Основну сюжетну лінію вистави побудовано на оповіданні Остапа Вишні «Як варити і їсти суп з дикої качки». Досить органічно вплітаються у нього усі інші, додані до сценарію, «мисливськи усмішки».

У виставі «Борщ» всього дві дійові особи: Дядько (Володимир Назаренко, Дмитро Некрасов) и Жінка (Наталія Дехта).

Д. Некрасов у ролі «Дядька» у виставі «Як варити і їсти борщ з дикої качки».

Ці персонажі майже завжди в емоційній взаємодії. То це чоловік та дружина, а в іншу хвилину — вони вже дорослий син та мати. Іноді вони сусіди. А буває так, що і незнайомі, але однаково небайдужі один до одного люди. Союзи чоловіка та жінки різноманітні, просякнуті барвами почуттів від потаємних та глибинних до миттєвих і поверхневих.

Остап Вишня — своєрідний народний мудрець, який розуміє про життя все. Бачить його  нібито зсередини і геніально передає це знання-відчуття у своїх літературних текстах. Його гумор легкий, як аромат квітучого саду (можливо, тому він узяв собі псевдонім Вишня), наповнений радістю та українським колоритом, добротою та деякою наївністю. І неодмінно самоіронією — без цього у Остапа Вишні нікуди не можна.

Раніше ми писали: Остап Вишня. Время и судьба

Чи вдалося це справжнє почуття щедротного світу українського народу донести до глядача акторам? Вирішувати глядачам, театр – це живе мистецтво. И кожного разу воно має різне наповнення.

Ми бачили виставу, де роль «Дядька» виконував режисер цього спектаклю Дмитро Некрасов, але є велике бажання подивитися версію за участю Володимира Назаренка. Маємо внутрішню впевненість, що отримаємо ще більше задоволення. Неповторно гармонійна у ролі «Жінки» Наталя Дехта. Вона розкута, весела, блискуча і, на наш погляд, є тією сполучною ниточкою з глядачем, що задає тон та підтримує контакт.

Н. Дехта та Д. Некрасов у виставі «Як варити і їсти борщ з дикої качки».

А ще глядачу вирішувати: чи вдалося творцям вистави створити атмосферу священнодійства, яким наділяється процес полювання та інші, майже ритуальні дії, того самого «дядька», якій бажає, хоч недовго побути на самоті у світі своїх захоплень.

Питань багато. Та відповіді є. І вони цікаві.

Наприкінці вистави глядач зможе приєднатися до частування борщем і обов’язково візьмє з собою частинку української вдачі.

Спектакль поставлено на експериментальній сцені. Тижнем раніше, тут же була презентована вистава «Легені», докладніше читайте у материалі: У Сумах щепкінці продовжили театральний сезон експериментом.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ільченко

Вистава створена по однойменній п’єсі французького драматурга Марка Камолетті. Прем’єрний показ відбувся у 1960 році на сцені одного з найбільших паризьких театрів «Comedie Caumartin». У 1991 році п’єса була занесена в Книгу рекордів Гіннеса як найпопулярніша французька п’єса в усьому світі.

Жанр вистави – комедія положень. Сюжет крутиться навколо теми стосунків чоловіків та жінок. Палкого кохання тут немає, а от спалахів симпатій, коливань вибору, інтриг та контрінтриг вистачає. Як і смішних для публіки ситуацій, у які повсякчасно потрапляють герої спектаклю.

«Боїнг Боїнг» – перша самостійна режисерська спроба відомого сумським глядачам актора Владислава Калиничека. Перший млинець не спікся глевким. Вистава дійсно вийшла веселою і одночасно по-французькі елегантною. Тобто глядач має можливість дві години сміятися не з низькопробних жартів, не з того, що хтось боляче, але кумедно впав, а тому, що герої, які зовсім не намагаються нікого смішити, постійно самі себе ставлять у смішні ситуації.

Насправді розумна комедія ще з часів древніх греків вважалася високим жанром на рівні трагедії. Бо примусити різних людей, які складають публіку, сміятися набагато складніше, ніж навіть спровокувати на сльози.

У режисера Владислава Калініченка актори грають максимально органічно. Тобто навіть не грають, а просто живуть на сцені та існують у заданих обставинах. Саме обставини і генерують сміх глядачів. По суті усі персонажі нормальні та зрозумілі люди — не жалюгідні, не хворі – нормальні, у тому сенсі, що знаходяться у межах тієї норми, з якою ми стикаємося і якому приймаємо у повсякденному житті. І кожен за нас, якщо заграється, може опинитися на їх місці. А буває і так, що ми граємо і не знаємо про це, бо це чужа гра, а нас в ній тільки використовують.

Втім, іскра гумору виникає не тільки з ситуацій, а ще й дотепних режисерських знахідок, коли якісь додаткові рухи або елементи антуражу вносять у дію непередбачені текстом жартівливі барви.

Вистава жива, динамічна, вона бере розгін не з самого початку, а десь після першої третини першої дії, але потім вже не дає нудьгувати і сумувати та постійно виклтикає посмішки і гарний настрій. З  ним публіка і покидає приміщення театру по закінченню.

Ще про прем’єри 2021 року: У Сумах поставили виставу, що має декілька фіналів

Окремо відзначимо чоловічий дует. Головного героя – ловеласа Бернара у різних акторських складах грають Владислав Писарев та Олександр Михайлов. Якщо перший вже давно улюбленець сумської публіки, то другий – нове акторське обличчя. Олександр сподобався тим, що грає на повних емоційних обертах, але не переграє, як професійний вокаліст, який навіть в моменти особливо гучного форте співає, а не кричить.

Другим у дуеті виступає теж добре відомий сумській публіці Юрій Оноприйко. Але по ходу спектаклю виявляється, що не такий вже і відомий. Актор приємно здивував майстерним сценічним перевтіленням. Його герой Робер – трохи кумедний, трохи незграбний, але дуже симпатичний.

Щодо жіночої акторської частини, то і  сама п’єса, і фантазія режисера у даному випадку дають їм можливість «відірватися» усім складом на всю повну жіночу емоційну палітру.

Так що запрошуємо на виставу. Буде гарантовано весело під час вистави і гарно на душі по її завершенню.

Автори спектаклю:

Режисер-постановник — Владислав Калініченко

Художник-постановник – Лариса Аполлонова

Художник з костюмів – Любов Медвідь

Музичне оформлення – Владислав Калініченко

Дійові особи:

Бернар – Владислав Писарев, Олександр Михайлов;

Берта – Дарія Маригіна, Вікторія Рашевська-Горбань;

Робер – Юрій Оноприйко;

Мішель – Олена Оноприйко; Ангеліна Грищенко;

Марта – Анастасія Леміш, Катерина Саченко;

Мері – Крістіна Зограбян, Юлія Ковтун.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

За оцінками фахівців, спектакль «Пер Гюнт» цілком може претендувати на входження до кращих творчих досягнень у царині національного театрального мистецтва. Він є логічним продовженням курсу на постійне зростання ролі обласного академічного театру ім. М.С.Щепкіна не тільки в регіональному, а й всеукраїнському контексті. Чергові успіхи щепкінців не залишились поза увагою фахівців, театральних критиків і громадськості.

Раныше ми писали про виставу «Пер Гюнт» у матеріалі: У Сумах поставили всесвітньо відомий мюзикл

За словами директора театру, заслуженого діяча мистецтв Миколи Юдіна, наразі на щепкінській сцені повноцінно представлені і класична драма, і оперета, і сучасний авангард, і різноманітні концертні програми, які яскраво віддзеркалюють кращі досягнення національного та світового гуманітарного простору.

Тож, 87-й театральний сезон колектив театру завершив вагомим доробком, включаючи 14 унікальних прем’єр:

• Комедія «По-модньому» Режисер, заслужена артистка України О.Зарицька
• Мюзикл «Така історія…» Режисер Р.Козак
• Концерт майстрів мистецтв театру «Сезон – 87». Диригент, заслужений працівник культури України В.Тамілін
• Воєнна драма «На зламі душ наших…» Режисер Р.Гілаш
• Казка «Чарівник країни Оз» Режисер Р.Козак
• Концерт заслуженого артиста України Леоніда Матвієнка «Хрещенські зустрічі»
• Комедія «АРТ» Режисер – В.Писарев
• Казка «Як стати справжнім Бегемотом» Режисер Д.Некрасов
• Концертна програма «Весняний заспів». Диригент – заслужений працівник культури України В.Тамілін
• Концерт майстрів мистецтв «Від щирого серця». Диригент – заслужений працівник культури України В.Тамілін
• Концертна програма «…А музика вічна». Диригент – заслужений артистка України Л.Стичук
• Шарж на 1 дію «Що трапилось у зоопарку?» Режисер Р.Козак
• Документальна драма «Гедда Габлер» Режисер Л.Зайкаускас
• Детективна комедія «Вісім люблячих жінок» Режисер – заслужена артистка України О.Зарицька

Свої творчі напрацювання колектив театру щедро продемонстрував на різних всеукраїнських сценічних майданчиках, беручи активну участь у престижних творчих конкурсах та фестивалях:

• У 25-му Всеукраїнському фестивалі мистецтв «Боромля – 2019». Оркестр театру став Лауреатом Гран-прі
• У 2-му Всеукраїнському фестивалі театрального мистецтва «СвітОгляд». Вистава «Відключені» М.Панича (м.Сєвєродонецьк, 2019)
• У 3-му Всеукраїнському театральному фестивалі-Премії «ГРА». Вистава «Пер Гюнт», режисер-постановник Роман Козак (м. Київ, 2020)
• В обласному конкурсі театрального мистецтва «Сумська Мельпомена»-2020

Крім того, у рамках традиційної акції «День театру в районі», започаткованої у 2016 році  з метою подальшого поліпшення культурного обслуговування населення області, щепкінці здійснили у передкарантинний період 87-го театрального сезону 16 гастрольних виїздів до міст та населених пунктів області.

Завдяки багаторічній натхненній роботі всього колективу академічний театр імені М.С.Щепкіна перетворився на справжній форпост національної культури та духовності всієї України. У непростих психологічних умовах, пов’язаних з всесвітньою пандемією, щепкінці взяли на себе важливу місію своєрідного соціального антидепресанту. Адже увага до потреб глядача є головним пріоритетом у діяльності театру.

Завершення сезону не привід для перепочинку.

Вже 15 серпня на основній сцені театру відбудеться чергова вистава —  лірична комедія «Замовляю любов» за п’єсою Т.Іващенко.

Раніше ми писали про виставу «Замовляю любов»  у матеріалі: В Сумах прошла премьера спектакля о счастье по заказу

Але це вже історія нового, 88-го театрального сезону, у який щепкінці вступають, сповнені оптимізму і невичерпного творчого натхнення та з бажанням досягти нових мистецьких вершин.

Прем’єра відбулася 31 жовтня та 1 листопада.

Сценарій мюзиклу по суті являє собою парафраз на тему п’єси «Ромео і Джульєтта». Тільки дія перенесена у XX століття, в квартал Вест Сайд тодішнього Нью-Йорку, де в ті часи точилися постійні розбірки молодіжних емігрантських угруповань.

Головна героїня, пуерториканка-емігрантка Марія, закохується в Тоні, який хоча і є вихідцем з Польщі, але входить в банду емігрантів-італійців. Подальшій розвиток подій, включаючи фатальну розв’язку, практично повторює сюжет Шекспіра.

Вистава барвиста, емоційна, з чудовими музичними номерами. Але після її перегляду у автора цього відгуку залишилося декілька питань.

По-перше, не зовсім зрозуміло, яку мету ставили перед собою творці спектаклю, коли вирішили взятися за постановку всесвітньо відомої класики, яка обов’язково спровокує спокусу порівнянь. До речі, цього питання не виникає, коли мова іде про такі вочевидь вдалі роботи шепкінців, як «Відключені», «Все, що тобі потрібно – це кохання…», «Лісова пісня», «Назар Стодоля», «Де я залишусь», «Шинель» та інші. У цих перлинах репертуару театру органічно поєднуються режисерські задумки з наявними можливостями трупи. Тому там багато яскравої акторської гри та можливостей для естетичного і душевного співпереживання, що завжди народжуються при контакті з витвором мистецтва, створеним талановитими професіоналами.

А в «Історії» моментами виникало відчуття якоїсь любительської простоти і очевидності сценічних рішень. Можливо це пов’язано з тим, що одну з головних ролей виконує режисер вистави Роман Козак? Тобто він бачить значну частину дії не зі сторони, як цілу картину, а зсередини. І у цьому зв’язку, друге питання. Чи обов’язково режисеру самому грати?

До того ж Роман Козак не зовсім актор. Він талановитий режисер і харизматична особистість. Кожного разу, з’являючись на сцені, він нібито представляє самого себе у запропонованих обставинах. Це цікаво у «Пер Ґюнті», чи у «Гамлеті», де, власне, ціллю режисера було якось відокремити головного героя від інших, зробити його таким, щоб він був, як у Шекспіра, трошки «не від світу цього». А тут його Ріфф – ватажок однієї з банд — здається дещо схематичним.

Також трохи по-аматорськи виглядає постановка бійок та масових сцен. І це при величезних хореографічних і пластичних можливостях щепкінської трупи, які так блискуче розкриваються у тій же «Шинелі» або ще у одному класичному мюзиклі «Моя леді». 

А момент, коли лунає бутафорський постріл, замість того, щоб піднести дію до кульмінації, взагалі викликає нервовий сміх у публіки, яка спочатку лякається несподівано гучного звуку…

Не все здалося рівним і у музичному аспекті. Хоча вокальні партії головних героїв – Тоні (Максим Шолох) і Марії (Марія Корінна) — безумовна прикраса вистави. А ще — епізод з блискучим акторським соло Бебі Джона (Владислав Писарев). А також вдалі та функціонально доречні декорації.

Все інше ми залишимо на розсуд майбутніх глядачів вистави «Така історія». У нас склалося враження, що ми бачили далеко не кінцеву версію постановки, а скоріше ескіз спектаклю, що ще народжується. А значить – далі буде.

Джерело: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Фабула п’єси перегукується одночасно з «Одіссеєю» Гомера і «Божественною комедією» Данте. Пер Ґюнт також, подібно Одіссею та Данте, проживає низку доволі екстремальних пригод, у кінці якої на нього чекає жінка, що кохає його по-справжньому. Саме її кохання і допомагає герою подолати перепони і складнощі, в які він весь час потрапляє. Пер був поза законом у Норвегії, потрапляв у країну тролів, торгував рабами у США, мав бізнес у Марокко, блукав пустелею, і там став вождем бедуїнів та пророком, потім опинився в лікарні для психічнохворих в Каїрі і, нарешті, як Одіссей до Пенелопи, повернувся до своєї коханої Сольвейґ.

Щодо вистави щепкінців. На що варто сходити подивитися. По-перше, це гра актора Владислава Писарева, виконавця ролі головного героя. Вистава триває більше трьох годин і це все безперервний рух і суцільна енергетика. Героя люблять різноманітні жінки – у спектаклі купа еротичних сцен, його б’ють чоловіки, занурюють у діжку з водою, постійно одягають і роздягають, катають по помосту, примушують робити дивні речі на кшталт чіпляння хвоста у знак кохання до принцеси тролів і все це на тлі постійного діалогу або монологу. Ближче до фіналу вже просто дивуєшся, як у людини стає сил все це все винести. Небагато у Сумах є спектаклів з таким чудовим акторським соло.

По-друге, і це вже фірмова родзинка вистав щепкінців в останні часи, – вишукана хореографія від Сергія Великодного.  До речі, перед початком вистави звучить класична музика Едварда Грига з однойменного балету, а сама дія супроводжується вже зовсім іншим, сучасним музичним оформленням.

Не менш цікава і сценографія вистави, головним динамічним елементом якої є багатофункціональна споруда, що весь час перетворюється то у поміст, то у символічну гору або схил, то у корабель, то у святковий стіл.

І серед всього цього руху єдиною по-справжньому живою людиною, яка не тільки діє, але і відчуває є… Ні не Пер Ґюнт. Він як раз нагадує піщинку, яку несе стихія життя і яка просто реагує на зовнішні виклики, практично не змінюючись внутрішньо. Тому і не може ніде знайти себе. Єдиною живою людиною тут є Сольвейґ (Марія Корінна). Саме вона живе, поки всі інші діють, живе своїм коханням до Пера і очікуванням зустрічі. Може тому тільки вона і змінюється зовні і наприкінці вже являється у вигляді жінки похилого віку, але такої ж чистої і прекрасної, як і у юні роки.

Прем’єра вистави ««Пер Ґюнт» відбудеться 7 липня. Її присвячено закриттю 86-го театрального сезону театру ім.Щепкіна.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Автор – Джек Кловер (Велика Британія) у співдружності з Анастасією Косодій (Запоріжжя, Україна) та молодими акторами театру.

Далі будуть виключно глядацькі враження та емоції без намірів та претензій на професійний аналіз.

Вистава не просто сподобалася. Вона одночасно і здивувала, і вразила, й торкнула до сліз — знаєте, тих самих сліз, які світлі, бо вони не від печалі, а від того, що життя багатогранне і прекрасне при всіх своїх скрутах та негараздах.

Фабула край проста. Подібну історію можна випадково почути за сусіднім столиком у будь якій сумській кав’ярні. Двоє молодих людей – Макс (актор Юрій Оноприйко) та Аня (Діана Каландарішвілі) зустрічаються по завершенню навчання у вишах і між ними виникає щось романтичне. Але при цьому кожен має свої окремі плани і наміри щодо життєвої реалізації. І вони розходяться у просторі, але не розлучаються, залишаються на зв’язку, інколи перетинаються, в якийсь момент навіть Макс робить Ані пропозицію про одруження, але… Але вир подій знову підхоплює їх і назавжди розносить по різним сюжетам.

За час вистави минає приблизно 10 років і наостанок Макс і Аня зустрічаються вже як… Ну не те, щоб друзі, бо після взаємного кохання, мабуть, важко бути просто друзями. Швидше, як близькі душі. Або навіть точніше, як люди, що частково, у якихось потаємних куточках душі, живуть один в одному красивими спогадами про те, що у них разом було і могло бути все, та доля вирішила зіграти інакше. І ніхто у тому не винен, і ніхто нікого не звинувачує. Залишилися тільки тепло і почуття подяки. Це дуже нечасто трапляється у реальності і це ще один чинник, який грає на післясмак та особливий світлий настрій, що лишається після вистави.

Важливу роль у спектаклі грає такий собі максимально осучаснений давньогрецький хор молоді Сум, який складають Владислав Писарев, Крістіна Зограбян, Марія Корінна та Владислав Калініченко. Хору допомогає акомпаніатор і хормейстер Євгенія Аніщенко.

Саме вони переводять дію з умовно побутового рівня на поетичний. Причому це відбувається знову-таки дивним чином. У акторів хору є ще й сольні номери, де вони якось так грають, що акторства взагалі непомітно. Вони просто абсолютно природно, весело і без пафосу існують на сцені в декораціях, про які також треба сказати окремо.

Власне, декорацій немає взагалі. Декорації створює глядацька уява, бо події відбуваються у Сумах: на Студязі, у парку «Казка», на сумських вулицях, тобто там, де ми всі майже кожного дня буваємо і проживаємо свої особисті драми, трагедії і комедії.

І ще текст п’єси. В ньому є декілька апеляцій до Чехова. Але і сам він написаний таким чином, що  його зміст розкривається по-чеховські – у підтекстах, які існують за діалогами та монологами акторів і виринають з них зовсім несподівано, зовні нелогічно, але дуже вчасно і точно.

І ключовий момент. Після нього й починається щось високе. І далі все, що відбувається, сприймається вже як метафора, тобто узагальнення найвищого рівня. Це коли одна з артисток хору — Маша (Марія Корінна) — розповідає про свою мрію мати власний дім – звичайний затишний дім, а потім наостанок у неї виривається: «Це ж так просто, чому ж це так важко!».

І це все про наш час, про нашу країну, про наше життя та пошуки свого місця в цьому світі і зараз, і у дев’яності і на початку 2000-х, про наших політиків та заробітчан, про наші майдани, сварки у соціальних мережах, про війну на Сході, про наші мрії і прагнення… Хоча прямо у тексті п’єси про це ні слова. Точніше, майже ні слова.

Вистава «Де я залишусь» тепер буде у репертуарі театру. І її варто подивитися. Бо вона про всіх нас — молодих і не дуже. Про всіх нас сьогоднішніх.

P.S.  До речі, «Де я залишусь»  — не перший досвід плідного співробітництва щепкинців з  іноземним режисером. Ще є яскрава робота литовського майстра Лінаса Зайкаускаса «Все що тобі потрібно — це кохання».

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ільченко

Режиссер-постановщик Роман Козак взял за основу своей постановки пьесу в стихах Эдмона Ростана, написанную в 1897 году. В ней есть всё: комедия, трагедия и драма, свидетельствующие о сложных человеческих отношениях, и… конечно же, любовь!

Действие в пьесе начинается в зрительном зале Бургундского отеля в 1640 году. И вот, после третьего звонка в зал театра им. Щепкина в стилизованных костюмах эпохи д’Артаньяна входят актёры, нескромно общаясь, а кто и фехтуя, расширяя своим действом сцену театра до пределов зрительного зала. Интересный приём и подобных, часто неожиданных ходов, в процессе действия спектакля встретится ещё немало.

Тут и появляется парижский поэт, сатирик, острослов, забияка и дуэлянт Сирано де Бержерак, привселюдно готовый только за одно слово «нос» вызвать собеседника на дуэль. А в глубине души — ранимый и рефлексирующий по поводу собственных комплексов.

Нужно ли пересказывать завязку сюжета? Сирано влюблён в свою кузину Роксану, а она взаимно влюблена в красавца-новобранца Кристиана де Невильета, неспособного изысканно выразить свои чувства.

Желая счастья возлюбленной и не надеясь на взаимность, Сирано предлагает Кристиану писать за него письма, в которых будет воплощён идеальный возлюбленный:

«О, так! Це буде вправа,
В котрій поетова загостриться уява!
Мене доповниш ти, тебе доповню я:
Я буду розум твій, а ти – краса моя!»

Что было дальше? Необходимо смотреть.

В спектакле задействованы около 40 человек. Стремление к максимальному вовлечению всего творческого коллектива театра в работу, а желательно ещё и в присутствие на сцене, присуще Роману Козаку, что подтверждает его постановка 2017 года «Лісова пісня».

Ранее мы писали о премьере спектакля «Лісова пісня» в материале: У Сумах щепкінці поставили нову «Лісову пісню»

И на этот раз было масштабно. Сценография и костюмы, звук и свет, массовые батальные сцены и поединки между героями — всё ярко, эффектно, грандиозно. На сцене зритель видит в современной подаче легенду, насыщенную неожиданными деталями, живописными образами, игрой полутонов и в тоже время бурными эмоциями.

Самотвержен и пылок в образе Сирано Юрий Кулик, прекрасна и чувственна в роли Роксаны Мария Коренная, трогателен в лёгкой скованности Юрий Оноприйко в роли Кристиана.

Хочется заметить и отметить, что и роли второго плана были тщательно детализированы и глубинно проработаны:

Граф де Гіш  (Александр Середа) со своей особенной, придуманной специально для этой роли манерой вести разговор.

Рагно (засл. артист України Сергій Медін) пекарь-кондитер, обожающий поэтов, со своей правдой жизни, которая чувствуется и во взгляде, и в словах, и в паузах.

Абсолютно иной, не как у главных героев, игривый дует влюблённых — капитана Карбона де Кастель Жалу (Дмитрий Некрасов) и дуэньи (Катерина Саченко).

Самым загадочным персонажем комедии, пожалуй, является шут (как о нём пишут в программке). Такого действующего лица в оригинале пьесы не было. Кто он — реальный шут? Но зрители ни разу не видели его улыбки. Может внутреннее «Я» самого Сирано, потому как внешне он с таким же величавым носом, что и главный действующий герой. Нет, конечно же, этот образ шире и объёмнее. Явно читается одно: «шут» — энергетическая сущность, облечённая в физическую форму, обладающая утончённой и безукоризненной пластикой (в исполнении Сергея Великодного). Этот персонаж несёт в себе непоколебимую, возможно даже роковую истину, принять которую не просто и не каждому дано. И уж точно вызывает у зрителя множество разнообразных и порой даже мистических трактовок.

Ранее мы писали ещё об одной премьере этого театрального сезона — спектакль «Стеклянный зверинец» в материале: В Сумах поставили спектакль о хрупкости и жестокости мира

Источник: медиа портал АТС creativpodiya.com

Фото: Лариса Ильченко

Вже традиційно для останніх часів класична п’єса у трактовці театру ім. Щепкіна виглядає сповненою актуальної проблематики, енергетики та ритміки.

Відразу після відкриття завіси глядач опиняється у світі незвичних, навіть дещо екзотичних декорацій і костюмів, які переносять його в язичницький міф, де поруч з людьми живуть дивні істоти — духи води, лісу, поля.

Це світ в якому до приходу християнства жили наші пращури. Відразу відмітимо роботу сценографа – Алїї Байтенової та костюми від Алії Байтенової та Любові Медвідь. Їм вдалося, з одного боку, зберегти давній слов’янський колорит і поєднати його з сучасністю, а з другого — відійти від вже набридлої провінційної «шароварщини», але не загубити національні риси і втриматись на тій межі, де українська метафора стає світовою.

Першими на сцені з’являються хор – як апеляція до давньогрецького театру — та артисти балету (балетмейстер – Ольга Семьошкіна, хормейстер – Катерина Рохіна). Музика, спів та рухи органічно вплітаються в візуальну картинку сцени і практично миттєво переносять глядача в реалії дійства, якому на протязі наступних двох годин він буде співпереживати.

А далі починаються пристрасті. Ми не випадково спочатку так багато уваги приділили доакторській  роботі. Все вищеназване не тільки створює унікальну атмосферу, в яку не потрібно зусиллям волі вмикатися, приходячи зі своєї повсякденності. Одяг акторів, вигляд сцени, музика, пластика – все так органічно і унікально співпало, як це відбувається в живій природі. А далі глядачі вже просто поринають у вир різнобарвних подій та слідкують за низкою сюжетних ліній, які режисер напрочуд вдало поєднав в одну велику історію.

По-перше, це лінія великого і трагічного кохання Лукаша (Юрій Оноприйко) та Мавки (Діана Каландарішвілі), чимось схожа на любов Ромео та Джульєтти. Такі ж по суті обставини непорозуміння світів в яких живуть закохані (у даному випадку  — це люди і природа). І таке ж возз’єднання в іншому, вже неземному житті.

По-друге, це тема ціни зради – коли Мавка іде жати в поле, де вона робить боляче своїй сестрі — Русалці Польовій (Катерина Саченко). Зради заради кохання. І тут питання – яку ціну можна платити за любов?

По-третє, стосунки людей. Це яскраво проявляється у трикутнику Килина (Олена Оноприйко), мати Лукашева (засл. артиска України Тамара Корінна) та Лукаш. Всі вони до кінця, до війни відстоюють якісь свої особисті побутові, по великому рахунку, незначні цінності, а в результаті, гине все, що вони створили.

По-четверте, це проблематика співіснування відмінних світів (людей та природи). Тут звернемо увагу на підкреслено урбаністичні костюми людей та атрибутику, з якою вони пов’язані. Та на роль Дядька Лева-Лісовика (засл. артист України Сергій Медін), який за режисерським задумом намагається поєднати ці ворожі світи. У автора п’єси, до речі, це різні персонажі.

А ще окреме свято — справжня, колоритна, вишуканна поетична українська мова Лесі Українки, яка сама створює неповторну реальність, одночасно дозволяючи авторам використовувати символи та метафори, які підіймають проблематику вистави до космічного рівня.

А ще – і це край важливо — дійство вийшло просто цікавим. Глядачу не треба напружуватись, у нього немає часу нудьгувати — кожної миті на сцені щось відбувається, і все працює на одну мету. І прекрасна гра акторів – вони так, з таким молодим завзяттям і, одночасно, глибиною проживають свої ролі, що виникає щемке відчуття справжнього життя.

Минулий сезон щепкінці завершили прем’єрою. І це була теж вистава по п’єсі Лесі Українки «Одержима» у постановці Романа Козака. І знов прем’єра, і знову Леся…

До слова, художній керівник театру ім. Щепкіна Антон Меженін, як відомо, — представник харківської театральної школи. А режисер «Лісової пісні» — Роман Козак – львівської. Поєднання двох столичних театральних традицій на сумській сцені, безумовно, виглядає вельми цікавим  і продуктивним. Обидва спектаклі сміливо можна везти на будь які гастролі і фестивалі.

Офіційні дати прем’єри нової вистави Сумського обласного академічного театру драми і музичної комедії ім. М.С. Щепкіна «Лісова пісня» у Сумах -20, 21 и 29  жовтня 2017 року.

Не пропустіть.

Джерело: медіа портал АТС creativpodiya.com