших національностей? Ну і таке інше.

Тарас Григорович був поетом. Не його місія розробляти політичну концепцію волі. Але воля — це саме те, головне, на чому стоїть будь яка українська держава. Воля як мрія і одночасно базова цінність. Тарас Шевченко сприймається саме як пророк вільної, ідеальної України.

Степан Бандера

Майже міфологічний персонаж, головний герой російської пропаганди. Саме його у московії бачать в якості узагальненого свідомого українця, котрий просто по природі свого існування вже є екзистенційним ворогом московської імперії.

Насправді Бандера для України досить маргінальна постать. Його діяльність переважно концентрувалася на Заході. А крім того, створена їм УПА вчинила сумнівно відому Волинську різню. Так, Бандера під час Волинської різні перебував у нацистському концтаборі. Але її вчиняла створена їм УПА, разом з Мельником та Коновальцем як помсту полякам за пацифікацію.

Іншими словами, там правих немає і питання ставлення до Бандери — яблуко розбрату між українцями та поляками. Що край вигідно нашим спільним ворогам московитам.

Богдан Хмельницький

Керівник найуспішнішого повстання українців усіх віків. Гетьман першої української держави. Практично ідеальний національний герой, якби не Переяславська Рада.

Союз Війська Запорізького з Московією став фатальним не тільки для України, але й для Польщі. Обидві держави через сто років були поглинуті імперіями. А от якби поляки і українці змогли тоді домовитися… Там же ж і питання, що викликали розбрат, були не принциповими. Але гонорова шляхта на поступки не пішла.

А далі був ще й руйнівний похід козаків Богдана на Білорусь. Тобто для білорусів він не є символом дружніх стосунків. Та й для Ізраїлю теж. Єврейські погроми при Богдані були жорстокими. А це дуже важливо, щоб у світі поважали твої ідеали і не мали до них претензій.

Гетьман Мазепа

Очільник мабуть останньої спроби визвольної війни українців. Але його союз зі шведами підтримали не всі козаки. Та й сам Мазепа – найбагатша людина тогочасної Європи не був уособленням об’єднавчої ідеї українців про демократичну владу. Тому і трагедія Батуріна, і загальна поразка.

Ще про  славетного гетьмана у нарисі: «Пушкін, Мазепа та поема «Полтава». 

Грушевський, Скоропадський, Петлюра, Винниченко…

Всі вони, хоча і мали суттєву підтримку Заходу, не змогли перемогти більшовиків. І тільки по одній причині – хотіли, щоб залишився поділ на панів і холопів та були націоналістами, які не визнавали права інших націй. А на мононаціональній основі міцні держави не створюються.

Ще про українські держави початку ХХ століття: История Украины, или Белка в колесе 

Нестор Махно

Як на наш погляд – ідеальне втілення української душі. Вільні Ради вільних людей. Анархія – не безвладдя. Анархія – це колективність рішень. Це право народу на самовизначення, боротьба з незаконним збагаченням і вітання будь-якої заможності трудівників.

По духу Махно найбільш близький до запорожців. Він такий же демократичний у національних питаннях — в його війську було місце всім національностям. Він проти власності на землю — вважав, що вона має належати виключно тим, хто здатен її обробити сам. І навіть звання – Батько Махно — знак того, що його влада тримається виключно на повазі людей, а не на каральних органах. Україна в бачені Махно – це сильна сучасна армія – згадайте його славетні тачанки, що і досі, вже у механізованому  вигляді наводять жах на ворогів. Армія, яка воює не кількістю, а якістю.

Махно був підло обдурений більшовиками, і вони, як переможці тієї війни, зробили все, щоб замазати та принизити його історичний образ. Але у світі сучасного бачення, саме Нестор Іванович Махно є ідеалом українського державного діяча, на якого варто орієнтуватися нації.

Герої останньої війни

Окрім вищезгаданого, остання війна України з росією вже дала нам справжніх героїв України, по яким не виникає питань ні зовні, ні всередині держави. А Бандера, Мельник, Коновалець разом з Хмельницьким, отаманами Григорьевим, Зеленим та іншими, скоріше за все, мають перетворитися на суто історичні постаті, місце яким у книжках та наукових фоліантах, а не на вулицях і постаментах.

І це не питання трактувань минулого, а єдиний вихід для створення дійсно працюючої концепції безпеки України, яка може бути реалізована виключно в союзі з Польщею, для якої Волинська трагедія — теж саме, що для нас Голодомор. А УПА для них теж саме, що для нас НКВД,

Справа у тому, що все змінилося. Мало змінитися. Світ відкрився для усіх, хто хоче жити в мирі. І тут прийшла дика орда з метою перетворити сьогодення у минуле. Тобто зробити так, щоб динозаври ожили. Але так не буває.

Оживають лише історичні постаті, яких люди зробили легендами свого народу. Оживають, надихають і ведуть у майбутнє.

Читайте ще про спільні справи українців та поляків: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

У Роменському районі Сумської області на правому березі річки Сули розкинулося мальовниче село Глинськ. Колись воно належало князям Глинським – відомому литовсько-татарському княжому роду. Започаткований цей рід був Мансуром — сином непересічного політичного діяча Золотої Орди Мамая Кията. Саме Мансур у 1380 році заснував на кордоні Орди і ВКЛ Глинське князівство. Або князівство Мансура.

Сьогодні це територія Сумської і Полтавської області. До речі, на Полтавщині теж існує село Глинське, але автор, як патріот Сумщини, вважає, що наш Глинськ був заснований (або за іншими версіями — відновлений) першим.

Скоріш за все, татари Мамаї в процесі асиміляції з місцевими сіверянами й половцями назвалися Глинськими на честь населених пунктів, котрі вже існували, а не навпаки.

А ще скоріш, це був взаємозворотній процес. Бо біля Сум і сьогодні існує село Барвінкове, яке до 1946 року носило назву Мамаївщина. Його і понині так називають в народі .

Мамай Кримський

Декілька слів про самого Мамая Кията – батька князя Мансура. Його роду здавна належали землі Криму, Причорномор’я і Приазов’я. Власне, прадід Мамая  — перший відомий правитель Криму. Розумієте, на що я натякаю?

Темник Мамай

Мамай відомий тим, що був союзником литовського князя Ягайла на Куликовському полі, де, згідно до московитської легенди, руський народ здолав ординське «іго». Зрозуміло, що це цілковита вигадка, себто брехня у стилі імперської роспропаганди.

Куликовське поле. Було чи здалося?

Насправді то були розбірки всередині Орди між темником Мамаєм, який не народився Чингізідом, але вельми прагнув ставити своїх до влади в Орді. І ханом Тохтамишем, котрий не тільки хотів, але і мав родове право на головний ординський трон. Союзником Тохтамиша влаштувався московський князь Дмитро Донский. А на боці Мамая виступив литовський князь Ягайло та підлеглі йому князі колишньої Київської Русі, що у ті часи вже стала частиною Великого Князівства Литовського. Тобто предки сучасних українців.

Далі події розгорталися так. Спочатку 8 вересня 1380 року на Куліковському полі (це за нинішніми  історичними уявленнями — Воловський район Тульскої області рф) зійшлися Дмитро і Мамай. Але останньому розвідка повідомила, що Тохтамиш в цей час з великим військом прийшов на річку Калку – нині Кальчик, притока річки Кальміус, що протікає територією Донецької області та впадає в Азовське море у місті Маріуполь.

Тоді Мамай кинув Дмитра та подався на Калку (а це десь приблизно 1000 км, між іншим), де наприкінці жовтня зустрівся зі своїм головним опонентом.  І…

Коротше, битви теж не трапилося, бо більша частина військ Мамая перейшла на бік законного Чингізіда.

Військо у дорозі

Наслідки

Дмитро Донский, що залишився на Куліковському полі один, на радощах затіяв святкувати велику звитягу. Військо його зрозуміло і традиційно понапивалося і тут з’явився Ягайло, який трохи спізнився до початку подій. Ну і дав Дмитру відірватися, поки п’яні московити тікали і намагалися зрозуміти, що взагалі відбувається.

До слова, на самому Куліковському полі археологи досі так і не знайшли жодного сліду великої або навіть малої баталії. І не дивно. Її ж і не було. Максимум що відбулося – це передові загони супротивників — Мамая та Дмитра — з’їхалися і вишукано висловилися на адресу один одного з використанням елементів інвективної лексики.

А потім «союзний» Дмитру Тохтамиш наклав на Донського данину в декілька разів віщу, ніж до Куликовської битви. І на додаток до усього, спалив Москву. А з нею, кажуть, дерев’яну церкву, де зберігалася величезна бібліотека літератури Київської Русі, яку на той час московити, за звичкою, вкрали і перевезли до себе.

Козак Мамай

Мамай після зради війська ретирувався додому у Крим, де був вбитий і, за наказом Тохтамиша, з пошаною похований біля сучасної Феодосії. Там його могилу і знайшов Іван Айвазовський, який в паузах між малюванням хвиль успішно займався археологією. Знайшов і побіжно, з’ясував, що зріст легендарного героя був 150 см.

Саме тоді син Мамая — Мансур і подався на Сумщину, бо небезпідставно злякався переслідувань з боку нового Кримського хана.

Говорячи про інших нащадків Мамая, згадаємо, що другим з історично відомих гетьманів Запорізької Січі був Богдан Глинський (роки гетьманства: 1498-1495). Вірогідно, від нього і пішла легенда про козака Мамая з відомої картини невідомого художника.

Хоча інші дослідники вважають, що козак Мамай і взагалі засновник козацтва — це син Мансура Кията – Олекса або Лексада.

Народна картина «Кримський Запорожець (Козак-Мамай)», автор невідомий. Під черевом коня напис: «Крымскый Запорожыцъ» (кін. XVIII – І пол. ХІХ ст.)

Дехто у числі нащадків роду Глинських рахує і горезвісного царя московитів Івана Грозного (1530-1584), що дійсно був сином княгині Олени Василівни Глинської, онучки Мансура Кията. Але, як-то кажуть, «нема роду без вироду». Ми цього маргінального для нашої історії персонажа до уваги брати не будемо.

То чий Крим?

Для будь-якої людини з неспотвореним пропагандою мисленням півострів Крим – невід’ємна частина України. Сучасна Незалежна Україна саме у такому вигляді з’явилася на карті світу і це було визнано усією людською спільнотою без винятків і виключень.

Але якщо хтось хоче погратися в історичні пошуки приналежності Криму — ось вам історична аргументація. Крим належав роду Мамаїв. Цей рід – один з струмків, що впадають в величну річку під назвою «український народ».

А московити, власне, їм ніколи і не володіли. Крим у 1783 році захопили війська Російської імперії, яка остаточно завершила своє існування у 1991 р. після розпаду СРСР. Російська імперія – це не російська федерація поточного штибу. Це московія разом з Україною, Білоруссю та Казахстаном – як мінімум.

А так звана «росія» —  це взагалі міфічна держава, якої не існує на реальній мапі світу. Просто подивіться на карту – там немає жодної росії.

Натомість славна Сумська область є. І це Україна. Вона відома усій цивілізованій частині планети, як місце, де знатно отримали відсіч новітні московитські орди. І є в Сумській області село Глинськ. Ну і далі по тексту від самого початку.

Крим – частина Сумської області

Після 2014 року стало остаточно зрозуміло, що аніякої автономної республіки Крим в Україні не повинно бути. І навіть Кримської області. Крим має бути включений до складу однієї з областей України. І з усього вищезгаданого незаперечно випливає, що першою на місце серед претендентів на включення Кримського району до свого складу є Сумська область. Це було б історично обґрунтовано і політично доцільно. Референдум з цього питання можна проводити у Сумах прямо зараз.

А головне – це б вочевидь дуже сподобалося козаку Мамаю і всьому його роду.

Ще на тему важливих історичних подій: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Думка, що викладена далі, теж може здатися несерйозною. Але це тільки на перший заангажований погляд. Як спочатку здалася легковажною ідея квантів навіть самому авторові цією ідеї фізику Максу Планку. До речі, про фізику. Це важливо.

Кіт Шредінгера та революція свідомості

Упродовж тисячоліть фізика була наукою очевидної логіки. Усі її висновки — від закону Архімеда до законів Ньютона і навіть Ома — можна було легко перевірити за допомогою побутового дослідження.

Кіт Шредінгера

Але близько ста років тому людство з’ясувало та змирилося з тим, що матеріальні об’єкти здатні одночасно перебувати у кількох версіях свого існування. У популярному вигляді це відомо як ефект контрінтуїтивного кота Шредінгера.

Квантова природа минулого

Збігло ще сто років. І на початку ХХІ століття стало зрозуміло, що минуле — теж такий собі «кіт Шредінгера». Тобто існує кілька абсолютно рівнозначних версій історії, які досконало перевірити неможливо.

У підсумку, сьогодні ми опинилися всередині реальної жахливої війни за головування різних версій історії, жодна з яких не є абсолютно істинною.

І це ламає логіку звичної нам очевидності. Як просто було воювати раніше. Спершу люди вбивали людей за ресурси. Потім за золото та рабів. У паузах – за «прекрасних олен». Потім розпочалися релігійні війни. Їм на зміну прийшли ідеологічні. Завершилось усе перемогою грошей. Вони виявилися сильнішими від нацизму, комунізму та інших кривавих мрій про загальнолюдське щастя. У результаті світ розділився на «демократії», тобто на країни, де при владі змінюються власники, точніше «пастухи» великої кількості грошей та тоталітарні режими, де на троні сидить один «Великий Пастух».

Ще про історію воєн: Диво на Віслі. Відлуння та наслідки

Повертаючись до воєн за те, як правильно молитися, зазначимо, що по суті, будь-яка релігія також базується на історії, в яку пропонується вірити. Але в наші дні релігія, частиною якої обов’язково є космологія, повинна враховувати досягнення науки. І тому сьогодні вона вже наполягає не стільки на абсолюті власної базової історії, скільки на важливості своєї конфесійної культурної складової.

Фантазія як двигун прогресу

А ось в історії політично-географічній жодної космології немає. Як наслідок, немає й зв’язку з наукою, тобто з інтелектом людства.

Однак є зв’язок із фантазією. Відомо що, де інші земні створіння розвивали силу зубів, рогів та пазурів, люди розвивали мозок. І за рахунок цього стали пануючими тваринами планети. А мозок, крім логіки, має властивість породження ідей і мрій, які потім реалізуються і перетворюються з умовного килима-літака на реальний літак. Тому що не було б фантазії, не мала б над чим працювати логіка.

Втім, з іншого боку, фантазія – річ дика та некерована. Як жодна жінка не визнає себе непривабливою навіть у колі знаних красунь з довгими ногами і модними зачісками по всьому тілу, так і жодна фантазія не погодиться самоліквідуватися лише тому, що якийсь історик знайшов десь в архіві документ, що з нею не збігається.

«Фейк!» – миттєво вигукує фантазія. Фейк або спеціальне замовлення. Або просто суб’єктивне бачення реальності.

І має рацію. Адже погодьтеся, що навіть найчарівніші жіночі ніжки, овіяні наймоднішою спідницею, мають зовсім різний вигляд з ракурсу бачення орла та мурахи.

Висновок

Історикам слід нарешті припинити думати, що наука – аналіз архівних документів. Історія у ХХІ столітті — це одна з форм існування інформації. І підходити до неї треба, як фізики підходять до трактування квантових частинок, котрі колись корпускули, в інших випадках хвилі, а загалом не те, не інше, а щось взагалі апріорі непевне.

Треба терміново погодитися на це і нехай потім політики включають фантазію і вигадують інший привід для воєн. Ідеально було б, якби вони щось там собі надумавши, самі виходили на герць та билися за свої правди самостійно, а людей залишили у спокої.

Читайте ще по темі:  Український погляд  на культурний спадок імперії 

Його філософські ідеї та напрацювання сьогодні навіть ще більш актуальні, ніж у XIX  столітті, коли вони були висунуті і розроблені. Його ім’ям названо Інститут мовознавства Національної академії наук України. Зауважимо, що ця подія датується 1945 роком. Іншими словами, фігура Потебні як науковця і мислителя настільки значуща, що навіть радянська влада не могла її ігнорувати.

Походження, або Кожна травичка на своєму корені росте.

Олександр Потебня (1835-1891) народився на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Роменського повіту тодішньої Полтавської  губернії. Ніні це село Гришине Сумської області.

Олександр Потебня

Дід майбутнього професора філології, Юхим Федорович Потебня, був отаманом Глинської сотні Лубенського козачого полку. Батько, Панас Юхимович Потебня, служив на Закавказзі та брав участь у російсько–турецькій війні 1828–1829 років. Повернувся відставним штабс-капітаном на Роменщину, де мав у власності хутір з п’ятьма кріпаками. Незабаром взяв шлюб з дівчиною на ім’я Марія — дочкою поміщика Івана Маркова.

Навіть у цих вступних реченнях сконцентровано декілька історій. Про ліквідацію полкового устрою Катериною Другою і закріпачення козаків. Про те, як син представника козачої старшини переродився у малоросійського дворянина. Про нескінченні імперські розбірки московських царів з сусідами.

І про Роменську землю, яка подарувала світу чимало непересічних особистостей. Згадаємо лише «батька радянської фізики» академіка Абрама Йоффе, або композитора Ісаака Шварца.

Більше того. Саме з Роменщини, зокрема, з Глинську, походив легендарний козак Мамай: Читайте про це у нашій розвідці: Козак Мамай, або Чому Крим потрібно включити до складу Сумської області.

Там дещо іронічна манера розповіді, але з точки зору фактів усе бездоганно. До слова, одним з нащадків Мамая був московит Іван Грозний. Але, як то кажуть, нема роду без вироду.

Олександр був первістком у багатодітній сім’ї Опанаса та Марії Потебні.

Освіта та наукова кар’єра

Те, що їхній старший син чималий розумник, батьки помітили змалку. І вирішили дати дитині ґрунтовну освіту. Для цього, ще у семирічному віці, відвезли сина до Царства Польського, де у місті Радом викладав російську словесність брат Марії Потебні  — Олексій Іванович Марков.

Олександр жив у родині дядька два роки, допоки не опанував польську мову. Після чого вступив до місцевої гімназії. Як він сам розповідає:

У Радомській гімназії, скільки пам’ятаю, вчили непогано лише латинській мові; решта була нижчою за посередність. Там я вивчився польській (цією мовою викладалася більшість предметів; російських у гімназії було всього кілька) і в сім’ї дядька — німецькій.

По завершенню курсу 16-річний Потебня вступив до Харківського університету на юридичний факультет. Харків було обрано тому, що у попередні літа там вчилися три материних брата.

Втім, уже наступного року Олександр перевівся на історико-філологічний. Хоча по суті між філологом і юристом схожого більше, ніж відмінного. В обох випадках головне – знати закони (суспільства або мови) і вміти їх належно трактувати.

Темою магістерської дисертації Потебня вибрав народну творчість – назва роботи: «Про деякі символи у слов’янській народній поезії». У 1861 році після захисту був залишений ад’юнктом Харківського університету з правом викладання історії російської мови.

За допомогою свого наукового керівника Петра Лавровського отримав можливість поїхати на закордонне стажування. Жив у Німеччині, Австрії та Чехії. Головним здобутком того часу стало студіювання санскриту, а також знайомство з чеською, словенською та сербохорватською мовами

І окремо – глибоке вивчення напрацювань низки німецьких вчених, зокрема Вільгельма Гумбольдта — вважається, що саме він започаткував теоретичну лінгвістику. А також медика та лінгвіста-аматора Карла Беккера, ідеї якого наробили чимало галасу в тогочасних філологічних колах, та учня Гумбольдта, філософа й психолога Геймана Штейнталя.

У підсумку, 26-річний Олександр Потебня пише наукову роботу «Думка ті мова», де узгоджує прочитане у західних європейців з власними міркуваннями щодо взаємодії мови і думки. Саме ця робота і подальший розвиток закладених в ній ідей роблять Олександра Потебню визначним мислителем сучасності. Ми до неї ще обов’язково повернемося.

Олександр Потебня

Далі, була доволі вдала академічна кар’єра, викладацька робота та звання професора кафедри словесності Харківського університету. З 1875 року Олександр Потебня – член-кореспондент Імператорської Петербурзької Академії Наук .

Його перу належать фундаментальне чотиритомне дослідження «З записок з російської граматики», а також численні праці з мовознавства та суміжних з ним наукових дисциплін – від етнографії до психології мовлення. Більшість наукових праць писав імперською, але вже на схилі життя взявся перекладати античну «Одіссею» на українську.

11 грудня 1891 р. на 56 році життя Олександр Опанасович Потебня завершив свої земні труди та вирушив далі, на небеса, на зустріч з тим першим Словом, з якого все починалося.

Родина вченого, або Від яблуні яблуко, а від ялини — шишки

Олександр Потебня був у парі з Марією Зеленською, дочкою харківського видавця Франца-Володимира Зеленського, яка закохалася у Потебню, коли вже була у шлюбі з полтавським поміщиком Миколою Ковалевським. І хоча чоловік не дав згоду на розлучення, Марія пішла з його дому і згодом подарувала Олександрові Опанасовичу 21 рік щасливого сімейного життя та двох чудових синів: Андрія та Олександра.

Старший — Олександр Олександрович Потебня (1868-1935) також вивчився на професора, але у галузі електротехніки. Обіймав посаду завідувача кафедрою електричної тяги Харківського технологічного університету.

Андрій Олександрович Потебня (1870 -1919) — біолог, науковець. Викладав у Харківському університеті.

Часи змінювалися. Якщо у XIX столітті видатні українці захоплювалися мовним проривом, що розпочався з Котляревського, то їхні діти рухали науково-технічний прогрес. І вже не гуманітарні, а природознавчі науки революційно змінювали світ і, відповідно, місце людини у ньому.

Ми згадували про це у розповіді Павло Грабовський — український поет і дідусь радіотелефоту

Панславянська мова

Олександр Потебня був прихильником тієї точки зору, що  усі слов’янські мови є по суті, однією мовою, яка гілкується на наріччя: великоруське, малоруське, білоруське. Власне, чому б і ні? Його попередник, творець першої системи українського правопису Олексій Павловський, наприклад, взагалі стверджував, що всі граматики світу є еманаціями єдиної вселенської Граматики.

Дійсно, земні мови мають багато чого спільного. У складі кожної присутні слова, речення, наголоси, інтонації. Принципової різниці між людськими мовами взагалі не існує. Головна відмінність – у лексиці. І тут починається політика. Українець може сказати «робота» і московит його зрозуміє. А якщо українець скаже «праця»? Теж саме з «хочу» та «бажаю». Іншими словами, у випадку зокрема російської та української мови величезне значення мають соціальні обставини мовлення. Якщо для імперії було важливо, щоб українська і російська виглядали гілками одного дерева, то це й стимулювалося відповідним примусовим зближенням лексик.

А сьогодні, у ситуації максимального дистанціювання українців від московитів, вишуканою українською вважається така, де використовуються переважно слова, що не мають тотожних за звучанням відповідностей у мові мешканців сусідньої території.

Важливо підкреслити, що Потебня жив в атмосфері гонінь на українську культуру, пов’язаних з Валуєвським циркуляром та Емським указом. До того ж його брат Андрій брав участь у польському повстанні 1863 року і загинув за ідеали свободи. З того часу офіційна влада ставилася до харківського науковця як до громадянина хоча й корисного, але неблагонадійного. І що цікаво. Влада Австро-Угорської імперії теж. Там Потебню взагалі вважали російським шпигуном і навіть під цим приводом вислали зі Львову.

Дискусію щодо справжнього ставлення Потебні до української мови закриємо його власними думками, які він виклав у грудні 1886 року в широкоцитуємому листі до свого чеського колеги Адольфа Патери:

Обставинами мого життя умовлено те, що при наукових моїх заняттях вихідною точкою моєю, іноді помітною, іноді непомітною для інших, була малоросійська мова і малоросійська народна словесність. Якби ця вихідна точка і пов’язане з нею почуття не були мені дані і якби я виріс поза зв’язком із переказами давнини, то, мені здається, навряд чи я став би займатися наукою.

Мабуть були ще якісь свідчення, але по смерті чоловіка дружина Потебні Марія Францівна знищили практично все його приватне листування. Натомість численні наукові рукописи зберегла і незадовго до своєї смерті передала державі.

Філософ світового ряду

Ми не візьмемося викладати наукові погляди Потебні. Це справа фахівців. Кажуть, що Олександр Опанасович напівжартома просив своїх студентів, які плуталися під час іспитів:

Якщо ви це повторюватимете деінде, будь ласка не посилайтеся на мене, бо люди вважатимуть Потебню за дурня.

У першу чергу Олександр Потебня був філософом. Якби він народився у Німеччині, на його лекції точнісінько так би сходилися і навіть їздили з інших міст, як це було з Мартіном Гайдеггером. Хоча насправді, на відміну від Потебні, того розуміла лише Ханна Арендт.  І то тільки тому, що по-перше, була в нього закохана, а по-друге — конгеніальна Гайдеггеру як мислитель. Втім, кожна закохана жінка конгеніальна своєму обранцю.

Якби Потебня замість філології обрав фізику, його філософськими роздумами на тему устрою Всесвіту зачитувалися б так, як книжками Стивена Хокінга. Якби він віддав перевагу біології — він би і тут придумав щось подібне до світотворчих ідей Чарльза Дарвіна, з яким його, до речі, порівнювали навіть сучасники.

Олександр Потебня

Загалом, варто зазначити, що філософія – це не купа зовні мудрих афоризмів а-ля Шопенгауер, взявши які у якості керівництва до дій, можна стати розумнішим за інших. Направду мозок кожної людини має свій  діапазон —  рівнесенько, як і голос. Так от, коли ми читаємо або дивимося щось примітивне — наш мозок ніби хрипне і працює на мінімальних обертах. А коли ми намагаємося слідувати за думкою справжнього філософа, мозок розкривається і починає діяти на повну потужність.

Тому дуже радимо — знайдіть у бібліотеці або в інтернеті і почитайте культову працю Потебні «Думка та мова». У нашу історичну добу, коли, завдяки соціальним мережам, всі ми стали одночасно авторами текстів та їх читачами, питання підняті Потебнею виглядають як ніколи актуальними.

Особливо це стосується аспектів розуміння іншого та формування думки у момент мислення, коли мозок переводить внутрішні форми слів у зовнішні — слова, жести, візуальні зображення… І теж саме у зворотному напрямку, коли ми сприймаємо зовнішню інформацію і намагаємося привести її у відповідність до системи наших внутрішніх символів.

P.S. Даний матеріал написаний у рамках презентації лауреатів арт-медіа проекту «Культурний острів», метою та змістом якого є популяризація яскравих творчих персоналій, тим чи іншим чином пов’язаних із Сумщиною.

Ще про видатних українських лінгвістів:  Борис Грінченко. Життєпис у вигляді ліричних відступів

Сумський глядач ще добре пам’ятає попередню щепкінську постановку, де писаря Пістряка блискуче грав заслужений артист України Володимир Берелет, якого сьогодні, на жаль, вже немає з нами.

Режисер-постановник нинішньої «Конотопської відьми» — заслужений артист України Максим Булгаков. І це не реконструкція попередньої вистави, а зовсім нова постановка.

Актуальність  теми

Тема відьми з Конотопу по-новому проявилася у лютому-березні 2022 року, коли окупанти заїхали до міста і там їм місцеві нагадали, що у Конотопі всі жінки — відьми і це може мати фатальні наслідки для окупантського здоров’я. Відео з епізодом розійшлося по всій країні. А за півтора року у київському театрі ім.І.Франка вийшла модернова постановка «Конотопська відьма», яка і досі збирає повні зали.

Зрозуміло, що провідний театр Сумщини теж не міг не відгукнутися і не підтримати естафету.

Але існують також інші  причини, котрі актуалізують повість «батька української прози» Григорія Квітки-Основ’яненка.

Перерахуємо їх, не заглиблюючись у деталі.

«Конотопська відьма» – один з перших прозових творів українською мовою

Повість була написана у 1833-му, за рік після публікації Гоголем збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Обидва твори близькі за духом та атмосферою. В обох органічно переплітаються язичницька містика та не дуже глибоке, хоча й показове християнство, в обох мова іде про кохання та підступи. Мабуть і дійсно, таким у ті часи був український світогляд.

До слова, українське письменництво виникало не на пустому місці. Перші автори  були освіченими людьми і добре знали античну та європейську літературу. Наприклад, «Орися» Пантелеймона Куліша — це по суті типовий постмодерновий твір з прямою алюзією на Шосту пісню «Одиссеї» Гомера. А кожна з 14 частин «Конотопської відьми» має однаковий початок «Смутний і невеселий…». Тут вочевидь  відчувається вплив Данте, для котрого  форма мала таке ж значення, як і зміст.

 «Конотопська відьма» є змістовним історико-лінгвістичним джерелом

Повість дає можливість ознайомитися не тільки з побутовими реаліями, але й з дійсним станом розвитку тогочасної української мови – події відбуваються у другій половині 17-го, або на початку 18 століття. Головні герої розмовляють щирою, хоча й трохи архаїчною, українською з домішками суржику.

А писар – тобто найбільш освічена людина, через яку члени громади спілкуються з державною бюрократією, — «балакає по-грамотному» (у тогочасному розумінні)  — церковнослов’янською, через «аки», «паки», «понєже» і таке інше. Тут не просто гротескна сатира. Якщо почитати чолобитну отамана Герасима Кондратьєва московському царю, де він просив для своєї сотні дозволу оселитися на території нинішніх Сум – так практично така ж лексика.

Раніше ми писали:  AB OVO. Або ж про батьків-засновників міста Суми

Це чергове свідчення того, що українська, вельми схожа на сучасну, існувала з часів Київської Русі.  А теперішня російська почала знаходити себе тільки в середині 18 століття, а до того в імперії «грамотні» листувалися церковнослов’янською, або взагалі використовували французьку чи німецьку, тому що більшість начальників були іноземцями.

Ще один епізод сюжету, на котрий варто звернути увагу

Коли до Конотопу приходить наказ від полковника з Чернігова, згідно до якого сотня Забрьохи має прибути до місця збору військ, щоб воювати чи то з ляхами, чи з татарами, наказ не виконується. Бо сотник з писарем чомусь вирішили, що їм ніколи і у них є більш важливі справи. Це чиста правда. Саме завдяки такій «демократії» та непокорі Україна після перемоги Богдана Хмельницького не змогла втримати самостійність і впала у період Руїни, який  завершився фатально для її державності.

Яскравою ілюстрацією сказаного є зокрема Конотопська битва 1659 року, коли гетьман Іван Виговський разом з кримськими татарами розбив московитів і вже збирався йти на москву, але саме у цей момент Іван Сірко чомусь вирішив напасти на Крим. У підсумку татари повернулися захищати свої домівки, а Виговський втратив важливого союзника.

Повість завершується тим, що виповнюється чаклування відьми Явдохи Зубихи  

Відьма робить так, що сотник Забрьоха одружується з найстрашнішою у Конотопі сорокарічною кривою дівкою Солохою, а Олена, яка на початку дії пригостила сотника гарбузом, виходить заміж за свого коханого Дем’яна Халявського.

Але, як потім зазначає автор, їхній шлюб виявився нещасливим, бо до справжнього кохання пари домішалися ще й інтриги нечистої сили. Відьма спочатку їх розлучила і закохала Олену в Забрьоху, а потім знову звела. Але кохання — янгольська прерогатива і участь, навіть і нібито позитивна, в ньому відьми до добра ніколи не доводила.

 І нарешті момент політичного вибору

Сотник Микита Уласович Забрьоха був обраний народом на посаду зовсім не за свій розум або інші чесноти. Просто його батько теж був сотником, ну і народ вирішив – хай буде. І це був помилковий та несвідомий вибір, який у підсумку привів до купи неприємностей. Зокрема, до  полювання на відьом, та як наслідок — вступ у змову з відьмою. І пішло і поїхало, і невідомо, як із цього виплутатися.

Спектакль

Інсценізацію повісті Квітки-Основ’яненка у стилі гопак-опери зробив у 80-ті роки минулого століття Богдан Жолдак. Музичну основу створив видатний український композитор Ігор Поклад. І хоча з того часу з’явилися інші варіанти як театральні, так і кінематографічні, режисер сумської вистави Максим Булгаков обрав для постановки саме класичну версію драматургії Б.Жолдака та І. Поклада.

І це не дивно, бо можливості акторського складу, де є не тільки драматичні актори, але й актори-універсали, прекрасні вокалісти і танцюристи, а також наявність великої за розмірами сцени – все це спонукає саме для створення великоформатного перформансу з елементами пісенно-хореографічного шоу.

Як зазвичай у постановках М.Булгакова глядач бачить на сцені свято: музики, пластики та режисерської фантазії. Як завжди оригінальна сценографія від Алії Байтенової та костюми – авторства художника Андрія Романченка.

Букет змістів

Виходячи з вищезазначеного зробимо висновок, що спектакль створено  для публіки з  найрізноманітнішими смаками та запитами. Можна дивитися його і насолоджуватися естетикою дійства, свіжістю режисерських рішень, звучанням живого оркестру та енергетикою виконавців, можна просто відпочивати та сміятися, бо тут вистачає дотепного гумору, а можна ще й трохи напружити мозок і пропустити через себе інтелектуальні змісти цього безумовно непересічного твору.

Фото Лариса Ільченко